Чималу частку своєї історії Україна перебувала під гнітом сусідніх держав, зазнавала ударів з усіх боків, цензури та поневолення. Нашу історію роками переписували, спотворювали, наші травми замовчували й заперечували, нашу інтелігенцію вбивали, а мову намагалися знищити. Майже у всіх моїх знайомих є родичі, які постраждали внаслідок Голодомору. Усе це — наш колективний біль, який був опорою нашої індивідуальності сторіччями.
Наслідки травми
Ніцше описував1,2 так зване активне забування — стан, притаманний тваринам, якого ми (люди) жадаємо. Він уможливлює вибіркове запам’ятовування. Тварини начебто вміють нейтралізувати минулий досвід, який не є корисним для теперішнього та майбутнього життя й розвитку. Ніцше стверджував, що можна жити майже без пам’яті, і жити щасливо. За його логікою, людині важливо забувати негативні речі, аби жити щасливіше. Ба більше, він екстраполював це твердження не на окремих людей, а й на суспільство.
Одинична травматична подія викликає1 багато різних симптомів: депресію, тривогу, відчуття провини, розгубленість, страх, втрату віри в себе тощо. Часто людям складно працювати з наслідками травматичної події, бо вони перевантажують3 механізми адаптації до «нормального життя» (наприклад4, як реакція на стрес відбуваються різкі гормональні зміни, що доволі сильно впливає на самопочуття). Ми й так живемо в світі, де багато стресу. Кожен відпрацьовує свої методи адаптації до навколишніх подразників (випивка, йога, музика, надія на краще життя, віра в гороскопи, релігія тощо). Багато в кого з нас високий рівень тривоги, проте здебільшого ми можемо дещо передбачити щоденні стресові події. Подія, яка викликає надвисокий рівень стресу, — та, до якої не вдалося підготуватися, яку не можна було передбачити заздалегідь.
Ми можемо говорити про таку саму реакцію і в групи людей. Так, геноцид може5 спричинити надзвичайну травму, оскільки вбивство та поранення сотень тисяч скасовує всі можливі рамки та механізми, які дозволяють тим, хто вижив, а також їхнім нащадкам зрозуміти події та впоратися з ними. Особливо якщо говорити про людей, які були впевнені, що світ — це світле, прекрасне місце. Вмить усе, в що вони вірили, більше не має сенсу. Це може викликати неймовірний дисонанс, розкол ідентичності та віри.
Тож чи не легше просто забути? На думку Ніцше, для процвітання культури групі краще було б забути. На мою скромну думку, ми та майбутні покоління мають пам’ятати те, що ми пережили, аби вберегти себе від повторення історії.
Колективна травма, пам’ять та рефлексія на минуле
Колективна травма6 — це психологічна реакція групи на травматичну подію, яка мала вплив на все суспільство. Важливо додати, що певна травматична подія не просто наявна в пам’яті групи, її постійно реконструюють, щодо неї рефлексують, пробують зрозуміти її сенс. Так, колективна пам’ять про травму відрізняється від індивідуальної пам’яті, оскільки вона існує довше, ніж живуть ті, хто безпосередньо пережив події. Її зберігають члени групи, які можуть бути далекими від травматичних ситуацій у часі та просторі.
Наприклад, я знаю про те, що моя прабабуся пережила Голодомор, від моєї мами, яка переказала мені цей досвід на базі того, що почула сама. Я ж буду переказувати це далі, з деталями та історичним контекстом, своїм друзям у Франції. Моя розповідь вже не буде «достовірною», адже я не переживала цих подій безпосередньо. Але я маю свій відрефлексований погляд на цю подію й намір розказати його людям, які ніколи не чули про Голодомор, так, щоб вони запам’ятали. Це історія з моєї сім’ї, проте вона не є одиничною — більшість людей в Україні можуть розповідати схожі. Покоління, яке переказує цю подію, будує динаміку, з якою ми всі її колективно сприймаємо. Тому так важливо не забувати про наратив, який створюється зокрема завдяки культурним діячам, художникам, письменникам, історикам і політикам.
Звісно, таких травматичних подій в нашій історії дуже багато. За словами дослідниць Еріки Резенде та Довіл Бедрайт, ці вибрані травми концептуалізуються7 як наративи, які підкреслюють, що «пройти крізь кров» необхідно на шляху до свободи, незалежності та групової безпеки.
«Історія дає нам наративи, які розповідають нам, хто ми є, звідки ми прийшли і куди ми маємо йти. Вона визначає траєкторію, яка допомагає побудувати суть ідентичності групи»8
У розмові про колективну травму необхідно згадати про концепцію самоідентифікації. Згідно з нею, ми покладаємося9 на групу, до якої належимо, маємо спільні погляди, упередження, мораль. Це підкріплюється бажанням бачити себе та свою групу в позитивному світлі. Тобто поведінка групи відповідає очікуванням і моралі. Ба більше, ця оцінка також будується на порівнянні між власною та «іншою» групою (тут більше про феномен «ми та вони»). Згідно з теоретиками, колективна травма загрожує10 ідентичності, оскільки створює дисонанс між бажанням сприймати групу в позитивному світлі та визнанням серйозних моральних проступків у минулому або відчутті сорому за минулі поразки. Так, якщо в сприйнятті немає узгодження між характером групи в сьогоденні та характером групи в минулому, це може спонукати людей з високим рівнем ідентифікації сприймати історичний контекст менш як свій, тобто відділяти себе від своїх предків. Це призводить до відсторонення сучасної групи від минулих ворогів, себто ми не сприймаємо минулих ворогів з ненавистю, всупереч тому, що каже нам історія/наші предки. В контексті України ситуація доволі заплутана, адже наша історія боротьби з нападниками з двох боків почалася задовго до ХХ сторіччя. І обидві могутні держави мали чималий вплив на те, як формувалися наша історія та ідентичність. Ми намагалися протистояти викоріненню всього українського, маємо спадщину, яку, втім, роками намагалися змінити, заборонити тощо. Так, багато з того, що пережила наша країна, не можна було обговорювати в Радянському Союзі, що впливало на формування українців.
Водночас нації тих, хто атакував, в бажанні забути про темні сторінки історії будуть11 схильні просто заперечувати або переписувати те, що це сталось (наприклад, Голодомор, репресії, розстріл інтелігенції), відокремлюючи свою ідентичність від минулого та відмовляючись брати за нього відповідальність. Адже, якщо брати відповідальність, то вся група повинна заплатити своїм відчуттям вищості, кращості за інших. Легше таку подію або заперечити, або переписати в більш вигідному світлі, аби зменшити колективну відповідальність.
З іншого боку, згідно з одним доволі провокативним припущенням6, колективна травма буде як для жертв, так і для груп злочинців не просто руйнівною подією, але й незамінним складником у конструюванні колективного значення (англ. collective meaning), створюючи в групі відчуття спільної долі. Ця колективна пам’ять про травматичні події минулого стає невіддільною частиною самоідентифікації, функціонує для збереження пам’яті про травму та спонукає наступні покоління включати травму у своє колективне «я». Тобто без цієї події було б складно мати таку ідентифікацію, вона будує те, як ми колективно сприймаємо себе та світ навколо. Для груп кривдників травма функціонує як каталізатор, який стимулює побудову нової соціальної репрезентації, що в разі успіху може підтримувати колективне «я» та позитивне бачення себе. Наприклад, фіксація Росії на силі СРСР або відбілювання дій царської Росії, без належного визнання всіх скоєних ними злочинів.
Також варто зазначити, що кожна група (або ж країна) буде будувати свою «правду» стосовно певних подій. Вона не обов’язково історично достовірна, проте для кожної з груп вона своя, побудована на історії, міфах та колективній пам’яті. Нещодавно перетинала кордон з Польщею, та переді мною його проходив американець, в якого на рюкзаку висів прапор УПА. Поляк до нього дуже серйозно підійшов пояснювати, що в Польщі з таким прапором не можна ходити. Американець обурився, адже він провів час з українськими військовими; для нього цей прапор вже асоціюється з боротьбою за свободу. У Польщі ж Степан Бандера та УПА асоціюються з вбивствами поляків українцями. Цей приклад можна описати так званою «сірою зоною», коли межа між злочинцями та жертвами не є чіткою, і кожна група буде применшувати рівень своїх злочинів та перебільшувати рівень злочинів іншого.
Коли країна обирає забути
Впевнене твердження Ніцше про щастя в активному забуванні, не завжди працює на практиці, хоча для деяких націй їхня травма настільки важка, що вони радше готові забути її, аби не відчувати провину за поразку або вразливість. Наприклад, за часів Другої світової війни та окупації Японією Кореї були популярні так звані «станції втіхи», куди масово привозили тисячі молодих дівчат з Кореї та Китаю для японських солдатів. Це масове сексуальне рабство, зґвалтування, голод, нелюдське ставлення вважали нормою серед імперської Японії. Після закінчення Другої світової війни та визволення Кореї цей історичний факт довго замовчувався через табу та колективне відчуття вразливості. Так, у конфуціанських культурах очікується, що жінки, які втратили цноту до шлюбу з будь-якої причини, мають12 накласти на себе руки. Тому Корея декілька десятків років була готова радше забути, аніж говорити про це відкрито. При цьому, довгий час Японія просто заперечувала, що жінок примушували надавати втіхи, і до 1980-х про цю проблему ніхто взагалі не говорив відкрито. Навіть сьогодні ця тема залишається для Японії вкрай незручною, і її намагаються оминати. У 2015 році в країні погодилися з тим, що такі події відбувались, але вже у 2019 році сказали, що вислів «сексуальне рабство» суперечить13 фактам. Це просто неймовірний приклад того, як одна країна готова переписувати історію, аби відмитись від своїх минулих злочинів. Я вже не кажу про всі інші речі, які робила японська армія. Тож Японія — хороший приклад використання soft power (м’якої сили). Завдяки привабливій культурі та роками пропрацьованій стратегії самопрезентації вона сприймається зовсім інакше, ніж та сама Німеччина.
Усе-таки обличчя Німеччини доволі заплямоване: історія злочинів суттєва, доступна та розкладена по поличках. У нас є музеї, збереглися концтабори, до яких можна потрапити й подивитись на те, що відбувалось. Через те, що війна здебільшого відбувалась у Європі, ми доволі добре обізнані. До того ж створено чимало фільмів, книжок саме про Німецьку окупацію та її злочини. Ті ж радянські концтабори (ҐУЛАҐ), чистки, депортація кримських татар14 та масові переселення українців (операція «Захід»15) не так добре відомі світові. Ба більше, злочини радянських солдатів у Німеччині приховували роками в обох країнах.
Тому речі треба називати своїми іменами. Те, як ми описуємо події та як будуємо наратив, буде напряму відображено в тому, як сприйматимуть цю війну наші нащадки та світ. Вже зараз Росія доволі успішно просуває тезу «не все так однозначно» в Європі, а на рівні жителів своєї країни намагається довести, ніби ми заслуговуємо на агресію. Тим часом в Європі російські новини або заперечують убивства і зґвалтування, або намагаються побудувати іншу картину дійсності, виправдовуючи свої дії або перекручуючи факти.
Чи знаходять люди сенс
Постає питання: як нам жити з усім тягарем історії та наслідками цієї війни? Колективна травма підриває фундаментальне відчуття безпеки з довготривалими наслідками серед другого та третього поколінь тих, хто вижив. Так, на особистому рівні ці покоління демонструють значно вищі показники психологічного стресу16. На рівні суспільства друге та третє покоління виявляють17 підвищений індивідуальний та колективний страх, високе почуття вразливості, ущемлену національну гордість, приниження, кризу ідентичності та схильність реагувати з підвищеною пильністю на нові загрози.
Після терористичної атаки на вежі-близнюки в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року провели багато досліджень про травму, зокрема колективну. Це був один із перших випадків, коли мільярди людей по всьому світу могли спостерігати трагедію в режимі реального часу. Навіть я пам’ятаю, як мої батьки здивовано дивилися телевізор у тиші. І я сама бачила, як це сталося.
Проте лонгітюдне дослідження18 серед американців, які здебільшого бачили події 11 вересня по телевізору, показало, що навіть через рік після події більшості людей було складно знайти сенс життя. Ба більше, дослідники аргументують, що пошук сенсу сам по собі не завжди може вирішити стурбованість негативною життєвою подією. Проте він полегшує адаптацію, зменшуючи відчуття вразливості. Вони наголошують, що найкращий спосіб адаптуватись до нових реалій, — намагатися, попри все, бачити щось хороше у світі. Я можу лише уявити, як це важко.
Першим про пошук сенсу в надскладних та травматичних умовах писав батько екзистенційної психології Віктор Франкл. Про його життя в концтаборі можна почитати в книжці «Людина в пошуках справжнього сенсу». Він описує себе та інших людей, які, попри все, змогли зберегти відчуття сенсу. Він стверджував, що пошук сенсу є основною мотивацією людини, що підтримує надію та жагу до боротьби з труднощами. Саме його теорія поставила під питання ієрархію потреб Маслоу19, який припустив, що без задоволення базових потреб (їжа, сон, секс) людина не може перейматись «високими матеріями». Франкл, на противагу, описував себе та людей, які поруч із ним виживали в концтаборі. У жахливих умовах вони все одно мріяли про те, як зустрінуть своїх близьких після війни, що багатьом давало наснагу вижити.
Суспільно люди знаходять мотивацію щось робити попри те, що разом пережили. В Україні працюють магазини, ресторани, друкуються книжки, виходить кіно, люди намагаються жити повноцінно. Люди донатять, волонтерять і стараються робити щось корисне для суспільства.
Колективна травма може згуртовувати, адже цей досвід ми переживаємо разом, і середньостатистичний європеєць навряд нас коли-небудь зможе зрозуміти. На жаль, негативні наслідки залишаються з групою на покоління.
Намагаючись не забути пережите, ми нарікаємо себе на вищий рівень стресу. Забуття — це розкіш (тут я, певно, можу погодитися з Ніцше). Проте вважаю, що пробачити ворогу ми не маємо права. Якщо замовчувати травми та історичні події, які мали неабиякий вплив на наші життя, ми все одно продовжимо жити з цими патернами, що впливають на наше сприйняття світу. Відсторонення не призводить до кращого життя, адже події мають схильність повторюватись. Особливо коли сусід — це тоталітарна агресивна країна. Наша ідентичність будується зокрема через біль, який ми переживаємо. Важливо цей біль перетворювати на наратив, який допоможе нашим нащадкам побудувати сильну країну.
