Історію видів подають однобоко, зазвичай вказуючи, коли востаннє бачили певний вид. Без складних логічних умовиводів очевидно: щоб зникнути, спершу необхідно з’явитись.
Час появи виду на планеті можна вказати лише приблизно. Природа не робить стрибків, як казав Дарвін. Еволюційний процес, внаслідок якого один вид змінюється на інший, відбувається поступово. Кожне наступне покоління на крихту відрізняється від попереднього. Лише після зміни багатьох поколінь можна констатувати появу нового виду. І шукати в довгій вервечці предків та нащадків «першого» («першого вовка», «першого дуба», «першого мухомора» тощо) — справа невдячна. Можна лише встановити часовий проміжок, впродовж якого утворився новий вид. Однак якщо вас цікавить питання появи виду в певній частині світу, то в багатьох випадках наука спроможна дати відповідь.
Не будемо шукати далеких земель чи екзотичних видів. Погляньмо на добре відомі види тварин, які бігають, стрибають, плавають чи літають в Україні. У кожного з них, навіть найбільш звичного, був час першої появи на землях, які охоплюють кордони нашої держави.
Чимало хто з’явився тут задовго до появи людей. Найдавніша історія — у деяких риб. Сом, судак, краснопірка плавали в Східній Європі ще наприкінці епохи міоцену, 7–5 мільйоноліть тому1. За тих давніх часів не існувало ще навіть Дніпра, Буга та Дністра! А сом був. До того ж не якийсь далекий предок, а той вид, що й сьогодні. Якби він сьогодні трапився на гачок рибалці, той не помітив би різниці.
Більшість сучасних видів тварин не можуть похизуватися такою давньою історією, як риби. Але є чимало істот, які з’явилися в Україні задовго до приходу кроманьйонців, отже, за мірками людської історії, «були тут завжди». Це зокрема вовки, лисиці, ведмеді, кабани, лосі, зубри, сарни, куріпки, перепілки, крижні та багато інших. Проте не всі. У відомій із дитячого садочка тріаді вітчизняної фауни «зайчик, білочка, їжачок», зайці та їжаки замешкували Східну Європу до появи кроманьйонців, білки пристрибали пізніше.
Перші представники виду «білка звичайна» з'явилися приблизно 500–200 тисяч років тому в теплих регіонах Європи. Це була епоха зледенінь, але льодовики час від часу відступали, натомість поширювались ліси, а з ними — й білки2. Подекуди вони наближались до південних схилів Карпат, до території сучасних Румунії та Угорщини. Та навряд чи до кінця так званого Льодовикового періоду проникали в Україну. На території нашої держави із відкладів тих часів знайдено рештки полівок, хом’ячків, ховрахів та іншої дрібноти, але не білок. Скорше за все, вони так і не дістались до України.
Приблизно 11,6 тисячі років тому потепліло, і білки заповзялись опановувати помірні та північні широти Європи. Відносно швидко, за одне-два тисячоліття, вони здолали шлях від Іспанії до Норвегії та Фінляндії. Ймовірно, приблизно о тій порі з'явились і на території України. Щоправда, на території нашої держави викопні рештки білки звичайної знайдено лише в одному місці — Дівочих Скелях (Тернопільська область). Вік цього місцерозташування відомий доволі приблизно — 12–7 тисяч років тому3. Згодом, коли на білок стали полювати, знахідки їхніх решток стали частішими. Найдавнішу впольовану білку на території України виявили в неолітичному поселенні Сурський острів (Дніпропетровська область), вік якого — близько 7500 років4.
Приблизно о тій же порі в Україну причалапала черепаха болотяна. Як і білки, черепахи перебули холодні часи на Півдні Європи5. Наприкінці епохи мезоліту, 7600–8500 років тому, на острові Ігрень (нині місто Дніпро) люди споживали черепах6.
Більш загадковий шлях ще одного середземноморського виду — виноградного равлика. Вони з’явилися на території України досить давно — можливо, ще за часів мамутів — але, як то в равликів заведено, не поспішали. Навіть після завершення «Льодовикового періоду» виноградні равлики відсиджувались на теплому південному узбережжі Криму. Їхні мушлі знайшли на тамтешніх стоянках людей часів пізнього мезоліту7. Вважається, що далі на північ виноградний равлик потрапив відносно нещодавно за сприяння людей. Проте знахідки мушель в Черкаській області в скіфському поселенні віком 2500 років дають підстави для сумнівів у традиційній гіпотезі. Можливо, равлики самостійно доповзли з Криму принаймні до широти Черкащини8. Принаймні важко уявити, щоб їх туди довезли скіфи на баских конях.
Зате інший відомий молюск, рапана, достеменно побачив узбережжя України завдяки людям. Попри те, що рапани є одним із неофіційних символів чорноморських курортів, батьківщиною виду є Східна Азія. Вони потрапили в Україну з суден у 1947 році. Неприродне поширення видів має негативні наслідки для екосистем. У Чорному морі рапани дали хлосту місцевим мешканцям, насамперед молюскам. Рапани хижаки, які полюють на двостулкових молюсків (годі чекати, щоб хижий равлик ганявся за іншими жертвами, окрім молюсків). За пів століття рапани майже повністю знищили чорноморські популяції устриць та суттєво зменшили чисельність мідій9.
Завдяки людській діяльності (із баластними водами або через недбальство акваріуміста) в фауні України з’явились прісноводні медузи — краспедакусти. Вперше їх виявили в 1979 році у водоймах-охолоджувачах ЧАЕС. Незабаром краспедакусти поширились по інших річках України. Вони відомі й невідомі водночас. Раз на декілька років, коли в медуз спалах чисельності, в інтернеті з’являються новини на зразок «У Дніпрі виявлено медуз!». До осені про них забувають, щоб через рік-два знову повідомити про «сенсацію». Краспедакусти занадто маленькі (до двох сантиметрів діаметром), аби становити для людей бодай якусь небезпеку, їх шкода в іншому. Вони поїдають дрібний планктон — кормову базу молоді риб — і вже принаймні тому є небажаними гостями в річках України.
Деякі види не лише поширюються світом завдяки людській діяльності, а ще й тяжіють жити поблизу людей. Колорадські жуки є однією із найвідоміших комах України. З’явились вони не так давно — вперше їх помітили у Львівській області в 1949 році10, до центральних областей доповзли на початку 1960-х. Сьогодні живі покоління, які застали часи, коли колорадський жук був невідомим в Україні.
Ще ближче до людей оселились тарган рудий та пацюк сірий. Якщо у вашому домі немає ні тих, ні других, це привід порадіти. У моєму дитинстві, що припало на кінець ХХ століття, тарган рудий був справжньою напастю в Києві та інших містах. Сьогодні їх чисельність суттєво менша, але декому вони досі дошкуляють. Незалежно від того, чи живуть у вашому домі таргани або пацюки, щоб впізнати ці види, не потрібно глибокого знання зоології. Втім, колись вони були за дивовижу.
Достеменно невідомо, коли саме тарган потрапив до Європи. Перші згадки датовані Німеччиною часів Семирічної війни 1756–1763 років. Вчені припускають, що на територію Східної Європи (зокрема України) таргани проникли раніше — можливо навіть на декілька століть11. Отож, козаки цілком могли нарікати на тарганів, а ось в часи Русі їх і зазором не бачили.
Щодо пацюків, то першим у Європі з’явився не звичний нам пацюк сірий, а його родич — пацюк чорний. Ймовірно, цей вид добіг до Середземномор’я приблизно 2,5 тисячі років тому, звідки продовжив розселення, зокрема в наші краї12. Сірий пацюк — той самий, що звичний нині, прибіг до Європи значно пізніше, у XVIII столітті. Основна хвиля розселення сірого пацюка по Україні припадає на 1816–1938 роки13.
Поширення видів за сприяння людини привертає увагу з двох причин. По-перше, з допомогою людей вид долає далекі відстані та з’являється в краях, де виглядає екзотично. По-друге, вид-вселенець може завдати шкоди екосистемі. Тому від природоохоронців лунають заклики протидії поширенню чужорідних видів, у цивілізованих державах застосовують певні заходи. Однак врахуємо: здатність розширювати ареал властива всім живим істотам. У деяких випадках проникнення відбувається без прямої участі людини. Так впродовж ХХ–ХХІ століть територія України стала домівкою для шакала, фламінго та низки інших видів. На відміну від поширення за сприяння людини, це природний процес. Втім, поява будь-якого нового виду — це завжди виклик для екосистем. Як показує приклад Болгарії, поширення фламінго тішить людей (птахи, безумовно, прекрасні), але призводить до суттєвих змін у середовищі14. Щоб оцінити ситуацію та прогнозувати наслідки, необхідні тривалі та масштабні дослідження «історії природи».
