У народному світогляді свято — найсакральніший період. Згідно з християнськими переконаннями та апокрифічними легендами, в цей час божественна сила перемагає нечисть, а злі духи проти неї безсилі. Однак в українському фольклорі натрапляємо на сюжети про те, як чорт підстерігає людей у церкві; як відьма чарує на літургії; як на Різдво покійники приходять додому і святкують свій Великдень.
Звідки з’явилися такі повір’я та чому вони збереглися донині?
Відповідь на ці питання варто шукати в тому, як наші предки розуміли час. Спостерігаючи за природою та її зміною, за положенням на небосхилі сонця і місяця, за ростом рослин, вони дійшли висновку: час буває безпечний та небезпечний, людський та потойбічний, чистий та нечистий. Залежно від того, який наступав «час», люди змінювали господарську діяльність і просили про підтримку земних та позаземних сил.
Зародилися такі переконання в дохристиянський період¹. Часто язичницькі ритуали були пов’язані з культом рослин, небесних світил, померлих предків та приурочені до природних змін (настання морозу, прихід весни тощо). Потім християнська церква намагалася викорінити ці традиції — вона встановила дні поклоніння християнським святим в періоди, знакові для язичницьких вірувань. Тож у народному календарі християнське свято збігається з певними межевими періодами і є рубежем, який розділяє рік на сезони.
Відтак, у народному світогляді календарне свято — це перелом між сакральним і профанним часом, коли відкриті межі між світами, а потойбічне може проникнути до земного та навпаки. З огляду на це, на релігійні свята, оповідають, можна побачити чорта або померлого; можна ворожити, щоб дізнатися свою долю; варто оберігати себе та господарство від злих чарів відьми².
У демонології українців найпоширенішим персонажем є чорт — уособлення нечистої сили, злісний, підступний і вкрай небезпечний для людини злий дух. Уявлення про чорта мають дуалістичний характер. З одного боку, існує переконання про безсилля чортів на Різдво та Великдень. З іншого боку, деякі повір’я, а також заборони та магічно-охоронні ритуальні дії вказують на те, що саме на ці найбільші свята активність чортів посилюється.
Наприклад, розповідають, що в різдвяний період чорти переслідують людей: вони з’являються на дорогах в постаті панича чи якоїсь тварини і йдуть за людиною аж до її домівки³. У ХІХ столітті в селі Шміткові Сокальського повіту (тепер — частина села Гути Червоноградського району Львівської області) вірили: період від Божого Народження до Богоявлення є часом злих духів. З півночі до перших півнів нечисть вештається дорогами й може з’являтися біля селянських осель. На початку ХХ століття у Зіболках на Жовківщині записали повір’я, як на Щедрий вечір перед Водохрещем дідько намагається викрасти в людей сани, щоб катати на них своїх дітей. Тож господарі приладжували на воротах чи парканах дерев’яні хрестики⁴.
Уже сучасні етнографічні матеріали містять повір’я, згідно з якими у святковий час «нечистий» проникає до самої оселі. Про трагічні наслідки розповіла жителька села Водички Хмельницької області: «З чорта дух прийде, ти його не побачиш... Богові перешкодит добро робити. А прийде чорт і всьо недобре буде: може заслабнути (людина) чи вмерти. Якусь біду принесе чорт… Общем, побідить Бога…»⁵.
У селі Рибчинці на Вінничині місцева бабуся розповіла історію, що трапилася з нею та її рідними: якось на Різдво нечиста сила явилася їм в образі тварини, а потім перетворилася одразу на кількох осіб. І ці троє чоловіків у стародавніх головних уборах «вели» її родича до самої хати, заглядали у вікна, а потім проникли у дім і вляглися поруч із ним у ліжко:
«Прийшли ми додому, але це була в нас хата стара, не ця. Тільки ми прийшли, він (чоловік — К.А.) каже: «Гості в нас». Хтось стукає в двері. Хто ж це може стукати? Я думала, шо це його брат…Я скоренько з цього ліжка схопилася — ці двері одчинила. Як воно шось двигне в ці двері! Мало цих дверей, мало мене з цими дверима не висадило! Якийсь такий вітер сильний бахнув. Боже! Я вже прийшла до хати, сіла і не хочу дідові нічо казати, бо зара буде йти і заглядати. Ну нічо. Не скоро, не скоро, правда цей Льонько (брат чоловіка — К. А.) приходить…та й каже: «Дивіться, топіро я йшов, то коло Микитюка, коло греблі вийшов. В мене шапка впаде, мені [її втроє підняли і на голову] накладають цю шапку». А я лежу тако в ліжку…і вікно тако прамо. Як я в це вікно дивлюся — правда: три таких здоровецьких [чоловіки] під саме вікно тако високо і цими головами тако заглядуют... Три голови — три чоловіки, троє їх. Боже! Я скоренько це одіяло на голову натягла і лежу…Посля́ він (чоловік — К.А.) приходить. Я кажу: «Ну, шо там?». «Ліг вже Льонько на ліжко — каже — сам підсунувся під самий кінець, під саму стіну. А вони коло нього поляга»...Це така нечиста сила якась»⁶.
У деяких селах переконані, що чортівню можна прикликати ненароком, свиснувши в хаті. Злий дух в іпостасі блуда збиває людей з дороги, водить манівцями і статися це може й на різдвяні свята:
«На Новий Рік це було. Пішли ми [з колегою-музикантом] тоді з клуба, на хутор, там його хатина… І десь в час ночі йдем по домах. Виходим на двір. Ну, йдемо ми, а то було чуть-чуть темнувато, але місячно було. Йдемо, кажу: «Туди наша дорога», він каже: «Ні, треба сюди йти». Я кажу: «Та шо ти, он світло горить. Я ж бачу, це наше село». І так заблудили, шо я туди кажу, а він показує сюди. Пока аж не вийшли на мосток, тоді я став, опам’ятався.«Це точно наше село». А мене тягнуло туди, в ту сторону» (с. Завизів Рівненської області)⁷.
У давнину, а подекуди й до кінця ХХ століття на Водохреща воду святили зазвичай на річці. У матеріалах ХІХ — початку ХХ століття та сучасних польових записах йдеться про те, що в момент, коли після релігійної відправи священик занурював хреста в ополонку, присутні біля водойми зчиняли великий галас і стріляли з рушниць. Так робили, щоб відігнати, знищити нечисту силу. У селі Сінгурі на Житомирщині так пояснили цю традицію: «Як піп на Водохрещи стромляє креста в воду, то чорт вискакує з води, а тоді стріляють, щоб забити чорта», «злого духа». У селі Борщівка на Тернопільщині вірили: після освячення водойми злі духи тікають до пекла, де перебувають до великодньої ночі. Хоча існують й інші пояснення цього звичаю — це «розстрілювання коляди», «застрілювання свят», тобто закінчення різдвяних свят⁸.
У часі Великодних свят вирізняються повір’я про те, як виявити відьму в церкві. Українці здавна вірили, що на великодньому богослужінні присутні всі — навіть відьми. Проте останні виявляють себе незвичною поведінкою. Наприклад, відьми нібито поспішають першими освятити кошики й першими повернутися з ними додому, а ще святять разом з паскою ножа. Під час літургії вони намагаються торкнутися риз або руки священника, падають перед священником, аби він їх переступив, намагаються пройти під плащаницею, коли її виносять з храму, першими взятися за клямку дверей, коли процесія входить до церкви, поцілувати замок у церковних дверях. Вірять, що відьми залишаються в церкві під час обходу, аби непомітно що-небудь узяти для своєї ворожби. Такі дії мають нібито примножити їхню силу.
Дехто стверджував, що помічав, як відьма в церкві метушилася, хапала різні предмети, переходила з місця на місце, не хрестилася чи хрестилася дуже швидко, «відхрещувалася» (хрестилася навпаки), ніколи не поверталася спиною до вівтаря, закладала ногу на ногу, коли всі в церкві ставали на коліна, падала під ікону Божої Матері, задки виходила з храму тощо.
Разом з тим, у деяких селах вірили, що відьми не можуть зайти до церкви, оскільки їх не пропустить Святий дух. У селі М’якоти Ізяславського району Хмельницької області розказували, що відьма, котрій вдалося проникнути в храм, «ревла, як корова, впала і кричала і її єлі вивели з церкви».
Також вірили, що відьми ігнорують церковні дійства, і в момент освячення пасок займаються побутовими справами: перуть одяг, підмащують (білять) припічок⁹.
На Львівщині існує повір’я, ніби відьом здатен бачити лише священник:
«В нас був священник з Сокаля і так розказував: «Я, як відправлєв і знав, хто відьма є. Я прийшов на одправу, подививсі. Є… тії відьми. І кажу до церкви: «Слухайте, не буду відправлєв, доки відьми з церкви не вийдут». Ніхто не рухається. Я постояв, постояв півгодини. А воно ж тре відправлєти. І кажу: «Хто відьма, жеби я не виводив, бо я йду вже і буду виводив по єдній…». Забралисі, як єдна з церкви…» (с. Тартаків)¹⁰.
Для виявлення відьом також застосовували спеціальні магічні дії. Найпоширеніший спосіб у ХІХ столітті полягав у тому, щоб напередодні Великого посту покласти під язик трохи сиру й тримати його в роті цілу ніч, а наступного дня зав’язати в пояс і так носити при собі впродовж цілого посту. Через 40 днів цей сир треба взяти на великодню службу, і тоді вдасться побачити всіх відьом¹¹. Про такий спосіб пам’ятають й досі:
«Ше казали великодного сиру під язик пхати, то можна побачити відьму. То в нас одна жінка заклала сир десь за зуби. То до Великодня, як вона йшла до церкви, як вони її перейняли ці вєдьми… То вони її збили. Таке зробили, шо вона здуріла» (село Сербинівка Хмельницької області).
У минулому вдавалися й до інших магічних дій: в Чистий четвер чи на сам Великдень розпалювали піч спеціальними полінцями — тими, які по одному щочетверга відкладали впродовж всього Великого посту. Вірили, що цей вогонь буде пекти відьму і вона прийде до цієї оселі просити вогню. Подекуди вважали, що відьом можна побачити в церкві, стоячи на стільчику, який змайстрували впродовж Великого посту, або крізь дірку в дошці від труни.
Зелені свята — ще одне велике християнське свято, на яке, в народній уяві, припадає активізація нечистої сили. Це передусім важливий поминальний період. У Зелену суботу поминали всіх померлих родичів, зокрема й тих, котрі померли передчасно, насильницькою і трагічною смертю (нехрещені діти, жертви нещасних випадків і вбивства). Це був єдиний день у році, коли дозволяли спом’янути самогубців та освятити їхні могили.
Невипадково вірили, що після Зелених свят на землю приходять русалки, мавки, нявки — духи померлих молодих дівчат, хлопців, нехрещених дітей. Найчастіше їх уявляли молодими, красивими дівчатами, вбраними у весільний одяг, хоча, бувало, вони являлись у чоловічій подобі чи як маленькі діти¹².
Періодом перебування русалок на землі є тиждень після Зелених свят. Цей тиждень називають Русальним. Траплялося, русалок бачили й в інші дні: на Івана Купала, Петра, Іллі. Русалки в цей час бігають полями, танцюють, співають на берегах водойм, колишуться на вітах дерев, приходять до своїх домівок. У народних уявленнях русалки не завжди поставали злими духами, вони могли навіть сприяти урожайності, давати господарські поради людям. Однак, бувало, полювали на молодь, залоскочували до смерті, затягували в безодню¹³.
«Як засватаєця дівка тай умрe засватана, то з єї бувaє Росaлка. У маю, як жито квітyє, то вони весіллє своє гуляють, а кугo вже напaдають, то золускoчуть. Була чутка, що дівчина пішлa в жито, то на третій день найшли її неживую, ну, то, кажуть — «десь то Росалка залоскотала» (село Забріддя Левковської волості Житомирського повіту, тепер — Черняxівського району Житомирської області)¹⁴.
Для захисту від русалок дотримувалися багатьох заборон: не ходили в поле, в ліс, не купалися у водоймах, також не прали, не працювали в землі, не білили, щоб не нашкодити душам померлих і не накликати їхній гнів. Інакше, мовляв, русалки можуть помститися за неповагу й украсти полотно, порізати одежу, посікти капусту. У деяких селах такі звичаї та вірування побутують і тепер: «І зара ми не білимо, не шиємо, не мажемо, як Русальний тиждень, шоб русалок тих не злити» (село Нараївка Хмельницької області) .
Дієвим засобом проти нечистої сили на всі свята вважали полин і часник, який належало завжди носити з собою. Оберегом від русалок і всього зла служило клечання — зілля, яким прикрашали домівки на Зелені свята.
Отже, сучасні релігійні свята збігаються в часі з давніми дохристиянськими віруваннями, що були пов’язані з уявленнями про відкритість межі між світами в період змін в природі: тривалості дня і ночі, прихід тепла чи морозів, розташування небесних світил на небі, циклу господарської діяльності. Це були переломні періоди, коли люди просили допомоги в душ померлих та намагалися захиститися від злих духів, які в цей час приходили на землю. Саме тому в українському фольклорі до нашого часу збереглися повір’я про активізацію надприродних сил на найбільші християнські свята.
