Святкування Різдва Ісуса Христа до сьогодні зберігає на українських етнічних територіях багато стародавніх форм, повʼязаних із зимовим сонцестоянням, солярними культами і культом предків. Протягом віків ці звичаї та обряди остаточно втратили звʼязок з язичництвом як цілісною релігійною системою, зазнали значних трансформацій, переосмислення й створили самобутню традицію, яка існує і в їжі.
Вечір напередодні Різдва на більшості території України називається Святвечір. Локальні назви: Багата або Перша кутя – на Чернігівщині, Коляда – на Житомирському й Київському Поліссі, Вілія – на Рівненщині.
В усіх регіонах України до Святвечора1,2,3 в хаті ретельно прибирають, виносять усе вживане у щоденній роботі: інструменти, реманент, побутове начиння тощо. Стіни й вікна прикрашають витинанками, біля ікон вішають сплетені з соломки зірки, голубів та ангелів. На Галичині, Поділлі, у Вінницькій та Черкаській областях до стелі чіпляють виготовлених із глини або тіста їжаків і виплетені з соломи складні прямокутні конструкції – «павуки». Міф про заснування світу їжаком чи павуком сягає часів індоєвропейської єдності. У колядці з мотивом утворення світу павук є деміургом, який «оснував небо і землю»: «Ой як то було з початку свiта,/Ой як не було святой земли./Ой но на мори павутиноньки…».
На стіл під скатертину кладуть солому, по чотирьох кутах – часник, під стіл – сокиру, залізні предмети як оберіг «від усього злого».
Обов’язковими атрибутами свята є кутя, узвар і ритуальний хліб на столі. Кутя – каша з цілих зерен пшениці або ячменю. Бувають і винятки: так, у Народицькому районі на Житомирщині кутю готують із гречаних круп. У другій половині ХХ сторіччя поширилося приготування куті з рису. Але незмінним залишається принцип приготування куті з цілого зерна. Заправляють кутю ситою – розведеним водою медом, додають горіхи, родзинки й розтертий мак. До куті годиться придбати новий горщик і нові осикові або липові ложки, що символічно підкреслює початок нового річного життєвого циклу. Це ж стосується звичаю готувати різдвяні страви на «живому вогні», добутому тертям. Перед тим всі вогні в господі гасять. «Новий вогонь» символізує звʼязок між вогнем небесним – Сонцем, і вогнем земним, що служить людям.
До куті з сухих фруктів готують узвар. Кутю й узвар господиня накриває хлібом, ставить на покуті під образами на сіно. Ритуальні страви годиться нести не голими руками, а в рукавицях, щоб протягом року не було «голо», тобто, бідно в усьому господарстві. При цьому примовляють: «Іди кутя на покутя, узвар на базар, а пироги – на торги». У цей час діти квокчуть, бекають і мекають, щоб гарно плодилися й велися домашня птиця, овечки й телята.
До столу готують дванадцять пісних справ на честь дванадцяти апостолів або місяців року. Більш давньою є традиція подавати до різдвяного столу непарну кількість, зазвичай сім або девʼять. За прадавньою символікою, поєднання парних і непарних чисел 3+4 і 4+5 символізує завершеність світобудови й повноту життя.
Обовʼязково до Святвечора готували велику кількість ритуальних хлібів і виробів із тіста. Особливим різноманіттям ритуальної випічки славиться Поділля. Тут готують круглі й у вигляді вісімки калачі. Калачі плетуть із двох або трьох смужок тіста. Найпершим випікають «рожество», «різдвяник», «різдво». «Ліплять його з двох валиків, скручують у джгутик, згинають у формі підкови. На кінці накладають один на другий із запасом, щоб вийшли ріжки. Спечене “рожество” кладуть на горщик із кутею, який стоїть на покуті протягом усіх зимових святок, або вішають на гвіздочок під образами. В наші дні господиня зберігає цей калач до отелення корови. Коли корова приведе телятко, то найперше, що їй дадуть поїсти, – це водичку із шматочком “рожества”»2.
Дослідник зимових звичаїв і обрядів Ксенофонт Сосенко повʼязував таку традицію із прадавнім культом бика і магією плодючості домашньої худоби:
Сидить собі наш пан господар
По конець стола єврового,
Ой на тім столі чисті скатерті,
На тих скатертях круті калачі,
Де вни кручені? В тура на розі.
Де вни печені? У печі божій3!
До різдвяних святкувань готують також книші. Коли опара підійде, розкатують і надрізають тісто у п’яти або семи місцях, отримані «пелюстки» загортають всередину, іноді кладуть зверху підсмажену цибулю чи капусту. На Поділлі витискають усередині чаркою заглиблення, і такий книш називається «з душею». «З душею» вважається також книш, на який кладуть менший за розміром. Такі книші повʼязують із культом померлих. Книші носили на перший день Різдва бабам-повитухам, обдаровували ними колядників і старців, давали на помин душі померлих родичів4.
До різдвяного столу годиться наготувати велику кількість пирогів, пиріжків і вареників. Залежно від місцевої традиції, їх начиняють квасолею, горохом, маком, капустою, картоплею, грибами, гречаною кашею із смаженою морквою, різноманітними вареними фруктами та ягодами: вишнями, сливами, грушами, яблуками, абрикосами, чорницями тощо.
На Київському й Житомирському Поліссі господар ховався за пирогами й питав у дітей, чи бачать вони його. Отримавши відповідь, що не бачать, говорив: «Дай Боже, щоб і на той рік не бачили».
На Закарпатті замість пирогів і вареників готують палюшки – пончики, смажені в олії. Основним кулінарним атрибутом Святого вечора на Закарпатті, в окремих селах Бойківщини й Лемківщини є корочун. Це обрядовий хліб круглої форми із заглибленням посередині. Туди сиплять зерно, кладуть зубчик часнику, наливають меду, ставлять пучечки збіжжя. Він лежить на столі протягом усіх святок. Його шанують як божество, обмивають у проточній воді, по ньому ворожать про характер майбутнього року, використовують в обереговій та лікувальній магії. На думку дослідників, Корочун (Карачун, Крчун) у давнину був солярним божеством6. Його назва походить від прасловʼянського *крчити – йти, приходити, підніматися. Звідси українське слово «крок» і назва сонця «кроковоє колесо» в обрядових піснях.
Традиційно під час святвечірньої вечері подають пісний борщ. До середини ХХ століття він вважався обовʼязковою ритуальною стравою, пов’язаною з магією родючості, і символізував достаток у родині. Його величали «найстаршою поживою» і «хазяїном». Різдвяний борщ неодмінно мав бути густим, «щоб весь рік густо було». На Чернігівському, Рівненському, Київському й Житомирському Поліссі його готували з грибами. На Полтавщині – з свіжою або сушеною рибою. На Бойківщині – з «вушками», тобто трикутними виробами з тіста із грибною начинкою. На Галичині «вушка» подавали до борщу окремо, поливаючи пряженою цибулею.
На Святий вечір на столі мають бути обовʼязково рибні страви. Криптонім І.X.T.I.O.S (грецькою – риба) розшифровується як «Ісус Христос Божий Син» і в християнстві є символом Ісуса Христа. Тому готують рибу варену, смажену і тушковану з овочами, січеники, товченики, крученики рибні й з оселедців, тефтелі з рисом і рибні драглі.
З першою зіркою, що сповіщає про народження Божого сина, запалюють свічку, читають молитву й приступають до вечері. Починають із куті. Першу ложку куті хазяїн підкидає до стелі й примовляє: «Господи, благослови, що діждали куті». Вірять, що скільки зерен куті зловить, стільки влітку впіймає бджолиних роїв8.
На Різдво до рідної домівки має зібратися вся сімʼя. Згадують відсутніх, подорожніх, усіх тих, хто не має можливості сісти за святвечірній стіл. На Гуцульщині різдвяні святкування мають ще паралельну назву Збір, що символізує єдність під час різдвяних святок усієї громади, всіх християн. У колядках йдеться, що поки люди будуть дотримуватися звичаїв Збору, доти буде існувати світ.
По сьогодні зберігається звичай після святвечірнього застілля носити вечерю – кутю й пироги – до хресних батьків. Завітавши до хати, похресники виголошують: «Просила мама, просив тато і я прошу прийміть цю вечерю». Хресні батьки «міняють кутю», забирають принесене й дають своє. Вечірник далі йде вітати діда й бабу, дядька й тітку, де йому теж обмінюють вечерю. Так спільним частуванням у харчовому коді обʼєднується рід. Старші члени родини розносили вечерю односельцям сусідам, хворим, бідним, а також у памʼять про померлих.
Культ предків
За народними уявленнями, між померлими й живими членами роду зберігається постійний звʼязок. Вважається, що душі предків можуть як допомагати, так і шкодити живим родичам. Якщо живі шанують своїх предків, то вони сприяють своєму родові в хазяйстві, забезпечують здоровʼям, охороняють худобу й врожай. Предків шанували як старших представників роду. Водночас їх боялися й намагались не порушувати небезпечної межі, яка відділяє живих від мертвих.
Вважається, що душі померлих відвідують на різдвяні святки своїх родичів. Гуцули перш ніж сісти до святвечірнього столу дмухають на лави, щоб «не присісти душечки», які невидимими беруть участь у святкуванні. Побачити їх можуть тільки маленькі ще безгрішні діти, а також ті, що «щось знають»: знахарки, ворожки, чаклуни та жебраки.
Перед вечерею чарку води, цілушки хліба кладуть на підвіконні як пожертву своїм померлим батькам, дітям та родичам. Для них в окрему тарілку накладають по ложці кожної різдвяної страви, кладуть ложки і залишають на ніч. Ранком цим загодовують худобу і домашню птицю, «щоб гарно велись».
Символіка куті також повʼязана з культом померлих предків. Кашу з цілих зерен, заправлену медовою ситою – коливо – ще донедавна подавали як ритуальну страву на похоронах і поминках. Вважається, що кутя й коливо є найдавнішим жертвоприношенням душам померлих. З жита, яке українці вважають символом життя, кутю не готують ніколи.
З культом предків повʼязаний Дідух – основний символ різдвяної обрядовості українців. Необмолочений сніп збіжжя, обвʼязаний двома-трьома перевеслами (скрученими з соломи джугами4,5), ставлять на покуті. Його роблять із першого або останнього вижатого на полі снопа. Колись у Дідуха встромляли косу, серп, граблі, що мало забезпечити наступного року успішну працю на полі. На Тернопільщині прибирають калиною, вішають вінець часнику, обвʼязують двома перевеслами. За одне перевесло всі вкладають ложки, щоб худоба на паші не розбігалася. За друге кладуть ложки для померлих – так їх запрошують на вечерю.
– У нас такий сніп називають «Дідо», – розповідає Вікторія Пашковська з села Розточки Долинського району Івано-Франківської області. – Наш дідусь бере його в стодолі, заходить до хати і каже: «Добрий вечір!». Всі йому відповідають: «Добрий вечір!». Потім питають: «Звідки, Діду, ходите?». А він і каже: «З усіх сторон». «Що там, Діду, носите?». «Полон6 . На щастя, на здоровʼя, на жито, на пшеницю, на всяку пашницю!». «Сідайте, Діду». «Най ся всьо сідає в нашій хаті», – відповідає дідусь і несе й ставить того Дідо в кут під образами. Потім Дідо загодовують – найстарший в сімʼї підносить йому першу ложку куті. На святковому столі стоїть ще один Дідух у вигляді маленького деревця. Його називають «Дідик». Прикрашають цукерками, шоколадками, печивом і «дощиком»8.
На Прикарпатті й Поділлі солому, яку кладуть на стіл під святкову скатертину, називають «бабою». В Україні з прадавніх часів «дідом», «бабою», «дідами» називають померлих предків. За народними уявленнями, духи померлих перебувають у зерні, яке ховають в землю, як і небіжка. Як зерно має здатність проростати, так і душі померлих спроможні зʼявлятися серед живих на великі свята.
По закінченню триденних різдвяних святкувань Дідуха спалюють в садку, що має забезпечити гарний урожай фруктів. На Тернопільщині його спалюють на перехресті доріг. Вірять, що перестрибнувши через таке вогнище, на цілий рік можна вберегтися від хвороб і зурочень.
Різдвяна магія
Слово «свято» в українській мові зберегло прадавню етимологію, повʼязану із світом сакрального й божественного. Свято сприймається як зупинка у потоці профанного часу, коли межа між світом людей і потойбіччям зникає, божества, духи й душі померлих зʼявляються на землі. За архаїчними уявленнями, свято буває тільки тоді, коли у всесвіті його справляють всі сутності. Тому ніч напередодні Різдва вважають сакральною і небезпечною водночас.
Щоб вберегтися від грому, тучі, морозу, хижого звіра, хмарників і відьмаків, на Гуцульщині ґазда запрошував їх на святвечірню гостину. На Поліссі перш ніж сісти за стіл хазяїн тричі обходив хату із мискою з кутею, накритою пирогом. При цьому з хати питали: «Хто там ходить?». «Сам Бог ходить», – відповідав господар. «Що носить?». «Пирог». «Дай Боже і на другий рік носити, жито родити!»
Ввійшовши до хати, господар брав ложку куті, відчиняв двері й тричі запрошував на святвечірню гостину Мороз: «Мороз, Мороз, іди до нас куті їсти! А в Петрівку не ходи, не морозь наших ягнят, телят, бо будемо залізною 7,8 бити!».
На Тернопільщині господиня з ложкою куті підходила до вікна покликати горобців, зайців, мишей та іншу звірину до вечері, щоб не нищили посіви. Примовляла три рази: «Воробці й ворони! Ходіть до вечері, бо як нині не прийдете, більш не смійте».
Вважається, що різдвяної ночі є така «мінута», коли небо відкривається. Побажане у цей момент обовʼязково має збутися протягом року. Дівчата можуть дізнатися про свою долю. Для цього треба вийти до воріт із ложкою куті або першим спеченим млинцем і покликати: «Доля, гу!»
На Харківщині дівчата вилазили на ушули (стовпи) воріт із горщиком каші й просили: «Доля, озовись!» Якщо чутно було скрип саней – попереду далека дорога, гавкає собака – в ту сторону підеш заміж, імʼя чоловіка, який в цей момент проходить вулицею, буде й у судженого.
Майбутнє можна побачити уві сні проти Різдва. Для цього дівчата клали під подушку замкнутого замка – хто прийде у сні його відімкнути, той і буде чоловіком. Під ліжко ставили тарілку з водою, зверху робили з гілочок верби «місточок». Вірили, хто вві сні переведе через кладку, той і буде парою.
У багатьох гуцульських селах дівчата на віддані сходились до когось з подруг, кожна з них ліпила свого вареника. Потім виставляли всі вареники підряд і впускали кота. Чий вареник кіт зʼїдав, та дівчина вийде заміж, чий тільки відтягнув і лишив – ту дівчину парубок зрадить10.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
