Всі люди походять з Африки, і зомбі – не виняток. Осердя вірувань, що лягли в основу Гаїтянської релігії , сформувались на території (з чисельними впливами культур південніших груп, зокрема народностей Банту) і потрапили до Нового Світу в трюмах кораблів работоргівців. Перш ніж стати одним із персонажів глобальної поп-індустрії, зомбі десятиліттями залишався національним кошмаром Гаїті. За попередні сто років західні дослідниці та дослідники доклали чимало зусиль, аби віднайти його «рецепт приготування» – зрозуміти, чи ховається за моторошною легендою щось більше за популярний забобон. Відповідей знайшлось одразу декілька: отрута, потаємна система правосуддя, спосіб співжиття зі «своїми» мертвими і «чужими» душевнохворими. У першій частині спеціального гелловінського матеріалу «Куншт» розповідає, чому гаїтянських живих небіжчиків не можна годувати з тарілок, на що довелося піти вченим, аби розгадати таємницю зомбі-порошку, і до чого тут риби-їжаки.
Республіка Вуду
Історія заснування Республіки Гаїті вражає не менше ніж історія зомбіфікації. У 1791 році на контрольованій французами частині острова спалахнуло криваве повстання рабів, котре знесло режим, побудований білими плантаторами, успішно відбило натиск наполеонівської армії і, врешті, здобуло незалежність у 1804 році. На кілька десятиліть слово «Гаїті» стало найбільшим жахом рабовласників у обох Америках. Як і більшість революцій, цю зрадили – нове керівництво країни, серед якого були колишні раби і темношкірі генерали французької армії, попри офіційне скасування рабства, запровадило де-факто примусову систему праці на плантаціях з мінімальною платнею. Та навіть попри це, Перша Чорна Республіка, як її подекуди називали, змінила історію регіону.
Однією із сил, котрі дозволили гаїтянським повстанцям перемогти, було Вуду. Заколот 1791-го почався з вудуїстського ритуалу (жертвопринесення свині), лідери руху оточували себе та , а магічні закляття надавали революціонерам наснаги йти в бій. Наприклад, у західній частині колонії повстанці під проводом ватажка на ім’я Пророчиця Ромен були переконані, що чари жерців здатні перетворити мушкети та артилерію плантаторів на бамбук, а їхній порох – на пил.
Помилки немає. Ромен Рив’єр, вільний темношкірий уродженець іспанської частини колонії – а ще власник невеликої кавової плантації, ніколи не варто забувати що історія не терпить простих схем – діяв під іменем Romaine-la-Prophétesse, вважав себе втіленням Діви Марії (практикуючи водночас вудуїстську магію), носив стрічки у волоссі на людях, та, загалом, за свідченням сучасників, поводився у спосіб, що змусив одного з опонентів назвати його «гермафродитом». Це лише одна з десятків історій на полях нашого тексту котрій ми з огляду на брак друкованого простору не можемо присвятити більш ніж одне речення.
Станом на кінець XVIII сторіччя Вуду, вочевидь, ще не було цілісною релігією і складалося з різнорідної мішанини католицизму, привезених з Африки вірувань та залишків культури доколумбового населення колонії. Але уявлення про зомбі, нехай навіть у розумінні, яке дуже відрізняється від сучасного, вже побутувало на Гаїті.
Нам про це відомо завдяки виданому у 1697 році пригодницько-еротичному роману «Зомбі Великого Перу, або графиня Кокань» французького авантюриста і письменника П’єра-Корнеля Блессбуа («Le Zombi du Grand Pérou, ou La comtesse de Cocagne», Pierre-Corneille Blessebois). «Зомбі» тут, вочевидь, означає наділену магічними здібностями людину, котра може ставати невидимою.
До середини ХІХ століття воно кристалізувалось у свою канонічну форму: зомбі – живий мрець, піднятий з могили закляттям на третій день після поховання, позбавлений сили волі і змушений служити своєму господарю, допоки той не помре. Зомбі працюють на цукрових плантаціях чи роблять хатню роботу, мають скляний погляд і змарнілу шкіру. Аби тримати їх у покорі, небіжчикам не можна давати скуштувати сіль, алкоголь чи м’ясо. Годують зомбованих лише з бананового листя й ніколи не з керамічного посуду. Викликавши зомбі з могили, його немилосердно б’ють, перш ніж охрестити новим ім’ям.
Не обов’язково бути істориком, аби побачити, що фантазм зомбі – страхітливе відображення досвіду рабства. Нічні кошмари багато про нас розповідають, і цей – не виняток: люди, чиє тіло за життя викрала й вичавила плантаційна система, найбільше жахались залишитись чужою власністю й на тому світі. Як зазначає низка дослідників, на Гаїті ніхто не боїться нападу зомбі, справді жахливою є перспектива стати одним з них. У згаданої вище дієти може бути частково хімічне підґрунтя (про це йтиметься далі), але інша, символічна, логіка лежить на поверхні: сіль, алкоголь і м’ясо – дорогі продукти, яких точно не стали б давати рабам. Бананове листя – єдиний «посуд», яким їм дозволяли користуватись.
Перша смерть Нарциса
Довгий час історії про зомбі вважалися байками забобонних селян. Незважаючи на те, що відомості про померлих і похованих людей, котрі через якийсь час нібито поверталися до своїх домівок, регулярно з’являлись і у ХІХ, і у ХХ сторіччі, освічена частина гаїтянського суспільства та західні дослідники ігнорували їх як пережитки колоніальних міфів. Здається, першою, хто поставилась до таких історій серйозно, була Зора Ніл Герстон – блискуча американська письменниця та антропологиня, котра у 1936 році досліджувала культуру Гаїті. Їй навіть вдалося побачити одну із зомбованих гаїтянок на власні очі – у шпиталі міста Гонаїв Герстон зустрілася з жінкою, яка, нібито померши 22 роки тому, з’явилася на фермі, де працював її брат, і була визнана ним за давно поховану родичку. Жінка була пасивною, не відповідала на запитання лікарів і мала «мертві, ніби випалені кислотою очі».
Втім навіть з таким «живим доказом» довести що-небудь було практично неможливо. Адміністративна документація велась на Гаїті абияк, похорон відбувся багато років тому, а за законами країни для встановлення факту смерті достатньо було свідчень двох людей, жоден з яких не зобов’язаний був бути медиком. І все ж Герстон, поспілкувавшись із лікарями, висунула гіпотезу про те, що в основі зомбування лежала дія невідомої отрути, котра змушувала людину впасти у летаргічний сон, майже невідрізненний від смерті. Після поховання жертви такого отруєння бокор міг, розкопавши могилу і ввівши антидот, «оживити» зомбі для своїх цілей. Щоб перевірити цей здогад, знадобився дуже непересічний «мрець».
На початку травня 1962 року до Шпиталя Альберта Швейцера у гаїтянському департаменті Артибоніт госпіталізували чоловіка на ім’я Кларвіус Нарцис. Він скаржився на лихоманку, болі в усьому тілі, а незадовго до цього почав кашляти кров’ю. Незабаром стан пацієнта погіршився, до симптомів додалися розлад шлунку, легеневий набряк, гіпотонія, проблеми з диханням та гіпотермія. О другій ранку третього травня його оглянули й оголосили мертвим два штатних лікаря – американець та гаїтянець з американською освітою. Після восьми годин у холодильній камері моргу тіло Нарциса поховали на кладовищі неподалік селища Морб’є (Morbien), де він мешкав.
У 1981-му до сестри померлого, Ангеліни, підійшов посеред ринкової площі чоловік, що представився дитячим іменем Кларвіуса, котре знали лише кілька найближчих членів сім’ї й не вживали з часів їхнього дитинства. Він стверджував що був «загиблим» ангеліниним братом, якого після поховання викрали з могили. Кларвіус нібито працював протягом двох років на цукровій плантації на півночі острова разом з іншими зомбі-бранцями, допоки їхній хазяїн не помер. Чоловік переховувався ще півтора десятиліття, аж до смерті його рідного брата, котрого той підозрював у замовлені свого «вбивства».
За словами доктора Лезлі Деманґль, цитованої французьким антропологом Філіпом Шарльє, тіло Нарциса тримали у холодильній камері 20 годин. Це – з причин, що стануть зрозумілі згодом – вкрай важлива деталь, остаточне з’ясування якої допомогло б розставити крапки над «і» в Кларвіусовій історії. Все ж професор Дейвіс, котрий мав прямий доступ до медичної справи Нарциса, подає цифру у вісім годин, і ми послуговуватимемось його версією як основною.
Аби підтвердити слова людини, що називала себе Нарцисом, лікарі місцевого психіатричного інституту спільно з родичами «померлого» склали детальну анкету з низкою запитань, на котрі міг правильно відповісти лише справжній Кларвіус. Чоловік з нею впорався. Понад 200 мешканців Морб’є підтвердили, що це справді їхній односельчанин. У руках вчених вперше в історії опинився задокументований медичними записами випадок зомбіфікації.
Навіжений
Випадок Нарциса наробив неабиякого галасу в медіа. ВВС навіть зняло про нього документальний фільм. А ще він привернув увагу групи північноамериканських дослідників, зацікавлених у тому, щоб здобути хімічну речовину, відповідальну за «виробництво» живих мерців – досі напівлегендарний coup poudre, порошок зомбі. У 1983 році вони відрядили до Гаїті Вейда Дейвіса, молодого Гарвардського антрополога та етнобіолога, із завданням знайти й привезти отруту.
Після прибуття на острів Дейвіс не мав нічого, окрім кількох місцевих контактів. До цього він працював у басейні Амазонки та Північній Америці, але на Гаїті був уперше. Вейд зустрівся і поговорив з Нарцисом – той, як виявилось, міг відповідати на запитання, розмовляв «повільно, але чітко». Чоловік розповів, що залишався притомним від початку до кінця свого похорону і відчував, ніби тіло плаває над труною; а ще чув, як лікарі оголошували його мертвим, але не міг поворухнути жодним м’язом. На правій щоці Нарциса залишився шрам – слід від цвяха, забитого у кришку домовини.
Другим ім’ям у списку Дейвіса був Марсель П’єр. Відомий на острові жрець вуду, гунґан, він вихвалявся, що може приготувати coup poudre і навіть продав його порцію знімальній групі ВВС. Дослідник назвався представником «впливових людей з Нью-Йорка» і запропонував заплатити П’єру за зомбі-отруту за умови, якщо той дозволить поспостерігати за процесом приготування. Наступного дня, придбавши дюжину попередньо обумовлених інгредієнтів у місцевих магічних крамницях, Дейвіс повернувся до храму гунґана. Той, старанно перемоловши у ступці шматок людського черепа, додавши перетертого листя і якихось мікстур та здійснивши ще низку таємничих маніпуляцій, врешті, передав антропологу пляшечку з темно-зеленим дрібно потертим порошком. «Я пішов з його переконаним, що П’єр знав, як приготувати отруту зомбі. А ще, що те, що він мені дав, не вартувало абсолютно нічого», – написав Дейвіс у книжці «Змій і райдуга», присвяченій історії його гаїтянської експедиції.
Повернувшись до чаклуна вдруге, вчений вирішив піти ва-банк. Він назвав його шахраєм перед трьома відвідувачами і натякнув, що П’єрів порошок не спрацював. А тоді взяв одну зі склянок, що була неподалік і за допомогою старого фокусу вдав, ніби розтирає її вміст по власній незахищеній долоні. Потому Дейвіс повернув гунґану спорожнілу пляшечку, презирливо назвавши її вміст «пиловинням». Марсель П’єр завмер, а за мить сказав Дейвісовому супутнику: «Цей твій blanc хоробрий. Але дурний. Він більше не жилець». У флаконі, як з’ясувалось пізніше, була справжня отрута.
Ропуха, небіжчик, змія і риба
Дейвісів вчинок – і пропозиція заплатити більше – завоювали довіру гунґана. Наступного вечора П’єр покликав антрополога готувати справжній coup poudre. Загалом за час двох відвідин Гаїті Вейду Дейвісу вдалось зібрати рецепти п’яти зомбі-отрут з різних регіонів острова. Конкретні складові дещо відрізнялися, але до чотирьох з них входила низка засадничих компонентів: , , , котру перед використанням рекомендувалось посадити до коробки разом з «морською змієюЙдеться про багатощетинкового хробака Hermodice carunculata Pallas.» аби вони «розізлили одна однуЦя метода має практичний біологічний сенс: «розлючена» ропуха у стані стресу виділяє більше отрути.». А ще спалені та перетерті залишки мерця – щоб здобути їх, Дейвіс разом з П’єром та його помічниками розкопали могилу нещодавно померлої дівчинки. Пізніше цей вчинок коштував антропологу чимало критики від колег за цехом.
Останнім і, як виявилось, ключовим інгредієнтом coup poudre був один з . Далекі родичі цієї тварини відомі в Японії як риби фугу, де вони вважаються дуже дорогим й потенційно смертельним делікатесом. І от чому. Окремі тканини (печінка, очі, шкіра) деяких видів риб-їжаків містять отруту під назвою тетродотоксин (TTX, хімічна формула C11H17N3O8) , у 100 разів сильнішу за ціанід. TTX блокує здатність нервових клітин передавати електричні сигнали, викликаючи низку різноманітних симптомів: почуття поколювання у тілі, діарею, блювання, запаморочення, параліч, ускладнення координації рухів, артеріальну гіпотонію, втрату свідомості. У найскладніших випадках жертва помирає або – рідше – впадає у стан з настільки заниженим тиском та глибоким оціпенінням, що його майже неможливо відрізнити від клінічної смерті.
Ви вже помітили, наскільки цей перелік збігається з «передсмертними» симптомами Кларвіуса Нарциса? На додачу, жертви отруєння ТТХ здатні зберігати свідомість й навіть чути та відчувати, що відбувається довкола них упродовж трансу. Опитані Дейвісом гунґани наголошували, що зомбі-порошок не можна підсипати жертві у їжу, інакше вона «занадто» помре, і повернути її з могили буде неможливо. Натомість coup poudre належало ввести через шкіру, розсипавши у місці, до якого майбутній зомбі мав би торкнутись оголеною поверхнею тіла. Ця рекомендація теж збігається з уявленнями сучасної науки про тетродотоксин – речовину, у 160 000 разів потужнішу за кокаїн. Здавалося, таємницю гаїтянського зомбі було нарешті розгадано. Здавалось.
Другу частину матеріалу читайте за цим посиланням.
