Як стати кращими батьками й зрозуміти своїх дітей? Чим аналіз власного дитинства допоможе вам дорослим? Розповідає британська психотерапевтка Філіппа Перрі в книжці «Важливо, щоб ваші батьки прочитали цю книжку», що вийшла друком українською у видавництві Vivat. «Куншт» публікує уривок із неї — про те, чому діти часом нас дратують та як це подолати.
Готуючи дослідження для телепередачі про сюрреалізм, я дізналася, що, коли Сальвадор Далі навчався в школі, якось він врізався головою в мармуровий стовп і дуже сильно поранився. Коли його спитали, навіщо він це зробив, він пояснив, що ніхто не звертав на нього уваги.
Якщо немовлята й діти не отримують того, чого їм треба на початку життя, якщо вони не відчувають, що їх бачать, якщо не впевнені, що на них відреагують, вони можуть замкнутися на етапі спроб привернути увагу. І це той випадок, коли ви — або інші люди — можете відчувати, що вони вас дратують.
Можу сформулювати це інакше: не можна «розпестити» дитину, приділяючи забагато чуттєвої уваги її натякам. Час, вкладений на початку, привчає дитину до того, що її потреба у спілкуванні задовольняється. Вона це засвоює, знає, що може на вас розраховувати й не повинна постійно шукати спілкування. Натомість, не маючи достатньо уваги, дитина може застрягнути у відчутті, що вона існує лише тоді, коли безпосередньо своєю поведінкою або емоціями впливає на оточення.
Дитина, якій приділяють достатньо уваги, почуватиметься в безпеці й не змушена буде непокоїтися через стосунки, не буде одержимою ними й не вважатиме, що треба щось робити — стрибати крізь обручі або врізатись у стовпи, — аби бути впевненою в них. Якщо ви не реагуєте на більшість дитячих запитів на увагу, вона робитиме ці запити гучніше і, стаючи дорослішою, нахабніше. Негативна увага від батьків — це краще, ніж жодної уваги взагалі, адже принаймні тоді вона знатиме, що існує у ваших думках. Вона почувається змушеною бути руйнівником, а цим, звісно, накликає на себе осуд у майбутньому.
Коли дитині боляче, з нею важко поладнати й приділити їй увагу. І це сумно, адже вона потребує уваги навіть більше, щоб ви допомогли їй звільнитися від раннього розладу.
Що, коли ваші стосунки з дитиною справляють враження, наче ви обоє застрягли в боротьбі, де вся увага сприймається як негативна, а дитина викликає у вас роздратування? По-перше, можливо, вам закортить опинитися деінде, подалі від дитини та від дому, щоб безпечно випустити гнів, який наростає всередині вас. Для цього згодиться розмова з кимось, хто вас не засудить, або перебування у звуконепроникній кімнаті, биття кулаками подушки або просто рюмсання.
Щоб повернути навспак ваші стосунки й дотеперішні вчинки, ви можете зробити те, що психолог Олівер Джеймс називає «бомбардуванням любов’ю». Джеймс твердить: щоб перезапустити емоційний термостат вашої дитини — і, додам, можливо, ваш також, — вам треба провести з дитиною деякий час. Не «відведений час», коли ви просто перебуваєте разом, а період бомбардування любов’ю. Це проміжок часу із чітко окресленим початком і кінцем, коли ваша дитина, в межах розумного, здобуває цілковитий контроль. Дитина вирішує, що робитимете й де ви це робитимете.
Бомбардування любов’ю — це час, який ви проводите сам на сам, отож робіть це або вдома, коли решта сім’ї навідується до родичів, або, якщо можете собі це дозволити, в готелі. На весь цей період — добу або вихідний — ваша дитина, в межах безпеки й закону, керує тим, що робите та їсте ви обоє. І, крім того, протягом цього часу ви багато разів виражаєте своє сердечне схвалення й любов до дитини.
Може здатися, що, дозволивши дитині командувати вами й купаючи її в любові, ви лише заохочуєте її погану поведінку, але це не так. Уявіть, що вас не бачать, не чують або зле поводяться (насправді не має жодної відмінності, чи помиляєтеся ви в цьому — якщо так відчуваєте, це ваш досвід) люди, любов яких, добре ставлення й увага є вашим джерелом зв’язку і всього, що для вас важить, і єдиний ваш спосіб гарантовано дістати їхню увагу — стати нестерпним. Якби вони дали вам свою любов і турботу, вам не знадобилися б ці витівки, щоб привернути до себе увагу. Вправа «бомбардування любов’ю» дає дитині концентровану дозу тієї уваги. Вона також розриває ваші навзаєм агресивні шаблони поведінки й перезавантажує вас обох у ритмі й характері взаємного впливу.
У своїй психотерапевтичній практиці мені траплялися дорослі, які застрягли на стадії постійного прагнення уваги — без неї їм непереливки, і вони не відчувають, що справді існують. Якщо ви не відгукуєтеся на більшість сигналів своєї дитини, то можете привчити її до такої самої маніпулятивної поведінки. Іншим наслідком буде те, що вона облишить стосунки взагалі і з нею важко буде встановлювати зв’язок. Не можна ухилитися чи скоротити шлях там, де треба приділяти дитині увагу, якої вона потребує.
Вчинивши так, ви не кажете їй, що вона весь цей час робила «добру справу» або що вона «найчудовіша» — це не надто добра ідея. Йдеться не про те, щоб судити її. Їй потрібна лише звичайна комунікація, двобічний процес словесного або безмовного діалогу. Що більше уваги цього типу ви вкладаєте в немовля чи в дитину, то менше доведеться надолужувати потім їй і вам.
Уявіть це так: у потягу їде дитина з одним зі своїх батьків. Сидячи спокійно протягом тривалої подорожі, ймовірно, вона занудьгує. Батько чи мати може або бавитися з нею, малювати удвох, читати їй книжку, грати в якусь гру — або, натомість, проводити час, звелівши їй мовчати й сидіти тихенько. Для вас обох приємніше було б гратися з дитиною або читати їй — проводити час у взаємодії, — ніж гаяти цей-таки час на зауваження чи терпіти шум, неприємний як для вас, так і для інших людей у вагоні. Часто трапляється також, що, коли ви приділяєте дитині час на початку довгого періоду, як-от поїздка в потягу, ваша дитина захоплюється справою, біля якої ви спочатку заходжувалися разом, і коли ви вже не будете їй потрібні, то матимете трохи часу почитати книжку або розслабитися.
