Ніч народження української демократії: як 30 років тому ухвалювали Конституцію

Країни, правителі, держави, різні форми влади існували задовго до появи конституцій. Коли й чому виникла потреба зафіксувати правила гри між суспільством і державою в окремому документі?

Спершу треба поставити інше питання: а коли, власне, виникає влада? Це стається ще в енеоліті. Але щоб зафіксувати право, потрібна була писемність. Відповідно, її спершу треба було винайти. На це знадобилося ще кілька тисячоліть.

Коли зʼявляються і писемність, і влада, виникає потреба записувати правила. Ми можемо, наприклад, подивитися в Луврі на стелу із законами Хаммурапі², де зафіксовано величезну кількість норм, зокрема презумпцію невинуватості.

В українській історії можемо згадати «Правду Ярослава», яка згодом увійшла до «Руської правди». Це перші кодифіковані законодавчі акти.

Але коли ми говоримо про конституції, які за структурою і форматом нагадують ті, що існують сьогодні, то йдеться про польську Конституцію 3 травня³, Конституцію Сполучених Штатів Америки⁴ або Конституцію Французької Республіки⁵. Іншими словами, концепція сучасної конституції складається насамперед під впливом Конституції Сполучених Штатів Америки та Конституції Французької Республіки.

Коли, наприклад, писали текст Конституції України, ухваленої 28 червня 1996 року, то в одному з проєктів було написано: «Ми, український народ». Очевидно, автори взорувалися на преамбулу Конституції США «We the People», намагаючись її переосмислити.

В українській Конституції 1996 року можна побачити багато впливів різних конституційних моделей. Коли робоча група працювала над цим текстом, це було дуже помітно, бо в деяких моментах орієнтувалися на моделі країн колишнього СРСР, зокрема Росії, Білорусі та Казахстану, де конституції були ухвалені дещо раніше. Це проявлялося, наприклад, в архітектурі трикутника влади або у виборі моделі парламенту — однопалатного чи двопалатного.

Коли в перших проєктах Конституції була запропонована модель із двопалатним парламентом і непрямими виборами до верхньої палати, то це було взорування на модель, яку тоді запровадили в Росії. Але згодом від непрямих виборів відмовилися. До верхньої палати, яка мала називатися Сенатом Національних зборів, запропонували вже прямі вибори. І тоді це перетворювалося на конструкцію, характерну, наприклад, для сучасних конституцій Польщі чи Чехії. Тобто і до верхньої, і до нижньої палати — прямі вибори, двопалатний парламент.

Але, зрештою, відмовилися і від цієї моделі. В Україні залишився однопалатний парламент . Бо однопалатний парламент у нестійких демократіях часто стає контрфорсом, тобто опорою демократії. Натомість двопалатний дуже часто перетворюється на інструмент її руйнування, як ми це побачили в Білорусі Лукашенка, у Росії Путіна, у Казахстані Назарбаєва. Верхня палата дуже часто відігравала роль опори президента і не допомагала будувати демократію.

Перевагою двопалатного парламенту є те, що рішення там ухвалюють зазвичай більш вивірено й виважено, а законопроєкти виходять якіснішими. Але в часи, коли потрібно ухвалити велику кількість законопроєктів, вирішальне значення має саме швидкість їхнього проходження через парламент. Тому однопалатний інколи виявляється кращим, бо це просто скорочує час на законотворчість. 

Усе це теж відіграло певну роль у тому, що український парламент залишився однопалатним, а двопалатність так і не була впроваджена в жодному з конституційних проєктів. 

Україна проголосила незалежність у 1991-му, але Конституцію ухвалила лише через п'ять років. До цього часу країна певний час жила за модифікованою Конституцією УРСР, а потім — за Конституційним договором між президентом і парламентом. Чому виникла потреба в такому тимчасовому рішенні?

Конституцію Української РСР 1978 року писали як декларативний документ, який насправді було доволі складно застосовувати. Наприклад, там дуже специфічно були прописані права людини. Право на рівність, свободу зібрань — усе це зім’яли в одну статтю. Натомість була розписана велика кількість доволі другорядних прав, яких до того ж, мʼяко кажучи, не дуже дотримувалися в авторитарному СРСР.

Відповідно, одним із перших завдань було просто переписати цю Конституцію, тому що вона недостатньо добре пропрацьовувала права людини. Крім того, в 1991 році виникає ідея, як і в багатьох інших країнах колишнього Радянського Союзу, запровадити посаду президента. Відповідно, потрібно було також прописати систему стримувань і противаг.

Між іншим, у Конституції 1978 року не було принципу поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. А це один із ключових елементів сучасних конституцій. Натомість там була прописана керівна роль комуністичної партії, і багатопартійність була неможливою.

Щоб усунути всі ці моменти, з 1990 року до Конституції УРСР внесли багато змін. Це тривало до 17 вересня 1991 року, коли її перейменували на Конституцію України. Але сказати, що за цим стояла глибока концептуальна конституційна реформа, я б не наважився.

Уже в 1992 році почали готувати перші проєкти нової Конституції, але через величезну кількість інших проблем, які Україна мала оперативно вирішувати (економічних, соціально-політичних тощо), цей процес відклали.

Потім у 1994 році відбулися позачергові вибори парламенту та президента. Вийшло трохи парадоксально: попередній президент Кравчук перейшов у парламент, а новий президент Кучма — із парламентського крісла в президентське.

Зʼясувалося, що для подолання величезної кількості проблем, які Україна отримала у спадок після розпаду Радянського Союзу і краху планової економіки, президенту була потрібна можливість швидко впливати на ситуацію. Бо, знову ж таки, парламент дуже часто ухвалював рішення повільно. Тому президент, наприклад, вимагав можливості видавати екстрені укази економічного спрямування — так звані укази-декрети, які мали оперативний характер і тимчасово прирівнювалися до закону як перехідний інструмент.

Коли ми говоримо про систему стримувань і противаг та архітектуру трикутника влади в Україні, то маємо на увазі, хто є головним і хто ухвалює ключові рішення. Тобто чи президент є лише номінальним главою держави, який роздає ордени, чи він, наприклад, очолює виконавчу владу і призначає уряд. Це ключові моменти, які визначають, як працює трикутник влади — парламент, президент, уряд.

І спочатку, поки система стримувань і противаг ще не була унормована, траплялися доволі цікаві епізоди. Наприклад, голова парламенту Іван Плющ у 1993 році пропонував президенту Кравчуку кандидатури можливих премʼєр-міністрів.

Тобто роль парламенту в ухваленні рішень щодо того, хто стане премʼєр-міністром і хто увійде до складу уряду, часто визначалася не до кінця унормованим діалогом між головою парламенту і президентом України. І так, зрештою, премʼєр-міністром став Леонід Кучма. 

Іван Плющ і загалом український парламент тоді вважали, що це важливе право парламенту — формувати уряд. Але, ясна річ, у президента теж були відповідні амбіції. І це особливо загострилося після 1994 року, коли головою парламенту став Олександр Мороз, а державу очолив Леонід Кучма. Між ними загострилося протистояння щодо того, хто важливіший — парламент чи президент. Це потрібно було унормувати, оскільки ситуація часто ставала серйозним викликом для ухвалення зважених, якісних і швидких рішень.

І от 8 червня 1995 року між президентом і головою парламенту, за участю значної кількості народних депутатів, був підписаний документ, який назвали Конституційним договором⁶. Завдяки йому Україна на рік стала президентсько-орієнтованою республікою. І хоча формально існувала посада премʼєр-міністра, де-факто саме президент визначав, хто ним буде і кого призначати до складу уряду. Усі ці моменти були закріплені в Конституційному договорі.

І тоді ж у Конституційному договорі прописали, що парламент має протягом року ухвалити повноцінну Конституцію. Створили робочу групу, до якої входило багато — із сучасної перспективи — видатних правників. Вони сіли писати проєкт Конституції, який оприлюднили в листопаді 1995 року. Їм знадобилося п’ять місяців — і з’явився текст проєкту, який, наприклад, передбачав право на повстання. Це також демонструє певний вплив американської конституційної традиції. Проєкт починався з фрази: «Ми, український народ, громадяни України усіх національностей, виражаючи свою суверенну волю, спираючись на багатовікову історію національного державотворення, здійснюючи своє право на самовизначення, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя…».

Тобто це був доволі цікавий, компактний текст. Після цього була створена робоча група Конституційної комісії Верховної Ради, яка його доопрацьовувала. У березні 1996 року з’явився новий проєкт Конституції. А в травні 1996 року почався його розгляд: спочатку в першому читанні, а з 19 червня — в другому, яке завершилося 28 червня ухваленням Конституції України⁷.

Під час роботи над проєктом Конституції було спільне бачення того, яким має бути цей документ, чи це був радше процес постійних переговорів і пошуку компромісів між різними групами?

Серед правників існували різні бачення, бо ключовий момент будь-якої конституції — архітектура влади. Від того, як вибудуваний цей трикутник, залежить ефективність системи.

Навіть коли Конституцію 1996 року було ухвалено, на певному етапі «загубилася» відповідальність уряду перед парламентом. Як це зараз прописано після змін до Конституції 2004 року⁸, які набули чинності з 1 січня 2006 року? У парламенті створюється більшість, яка голосує за прем’єр-міністра та склад уряду, тобто формує уряд. Якщо коаліція розпадається, уряд іде у відставку. Це створює ситуацію, коли між урядом і парламентом існує взаємна відповідальність. Парламент опрацьовує законопроєкти, потрібні для реалізації програми уряду. Якщо парламент не голосує за такі закони, це в більшості сталих демократій стає підставою для розпаду коаліції та відставки уряду. Тобто потрібні або нові вибори, або переформатування коаліції.

До 1 січня 2006 року такого механізму в нас не було. Бо під час роботи над текстом Конституції 1996 року цей момент випав із фокусу. Свідомо чи ні — це окреме питання. 

Були й помилки, які згодом довелося виправляти: частину з них виправили в 2004 році, частину знову змінили в 2010 році й повернули у 2014 році. Іншими словами, і переваги, і недоліки конституційного тексту 1996 року зрештою призводили до політичних конфліктів, вирішення яких дуже часто відбувалося в парламенті — на тлі великих суспільних збурень і історичних зламів.

Коли ми говоримо про Помаранчеву революцію чи Революцію Гідності, одним із ключових елементів розв’язання політичного конфлікту, який переходив у масштабну суспільну кризу, були зміни до Конституції. У 2004 році це було завершення так званої політичної реформи — у форматі, який дещо відрізнявся від того, що раніше намагалися реалізувати президент Кучма та його найближче оточення. І, знову ж таки, у 2014 році наслідки конституційних змін 2010 року, які називають конституційним переворотом, були скасовані⁹, і Конституція повернулася до редакції від 8 грудня 2004 року¹⁰.

Часто говорять «Конституція 2004 року», але це не зовсім коректно. Просто справді складно постійно говорити «Конституція в редакції від 8 грудня 2004 року», тому для зручності використовують скорочення. Насправді в Україні й досі чинною є Конституція, ухвалена 28 червня 1996 року, але вона діє зі змінами. За час її існування було внесено сім пакетів змін — у 2004, 2014, 2016 та 2019 роках. Утім приблизно на 80–85% це все ще конституційний текст 1996 року. 

Які дискусії були найгострішими? Через що точилися найбільші суперечки між різними політичними силами під час розробки проєкту Конституції?

На тому етапі, коли текст з’явився у вигляді проєкту — тобто в листопаді 1995 року — в багатьох випадках ішлося не стільки про серйозні недоліки самої Конституції, скільки про бажання членів українського парламенту бути співпричетними до її творення і редагування, а не просто проголосувати.

Звичайно, тоді внесли певні зміни. Я вже згадував про трикутник влади і двопалатний парламент: верхня палата — Сенат (83 сенатори) і нижня палата — приблизно 220 депутатів. Нижня палата мала обиратися на прямих виборах, а верхня — на непрямих, як у Росії. І саме ця ідея непрямих виборів категорично не сподобалася українським парламентарям. Спочатку прибрали непрямі вибори до верхньої палати і залишили лише прямі загальні вибори, а потім повністю відмовилися від самої концепції двопалатності й повернулися до ідеї однопалатного парламенту.

Дискусії були і щодо конкретних розділів, і щодо окремих статей. Але ключовим залишалося питання архітектури трикутника влади. Окремо суттєво доопрацьовувався розділ про права людини.

Звичайно, найбільш гострі дискусії точилися вже в сесійній залі, коли почався постатейний розгляд проєкту.

Як проходив постатейний розгляд Конституції в сесійній залі? Це вже була та сама «конституційна ніч»?

Спершу треба розуміти, якою була структура парламенту на той момент. Найбільшою фракцією парламенту після виборів 1994 року залишалися комуністи. У сьогоднішній перспективі для багатьох це може звучати дещо дивно, але за них справді проголосували.

Вибори були мажоритарними, ще й двотуровими: якщо кандидат не набирає більшості голосів у першому турі, відбувається другий. Виборчий процес тривав досить довго: десь не обрали депутатів, десь вибори доводилося проводити повторно, десь вони не відбулися. 

Загалом можна сказати, що склад парламенту відображав настрої українського суспільства і був його зрізом. У 1994 році Народний рух України отримав 20 місць¹¹. Якщо додати інші націонал-демократичні сили, то загалом демократичний табір становив приблизно 35–40 депутатів із 450 — і це доволі скромний результат. Натомість Комуністична партія України отримала 86 місць¹¹. Окрім них, були соціалісти, селянська партія, різні центристські та регіональні групи. Тобто навіть через п’ять років після проголошення незалежності в українському парламенті домінували ліві сили.

Найскладніше в цій історії було те, що для комуністів, як говорить у фільмі Іван Заєць — один із депутатів, який у 1991 році разом із В’ячеславом Чорноволом та іншими заносив синьо-жовтий прапор, — це була, по суті, боротьба ідентичностей. Боротьба української ідентичності та російської, яка часто камуфлювалася під радянську.

І без позиції комуністів ухвалити Конституцію було неможливо. З іншого боку, розпустити цей парламент і обрати новий означало створити політичну кризу, яка невідомо чим закінчиться. Можливо, внаслідок нових виборів комуністів у парламенті стало б ще більше. Тобто нові позачергові вибори, скоріше за все, не вирішили б цю проблему.

Був інший варіант: умовно кажучи, «налякати» комуністів та інші ліві сили перспективою референдуму. Мовляв, якщо ви не ухвалюєте Конституцію в парламенті, її винесуть на референдум, і народ проголосує за той текст, який, як показував досвід Білорусі, Росії чи Казахстану, часто просувається президентською владою.

Для багатьох депутатів тоді був ще дуже свіжим приклад Росії: у 1993 році президент Єльцин фактично розв’язав конституційну кризу¹² силовим шляхом і придушив спротив парламенту. Парламент було усунуто, а нову Конституцію винесли на референдум¹³.

Так було закладено модель надпотужної президентської влади, наслідки якої Росія відчуває й досі.

Але український парламент зрозумів, що необхідно доводити власну суб’єктність і ухвалювати Конституцію самостійно, у сесійній залі, беручи на себе відповідальність за її зміст. 

Ідею ухвалення Конституції через референдум неодноразово критично оцінювала Венеційська комісія. Це сприймалося як недемократичний елемент, адже долю Конституції мають вирішувати професійні політичні інституції, які розуміють правову природу таких питань. Досвід Росії чи Білорусі показує, чим це може закінчуватися. І саме тому для багатьох в Україні тоді було очевидно: такий шлях є неприйнятним.

І ось ввечері 26 червня президент Кучма заявив, що в разі неприйняття Конституції парламентом він винесе її на референдум, який мав би відбутися у вересні. Після цього починається бурхливе обговорення в парламенті та у фракціях. Завдяки тому, що Ярослав Кендзьор  фіксував це на відеокамеру, ми зараз можемо бачити, наскільки емоційно відбувалися ці дискусії, наприклад, на засіданні фракції Народного руху України.

Часто головував В’ячеслав Чорновіл, брали участь — вже з сьогоднішньої перспективи — легендарні постаті, такі як Олесь Танюк, Іван Заєць та інші депутати Народного руху України. На ці засідання також приходили представники інших фракцій, радилися, як діяти в цій ситуації.

Комуністи категорично не хотіли голосувати за закріплення синьо-жовтого прапора, герба — тризуба княжої доби — та гімну «Ще не вмерла України…». Водночас у них було багато інших «хотілок». Потрібно було знайти компроміс у дуже складній ситуації. З одного боку, президент погрожує винести Конституцію на референдум, що могло б означати ухвалення недостатньо досконалої версії тексту. З іншого боку, ліві сили фактично блокують ухвалення Конституції через окремі статті.

І постає питання: що робити Руху, який має лише кілька десятків депутатів? Чи підтримувати президента і ризикнути зривом процесу, чи йти разом із лівими, чи шукати власний третій шлях? Це була дуже складна, емоційна дискусія.

Кілька депутатів, зокрема, Іван Заєць і Олесь Танюк, пропонували вимагати голосування за Конституцію одразу в цілому, без постатейного розгляду, щоб не «розбивати» спірні положення окремо. Це стосувалося, зокрема, української мови як державної, державної символіки, а також питання кримської автономії. Кримські депутати наполягали на статусі Кримської Республіки та окремій Конституції, тоді як у проєкті йшлося про автономну республіку зі значно вужчим обсягом повноважень.

Власне, ніч проти 28 червня 1996 року — це ніч пошуку компромісів навколо цих ключових питань: державна мова, символіка, остаточне визначення архітектури трикутника влади — зокрема, хто і як призначає прем’єр-міністра, — а також питання кримської автономії. На це й пішла вся ніч.

Які компроміси довелося закласти в текст Конституції, щоб її взагалі вдалося ухвалити?

Сперечалися дуже гаряче.

Ранок 27 червня 1996 року починається з того, що після 10-ї години, як завжди, відкривається парламентський день. Голова парламенту Олександр Мороз оголошує реєстрацію — і реєструються лише 288 депутатів¹⁴. А для ухвалення рішень потрібно щонайменше 300 голосів, тобто кворуму немає.

Причин було кілька. Частина депутатів просто не з’явилася. Окрім того, виникла ще одна парадоксальна ситуація: тоді уряд очолював Павло Лазаренко, і в цей день він організував виїзне засідання Кабміну в Черкасах.

Як згадують деякі депутати того скликання (зокрема, про це часто говорить Сергій Головатий, який був міністром юстиції), тоді існувала можливість поєднувати мандат у виконавчій владі й у парламенті. Це була спадщина Конституційного договору — як зараз у Британії¹⁵, де члени уряду можуть бути депутатами і водночас брати участь у парламентській роботі. В Україні така практика також існувала в середині 1990-х.

Конституція 1996 року розʼєднала ці мандати: подвійні вже не можна було мати. Хоча певні перехідні практики зберігалися ще до 2004 року.

Факт залишається фактом: у той день частина тих, хто міг би голосувати в парламенті, опинилася в Черкасах, а не в сесійній залі. До слова, Рух теж не завжди реєструвався: це була політична тактика — показати, що без їхньої участі ухвалення рішень неможливе. З огляду на кількість мандатів, це був один із небагатьох інструментів політичної суб’єктності для фракції. Тож вранці — 288 зареєстрованих депутатів. Парламент переходить у режим закритого засідання. І лише в другій половині дня починається відкрите засідання парламенту, на якому вже реєструється понад 300 голосів депутатів. Тобто вони знайшли якесь порозуміння. Зрештою починається постатейний розгляд — дуже повільний і складний.

Лише під вечір процес трохи пришвидшується, і о 21:00 ухвалюють 10-ту статтю — про державну мову. Саме тут виник перший компроміс. Комуністи наполягали на двох державних мовах — українській і російській. Народний рух категорично заперечував другий державний статус російської. Зрештою знайшли таке формулювання: українська мова визначається як державна, і Україна гарантує розвиток і вільне використання російської та інших мов національних меншин. Комуністи або не до кінця зрозуміли цю конструкцію, або зробили вигляд, що не зрозуміли, але в підсумку проголосували саме в такій редакції.

Наступний компроміс: десь із першої години ночі й приблизно до сьомої ранку ключова фабула засідання — спроби проголосувати 20-ту статтю Конституції і розділ десятий  — про державну символіку й про Автономну Республіку Крим.

Я намагався порахувати всі голосування щодо 20-ї статті —  окремо і в пакеті, у так званому комплексному голосуванні, кілька разів передивлявся відео цього засідання, перечитував стенограму¹⁶ на кількасот сторінок — і збився після 20-го разу. Тобто за неї голосували більше ніж два десятки разів.

Це означало, що або Україна матиме ту символіку, яку ми знаємо сьогодні — синьо-жовтий прапор, тризуб князя Володимира, гімн «Ще не вмерла України…», — або Конституція не буде ухвалена взагалі. Бо якщо не проходить одна ключова стаття, не проголосована ціла Конституція.

Чому в Україні хотіли затвердити ще один герб

З сучасної перспективи це здається майже абсурдним: ухвалення Конституції в Україні було заблоковане тим, що значна частина — найбільша фракція парламенту — голосувала проти української символіки. І це була дуже висока емоційна напруга, яка тривала до моменту, коли було знайдено компроміс і вдалося остаточно проголосувати.

Чи були якісь факти або епізоди з архівів, спілкування з очевидцями під час роботи над фільмом, які вас якось здивували або були новими? Можливо, вони допомогли краще зрозуміти процес народження Конституції?

Коли ми презентували фільм¹⁷, я був змушений вибачитися і перед нашими спікерами, і перед глядачами за те, що ми показуємо навіть не вершину айсберга, а радше маленьку снігову кульку на його вершині.

Бо це був величезний обсяг попередньої роботи. Сформувати концепцію Конституції, усвідомити й проговорити всі можливі варіанти архітектури трикутника влади — це вимагало кількох років роботи. І ми не могли показати все просто тому, що фільм має обмежений хронометраж.

Навіть коли йдеться про фабулу навколо дискусії щодо символіки, ми показуємо її дуже стисло. Бо, знову-таки, під час цієї конституційної ночі прозвучала величезна кількість яскравих, емоційних виступів. Тобто насправді ми показуємо лише маленький фрагмент тієї реальності, в якій ухвалювалася Конституція, лише невелику частину всього обсягу роботи.

Здивував радше результат. Я ніколи не міг подумати, що фільм про конституційний процес буде настільки драматичним і емоційним.

Коли ми показали його в кінотеатрі «Жовтень», дуже часто глядачі сміялися, в деяких моментах — плакали. Тобто конституційний процес був настільки драматичним, а ніч ухвалення Конституції — настільки емоційно зарядженою, що нам вдалося зняти фактично політичну драму, місцями навіть політичний трилер.

Що Конституція насправді робить для нашого суспільства? Це набір правил, суспільний договір чи щось інше?

Спочатку суспільство конструює Конституцію, а потім Конституція конструює суспільство. Ключові політичні події наступних десятиліть після її ухвалення були пов’язані з тим, що її намагалися або змінити, або обійти, або зламати. І це ставало джерелом найбільших конфліктів.

Ми пам’ятаємо, що Помаранчева революція закінчилася компромісом, одним із ключових елементів якого була зміна Конституції, тобто зміна архітектури трикутника влади. 8 грудня 2004 року, як наслідок Помаранчевої революції, були ухвалені зміни до Конституції, які перерозподіляли повноваження між президентом, парламентом і урядом. Вони набули чинності з 1 січня 2006 року.

А восени 2010 року Віктор Янукович вирішив, що може в неконституційний спосіб скасувати ці зміни. І одним із перших рішень у відновленні нормальності було повернення 21 лютого 2014 року до конституційного тексту в редакції від 8 грудня 2004 року.

Це один із ключових уроків: демократія — це процедура. Конституційний текст 1996 року не є менш демократичним, ніж зміни 2004 року, і навпаки. Головна проблема того, що робив Янукович, намагаючись узурпувати владу: до Конституції «влізли брудними чоботами» і намагалися змінити її неконституційним способом.

Іншими словами, те, як ми використовуємо конституційний текст, значною мірою визначає, чи залишається країна демократією, чи перетворюється на диктатуру. 

Коли ми говоримо про досвід «конституційної ночі», то це історія про суб’єктність парламенту. Сергій Головатий о другій годині ночі буквально кричав із трибуни парламенту: «Парламент вирішує все». І справді, розв’язання основних політичних конфліктів в історії незалежної України відбувалося саме в парламенті.

Я спробую показати це на трьох прикладах.

Ми пам’ятаємо, що в 1991 році Верховна Рада України складалася з демократичної меншості —  Народної Ради — і комуністичної більшості, так званої «групи 239», або «фракції за радянську суверенну Україну». Після ГКЧП і глибокої кризи, в якій опинився Радянський Союз, Комуністична партія політично збанкрутіла. Парламент складався з політично збанкрутілої більшості та проактивної демократичної меншості. І саме демократична меншість запропонувала вихід із кризи шляхом проголошення Акту Незалежності України. Це був перший приклад, коли «парламент вирішує все».

Другий приклад — ухвалення Конституції. Коли було знайдено складний компроміс і проголосовано пакет рішень, що передбачав і символіку, і кримську автономію. 

У 2004 році під час Помаранчевої революції демократична опозиція була в меншості, але саме вона знайшла вихід із кризи і запропонувала рішення для збанкрутілої більшості.

Так само у 2014 році демократична опозиція була в меншості, а провладна більшість політично збанкрутіла після розстрілів на Майдані. Усвідомивши це, парламент проголосував за повернення до Конституції в редакції 8 грудня 2004 року, а також ухвалив рішення, які дозволили відсторонити президента Януковича, що втік із країни, сформувати новий уряд і відновити коаліцію — повернути державу в легальне конституційне річище. 

Суб’єктність українського парламенту підтверджується цими прикладами. І мушу сказати, що сьогодні він не є таким суб’єктним, як це було раніше. І, думаю, саме фільм, який ми зняли, і нагадування про ніч 28 червня 1996 року мають, зокрема, нагадати чинному складу парламенту про цю суб’єктність. Це надзвичайно важливо під час будь-яких криз.