Генрі Марш: чим лікарі схожі на диктаторів і як стати кращими медиками та пацієнтами

Ви друг України і відвідуєте її з 1992 року. Що вас привабило після першого візиту? Чому ви повертаєтеся сюди, крім волонтерства? Чи змінився ваш досвід перебування тут як іноземця й лікаря?

Уперше я приїхав в Україну в 1992 році, тому що мене запросив англійський бізнесмен до Києва прочитати лекції про нейрохірургію. До того як стати лікарем, я навчався в Оксфордському університеті та вивчав переважно східноєвропейську та радянську політику, яка мене дуже цікавила. Частково тому, що моя мати була політичною біженкою з нацистської Німеччини. Також мої батьки були серед тих, хто створив міжнародну організацію Amnesty. Тож в мені виховали сильне усвідомлення тоталітарної політики та зла. Мої батьки були дуже хорошими людьми. Вони були активістами, але не фанатиками, і допомогли мені зрозуміти, що насправді ми приходимо в цей світ, щоб пробувати робити його кращим, а не просто щоб розважатися.

Я приїхав досить добре обізнаний в історії України та Росії. Але як і більшість людей із Заходу, мало знав про реалії української історії, яка, звичайно, неймовірно складна. Я прочитав лекції з нейрохірургії, відвідав лікарню швидкої допомоги на Троєщині. Хоча я знав, що радянська медицина відстала, мене абсолютно приголомшило те, наскільки поганими були умови. Це було жахливо. І операція, яку я бачив, більше нагадувала вуду-нісенітницю. 

Я познайомився з енергійним молодим лікарем Ігорем Курильцем, з яким, на жаль, через багато років довелося розірвати дружбу. Він був єдиним, хто казав, що тут все жахливо, й питав, чи можу я допомогти. Тоді він мав досить невисоку посаду, але отримав дозвіл голови Інституту нейрохірургії імені Ромоданова приїхати до Лондона. Ігор Курилець три місяці працював зі мною, переписував усе, що бачив, читав кожну книжку, яка потрапляла йому до рук. Він трохи знав англійську. І тоді я йому сказав: «Думаю, що я можу приїжджати в Україну раз чи два на рік, щоб допомагати тобі оперувати й навчатися, практикувати сучасну нейрохірургію». На той момент в Україні не було ні мікроскопів, ні належних сканерів мозку. Усе більше нагадувало медицину, яка на Заході була десь 50 чи 60 років тому.

Як працює Інститут нейрохірургії під час великої війни

Тому я почав приїздити в Україну регулярно. Було багато труднощів і проблем, але ми дуже просунулися. Звісно, це робили й інші лікарі. І в перші роки XXI століття, коли економіка в Україні добре розвивалася до краху 2008 року, був величезний прогрес. Було дивовижно спостерігати зміни за стільки років. Особливо бачити спроби створити громадянське суспільство в Україні, а також нове покоління молодих українців, які розуміють, що краще майбутнє можливе. 

Я також деякий час працював у Москві, робив це замість відпустки. Можливо, зокрема через це розпався мій перший шлюб. Але мені здалося, що з росіянами працювати набагато складніше. Я кілька разів був у Москві та Петербурзі, показував росіянам сучасні операції. З ними дуже важко мати справу, бо вони переважно зарозумілі, егоїстичні й неохоче приймають поради. Навіть коли вони хотіли моєї допомоги.

Тоді як українці мені здалися набагато простішими. У них не було російського комплексу величі. Українці знали, що пасуть задніх, і дуже хотіли вчитися. Хоча з медичною бюрократією було важко. 

Я намагався запровадити сучасну медицину, а не просто технологію. Це про доказовість, науку. А також про привітність і повагу до пацієнтів, що, на мою думку, досі є проблемою для деяких лікарів в Україні.

Я описую в одній зі своїх книжок, як посварився з близьким колегою Курильцем. Мірою того, як він ставав успішнішим, він почав перетворюватися на автократичного радянського професора — я думав, що проти таких і допомагав йому боротися. Мій різновид медичної релігії полягає в тому, щоб намагатися бути чесним: перед пацієнтами, собою, своїми колегами, що буває дуже важко. Але найбільше ми вчимося на помилках. Якщо ви не визнаєте помилок, насамперед перед собою, то не досягнете справжнього прогресу. І мені було дуже прикро усвідомлювати, що мій колега зробив кілька помилок, через які пацієнти зазнали серйозної шкоди, але не хотів мені про це розповідати. І я подумав, що не можу продовжувати з ним працювати, якщо він не збирався ділитися зі мною. Я робив помилки й не критикую лікарів за них. Проблема в тому, що потрібно вчитися на них. І це психологічно складно. А він, власне, не міг цього зробити.

Іншою важливою складовою сучасної медицини є командна робота. [Канадська історикиня] Маргарет Макміллан казала: одна з проблем диктаторів полягає в тому, що їм ніхто ніколи не каже «ні». Їх не критикують. Отже, якщо диктатор робить помилку, ніхто не наважується йому про це сказати. Зрештою він робить жахливі помилки й не визнає їх. Така сама проблема є в лікарів, зокрема хірургів. 

Чим ви зараз займаєтеся насамперед?

Я перестав оперувати в Англії 3–4 роки тому, ще до пандемії. Тепер, можливо, я проведу ще операцію в Києві з одним із колишніх вихованців, дуже хорошим хірургом. Але просто трохи допомагатиму йому. 

Я приїжджаю читати лекції студентам-медикам. Завжди хотів проводити лекції для наступного покоління лікарів, щоб поділитися своєю філософією прагнення бути чесним лікарем, обговорити реальні психологічні проблеми, з якими ми стикаємося як лікарі. І особливо те, з чим ви зараз стикаєтеся в Україні. Адже через війну багато хто з вас бачить, як гине безліч молодих людей, як вони отримують жахливі поранення. У мирний час ми бачимо людей з пухлинами чи інфекціями, які є радше нещасливим випадком, у цьому ніхто не винен. Вам же доводиться ставати свідками жахливих трагедій, спричинених іншими людьми. І від цього стає ще гірше. І це молодь. На кожного солдата, на кожного загиблого молодого солдата буде три, можливо, чотири, які залишаться з дуже важкими пораненнями. До того ж в Україні на десятиліття вперед буде велика кількість людей з інвалідністю. 

Тому я повернувся, щоб читати лекції студентам-медикам про те, як бути хорошими колегами, як вчитися на помилках. Це для мене центральна проблема медицини. Коли ви молодий лікар чи студент, ви думаєте, що головна проблема — вивчити величезну кількість фактів, які, щоправда, сьогодні можна знайти в інтернеті. І, звичайно, ще досвід. Тепер досвід залежить від того, де ви працюєте, наскільки завантажена ваша лікарня. Що більше ви робите, то кращими стаєте. У певному сенсі набуття досвіду є політичною, економічною проблемою. Якщо вам пощастить, ви працюватимете в завантаженому відділенні з хорошими вчителями, і тоді навчитеся всіх необхідних технічних навичок. 

Але головною проблемою, яка ніколи не зникає і з якою стикаються всі лікарі, є пошук балансу між доброзичливістю, співчуттям і відстороненістю. Якщо ви занадто емоційно залучені у справи своїх пацієнтів, ви не зможете виконувати роботу. Ви вигорите, будете ухвалювати погані рішення. Але частіше ви стаєте надто холодними, відстороненими. І тоді перестаєте ставитися до своїх пацієнтів як до людей. Досягти цього балансу справді важко. Ніколи не знаєш, вдасться чи ні. Одна з найбільших проблем лікаря — пацієнти ніколи не говорять, що вони думають про вас. Вони занадто налякані й не критикують лікаря, навіть якщо справи пішли погано. Це як Путін у Кремлі: ніхто його не критикує. Лікарі стикаються з тією ж проблемою розбещення владою.

У радянській медичній системі, яка у вас подекуди ще є, пацієнти не можуть судитися з державою, якщо операція пройшла погано. Треба просто прийняти це, ти не можеш скаржитися. Якщо пацієнти не мають права скаржитися, якщо дуже важко подати до суду на лікарів, це комфортніше для лікарів, але це їх розбещує. 

Як лікарі ми повинні бути трохи налякані. Ми повинні знати: якщо зробимо помилку, нічого не зробимо або щось приховаємо, то маємо за це відповідати.

Я зробив багато помилок, тому що я людина. Ми всі робимо помилки. Але я зазвичай розповідаю про це пацієнтові, сім’ї, і це звучить приблизно так: «Мені страшенно прикро, я помилився». Це не завжди працює, вас інколи однаково ненавидять. Але так у вас набагато більше шансів зберегти довірливі стосунки з пацієнтом.

Просити вибачення в пацієнта справді важко. Мені не завжди вдавалося це робити, але з роками стало краще. Та в нейрохірургії, коли ми робимо помилки, як я згадую у своїй першій книзі, наслідки можуть бути жахливими. І ходити наступні кілька тижнів лікарнею, дивлячись на пацієнта, якому ви завдали шкоди, справді дуже важко. 

Бути лікарем — це чудово. Так значуще. Так цікаво. Але є ціна, яку ми за це платимо. І в нас є не тільки тріумфи, великі успіхи, а й катастрофи. Ми будемо робити помилки, ми побачимо жахливі страждання.

І виклик — жити з цим і вчитися з цього. Думаю, що дуже важлива підтримка колег. Також команда, яка складається з медсестер, опікунів, прибиральниць. Ми всі ланки ланцюга. Якщо ви ввічливо і з повагою ставитеся до всіх своїх колег на всіх рівнях ієрархії, вони стануть сильнішими ланками.

Я навчав багатьох нейрохірургів з усього світу, і ось одне з найважливіших суджень, яке я б зробив: ті, хто ввічливо розмовляв із медсестрами, прибиральницями, носильниками, з ким було приємно працювати — майже завжди хороші лікарі. А за моєю спеціальністю — хороші хірурги, тому що їм не байдуже. Нам потрібно відійти від ідеї великого професора, який знає все, ніколи не помиляється. Сучасна медицина працює не так.

І хоча я приїжджаю в Україну лише на кілька тижнів на рік, бачу, як це змінюється. Молоді лікарі набагато краще справляються з таким більш відкритим підходом. 

Інша проблема — економічна конкуренція між лікарями. Мені розповідали, що багато старших професорів не люблять ділитися секретами, бо бояться, що це буде для них загрозою. Професор буде вчити свого сина, але більше нікого. І знову ж таки, від цього потрібно віддалитися. Але це відображає, що лікарям тут мало платять. 

За ці роки ви навчили багатьох українських лікарів. Чи помітили ви якісь особливі риси? Можливо, склали образ чи портрет українського лікаря? Чим він відрізняється від британського? Чи змінився цей образ із початку повномасштабного вторгнення?

З початку війни я не помітив великих змін. Лікарі дуже різні. У Британії вони відрізняються. В Америці відрізняються. І тут відрізняються. Тому відповісти на це запитання складно. Але немає жодного сумніву в тому, що молоді лікарі, яких я зустрічаю, набагато краще спілкуються з пацієнтами, ніж лікарі, яких я бачив 20 чи 30 років тому. 

Ви не можете ухвалити правильне медичне рішення, якщо не розумієте думку пацієнта. У сучасній медицині часто йдеться не про життя чи смерть, а про якість життя. І тільки пацієнти можуть судити про неї. Ми як лікарі не можемо вказувати їм, як жити. А пацієнтів треба слухати, чого я не дуже вмів. Дуже важливою частиною спілкування є слухання.

Я засвоїв один урок. Коли потрібно комусь повідомити погані новини, сказати людині, що вона помре, або її родині, варто менше говорити. Виникає спокуса багато сказати. Але після того, як ви промовили: «Мені дуже шкода, але я думаю, що ми не можемо допомогти, людині, яку ви любите, й вона помре. Ми зробили все можливе. Операції на мозку складні через крововиливи, інсульти, травми голови тощо», — потрібно просто сісти й нічого не говорити. Ви повинні толерувати тишу, а не бігти з кімнати або говорити про технічні речі. Простий акт перебування поруч і мовчання — насправді дуже важлива частина спілкування, коли ви повідомляєте погані новини.

У будь-якому разі, коли ви вперше зустрічаєтеся з пацієнтом, потрібно починати з трьох запитань: 1) що йому сказали інші лікарі; 2) що він зрозумів; 3) чого він боїться. На основі цих питань можна почати обговорювати те, що слід або чого не слід робити. Але знову ж таки, це про те, щоб слухати. Це й у ваших інтересах. Якщо ви слухаєте пацієнтів, ставите їм ці питання, ви їм сподобаєтеся. Вони оцінять той факт, що ви приділяєте час, вислуховуєте їх.

Величезна проблема в Україні в тому, що немає належної післядипломної підготовки. Ви йдете в медичний інститут, а потім два роки слухаєте теоретичні лекції в радянському стилі й називаєте себе нейрохірургом. А потім треба йти й давати хабаря професору, щоб потрапити на кафедру. І якщо вам пощастить, вам покажуть, як оперувати. У Європі та Америці зовсім не так. Там є структурована програма, як правило, на п’ять–шість років, спеціально розроблена для підготовки наступного покоління лікарів. Таку потрібно запровадити й тут. Але це коштує грошей. І старші професори не зацікавлені, тому що це певною мірою послаблює їхню владу. Тому це складно. Але ви не матимете якісної, більш універсальної медичної допомоги, поки не буде розв'язана проблема післядипломної підготовки. 

У своїх інтерв’ю ви часто зазначаєте, що більше нічому не можете навчити українських лікарів. А чи не могли б ви поділитися чимось, чому ви та українські лікарі навчилися одне від одного?

Чого я навчився в Україні й що підтвердило повномасштабне вторгнення, так це неймовірної стійкості українців. Звісно, сумна правда полягає в тому, що це сталося через жахливу історію: історія вашого народу написана кров’ю і стражданнями. Але стійкість українців надзвичайна.

Друга річ — це впертість і взаємодопомога. Мене завжди дивувало, як мої колеги беруть телефон і можуть організувати майже будь-що в останню хвилину завдяки мережі друзів і колег. Вони можуть втілювати щось набагато швидше, ніж я міг би це робити в Англії. Якщо ти не довіряєш державі (а, звісно, ​​в радянські часи влада була ворогом), то маєш довіряти сім’ї, друзям. На Заході ми можемо багато скаржитися на уряд, але маємо розкіш того, що обов’язок уряду — нам допомагати. Я був на Майдані й зачудовано спостерігав, як ця революція самоорганізовувалась. Я пишався, що був там. 

Хотіла б поговорити про пережитки радянської епохи в українській медицині. Є небажання і страх ділитися досвідом, своєрідна ієрархічна культура. З якими з цих пережитків ви стикалися? Чи відчуваєте ви, що вони зникають?

Я думаю, що вони зникають з новим поколінням. Сподіваюся, вони згаснуть. Я вважаю, що найбільший радянський пережиток — це безперспективна аспірантура, відсутність належної післядипломної підготовки. Ієрархія. 

Я працював у багатьох країнах. У Судані, Непалі, Азербайджані, Україні тощо. Те, як медичні системи змінюють відносини між лікарями та пацієнтами, залежить від культури. Що не змінюється, так це пацієнти. Коли ми хворі, налякані, боїмося смерті, ми всі однакові. Незалежно від кольору шкіри, релігії чи культури. Подорожі трохи навчили мене скромності та смирення. Я можу поїхати до країн, де медичні умови жахливі. Але потім розумію: це означає, що тут лікарі мають бути кращими за мене. Їм доводилося працювати без усього обладнання й приладів, які були в мене. Тому я думаю, що багато чому навчився з цього. І я дійсно зустрічав і жахливих, і чудових лікарів в Україні. 

Як студентів і молодих лікарів мене та моїх колег завжди навчали, що в лікаря вища над пацієнтом позиіця. Нам так мало говорили про етику та емпатію, про те, як насправді лікувати людей, а не хвороби, і бути людьми. Правду кажучи, я та мої друзі вперше почули про ці риси під час одного з ваших візитів до Львова. Ви тоді говорили про те, яким є хороший лікар, про це пишете й у своїх книжках. Тож яким є хороший лікар? 

Є багато різних медичних спеціальностей. Хороший психіатр дуже відрізняється від хорошого хірурга. Мабуть, єдина медична спеціальність, де ваші манери не мають великого значення, — це патологоанатомія, якщо ви робите розтин. Що ви скажете померлому пацієнту?

Зараз багато дискусій про це. В Америці традиційною моделлю було detached concern — коли ви хвилюєтеся за пацієнта, але водночас відсторонені. Іншими словами, ви не доєднуєтеся до почуттів пацієнта. Звісно, як ви знаєте, тривожність заразна. Ми всі не любимо тривожних пацієнтів, тому що вони викликають у нас тривогу. І багато з того, що відбувається в медицині, особливо в лікарнях, полягає в запобіганні того, щоб пацієнти висловлювали свою тривогу, тому що це й нас робить тривожними. Це питання збереження балансу.

Американська сімейна лікарка Ріта Гарон започаткувала рух наративної медицини (narrative medicine), коли ви заохочуєте студентів-медиків і молодих лікарів бачити своїх пацієнтів як частину історії, розуміти їхню історію. Тепер це зрозумілий підхід, думаю, для психіатрії, можливо, для сімейної практики. Але з ним трохи складніше в такій спеціальності, як хірургія мозку. Модель, яку рекомендують такі люди, як доктор Гарон, називають ще engaged concern — залученою стурбованістю. Коли ви починаєте співпереживати почуттям пацієнта, а не відштовхувати їх.

У сучасній медицині змінюються не лише лікарі, а й пацієнти. Зараз пацієнти мають доступ до інтернету. Напевно, всі вони вже загуглили свій стан. Вони можуть знати про нього більше, ніж ви, і це може бути досить загрозливим. 

Якщо операція пройшла добре, пацієнти думають, що ви бог, хай навіть ви груба й неприємна людина. Проблеми виникають, коли ви не можете їм допомогти. Якщо ви бачите когось із пухлиною мозку, яку не можете прооперувати, або робите операцію, і пацієнту стає гірше, тоді виникають проблеми.

У документальному фільмі про мене, «Англійський хірург» (The English Surgeon), є жахлива й правдива сцена. Коли з’являється красива молода жінка і показує мені скан мозку, на якому смертельний неоперабельний рак. Я думав, що вона принесла скан матері чи члена сім’ї, але ні, це був її. Вона поняття не мала, що там зображено. У неї був сильний головний біль через набряк зорового нерва. І ви можете побачити в фільмі, як я просто не знав, що сказати. Пояснювати щось подібне справді важко. Немає простих відповідей. Як я вже говорив раніше, коли ви ведете такі справді важкі розмови, важливо говорити дуже прості речі, не говорити зайвого, не поспішати й прийняти, що пацієнт, ймовірно, розплачеться. 

Щоб тісно працювати зі смертю, потрібна певна дистанція.

У книжці я розповідаю одну історію про пацієнта. У багатьох моїх пацієнтів пухлини мозку росли, я їх оперував, а потім пухлини з’являлися знову. За багатьма з них я стежу 5, 10 чи навіть 15 років і дуже зблизився з деякими, вони довіряють мені. Коли пухлина знову виростала, їм проводили променеву терапію, хімієтерапію, і вони питали, чи можу я виграти їм більше часу з допомогою операції. Можу згадати більш ніж один випадок, коли відчував, що просто не здатен сказати «ні», хоча повинен. Я оперував і все погіршував. І пацієнт помирав гірше, ніж міг би. Тож іноді доводиться загартовувати серце.

Це було і досі є проблемою. У перші роки приїздів в Україну я став досить відомим, і пацієнти з усієї України приходили до мене, коли українські лікарі казали, що пухлина неоперабельна. У дітей трапляється пухлина краніофарингіома, технічно дуже складна, і 15–20 років тому тут не було технічних забосів для боротьби з нею. Також їм потрібна була постійна гормональна терапія, яка 20 років тому була недоступною. Декого з цих дітей я привозив до Лондона на благодійних засадах і оперував. Але потім вони повинні були повернутися в Україну, й це викликало проблеми. Я привіз одну дитину в Лондон на дуже важку операцію. Все пройшло погано, і вона потрапила в лікарню на пів року. Очевидно, моя лікарня сказала: «Ви не можете більше привозити сюди дітей з України, тому що ми не маємо змоги просто так виділяти вам ліжко на пів року. Нам потрібне ліжко для англійських пацієнтів». Тому доводилося інколи вчитися говорити, що я не можу допомогти.

Це завжди особливо боляче. У мого сина була пухлина мозку. Тому я знаю, що відчувають батьки. І говорити батькам, що нічого не можна вдіяти, — жахливо. Але ви повинні сказати це. Ви повинні говорити правду. Не можна робити непотрібну операцію або лікувати, якщо це не спрацює. 

Чи вдалося вам за роки роботи знайти баланс між емпатією та відчуженістю?

Озираючись на свою кар'єру, я відчуваю, що був занадто відстороненим. Але сподіваюся, що насправді це не так. Я би дуже засмутився, якби операція пройшла погано. Кожен би засмутився, більшість лікарів не психопати. 

З досвідом стає простіше. Після перших невдалих операцій я почувався жахливо тижнями. Але треба працювати далі. Не можна піти на лікарняний. 

Минали роки. З часом після проблемних ситуацій я почувався жахливо, але лише кілька днів. Я кажу своїм стажерам чи колегам: «Якщо ви не почуваєтеся жахливо, це погано. У такому разі ви не є хорошим лікарем». Я маю на увазі, що сімейні лікарі будуть шкодувати, що не попередили рак. У психіатрів будуть пацієнти, які скоять самогубство. Ми всі маємо, як кажуть, скелети в шафі, а в таких спеціальностях, як моя, в нейрохірургії, їх набагато більше, тому що це дуже небезпечно.

Звичайно, таких людей, як я, хірургія приваблює своєю небезпечністю. Це ризик. Якби операція на мозку була абсолютно безпечною, я б її не робив. Якби підійматися на гору Еверест було безпечно, люди б цього не робили. Що небезпечніша операція, то більше я хотів би її зробити. Але важливою частиною хірургії є знання того, коли не слід оперувати. І трагедія в тому, що ви вчитеся цьому тільки на практиці.

Отже, в хірургії існує парадокс: якщо ви хороший, досвідчений хірург, це означає, що ви зробили багато помилок у минулому, на яких навчилися. І це знову повертає нас до того, чому так важливо працювати в команді, бути відкритим і чесним, мати хороших колег. Бо тоді ви навчаєтеся на помилках своїх колег, а ваші колеги — на ваших помилках. 

Дуже дякую. Ви також були і пацієнтом. Ви ділитеся цим у своїх книгах, в інтерв’ю. Як ви почуваєтеся як не медик? Чи вдалося вам бути хорошим пацієнтом?

Мені здається, я був дуже ввічливим. Мене дуже потішило те, наскільки я був сором’язливим і хвилювався, щоб не засмутити лікарів, які доглядали за мною. Я зовсім не був вимогливим. Та мене розчаровували лікарі, яких я бачив. Я відчував, що вони могли бути трохи більш відкритими та корисними. Але я досить відомий в Англії, тож, мабуть, вони дуже боялися того, що я був їхнім пацієнтом. І мені їх теж було трохи шкода.

Я завжди кажу студентам-медикам і молодим лікарям, що бути пацієнтом жахливо, це принизливий і лячний досвід. І все ж як лікарі ми часто цього не бачимо. Думаємо, що ми круті, ходимо у своїх білих халатах, а довкола всі ці бідні налякані пацієнти. А це глибоко нерівні стосунки. Ілюстрацією цієї нерівності є прояви доброти. Коли ви сидите поруч з пацієнтом, тримаєте за руку, розмовляєте або допомагаєте взутися — такий маленький вчинок, який у звичайному житті для пацієнта не є чимось особливим, видається фантастикою. Пацієнти дуже вдячні, бо вони не очікують від нас доброзичливості. Вони нас бояться.

Просто будьте трохи добрішими до пацієнтів, і вони полюблять вас за це. І тоді, якщо справи підуть погано, що іноді трапляється, вони з більшою ймовірністю пробачать вам і приймуть це. Оскільки в медицині багато невизначеності. Коли мені сказали як пацієнту, що в мене рак на пізній стадії, я хотів знати, що зі мною станеться. Але лікар не знає. Він може сказати: «Якби у мене було 100 Генрі Маршів, 75 померли б через чотири роки». Але він не знає, що буде зі мною як з окремою людиною. Отже, як лікарі ми маємо справу з невизначеністю, а наші бідні пацієнти хочуть визначеності.

Одним із викликів для лікаря є пояснити цю проблему невизначеності. Ви ніколи не повинні брехати пацієнтам, але й не повинні позбавляти їх надії. І знайти цей баланс між надією та правдою часто досить важко. Але можна сказати: «Генрі, є шанс у 75%, що ви помрете через чотири роки. Тобто є великий ризик, що ви можете померти через чотири роки. Але 25% людей залишаються за цей час живі й здорові». Зміна манери розмови, тону голосу, мови тіла — усе це трохи допомагає.

Якби у вас була можливість, що б ви змінили в українській медицині й що точно зберегли б?

Систему післядипломної підготовки, без сумніву, потрібно змінити. 

Але мені подобається, що деякі лікарі мають набагато тісніші стосунки зі своїми пацієнтами, ніж ми в Англії. Я захоплююсь цим. Сподіваюся, що так буде й надалі.

Так, до наших лікарів легко достукатися. Своєму лікарю можна зателефонувати. 

Так. Але проблема в тому, що лікарів багато, і так можна отримати багато думок, не завжди фахових. Зараз багато українців в Англії скаржаться, що важко звернутися до лікаря, тому що їх менше. Але коли ви все-таки звернетеся, то з більшою ймовірністю отримаєте фахову думку.

Що б ви порадили студентам-медикам в Україні, молодим лікарям?

Дуже просто. Просіть про допомогу. Не соромтеся. Мені варто було робити це частіше — і коли я був молодим лікарем, і коли став старшим. Але з часом я ставав у цьому кращим.