Якщо подивитися трейлер1 до семигодинного фільму Satantango, знятого за мотивами роману цьогорічного Нобелівського лауреата з літератури, угорця Ласло Краснагоркаї, можна добре відчути, що мала на увазі Шведська королівська академія, коли нагороджувала його «за вражаючу й пророчу творчість, яка посеред апокаліптичного жаху утверджує силу мистецтва».
Satantango, або ж «Сатанинське танго», був першим — і одразу ж сенсаційним — романом Краснагоркаї2. Опублікований у 1985 році, він, як і чимало інших творів письменника, зображає невеличке угорське містечко, до якого приїжджає чоловік і споглядає за химерним життям місцевих мешканців: «вічно п’яний» лікар постійно стежить за своїми сусідами, молоді жінки торгують власним тілом в зруйнованому млині, а дівчина з інвалідністю намагається вбити свою кішку.
Автор зазначає, що основою для твору стало його повернення до власного рідного міста, Дюли — колись жвавий регіон у центрі імперії, який після Першої світової й розпаду Австро-Угорщини опинився на маргінесах, біля кордону з Румунією. У ньому ще зберігаються залишки колишньої величі, проте тепер вони радше карикатурні й казкові, аніж реальні. «Споруди монументальні, а де ж імперія?» — риторично запитує він в одному з інтерв’ю3 — втім, без суму за «великою Угорщиною» чи навіть власним минулим. Він радше розглядає це як ще одну ознаку наближення апокаліпсису.
Краснагоркаї відкрито розповідає, що вирвався з Дюли, щойно це стало можливим, у 18-річному віці (і встиг попрацювати шахтарем, головою кількох містечкових будинків культури та вчителем, пожити в Монголії, Китаї та Японії4). Він згадує, що дехто з місцевих мешканців навіть подавав на нього до суду, впізнавши себе в одному з есе і вказуючи на неправдивість зображеного: «Вони казали, що цей лікар ніколи не був алкоголіком»3.
Ці самі враження про невелике містечко, яке занепадає, спричинили появу ще однієї книжки — «Меланхолії опору», український переклад якої незабаром вийде друком у видавництві «Комора». Наскільки вдається зберегти непересічний стиль Краснагоркаї в українській? Перекладач роману Олександр Вешелені пояснює, як працює з текстом, так: «Краснагоркаї і його речення вже стали легендарними у світі літератури. Спосіб конструювання оповіді у нього пов’язаний передусім з ритмомелодикою угорської, її синтетичністю, навіть придихами, які супроводжують "проговорення" тексту подумки чи вголос. За словами самого письменника, ці синтаксичні конструкції — плинний текст без логіки абзаців чи взагалі суцільне речення на кількадесят сторінок — виникає в його свідомості саме як потік, котрий він далі фіксує на папері (фактично автор стверджує, що не він пише, а "ним пишуть").
Для того, аби зрозуміти це "звучання", я часто слухаю авторське виконання фрагментів або інтерв’ю Краснагоркаї — його мовлення просто магічне, суміш відчаю, гіркоти, іронії та людяності. Для того, аби це працювало і в українській, я свідомо не вдаюся до спрощення синтаксису, до розшифровування якихось фраз на догоду зрозумілості. А в лексичному плані моя техніка випливає з моєї білінгвальної природи — в голові у мене більшість понять і образів записані в дві "комірки" — україномовну та угорськомовну — і між ними нанизано безліч етимологічних і смислових зв’язків. Тому, наприклад, слово "ellenállás" із назви роману я сприймаю водночас і в буквальному перекладі префікса і кореня ("проти-стояння"), і в парадигмі багатозначності слова ("опір"). Далі треба обирати той варіант, який доречніший у перекладі — етимологічний чи концептуальний, або ж винаходити щось середнє. Це, певне, найбільший виклик саме в контексті прози Краснагоркаї — добирати найточніші за відтінками і значеннями слова, які б зберігали також мелодику і настрій тексту. І, звісно, угорський синтаксис з нетиповою для української системою зв'язків між частинами складного речення, та граматика з її величезною кількістю дієприкметників, які не завжди вписуються в нормативне поле української (-учий, -ючий тощо)».
До того ж контекст «Меланхолії опору» українському читачу може бути знайомий, зазначає Олександр Вешелені: «Контекст Угорщини доби пізнього соціалізму, думаю, дуже знайомий українцям, принаймні для поколінь старше 35 років. Саме тому я намагався бодай лексично співставити для читача події “Меланхолії опору” з депресивністю містечок, скажімо, українсько-молдовського прикордоння на межі 80-х і 90-х років ХХ століття (це відбилося і на варіантах просторіччя і говірки, якими автор наділяє окремих персонажів). Так само образ Центрально-Східної Європи в епоху імперій, війн та деколонізації зрезонує любителям Кафки, Шульца, Мілоша чи Грабала».
Кожен із 12 розділів Satantango (6 кроків танго туди й назад) — це окремий текст, написаний без абзаців. У пізнішій творчості Краснагоркаї пішов навіть далі. Найбільш експериментальною стала його книжка «Гершт 07769», що оповідає про студента-фізика Флоріана Гершта, який нескінченно пише листи до Ангели Меркель (теж фізикині за освітою): мовляв, от-от світ спіткає катастрофа, і вона — «втілення стабільності, розважливості та надійності» — зможе її відвернути. Він підписує листи прізвищем та індексом: Гершт 07769. Флоріан — це такий собі німецький Форрест Гамп: людина, що має відкритий і наївний погляд на світ, але «беззахисний перед зловісними силами — і суспільно-політичними, і небесними», як описує його оглядач The Guardian Танджил Рашид5. Сюжет інтригує, проте до перекладу він надається непросто: увесь текст «Гершт 07769» написаний одним-єдиним реченням. (Тексти Краснагоркаї загалом непросто перенести на іншу мову — так, перекладач Satantango англійською отримав за свою роботу премію за найкращий переклад у 2013 році6).
«Надія — це помилка» — саме такий епіграф має «Гершт 07769». Літературознавиця Богдана Романцова вказує7 на подібну думку як одну з центральних в творчості Краснагоркаї: ми живемо в триванні апокаліпсису — повільному, але неуникненному, — а світ неможливий без руйнувань і катастроф.
Краснагоркаї — постмодерніст, проте традиціями глибоко вкорінений у модерн. Літературознавці зазначають, що потужний вплив на нього справили Семюель Бекет і Франц Кафка. Сюжет і персонажі Satantango «явно мають щось від Бекета», також у тексті знаходять алюзії до Кафкового «Замку»1. Як і в Кафки, зображення життя в гнітючій сучасній державі переходить у формат притчі. «Я завжди за ним слідую», — каже про Кафку сам Краснагоркаї8.
Водночас атмосфера темної естетики та безнадії відсилає до Миколи Гоголя7. А в його пізнішій творчості можна помітити вплив американського бітника Аллена Гінзберга, у якого він зупинявся, коли вперше приїхав до Нью-Йорка9.
Сьогодні ж Ласло Краснагоркаї живе в Німеччині (куди переїхав у 1987 році, отримавши стипендію), активно критикує угорську владу і підтримує український опір. Він встиг отримати чимало нагород, першу з яких — у тому самому 1987-му, лише через два роки після виходу дебютного роману10. А в 2015 році Краснагоркаї першим серед угорців здобув Букерівську премію11. Він також був одним із головних претендентів на цьогорічну Нобелівку, тож вибір журі не здивував фахівців.
Саме Satantango Олександр Вешелені радить перекладати українською наступним: «Було б логічно дати наступною книжкою “Сатанинське танго” — аби збагнути, яким чином письменник увірвався спершу в свою, а потім і світову літературу. Любителі фільмів Бели Тарра цього точно чекатимуть. А далі, звісно, треба доповнити його “апокаліптичну пенталогію”: “Війна і війна” (“Háború és háború”), “Барон Венкгейм повертається додому” ("Báró Wenckheim hazatér"), “Гершт 07769” (“Herscht 07769”). Романи на тематику Сходу, актуально-політичні (але все ще універсальні) тексти і збірки оповідань та есе можна залишити на десерт».
Краснагоркаї чимало пише й говорить про війну Росії проти України. Ба більше, його оповідання «Янгол пролетів над нами»12 розповідає про двох поранених українських солдатів, що перебувають у шанцях. Один із них — з пораненим оком та ампутованою ногою, намагається підтримати тяжче пораненого побратима, відволікаючи його бесідою: про культуру, технології й те, як змінюється людство. Військовий свідомий, що шанси врятувати товариша мізерні. Адже поза цими роздумами — обстріли, і шансів отримати допомогу майже немає. Тож розмова про майбутнє — лише ілюзія. Що тільки підтверджує: ми живемо в апокаліпсисі, що триває.
