Астронавт Ренді «Комрад» Брезнік у 2008 році всиновив хлопчика з Дніпра. Восени 2017 року він розгорнув український прапор на орбіті Землі, а згодом зробив кілька фотографій нічного Києва з борту Міжнародної космічної станції. Астронавт двічі був на орбіті та п’ять разів виходив у відкритий космос. А нещодавно в NASA оголосили, що він очолить місію Artemis III, яка передбачає випробування на навколоземній орбіті в межах підготовки до наступного етапу — Artemis IV (висадки на Південний полюс Місяця).
У березні 2018 року Ренді приїжджав в Україну, щоб повернути прапор, який пролетів 108 мільйонів кілометрів, і надихнути дітей досліджувати космос, і «Куншт» мав нагоду з ним поспілкуватися. Далі — скорочена версія інтервʼю, що було вперше опубліковане в девʼятому номері друкованого журналу «Куншт».
У попередніх інтерв’ю ви розповідали, що з дитинства мріяли стати пілотом. Що виявилося найважчим, коли ви ним усе-таки стали?
Я мріяв стати пілотом з раннього дитинства і боявся, що у мене може не вийти. Хвилювався: якщо піду в школу для пілотів, а моє тіло буде непристосованим, я не зможу цим займатися. На щастя, мої мрії та можливості збіглися. Мені вдалося покерувати , пізніше стати пілотом-випробувальником, а згодом потрапити в . Це також збігалося з моїми мріями. А піти ще вище і стати астронавтом стало реалізацією моїх найбожевільніших мрій!
Що вас тоді найбільше вразило?
Здається, найбільше мене вразив перший день як астронавта — ще до того, як я вирушив у космос чи почав підготовку до польоту. Нас викликали у Вашингтон, оскільки це була 35-та річниця місії «Аполлон» із висадки на Місяці. Мене тільки-но обрали, тож я ще нічого не встиг зробити. Перед тим як розпочалася церемонія, мене повели до зеленої кімнати внизу Національного музею авіації. Я заходжу, а там Ніл Армстронґ, Базз Олдрін, Джон Ґленн, Джин Сернан. Я розмовляв із першою й останньою людиною, що стояли на поверхні Місяця. Це перевершило всі мої сподівання. Вони були героями мого дитинства. І в перший день моєї роботи я думав: «Сподіваюся, що працюватиму в NASA вічно, — краще просто бути не може!».
Ви готувалися в печерах Сардинії, брали участь у підводних підготовках NEMO і, звичайно ж, пройшли безліч тренувань від NASA. Зрозуміло, що фізична підготовка була, а чи була психологічна?
Чудово, що ви згадали ці приклади, адже вони і є психологічною підготовкою. Це не тільки фізично небезпечні тренування — треба зважати, що ми перебуваємо у цих умовах разом з іншими астронавтами й космонавтами. Йдеться про те, що я можу дізнатися про себе у стресових ситуаціях і що я можу дізнатися про інших людей. Як я можу їм допомогти, і як вони можуть допомогти мені.
Що з того, чого ви навчилися, допомогло вам у космосі?
Під час тренінгу в печерах я був єдиним у команді, хто вже літав у космос. Інші четверо астронавтів і космонавтів із Японії, Росії, Франції та Британії ще не були в космосі. Для них я був ментором.
Я раніше ніколи не жив у печері. Відсутність сонячного світла протягом семи днів! І в мене, й у інших є деякі природні страхи або речі, які здаються некомфортними, — принаймні поки я цього не зробив.
Одного разу нам потрібно було, щоб астронавт дещо зробив, треба було помінятися ролями, і для нього це була незручна ситуація. Він хотів залишитися в зоні комфорту, тому просив для себе інше завдання. Проте я мусив сказати: «Ні, треба, щоб ти виконав це. Будь ласка». Було складно, однак він пішов і зробив. Тієї ж ночі в нас була змога сісти й обговорити ситуацію. Я сказав: «Слухай, якщо моїм завданням буде стати командиром космічної станції або командиром космічного корабля, мені треба бути впевненим, що кожен зможе робити все, до чого його готували, а не лише те, що йому подобається робити. Може статися, що я буду поранений, і тобі треба буде про мене подбати».
Допомогти комусь подолати їхню природну реакцію або дискомфорт, щоб вони не дратувалися і не обурювалися, — це мій найважливіший урок із тренувань.
Ви відчували себе самотнім на МКС?
Авжеж, ні. Там було шість команд, а в команді США навіть на одну людину більше ніж зазвичай, тобто четверо астронавтів. Нам ніколи не було самотньо. І найкраще, що з сучасними технологіями, IP-телефонами я міг у будь-який час зателефонувати дружині, дітям, друзям із різних частин світу.
Ви пам’ятаєте, що відчували під час першого виходу у відкритий космос?
О, я абсолютно точно пам’ятаю свої відчуття! Моя дружина мала народити за день до того. У неї почалися пологи, і я думав, що у той день, коли потрібно було вперше виходити у відкритий космос, я прокинуся й почую новину, що в мене народилася дочка. Однак цього не сталося: мені повідомили, що вона досі народжує. Можете уявити мої відчуття навіть без першого виходу в космос?!
Я попросив передати моїй дружині, що кохаю її, але мені треба йти працювати. У той день на роботу у відкритому космосі ми витратили 10 годин. Ми вдягнули скафандри, вийшли у космос, повернулися, і тоді я вже точно сподівався почути, що дочка народилася.
Повернувшись виснаженим після виходу, я знімаю свій шолом і питаю: «Ну що?». А мені відповідають: «Ні, вона все ще народжує».
Ви хвилювалися більше за народження дочки, ніж за вихід у космос?
О, так! Наче студент в університеті, який спочатку готується до одного іспиту, а через день — до іншого. Треба сказати собі: «Я маю зосередитись і скласти цей іспит, а потім почати готуватися до наступного». Такий принцип ми називаємо компартменталізацією. Коли я повернувся з відкритого космосу, а моя дочка ще не народилася, я пішов спати. Коли прокинувся, зателефонував, а вона досі не народила. І приблизно за 20 хвилин після того, о третій ранку, я дізнався, що це нарешті сталося. А наступного дня мені знову потрібно було виходити у відкритий космос.
Ви пам’ятаєте, про що думали перед злетом?
Про дружину, яка була на дев’ятому місяці вагітності. Сподівався, що вібрації (на злітному майданчику — ред.) не вплинуть на неї.
Вона була присутня?
Так, вона перебувала на відстані всього 4–5 кілометрів. Лікарі не були впевнені щодо впливу коливань на вагітність, однак дружина сказала: «Якщо я не зможу бути присутньою під час запуску, ви теж не підете!». А вони (лікарі — ред.) дуже хотіли бути там. Та все, звичайно, пройшло добре.
Якби вам запропонували полетіти на Марс як колонізатору планети, ви полетіли б?
Тільки якби міг взяти з собою сім’ю.
А якщо можна із сім’єю?
Я мусив би поговорити з дружиною, щоб дізнатися, чи вона захоче. Проте думаю, що я був би дуже, дуже зацікавлений. Я знаю, наскільки гарна планета Земля, коли ти на висоті всього 400 кілометрів над нею. А полетіти далі, де Земля — це лише крапка, і здається зіркою в нічному небі... Я думаю, що справді хотів би. І це саме те, чим ми займаємося: ми маємо зрозуміти, як підготувати людей до подібних польотів.
Ви взяли прапор України на МКС, усиновили хлопчика з України. Чи маєте ще якісь зв’язки з нашою країною? Можливо, зустрічалися з першим астронавтом незалежної України Леонідом Каденюком, який нещодавно помер?
На жаль, я з ним не знайомий. І мені було дуже сумно, коли я дізнався про це. Я хотів би з ним зустрітися! Але ще більше я хотів би побачитися з наступним українським астронавтом. Тому, друзі, коли ви вже оберете наступного? Або двох, або трьох?
Що, на вашу думку, необхідно Україні, щоби мати більше астронавтів?
Коли ми дивимося на Місяць і особливо — на Марс як на наступні цілі, то розуміємо, що така місія не є здійсненною для однієї країни. І якщо в Україні будуть професіонали та знання, які даватимуть в університетах, інженерні досягнення; якщо ви зробите такий внесок, це стане приводом сказати: «Гей, ми хотіли б відправити одного з ваших астронавтів також!».
Яку пораду ви дали б людям, що мріють стати астронавтами?
Вони мають бути здібними у тій галузі, яку оберуть. Це не обов’язково має бути астрофізика чи астрономічна інженерія. Серед астронавтів є ціла низка лікарів, геологів, пілотів-випробувальників… Команді, що летітиме на Марс, потрібні будуть різні експерти. Освіта, яку вони отримають, і те, що з нею робитимуть далі — це найважливіше. Люди думають, що річ в університеті. Насправді я б віддав перевагу середнячку, який робить феноменальні речі, бо він у захваті від того, чим займається, ніж відміннику, який робить стандартні речі, чекає на завершення робочого дня і йде з роботи рівно о пʼятій.
Перейдімо до швидкого раунду запитань. Що ви робили, коли мали вільний час на МКС?
Моїм хобі було фотографувати Землю і поширювати світлини серед співмандрівників на космічному кораблі під назвою «Земля».
Що на МКС було найбільш незручним?
Залізати у скафандр для виходу у космос. Потрібно втиснутися в нього, щоб залізти. І ще є трубка для дихання всередині на випадок, коли вода потрапляє у шолом (як це сталося декілька років тому з Лукою Пармітано), щоб можна було вдихати повітря з нижньої частини скафандра. Так от, ця трубка дещо вдавлюється у грудну клітку. Після першого виходу у відкритий космос я вирішив, що можна якось перемістити її, і тому за наступні три виходи отримав безліч синців на інших частинах тіла.
Яка ваша улюблена планета в Сонячній системі, окрім Землі?
Мушу зізнатися, це Сатурн. Моя донька настільки захоплюється ним, що Сатурн став і моєю улюбленою планетою, бо раніше це був Марс.
Що ви стали цінувати більше після повернення на Землю?
Людський дотик. Ми інколи обіймалися, щоб привітати одне одного на борту, проте на цьому тілесні контакти закінчувалися. Це дивне відчуття. Коли я повернувся (після місії на МКС у 2017 році — ред.) моя восьмирічна донька обійняла мене за шию і тримала за руку під час прогулянок. Я міг бути з дружиною, обіймати сина. Сумував за цим. Звичайна людська річ, яку сприймаємо як належне протягом усього життя, а коли її втрачаєш на декілька місяців, це виявляється складно.
Які ваші улюблені герої в літературі?
Героєм, що найбільше розвинув мою уяву та вплинув на мене, коли я підростав, був Джон Картер із «Марсіанського циклу» Едгара Райса Барроуза.
Ви вірите в існування позаземного життя?
Я його ще не бачив. Проте бачив, як наш маленький карлик Сонце утримує всі ці планети у своєму гравітаційному полі. Знаю, що більшість зірок, які ми бачимо, — це набагато більші світила за ту зірку, що є у нас. Я уявляю, яке в них тяжіння і скільки планет вони мають у своїй «сфері впливу». Думаю, що може бути багато планет, які потенційно мають життя.
Чим для вас є щастя?
Любов людей, які є у твоєму житті.
Що можете побажати нашим читачам?
Життя коротке. Будьте добрими одне до одного. І будьте добрими до себе. Насолоджуйтеся миттєвостями, перетворюйте їх на спогади. Діліться ними з іншими. Найпрекрасніше, що я бачив у космосі, — це Земля. Проте найпрекрасніше, що я бачив у своєму житті, — це моя дитина. Навіть якщо ви не полетите у космос, у вас буде дитина — це набагато краще!
