Чернігів у російсько-українській війні постраждав доволі сильно. З першого ж дня місто атакували, потім майже оточили, бомбардували авіацією і артилерією, однак воно вистояло. Не кожне місто може похвалитися таким багатим історичним музеєм, як Чернігів. На щастя, колекція унікальних експонатів і головна споруда музею вціліли, але одна з філій зазнала суттєвих пошкоджень.
Ми поспілкувалися з директором музею Сергієм Лаєвським, який не тільки не покинув місто, але й сам жив у музеї, поки росіян не змусили відійти. Для початку я запитав, які саме експонати музею найцінніші, але, щоб відповісти на це запитання, пану Сергію знадобилося пів години.
Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у Чернігові трапився музейний бум. У 1896 році заснували Історичний музей Чернігівської губернської вченої архівної комісії. У 1902 році – Музей українських старожитностей Василя Тарновського, у 1906 році – Єпархіальне давнє сховище, у 1919 році – музей панського побуту й етнографічний музей. Кожен з них мав свою специфіку, проте у 1923 році радянська влада об’єднала всі п’ять у Чернігівський державний історичний музей. Після здобуття Україною незалежності інституцію назвали на честь Василя Тарновського, і це неспроста.
Колекціонер Тарновський (1838 – 1899) мав гроші й хороше відчуття того, які предмети мають високу історичну цінність, а ще він не забував про науку. Наприклад, щоб зібрати археологічні експонати, Тарновський викупив землі на Княжій горі на Черкащині, найняв археологів, які кілька років проводили там розкопки і не просто віддавали йому знахідки, а науково каталогізували й описували їх. Окрім того, він зібрав велику колекцію пам’яток козацької доби: особисті речі Івана Мазепи, Данила Апостола, Павла Полуботка, Василя Кочубея, архіви козацької старшини, понад 150 універсалів гетьманів Лівобережної України від XVII століття, понад тисячу відтисків особистих печаток на документах (від гетьманів і до простих міщан і козаків), пірначі, булави. Також у колекції Тарновського було понад тисячу експонатів Шевченкіани (художні роботи, щоденник, особисті речі Шевченка), а ще рукописи Костомарова та Куліша, переклади Біблії Пилипа Морачевського (перший переклад Нового Завіту сучасною українською), Нечуя-Левицького, Куліша і багато іншого.
Колекцію Тарновського використав Ілля Рєпін, коли малював свою знамениту роботу «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Він працював над нею у Качанівці, що належала Тарновським і, щоб передати дух епохи, зобразив на картині деякі артефакти з колекції господаря.
Тарновський передав усі свої культурні багатства Чернігову з умовою, що вони мають зберігатися саме у цьому місті. Він хотів розмістити колекцію в , але місто виділило для цього споруду на тодішній околиці.
Після об’єднання п’яти музеїв радянська влада порушила заповіт Тарновського: Шевченкіана поїхала у новостворений музей Шевченка в Києві, годинник Сковороди – у Сковородинівку.
Однак Чернігівський історичний музей – це не тільки колекція Тарновського. Інші чотири музеї також зібрали цінні експонати. Так, єпархіальне давнє сховище мало понад 50 стародруків Євангелій у срібних окладах.
Музей поповнювався і новими знахідками. У 1925 році археолог Петро Смолічев відкрив у селі Шестовиця найбільший табір вікінгів на території України, і знахідки з цих розкопок, а також археологічних досліджень самого Чернігова і всієї області поповнювали фонди інституції.
За радянських часів у музей передали шату Троїцько-іллінської ікони, прикрашену срібними пластинами (загальна вага 32 кілограми). Її виготовили на замовлення Мазепи.
Тут зберігається єдиний вулик з пасіки Петра Прокоповича (винахідника рамкового вулика). І єдиний трактор з першого радянського тракторного заводу в Токмаку.
Пан Сергій відзначає, що в музей часто навідуються дослідники. Хтось хоче побачити дзвін Полуботка, хтось – кухоль Мазепи, хтось – пояс Скоропадського, хтось – кунтуш доньки Данила Апостола, хтось прагне поринути у колекцію із 300 стародруків.
Під час Другої світової музей планували евакуювати до Уфи. Усе забрати не вдалося, а дорогою через плутанину частина колекції поїхала в Оренбург. Те, що залишилося в Чернігові, – знищено, бо на музей німці скинули кілька авіабомб. Усі три поверхи музею провалилися і вигоріли. Про це згадує у щоденнику Олександр Довженко, що бачив, як палає музей і «як горять, дивлячись один на одного, Богдан і Іван». Це були портрети Хмельницького і Мазепи з колекції Тарновського.
В Оренбурзі з фондів музею вкрали дзвін Мазепи (врятований зі знищеного Батурина), бо Сталін якраз легалізував православ’я, а в тамтешній церкві бракувало дзвонів. Коли музей повертався назад, деякі експонати осіли в Києві. Загалом за Другу світову втрачено десь половину фондів, зокрема багату колекцію цехових артефактів (архіви цехових майстрів з різних міст, їхні прапори), колекцію карт Тарновського; з усіх полотен вціліло п’ять картин.
З 2014 року, коли в Україну знову прийшла війна і росіяни знищили Донецький краєзнавчий музей, дирекція кілька разів намагалася виробити якусь чітку стратегію евакуації з Міністерством культури, але усе закінчувалося голослівними нарадами. Ще в 1960-х на випадок надзвичайної ситуації був розроблений план евакуації музею… на північ області, поближче до російського кордону, на спеціальну базу. Цей план ніхто так і не актуалізував. У січні 2022 року, коли над Чернігівщиною нависла велика концентрація російських сил, пан Сергій зрозумів, що музей має покладатися тільки на власні сили.
Музейники закупили пакувальні матеріали, поділили фонди за цінністю на дві групи, щоб знати, які експонати рятувати насамперед, розробили алгоритм дій, щоб максимально швидко усе спакувати.
Ці напрацювання довелося реалізовувати вже 24 лютого, коли Чернігів почали обстрілювати. Пан Сергій та кілька інших співробітників із родинами перебралися у підвал музею, який вистояв у Другу світову. Там триметрові стіни, але навіть вони трусилися від вибухів авіабомб. У цьому ж підвалі давали прихисток іншим чернігівцям. Протягом всієї облоги там постійно ночувало 25–30 осіб. Були також дві вагітні жінки, одна з яких мало не народила у підвалі, однак за дві години до пологів її змогли доправити до лікарні.
У цьому районі Чернігова опалення зникло уже 27 лютого, електрика теж часто пропадала, але газопостачання було стабільне. Працівники музею у перший же день спакували експонати першої черги, потім взялися за демонтаж усіх трьох поверхів постійної експозиції (понад 5000 експонатів). Робота пришвидшилася, коли 6 березня неподалік від музею розірвалася 120-міліметрова міна.
Демонтажем, окрім пана Сергія, займалися ще два працівники. Ховали експонати по черзі, щоб на випадок окупації ніхто не знав, де що лежить. Для мешканців підвалу музейники читали лекції, тож свою просвітницьку роботу під час облоги інституція не припиняла.
Чернігівщину звільнили від окупантів 4 квітня, у середині місяця решта колективу почала виходити на роботу, щоб завершити демонтаж і упорядкувати фонди.
Співробітник музею Денис Дрозд за тиждень до 24 лютого уклав контракт із ЗСУ і боронив місто у доволі складній ділянці, але про музей не забував, і вже у середині березня передав перші трофеї. Інші працівники також почали збирати експонати війни. Станом на вересень їх уже понад 200.
Війна триває, міністерство не дозволяє виставляти цінні експонати, тому наприкінці липня музей відкрив виставку «рашизм=фашизм» зі свіжозібраної колекції експонатів російсько-української війни. Кілька місяців тому ці предмети становили реальну загрозу, сіяли смерть, а зараз перетворилися на артефакти: уламки від мін, ракета «Урагану», гранатомети, російська форма, георгієвські стрічки, сухпайки, парашут і крісло пілота винищувача, агітаційні снаряди і листівки.
Однак найбільш вражає дощечка, на якій прикріплено осколки від мін. Вони абсолютно однакові, але їх розділяє лінія. Половина з них – це осколки німецьких мін Другої світової, які дістали зі стін музею під час ремонту, інша половина – з російських мін, які прилетіли сюди у березні.
Як каже пан Сергій, і під час Другої світової, і зараз були вражені майже одні і ті ж цілі, а методи ведення війни в обох загарбників дуже подібні.
В історичного музею Тарновського є три філії. Найдальшу з них і найближчу до Росії (п’ять кілометрів до кордону), оминула війна – це меморіальний комплекс партизанської слави Лісоград. Другу філію, Садибу Лизогубів у Седневі, окупували у перший же день, але там не зберігаються експонати, і обійшлося без руйнувань. А от третя філія, військово-історичний музей, що розташована в самому Чернігові біля військового об’єкту, постраждала найбільше. Усі великі вікна винесла вибухова хвиля, експозиційні стенди зруйновано, проте і тут експонати, на щастя, вціліли.
Найсерйознішої шкоди зазнав історичний будинок, де з самого початку розміщувався Музей старожитностей імені Тарновського. Він стоїть біля самого стадіону, який росіяни вирішили накрити авіабомбами.
Після демонтажу постійної експозиції пан Сергій вирішив суттєво її змінити. Ще в радянські часи виставку сформували хронологічно – від палеоліту в першій залі до сучасності в останній. Усі колекції музею були перемішані, щоб дотриматися цього принципу. Відтепер пан Сергій планує робити експозицію за колекційним принципом: колекція Тарновського, колекція Давнього єпархіального сховища, колекція розкопок Шестовиці і так далі. Щоб повноцінно продемонструвати усі свої багатства, музей потребує втричі більше площі, ніж має зараз.
Історію і багатства Чернігівського історичного музею імені Тарновського, а також те, як він пережив облогу міста, можна підсумувати фразою Михайла Грушевського: «У Чернігові поховані секрети старої України і зародки нової».
Серія репортажів здійснена за підтримки проєкту Documenting Ukraine від Institut für die Wissenschaften vom Menschen.
