Розбиті вікна, пошкоджені стіни, руйнування адміністративного корпусу та покрівлі — такими були перші наслідки1 російського удару 2023 року по Одеському національному художньому музею. У 2026-му будівлю досі ремонтують: майстри оновлюють фасад, укріплюють стіни, стелю й вікна.
Коли ми заходимо до музею, по всій Україні вкотре оголошено повітряну тривогу — триває одна з масованих російських ракетних атак. За кілька годин до того на Одесу летіли дрони, та цього разу вони оминули будівлю ХІХ століття,2 в якій до повномасштабного вторгнення кожен міг на власні очі побачити роботи Івана Айвазовського, Архипа Куїнджі, Миколи Пимоненка.
Згідно з оригіналом
Ще до початку великої війни у музеї вирішили: якщо почнуться бойові дії, колекцію евакуюють. «Музей зняв колекцію в перші дні повномасштабного вторгнення. Підготовка була проведена завчасно. Тоді це сприймалося дещо як панікування, але адміністрація музею домовилася про шляхи евакуації і закупила пакувальні матеріали. Тож головне було — зняти роботи, спакувати, почати цим займатися», — розповідає менеджер з цифровізації та грантової діяльності Олексій Воронко.
У музеї одразу постановили, що будуть вивозити колекцію, й не розглядали можливості залишити цінні експонати в приміщенні, хай навіть підвальному: «Це не гарантує збереження, до того ж ми розташовані біля порту», — додає Олексій.
Проте останні приготування проводили буквально в ніч вторгнення. «Ми розуміли, що ось-ось почнуться бойові дії, але, як і всі українці, не знали, коли точно це відбудеться. Думали, що нам робити: залишитись для того, щоб до кінця доробити останні елементи, чи відкласти це. О другій ночі ми завершили, а вже о шостій ранку співробітники музею та художники були на місці й розуміли, що потрібно робити: як знімати експозицію, куди її вивозити», — пригадує науковець Володимир Дамаскін.
Евакуацію колекції, яка налічує понад 11 тисяч предметів, поділили на чотири етапи. Спершу вивезли найцінніше — Айвазовського, Куїнджі, — а останню чергу вдалося повністю убезпечити аж наприкінці 2025 року. Це зайняло чимало часу, оскільки важливо вести облік експонатів, стежити й записувати, як і куди їх поміщають, а сам процес пакування також тривалий.
Потреба у такому ретельному ставленні до кодифікації стала зрозумілою на гіркому досвіді. Під час Другої світової війни колекцію також евакуювали — до російської Уфи через Ташкент. «Коли колекцію евакуювали з Одеси до Ташкента, була одна кількість предметів. Коли перевозили з Ташкента до Уфи — інша», — пояснює Володимир. Подекуди кількість предметів навіть збільшувалася: «Наприклад, з Ташкенту вивезли 523 предмети. В Уфі їх чомусь стало 800. І не зрозуміло, чому і де їх знаходили. Остаточна кількість експонатів досі не встановлена і є предметом наукових досліджень».
Пізніше частини колекції несистемно передавали між музеями. «Наприклад, до війни робота перебувала в зібранні Одеського державного художнього музею (це зараз Одеський музей західного та східного мистецтва), а після реевакуації потрапила до нашої колекції і навпаки. Предмети мистецтва якимось чином зʼявлялися навіть у санаторіях. У 1945 році відповідно до рішень радянського уряду та місцевої влади про повернення музейних експонатів в Одесі було проведено ревізію державних установ. Було видано розпорядження про обовʼязкове повернення до музейних фондів художніх робіт та цінностей, що розійшлися по санаторіях, відомчих будинках відпочинку та організаціях міста в період війни та перші місяці після неї», — додає Володимир.
А під час евакуації німецьких та румунських військ багато предметів колекції вивезли до Румунії й Німеччини. «На жаль, стосовно деяких предметів ми досі не маємо інформації: чи вони існують, чи загинули під час перевезення, чи містяться в приватних колекціях. А частину, на щастя, вже після війни змогли повернути. Скажімо, роботу Герасима Головкова “Весна”, нашого одеського художника. Частину робіт довоєнної колекції було повернено до музею, щодо частини, на жаль, досі не встановлено місце перебування», — говорить Володимир Дамаскін.
Герасим Головков, «Весна»
«Якщо ми говоримо про не зовсім профільні предмети для художнього музею, то це лицарські обладунки, які існували в нашій колекції. Ми також, на жаль, не можемо встановити їхнє місцеперебування. Як і загалом великої колекції декоративно-ужиткового мистецтва, що була передана до Другої світової війни. Сподіваюсь, у найближчий час ми будемо вивчати, де вона залишилась і була збережена, тому що це доволі крихкий матеріал: на відміну від них, полотно чи скульптуру ще можна зберегти й доволі швидко вивезти. Тоді Одеса була в облозі. І, звісно, велика частина декоративно-ужиткового мистецтва залишалася в Одесі, а потім представники окупаційної влади румунсько-німецьких військ або забирали його до себе як елемент інтер’єру, або вивозили після 1944 року, коли розуміли, що до міста підступають радянські війська».
Ситуацію ускладнювало й те, що більша частина інвентарних книг та іншої документації була втрачена, пошкоджена або перебуває в закритих архівах. А самі роботи важко було ідентифікувати через неконкретність: «Скажімо, в інвентарній книзі було зазначено, що це робота Івана Айвазовського “Пейзаж”. Але таких робіт під назвою “Пейзаж” могли бути десятки. Зараз із цим трохи легше, тому що велика частина робіт митця оцифрована. А на той час ви не могли їздити з фотографією й питати: “Це наша робота чи ні?”».
У часи повномасштабного вторгнення над евакуацією працювали всі відділи музею: вони стежили, щоб експонат із полички в фондах був запакований у свій спеціально відведений ящик.
«Досвід Другої світової війни, зокрема облога міста в 1941 році, дав чітке розуміння необхідності завчасної підготовки до евакуації», — стверджує Володимир Дамаскін.
У такий спосіб вивезли всі предмети і тепер працюють із їхніми цифровими копіями. «Коли я прийшов у музей, зі здивуванням виявив, що в нас є фотофіксація абсолютної більшості колекції. Її зробили ще приблизно в 2015 році. Дякую попередникам, які цим зайнялися. Тому що завдяки цьому ми можемо продовжувати працювати над дослідницькими проєктами», — каже Олексій Воронко. Сьогодні кілька тисяч предметів з колекції музею може переглянути кожен у відкритому онлайн-каталозі.
Старі стіни — нові сенси
Оскільки роботи вивезені й заховані, сьогодні в музеї оцифровують архів — фотографії та документи, — а також додають раніше оцифровані предмети до внутрішніх баз даних і електронного Реєстру музейного фонду України, залучаючи грантові ресурси. «Звісно, ідейність — це добре, але людям треба щось їсти», — каже Олексій.
Проте музей все одно має бути наповненим, зрозуміли співробітники. Тож нові виставки тут проводять на основі архівних знахідок. «У 2022 році ми зіткнулися з ситуацією, коли в нас порожні стіни», — згадує Володимир Дамаскін.
Тож у 2022–2023 роках музей відкрився виставкою «ДОВІЙНИ» (експозицією нових надходжень за 2021 рік, що замінила постійну експозицію) та циклом «Мови війни». Пріоритетом стало архівування, вивчення й експонування українського візуального мистецтва часів сучасної війни.
Також фахівці почали працювати над історією одеської школи живопису, а в 2025 році створили експозицію на основі матеріалів Одеського художнього фахового коледжу, заснованого у 1865 році3. Архівні матеріали довелося реставрувати, оскільки вони зберігалися у фонді училища й мали не найкращий стан. Проте робота навчального закладу тісно пов’язана з музеєм: у його колекції були твори багатьох митців, які викладали або вчились у закладі.
Над виставкою працювали пів року і відкрили у червні 2025-го.
«Вона охоплює майже весь період роботи училища: від заснування до перших років незалежності. Основна ідея цієї виставки — показати, як зміни в ідеології впливали на навчальний заклад. Як змінювалося суспільство, як змінювалися художники, не тільки в межах училища, а загалом в Одесі, в українському мистецтві», — пояснює екскурсоводка Єлізавета Кліменкова.
Зміни справді легко помітити: від класичної академічної освіти із запрошеними французькими, італійськими та німецькими викладачами до ваз із обличчям Сталіна та безлічі картин, що змальовують роботу працівників колгоспів.
«Коли готували виставку, обговорювали, чи треба виставляти таку кількість робіт на колгоспну тему, адже вони всі більш-менш однакові, і вистачило б однієї. Але ми вирішили підкреслити, наскільки вона була поширеною», — розповідає Єлізавета.
У 1950–1970-х роках, після смерті Сталіна, в учнівських роботах зʼявляється авторський стиль, додає вона. В окреме коло обʼєднуються студенти, які цікавилися сучасними їм течіями модернізму та орієнтувалися на європейське мистецтво — ті, які, попри лінію партії, намагалися знайти власний шлях у мистецтві. Наприклад, на паркані Оперного театру вони організували несанкціоновану виставку «Сичик + Хрущ» — двоє друзів, Валентин Хрущ та Станіслав Сачков, повісили там свої роботи. Хоч експозиція і не була великою, а зняли її через кілька годин, вона стала важливою акцією, адже викликала нерозуміння серед місцевої влади.
Деяких модерністів відрахували з училища, хтось сам полишив навчання, а декому вдалося й довчитися. Проте поза системою прожити було важко: без членства у спілці художників варіантів заробітку залишалося вкрай небагато. І лише з 1980–1990-х років настала справжня свобода: художники змогли отримувати гранти, продавати картини за кордон і сповна розкривати потенціал.
Кімната зі скла
Проте й музейна історія багата на досі маловідомі серед відвідувачів сторінки. Серед таких — унікальні скляні фотонегативи4 сторічної давнини, які довго залишалися непоміченими. Їхній головний герой — колишній директор музею Цві Емський-Могилевський.
Саме він у 1920-х роках вніс прогресивні зміни до музею, перетворивши його з галереї для вузького кола поціновувачів на публічний простір із екскурсіями, освітніми програмами та новою логікою експозиції. Це відчувається у світлинах, репродукції яких є частиною виставки «Музейна історія». На деяких із них люди стоять просто між картинами, сперечаються, пересувають рами.
Скляні пластини дивом не розбилися і не зникли. Їх віднайшли у 1970–1980-х роках, а в 2021-му оцифрували. Відтоді вони чекали на свій зоряний час і тепер дозволяють побачити те, чого давно немає в музейних залах. Деякі картини вже існують лише на склі. Наприклад, деякі роботи авангарду: на фотонегативах дослідники впізнали зниклі твори Василя Кандинського та Олександри Екстер.
«У 1938 році була постанова про те, що формалістичне мистецтво повинно бути ліквідоване або передане в спецфонд, — пояснює Володимир Дамаскін. — З тих часів, на жаль, залишилась тільки одна робота — це робота Синезубова “В шиночку”, яка пережила терор».
На відміну від фотонегативів, життя самого Цві Емського-Могилевського було геть не таким тривалим. Наприкінці 1920-х і на початку 1930-х культурний клімат у СРСР різко змінився. Авангард почали витісняти, музейні експерименти — згортати, а багатьох діячів культури звинуватили в політичній ненадійності. Знайшли привід і для репресій проти Емського-Могилевського: він, мовляв, спілкувався з іноземцями (що в нормальних обставинах не дивно для директора музею). Тож у 1937 році його заарештували, а згодом — розстріляли.
Реформаторський підхід Емського-Могилевського в музеї порівнюють з роботою на цій посаді Олександра Ройтбурда. Між ними — майже сто років дистанції, але саме тут, в експозиції, їхні шляхи перетинаються.
Емський-Могилевський активно поповнював колекцію, їздив до Москви та Петербурга й буквально виборював роботи для Одеського музею. Ройтбурд так само використовував будь-які можливості, щоб залучати до музею сучасне українське мистецтво та нові проєкти.
І Емський-Могилевський, і Ройтбурд працювали в часи зміни суспільної парадигми. Для першого це був ранній Радянський Союз, для другого — Україна після Революції Гідності, яка заново осмислювала власну ідентичність і місце культури в суспільстві. В обох випадках музей ставав полем боротьби за те, якою буде культурна пам’ять міста.
Міцний хиткий фундамент
У сусідній до вцілілих столітніх фотонегативів залі — уламки музейної будівлі як нагадування про руйнування після російської атаки. Вони стали артефактами виставки «Музей забування»5, яка рефлексує про колективну й персональну памʼять Одеси та її мешканців у контексті великої війни.
«Коли стався приліт, ми не знали, в якому стані будівля», — згадує Катерина Харченко, голова комунікацій музею. Для оцінювання реальної шкоди потрібно проводити ґрунтовні дослідження. Наразі ж споруду лише стабілізували і суттєвої реставрації не проводять. «Були розмови про те, що ми не будемо реставрувати будівлю до перемоги, оскільки вона розташована біля порту. Але наразі планується реставрація», — пояснює Катерина.
Приліт відбувся 5 листопада 2023 року, у день народження музею. «Прямо по вулиці була вирва, погнутий паркан. Сьогодні музей виглядає набагато краще. Це була дуже велика робота: позбирати всі уламки, скласти їх в окремі коробочки: все має бути підписано, що звідки. І, власне, стабілізація». Проте музей повноцінно відновив роботу вже 15 грудня і відтоді не зачиняв дверей.
«Наразі вікна досі забиті, десь є колючий дріт. Багато людей навіть думають, що ми не працюємо. Але насправді ми на всіх чекаємо», — каже Катерина.
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
