У першій частині святкового двосерійного матеріалу «Куншт» розповідав про фізіологію та історію гаїтянського зомбі – як він опинився на Карибських островах і чому не вживає солі. Ми познайомились з Кларвіусом Нарцисом, найвідомішим зомбованим усіх часів, та гіпотезою етноботаніка Вейда Дейвіса про те, що в основі дії «зомбі-порошку» лежить тетродотоксин (ТТХ) – отрута риби-їжака. У другій частині йтиметься про «політичну економію» повернених з того світу небіжчиків – таємні вудуїстські товариства, зомбі-адвокатів і самозомбування як спосіб підробітку.
Опівнічний суд
Заперечення до ТТХ-гіпотези Дейвіса виникли майже одночасно з її публікацією на сторінках Журналу етнофармакології в 1983 році. З’ясувалося, що вміст тетродотоксину у привезених ним з Гаїті зразках був значно меншим за мінімальну дозу, необхідну, аби викликати отруєння у людському організмі. До того ж критики стверджували, що ТТХ зазвичай не здатний пройти крізь гематоенцефалічний бар’єр (ГЕБ) – клітинну мембрану, котра відділяє мозок від загальної системи кровообігу. Врешті-решт, окремі інгредієнти coup poudre, розчинені у воді, мали б створювати лужне середовище, яке спричиняє швидке .
У відповідь Дейвіс звернув увагу на те, що до складу отрути, окрім ТТХ, входила ще значна кількість речовин – наприклад, дерево тча-тча (Albiezia lebbeck L.) – хімічна дія яких залишалась малодослідженою, що й казати про їх взаємодію з рештою компонентів «зілля» (чим могла пояснюватись вища «прохідність» тетродотоксину). До того ж він «ніколи не стверджував, що на Гаїті існує конвеєр з виробництва зомбі» – рідкісних і поодиноких випадків «успішної» зомбіфікації було б достатньо, щоб підтримувати легенду живою, навіть якщо переважна більшість спроб завершувались невдачею.
Самого Дейвіса більше турбувало питання, котре він назвав проблемою «налаштування й середовища» («set and setting»). Хімія не конвертується у міфологію: хоч би якою сильною була отрута, вона не може змусити людину вважати себе мерцем, не кажучи вже про перспективу повного підкорення чужій волі. Щось може пояснити заборона на вживання солі: у спекотному й вологому кліматі сильна гіпонатріємія здатна спричинити постійну кволість і втому. Та цього замало. Які соціальні інститути та форми досвіду потрібно було додати до рівняння, аби пояснити механізм створення зомбі?
Ще з початку розслідування увагу антрополога привернули холод і байдужість, з якими родичі та односельчани зустріли повернення Кларвіуса Нарциса з мертвих. Він видавався зайвою людиною й проводив значну частину свого часу на кладовищі над «власною» могилою. Як поступово з’ясувалося, «воскреслий» у колишньому житті спричинив багато неприємностей для своєї сім’ї та місцевої громади – зачав поза шлюбом кількох дітей, яких відмовлявся визнавати; не підтримував фінансово старших родичів; збирався продати сімейний наділ, що був одним з небагатьох джерел доходу для брата. Сам Нарцис згадував щось про таємничий «трибунал», котрий присудив його до перетворення на зомбі.
Покладаючись на знайомства серед гунґанів та занурившись в історію Гаїті, Вейд Дейвіс вийшов на слід підпільних організацій, відомих як «таємні», або ж «священні», товариства (secret/sacred societies). На острові їх нараховувалось з десяток – Shampwel, Bizango, Zobop, Cochon gris, Secte rouge тощо. Казали, ніби вони володіють неймовірною магічною та організаційною владою й є фактичними керівниками життя у сільських і віддалених регіонах Гаїті. Стверджували також, що через діяльність таємних спільнот гаїтянці бояться виходити вночі на вулицю: кожного, хто перешкодить їхнім ритуалам, чекала негайна смерть. Врешті-решт, Дейвісу вдалося потрапити на кілька засідань одного з товариств – спільноти Bizango.
Більшість чуток про її діяльність виявились перебільшеннями або частиною їхньої власної «іміджевої кампанії». Скажімо, щоб уникнути проблем під час нічної зустрічі з членами Bizango, подорожньому достатньо було стати на коліно та схилити голову на знак поваги. Зсередини спільнота була схожа на суміш несанкціонованого органу місцевого самоврядування (з домішками вудуїстської символіки) та гуртка за інтересами. Товариство мало розгалужену внутрішню ієрархію на чолі з «імператором» чи «імператрицею» – засновниками тутешнього осередку. Члени й членкині влаштовували свята та урочисті церемонії, допомагали одні одним у скрутному становищі, а ще чинили форму правосуддя, відому як «продаж таємному товариству».
Будь-яку особу, котра серйозно перешкоджала життю місцевої спільноти, можна було «продати» – віддати на суд таємної спільноти – якщо вона порушувала одне з фундаментальних правил селянського співжиття. Згідно із зібраними Дейвісом свідченнями, до списку входили експлуатація інших задля власного збагачення, «крадіжка» чужої жінки, поширення шкідливих чуток, що були свідомо неправдивими, нанесення шкоди членам власної сім’ї, несправедливе заволодіння землею. Нарцис порушив одразу кілька заборон. Через це його брат «продав» його спільноті Caho. Товариство судило чоловіка й визнало винним.
Вейд Дейвіс стверджував: «Зомбіфікація завжди видавалась мені найгіршою з можливих доль. Тепер я зрозумів, що так і мало бути. Хіба може смертна кара бути приємною?» Дейвісове спостереження є влучним одразу на кількох рівнях. По-перше, отруєна coup poudre людина приречена пережити власну смерть – відчути фізичний біль та безпорадність небіжчика, нездатність розрадити близьких чи виправити щось зі скоєного у житті – залишаючись в цей час живою. Більше нікому з людей це не загрожує: ми, на щастя, будемо мертві, коли помремо. А по-друге, фактичне відторгнення зомбованого від його спільноти таврує зомбі як вічного вигнанця, покидька. Недивно, що тетродотоксинові живі мерці десятиліттями залишаються у господах . Якщо вони таки існують, звісно.
ДНК зомбі
З настанням дев’яностих в руках вчених нарешті опинився достовірний метод встановлення особистості мешканців острова, що повернулися з того світу. В 1997 році двоє дослідників (антрополог і лікар) надрукували на сторінках провідного медичного видання Lancet статтю, у котрій проаналізували три випадки зомбіфікації і перевірили ДНК її гаданих жертв. Ця скромна публікація – менше ніж три сторінки тексту – змушує поглянути на феномен гаїтянських зомбі під кардинально новим кутом.
Першою зомбованою була жінка, прихована авторами за ініціалами FI. У тридцятирічному віці вона померла від короткотривалого гарячкового захворювання й того ж дня була похована у сімейній гробниці. Три роки потому дівчину помітили неподалік від рідного селища. FI упізнали її брати, семирічна донька, чоловік, місцевий священник та інші односельці. Мати «загиблої» ідентифікувала її за вродженою відмітиною на обличчі. Жінка не реагувала на запитання і не висловлювала жодних прохань, рухалась повільно й напружено і не могла харчуватися без сторонньої допомоги. Після огляду FI поставили діагноз «кататонічна шизофренія», але аналіз ДНК з неназваних у статті причин провести не вдалось. Місцевий суд, заслухавши справу (батьки жінки звинувачували її в отруєнні чоловіка, нібито мотивованого ревнощами) дав дозвіл на ексгумацію могили FI. Вона виявилась дощенту .
Другий пацієнт, WD, «помер» у віці 18 років після кількох днів гарячки, загального набряку тіла та пожовтіння білків очей. 19 місяців потому хлопець прийшов на місцеві півнячі бої, де впізнав свого батька й звинуватив власного дядька в отруєнні. WD визнали члени сім’ї та кілька односельчан. Огляд виявив на зап’ястях хлопця садна, вочевидь, залишені ланцюгами чи дротом. У WD діагностували епілепсію та органічне враження мозку, можливо, спричинене періодом кисневого голодування. ММ, третя зомбі, оглянута авторами, теж «загинула» у 18-річному віці від нападів гарячки, діареї та загального набряку тіла. Жінка повернулася тринадцять років потому, з’явившись на ринковій площі свого містечка. Вона стверджувала, що прожила весь цей час під владою бокора на півночі країни, а також що народила дитину від іншого зомбованого чоловіка. ММ звільнила смерть чаклуна, а її брат, протестантський священник, визнав її за втрачену родичку. Дівчина загалом була здатна турбуватись про себе, відповідала на запитання, «часто хихотіла» й не визнавала себе за зомбовану (!), хоч і могла спілкуватись лише за допомогою коротких фраз та речень. ММ діагностували розлад навчання (learning disability), найімовірніше, спричинений (fetal alcohol syndrome).
ДНК-тестування виявило, що WD та ММ не є генетичними родичами сімей, котрі вважали їх за своїх зомбованих близьких.
Що все це означає? Як узгодити таке відкриття з історією Кларвіуса Нарциса? У відповіді на нашого листа доктор Вейд Дейвіс зазначив, що генетична ідентифікація Нарциса не проводилась – на початку вісімдесятих це навряд чи було технічно можливо. До того ж два цитовані вище випадки суттєво відрізняються від історії Кларвіуса хоча б тим, що близькі прийняли «повернення» ММ та WD з радістю й полегшенням. Чи значить це, що перед нами два різних явища, два окремих «різновиди» зомбування?
Для авторів дослідження у Lancet дані ДНК-аналізу свідчили, що феномен зомбі варто вважати не ритуальним різновидом страти, а унікальною формою піклування про психічно хворих, котра виникла на перехресті традиційних вірувань та скрутного становища гаїтянської системи охорони здоров’я, нездатної забезпечити опіку людям з обмеженими розумовими можливостями за умов постійного недофінансування, браку персоналу та перевантаження: «Людей з хронічними формами шизофренії, ураженням мозку чи розумовими розладами можна часто зустріти блукаючих вулицями Гаїті», а «їх впізнавання та прийняття можна вважати різновидом інституційної опіки про знедолених душевнохворих» з боку місцевих громад.
Якщо думка про «впізнавання» у сторонній людині загиблого родича видається читачу або читачці малоймовірною чи екзотичною, варто нагадати їм про дію універсального людського переживання, не менш потужного за тетродотоксин: скорботи. Після закінчення Першої світової війни Франція пережила нашестя «невідомих живих солдатів» – людей, які через серйозну форму контузії, втрату пам’яті (та документів) чи інші розлади не пам’ятали власного імені й місця народження. Після публікації їхніх фотографій на сторінках преси десятки людей, що втратили синів, братів чи батьків на фронті, звернулись до міністерства пенсій, стверджуючи, що чоловіки на світлинах – саме їхні родичі. У деяких випадках справа дійшла до судів, у яких кілька сімей намагались оскаржити одна в одної право «впізнати» у «невідомих живих солдатах» своїх близьких. Розпач перед лицем смерті – аж ніяк не винятково гаїтянська риса. Наша культура теж створила чимало механізмів заперечення незаперечного факту кінечності життів-поруч-з-нами: українські небіжчики зазвичай «приходять у снах» до своїх найближчих родичів та друзів у перші тижні після похорону.
Декларація прав живого мерця
До двох різновидів зомбованих, згаданих вище, варто додати принаймні ще один, цього разу радше комічний – «професійного» зомбі. Здатність створити «справжнього» живого мерця, котрий «пройшов під землею», на Гаїті вважається свідченням неабиякої могутності бокора і підіймає престиж відьмака в очах шукачів його послуг. Саме тому деякі вудуїстські чаклуни їх винаймають. У праці «Зомбі: антропологічне дослідження живих мерців» 2015 року французького судового медика Філіпа Шарльє згадується про випадок, що стався у 2010 році в містечку Тер’є-Руж на північному сході острова. Зачаклованого бокором небіжчика вдавав його власний син.
Чи не найцікавішим співрозмовником, з яким доктору Шарльє вдалось поспілкуватись за час роботи над книжкою, був гаїтянський правник на ім’я Еммануель Жанті. Жанті – адвокат з кримінального права, що намагається розв’язати парадокс юридичного статусу зомбі. Хоч би ким насправді були гаїтянські «зомбовані», з точки зору права вони залишаються неістотами. Єдине документальне свідчення їхнього існування – свідоцтво про смерть – за визначенням водночас звільняє їх від будь-якої правової відповідальності та позбавляє можливості пошуку легального захисту чи судового представництва.
Вбивство, нівечення чи будь-яке інше порушення прав зомбі в теорії не могло б бути покаране правоохоронцями, адже жертва була б уже мертвою на момент скоєння злочину. Тому Жанті намагається ініціювати законодавчу ініціативу, котра б дозволила надати зомбованим особливий юридичний статус чи повернути їм «звання» живих людей. Адвокат вважає, що преамбула «Загальної декларації прав людини», що проголошує «визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їхніх прав» «основою свободи, справедливості та загального миру» могла б забезпечити підґрунтя для легального «воскресіння» гаїтянських небіжчиків. Не можна жити у суспільстві й бути незалежним від нього. Особливо якщо ти «живий мрець».
