Санкції проти Росії працюють — навіть коли їх не так багато, як хотілось би. Про це стверджує доктор економічних наук Олексій Пластун, який останніми роками займається питанням міжнародних обмежень для російської науки. Його дослідження1 підтверджують: кількість наукових публікацій серед росіян суттєво зменшилася з початку повномасштабного вторгнення, суттєво знизилася і кількість їхніх цитувань. Росіянам дедалі важче2 брати участь у наукових конференціях чи банально підписуватися на міжнародні журнали. Зокрема завдяки зусиллям українських науковців західні вчені відмовляються від участі в редакційних радах російських журналів, а кількість наукової пропаганди в міжнародних інституціях зменшується. «Куншт» поговорив з Олексієм про минуле й майбутнє санкцій для російської науки.
Що спонукало вас звернутися до теми санкцій проти російської науки?
Базова мотивація: якщо не ми, то хто? На початку 2022 року ця тема була більш популярною, але її просування і дослідження займає багато ресурсів, до того ж це досить токсична історія — і вас, можливо, будуть уникати у науковому світі, тому наразі охочих цим займатись системно не так, щоб і багато. Але зокрема ми займаємося цим на базі Сумського державного університету, де створений аналітичний центр «Дослідження фейків та пропаганди у російській науці»3.
Після 2022 року я натрапляв на окремі кейси, які обурювали, тригерили. Водночас у 2023 році побачив загальну статистику по публікаціях російських вчених, і це було приємно — відбулося доволі епічне падіння. Це наштовхнуло на думку, що санкції працюють, і ними можна протидіяти.
Хоча системних офіційних державних санкцій проти російської науки немає — таких, як приймає Євросоюз чи США пакетами — те, що Росія стала країною-вигнанцем, дуже добре спрацювало.
Один із кейсів, який став для мене дуже тригерним, — це випадок з , міжнародною організацією з центром у Парижі. Після окупації Криму, а потім — і інших українських територій, Росія крала не лише фізичну інфраструктуру (таку як університети), а й інтелектуальну — наприклад, журнали. І ці журнали перебували в міжнародній базі4. На жаль, навіть після 2022 року всі ці журнали затверджені5 й українським офісом ISSN, і це мене, м’яко кажучи, зовсім засмутило: організація, яка живе на гроші платників податків в Україні, по суті, займається тим, що легалізовує вкрадене в Україні.
Я почав копати, лазити в бази й помітив, що чимало статей, які індексуються в базі , вказували Крим як російську територію. Почав спілкуватися з представниками Scopus і дійшов майже до «фінального боса» — віцепрезидента. Мабуть, добрих 6–7 місяців я добивав їх листами, а віцепрезидент на них стоїчно відповідав. Деякі моменти ми залагодили, деякі — ні.
Варто відзначити: вони декларують і всіляко намагаються робити вигляд, що перебувають на нашому боці. Але проблема в тому, що це все одно про бізнес. Scopus належить корпорації Elsevier, якій треба заробляти гроші. До того ж їхня відповідь і реакція створює прецедент. А прецедент — це страшна річ. До нього змогли б апелювати десятки таких людей, як я. А тоді почали б скиглити російські представники й ті, хто їх підтримує, могли б початися петиції від Нобелівських лауреатів про те, що наука поза політикою, посилання на академічну свободу і вільний рух думок тощо.
Тож, з одного боку, вони не могли відмовити мені, з іншого боку, не йшли на серйозні поступки.
На які поступки все ж пішли?
Мабуть, одне з найбільших досягнень — виключення двох російських журналів, до одного з яких доклався і я. До повномасштабного вторгнення в Scopus публікували два російські журнали. Один «відвалився» майже одразу у 2022 році. А до 2024 року видавався російський журнал Mendeleev Communications6. Elsevier був його офіційним видавцем, а я маю звичку збирати компромат на російські журнали й університети. Тому повідомив їх, що журнал видається Російською академією наук (РАН), яка не лише відкрито підтримала агресію проти України, але й активно допомагає окупаційній армії. Крім того, цілий ряд інститутів РАН перебувають під санкціями США, тож співпраця з таким журналом може бути токсичною не лише репутаційно, а й в цілому для бізнесу Elsevier. Вони не розірвали контракт, який мали до кінця року, але не продовжили його далі, тож з 2025 року Elsevier не є видавцем Mendeleev Communications.
Також у Scopus є секція про установи і їхню структуру. Так, у складі Російської академії наук були вказані близько 7–9 «вкрадених» українських установ, переважно внаслідок окупації територій після 2014 року. Але з точки зору міжнародного законодавства вони українські. Я залучив МОН, і ми надіслали офіційний лист про те, що знайшли в їхній організаційній структурі крадені українські установи, з проханням це змінити. І ті установи зникли зі структури РАН на сайті Scopus.
Це може здаватися дрібницею, але саме з таких деталей складається загальна картина. А далі формується консенсус — мовляв, так і треба.
Але повністю проблема не розв’язана. Наприклад, у безлічі публікацій Сімферополь позначений російським. У Scopus стверджують, що цю інформацію надають журнали, а вони її лише ретранслюють. Мої аргументи стосовно того, що це їхній сайт і вони відповідають за його зміст, переважно ігнорують. Це питання «зависло», і в Scopus не знайшли наразі для себе прийнятного рішення.
Я пропонував додати окремий пункт до критеріїв відбору в базу як частину політики: мовляв, на нашому ресурсі території мають бути позначені відповідно до міжнародного законодавства. До того ж це не якась забаганка, а очевидна річ. Відповідно, якщо журнал подає інформацію, що не відповідає політиці, то він порушує правила, і відповідно, виключається зі Scopus. Це спрацює, бо індексування в Scopus для журналу — радикальний левел-ап, який дуже багато додає до престижу. Внесення такого простого пункту вирішило б проблему, як на мене.
Але можливо, вдасться натиснути на них з іншого боку — скажімо, через посольство України в Нідерландах (де зареєстрований Elsevier — ред.)
Стосовно вкрадених наукових установ: їхні представники можуть публікуватися в журналах, що індексуються в Scopus, але з українською афіліацією?
У Scopus є своя база організацій, де вони повністю відповідають за зміст і готові його змінювати. Коли ж сам журнал подає афіліацію авторів і пише «Іванов. Севастополь, Крим, Росія», то у Scopus відповідають, що так написав журнал. Своєю чергою, журнал перекладає відповідальність на самого Іванова, який так вказав.
Тож проблему треба вирішити радикально: не важливо, хто це написав; є певні правила, і їх треба дотримуватися. А якщо це принципова позиція, то не індексуйтеся у Scopus.
Ви згадали про залучення державних структур, зокрема посольств, які могли би тиснути на наукові установи. Чи були такі прецеденти?
Одна з кампаній, у якій я брав участь цього року, відбувалася в колаборації з Міністерством освіти й науки України. Станом на початок 2025 року було багато міжнародних організацій, зокрема європейських, де в активних членах зазначалися російські установи7 — наприклад, університети. Ми знайшли таких близько 30. Про кожну організацію ми підготували папку з «компроматом», супровідним листом і закликом щось із цим зробити. Звісно, відповіли не всі. Ідеальна тактика — зарити голову в пісок, як страус, і вдати, ніби тебе немає. Хоча організаціям це робити трошки складніше, бо вони мали би відповідати на офіційні листи, запити, але близько половини з цим справляється. Частина з тих, що відповіли, видалила російські установи з членів своїх організацій, і це приємно.
Міністерство підтримує такі ініціативи, але в нього не вистачає ресурсів. Тому потрібно самому знайти проблему, проаналізувати її, зробити дослідження, — а МОН допоможе надіслати запити. Але це працює, бо комунікувати легше, коли за тобою стоїть потужна інституція. Невелику ж громадську організацію набагато легше ігнорувати, ніж державну структуру.
З точки зору взаємодії з міжнародними організаціями, то на базі наших досліджень МОН розсилало листи на посольства, Європейську комісію. З нашої подачі проблематика порушувалася на генеральній асамблеї ООН. Тобто робота в цьому напрямі виконується, і активність є.
Але, на жаль, ця проблема, принаймні наразі, не може вирішитися комплексно, тому ми звертаємося точково до конкретних установ чи організацій.
Чи заважає ця точковість?
Вона точно не заважає, а сприяє процесу. Хоч офіційних санкцій немає, але десь не дали фінансування, комусь відмовили в аспірантурі, десь заборонили купувати реагенти чи не приймають платежі за публікації з Росії. Це маленькі речі, до яких часто немає діла, або до яких не доходять руки, але ми намагаємося виправляти їх.
Серед іншого, ми аналізуємо редакційні ради російських журналів, у яких досі перебувають сотні чи й тисячі іноземних вчених. Більшість із них — за моїми підрахунками, близько 70% — нічого там не роблять. Умовно, у 2005 році американський науковець приїхав до Росії на конференцію, і йому за фуршетом запропонували бути в редакційній раді журналу. Він на це погодився — і забув. Через 20 років ми йому пишемо: мовляв, ви є членом редради російського журналу. Ці вчені часто дивуються, що вони є членами редради, і надсилають повідомлення до журналу про вихід із редакційної ради. І це добре, оскільки наявність іноземців у таких структурах — це певна легітимізація, виправдовування й навіть заохочення для інших. А їхній вихід — дуже перспективна історія. Оскільки зібрати редакційну раду — це геть нетривіальне завдання: спробуйте сьогодні знайти 10–20 інших західних науковців, які погодяться стати членами редради умовного російського сільськогосподарського журналу. Звісно, такі люди є, але вони в меншості.
Насправді наш лист максимально бінарний: він зводиться до того, що ми уточнюємо, чи є людина членом редакційної ради журналу. За своєю суттю, таке питання передбачає відповідь «так» чи «ні». Але в переважній більшості випадків — майже в усіх — ми отримуємо відповідь на сторінку чи й дві-три: науковець розписує свій професійний шлях, розповідає, як опинився в такому становищі. Дуже часто там є фраза про те, що людина останні 5 років — або ж ніколи — не робила нічого в цьому виданні.
Кожен лист — це історія. Десь — сумна. Наприклад: «Я вже давно на пенсії й помираю від раку». Або ж відповідь пише син: «Мій батько роками живе в будинку для літніх людей і давно не займається наукою». Є випадки, коли людина вже давно померла, але досі є членом редакційної ради.
З російського боку є певний патерн у тому, що ім’я вченого використовується, по суті, без його відома, нелегально, і в корисливих цілях росіян. І мені особисто прикро, що ці факти не змушують Scopus i Elsevier відмовлятися від співпраці з такими виданнями — оскільки це шахрайство. Я сам доводив до розгляду фінальної комісії Scopus, що ухвалює рішення стосовно співпраці з такими журналами, сім випадків: Coke and Chemistry, Philological Class, Reviews on Clinical Pharmacology and Drug Therapy, Obrabotka Metallov, Russian Chemical Bulletin, Sever i Rynok: Formirovanie Ekonomiceskogo Poradka, Geotectonics. Однак жоден із них не виключили.
Утім поза SCOPUS розірваних угод і співпраць чимало. Які, на вашу думку, є найбільш дієвими? Які вплинули на російську науку найбільш негативно?
Мені в цьому контексті дуже подобається кейс 8, у якому запозичили9 спортивний підхід: мовляв, ми не можемо карати людину просто за те, що вона росіянин (особливо якщо вона виїхала чи відкрито не підтримує Путіна), але й Росію піарити не будемо. Як із «нейтральними» спортсменами — росіянин може стати олімпійським чемпіоном, але не може використовувати прапор, гімн і інші атрибути своєї країни. CERN переніс10 це на наукові реалії: нехай люди залишаються, але без афіліації.
Як на мене, це компроміс. Він завжди неідеальний, але задовольняє принаймні мінімальні вимоги — зменшити присутність Росії в науковому середовищі. Як на мене, такий підхід варто масштабувати, і так з точкових дій (хоч і все ще ефективних, бо публікаційна активність росіян зменшується) перейти до системних.
Як санкції проти російської науки вплинули на космічну галузь
Ви згадали про зниження публікаційної активності серед росіян. У матеріалі ви пишете, що 45% публікацій у 2024 році не були опубліковані через дію санкцій. Наскільки ми можемо довести, що це сталося саме через санкції, й чи ця тенденція зберігається у 2024–2025 роках?
Статистично ми цього не доведемо через брак даних. Будь-яка модель на трьох роках буде статистично незначущою, до того ж є дуже багато змінних, які важко порахувати (комусь відмовили в публікації, когось не запросили на конференцію). Але назвімо це дивним збігом: щось відбулося у 2022 році — і раптом публікаційна активність росіян «посипалась».
Можна просто констатувати наявний стан речей і вважати, що це результат впливу санкцій. Бо точка біфуркації надто очевидна. Утім, можливо, перші проблеми почалися ще в 2020 році — скрізь зменшилося фінансування, і люди банально перестали їздити на конференції через пандемію і локдауни. Це сильно вплинуло на рівень наукової активності, яка часто зав’язана на комунікації і нетворкінгу. Але в росіян вона й не встигла відновитись, бо почався 2022 рік — і все остаточно посипалося. Тенденція поки що триває, але очевидно, що в якийсь момент вони намацають дно.
У роботі ви також вказуєте, що до Росії перестали ввозити наукове обладнання, реагенти. Але, як ми знаємо зі звичайних торговельних відносин, завжди працює «сірий» ринок. Чи є у вас інформація про такі шляхи постачання наукового обладнання?
Як економіст можу сказати: справді, один-два посередники — і будь-яку санкцію можна оминути. Питання лише в транзакційних витратах. Десь додаються кошти до логістики, десь доведеться більше заплатити посереднику. Але це проблеми, які можна вирішити за наявності коштів. Проте на формування нових ланцюжків і фінансових прокладок потрібен час. Відповідно, у 2022 році можна було жити на запасах, а потім стало гірше. Реагенти так закупити нескладно, а от унікальне обладнання — важче.
До того ж, якщо, скажімо, у 2023 році питання грошей ще не стояло ребром, то тепер Росія активно урізає11 свої програми бюджетного фінансування, зокрема наукові. А якщо немає грошей, ви не купуєте обладнання, не купуєте реагенти й не проводите дослідження. Без грошей сучасна наука нежиттєздатна.
Як на мене, відсутність грошей — наступна причина падіння російської науки. Адже це менше можливостей, стимулів, публікацій, цитувань, переглядів.
Чи можуть допомогти у фінансуванні російської науки, скажімо, Китай чи Індія, на яких російські науковці, власне, і переорієнтувалися, як ви вказуєте?
Про це є кумедна історія. У БРІКС є свій банк12, на який «скидаються» і який обслуговує країни блоку. З 2022 року цей банк не видав13 жодного кредиту Росії. Китай абсолютно не бажає вкладатись грошима навіть у російську економіку. Я вже мовчу про російську науку.
Китай дуже орієнтований на західну науку і всіма доступними способами «лізе» у західні журнали й виші. Тож навряд його уряд буде фінансувати російську науку в тому масштабі, який може щось змінити. Можливо, якісь окремі кейси, проєкти, але не масово. До того ж можна ненароком профінансувати й потрапити під санкції від США та ЄС.
Якось я натрапила на статтю14 в New York Times про дослідників Арктики, які скаржилися: мовляв, після кенселінгу російських науковців у світі їм стало вкрай важко виконувати роботу. З вашого досвіду спілкування із безліччю науковців і організацій, чи є сфери, у яких кажуть, що без росіян працювати неможливо?
У природничих науках це частково правда. Оскільки є певні кліматичні зони, ареали флори, фауни, унікальні для Росії. Якщо західний вчений займався ними все життя, то для нього це дуже серйозна проблема. Суто з егоїстичних міркувань, авжеж, такі вчені часто не хочуть зупиняти співпрацю, навіть повністю перебуваючи на боці України. Це їхнє життя, яке в таких умовах множиться на нуль.
Також є гуманітарні сфери, пов’язані зі слов’янськими студіями, де важко обійтися без Росії. Є багато аспектів, у яких Росія в тій чи іншій формі є об’єктом наукового дослідження. З одного боку: друзі, життя несправедливе, і ви зробили неправильний вибір. З іншого ж, ці дослідження — все їхнє життя. І це реальний контраргумент, до якого апелюють.
У цьому контексті пригадую кейс міжнародного видавництва Brill15 [яке базується в Нідерландах]. Воно видавало російський журнал16, який стосувався історії церкви. Я їм вказав на це. Тоді видавництво написало головному редакторові журналу. Той відповів, що був членом Російської академії наук, але вийшов з неї і звільнився з інституту, в якому працював.
Видавництво не стало припиняти співпрацю з журналом. І мені було важко аргументувати свою позицію, бо там справді не публікувалася відверта пропаганда, а розглядалися архіви, умовно, XV століття.
З точки зору видавництва припиняти співпрацю видавалося максимально негуманно. І, мабуть, якби я наполягав далі, то вже сам у їхніх очах виглядав надто агресивним. Тому я зупинився.
Наскільки ми зараз помічаємо повернення росіян у науковий дискурс? Чи відновлюються якісь співпраці?
Наразі важко сказати, бо росіяни більше почали співпрацювати з Китаєм та Індією. А основна міжнародна наука — це все-таки західні країни: Європа і насамперед США. Тож це потужна втрата.
Водночас, за вашими словами, Китай не мав би фінансувати російську науку.
Так, але російські науковці намагаються звертатися до Китаю. Це не було об’єктом мого дослідження, але за відчуттями, зросла кількість спільних публікацій, проєктів, конференцій. Утім, на мою думку, не Китай це ініціює: Росія сама приходить з грошима, а Китай погоджується.
Яких обмежень для російської науки наразі бракує найбільше?
Я б тут перейшов на рівень індивідуальних санкцій. Бо, скажімо, коли пишеш про умовні МҐУ [Московський державний університет] чи РУДН [Російський університет дружби народів]: дивіться, на них немає де тавро ставити, даєш безліч посилань з доказами про брейнвошинґ студентів17, волонтерську діяльність для російської армії18, підтримку «героїв СВО», отримуєш відповідь про їх відсутність у санкційних списках, скажімо, Єврокомісії. А якщо не заборонено, то загалом дозволено.
Потрібно поставити на промислові рейки процес включення російських академічних наукових організацій у санкційні списки. Якщо виш підписав, наприклад, лист Путіну на підтримку так званої СВО, то його автоматично треба додавати до санкційного списку Єврокомісії. Після цього будь-яка співпраця з ними буде ризикованою — навіть з боку Китаю чи Індії.
Окремі інститути РАН (наприклад, Інститут металургії і матеріалознавства імені Байкова19, Фізико-технологічний інститут імені Валієва20, Інститут фізики напівпровідників імені Ржанова21 тощо — ред.) є в SDN-списку22 американського OFAC [Управління з контролю за іноземними активами], але цього замало, їх має бути більше. Знову-таки, тут немає системного підходу, а є лише одиничні випадки. Водночас це було б дуже дієво, і стало би чудовим аргументом у подальших кроках — тобто це база, від якої можна відштовхуватися.
Бо коли пишеш окремому вченому про те, що він в редакційній раді журналу, який видає РУДН, який перебуває під санкціями, — це зовсім інший рівень аргументації.
Справді, з морального рівня проблема переходить на законодавчий, і очевидно, що з цим легше працювати. Проте хто цим має займатися? Хто це має лобіювати?
Це складне запитання. Моя колаборація з МОН і є, по суті, спробою це зробити — ініціатива йде максимально знизу. Тож я штурхнув МОН, вони штурхнули МЗС, ті штурхнули Єврокомісію, а вона почухала потилицю — і щось відбулося. Ланок насправді не так багато, і це завдання не є надскладним. Питання — в ініціативі, зацікавленості, лобіюванні, ресурсах. Є відчуття, що цих ресурсів бракує, — і це найпростіше пояснення того, чому ми досі там, де ми є.
Коли ви досліджували редакції російських журналів, то виявили1 там майже сто українців. Чи зверталися ви до них і які відповіді отримали?
Насправді тут є два напрями. Один — це українці члени в редрадах російських журналів. Другий — спільна публікація українських вчених з російськими. Коли виходить спільна публікація українців з росіянами у 2025 році, виникає питання: що відбувається, друзі?
Я підготував дві бази для МОН. Одна база — редради, друга — так звані наукові колаборанти. МОН зі свого боку підготувало біля двох сотень офіційних листів-запитів до організацій та установ, де працюють вчені, помічені в колаборації. І це важливо, бо якби розсилку робив я, то ніхто на неї не звернув би уваги. Відповіді вже надали, і наразі їх опрацьовують.
Рік тому, коли був перший раунд нашої «атаки» на російські журнали і редради, я знайшов кілька десятків українців-членів і кожному з них написав. Щонайменше третина мене проігнорувала. А це ж члени національної академії, професори, доктори, люди з державними нагородами — серйозний контингент. Звісно, це неприємна історія, і можна зрозуміти, чому вони мовчать. Але всі ті, хто відповіли, казали, що просили їх виключити з цих редрад — проте росіяни цього так і не зробили. Вони додавали копії листів до росіян і інші підтвердження.
Тобто росіяни активно фальсифікують науку і користуються тим, що це не має наслідків для них.
Стосовно наукових колаборантів: наскільки мені відомо, не завжди людина, яка є співавтором статті серед багатьох інших, може впливати на авторський склад.
Дійсно є статті, що стосуються великих проєктів, де може бути сто співавторів. Але такі публікації ми не враховували. Насправді росіяни й українці є співавторами близько 1500–1600 наукових статей за останні три роки.
Тому ми застосовували фільтри: в статті має бути не більше ніж 10–15 авторів, ми майже не враховували статті 2022 року, бо існує певна інерція (скажімо, разом могли працювати у 2021 році, а стаття вийшла у 2022, або ж проходила рецензування).
А ще є зворотній бік того, що ми тиснули на Scopus. Росіяни публікуються з росіянами, але Scopus їх «бачить» як українців, бо Крим — це ж Україна. Тут виникає дилема, оскільки ми отримуємо ілюзію співпраці. Адже насправді з цих 1500 праць переважна більшість — це кримські, донецькі та інші окуповані інституції, де публікуються або росіяни, або зрадники. А ми ж говоримо саме про свідомий акт, тобто, коли ти українець в Україні співпрацює з росіянами. Таких свідомих актів якраз близько сотні.
Насправді всі ці проблеми вирішує застосування «спортивного» підходу — «нейтрального» науковця. Тоді в статті залишиться українець і не буде росіянина. Не буде ілюзії, що Україна з Росією співпрацюють в науковому плані. Бо так подивитися: 1500 публікацій — братські народи.
