Сучасний український ветеран. Хто це?
В Україні влітку 2022-го офіційно нараховувалась понад 851 тисяча ветеранів. Це учасники бойових дій усіх категорій, члени сімей загиблих на війні, люди, які отримали інвалідність внаслідок бойових дій, а також постраждалі учасники Революції Гідності. 91,5% респондентів — чоловіки, решта — жінки. 34,5% ветеранів — люди віком від 31 до 40 років, ще 31% — від 19 до 30 років. Тобто ветерани російсько-української війни — переважно молоді люди працездатного віку з можливістю вчитися і перекваліфіковуватися.
Найбільша кількість опитаних, 31%, — військовослужбовці ЗСУ та інших силових підрозділів. Тобто кадрові військові, для кого служба — основний рід занять. 59% ветеранів повернулись на службу після повномасштабного вторгнення, доєднавшись до ЗСУ, ТрО чи ДФТГ (добровольчих формувань тергромади). Такі дані оприлюднив1 Український ветеранський фонд (УВФ), провівши дослідження разом з групою «Рейтинг» і Texty.org.ua.
Богдан Копчатов, ветеран, капітан ЗСУ, лицар ордена Богдана Хмельницького III ступеня, розпочав військовий шлях в 16 років, вступивши до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Після навчання, у 2018 році, військовий вирушив у зону ООС, а повномасштабне вторгнення зустрів на адмінкордоні з Кримом, де прийняв під командування взвод морської піхоти. На початку березня при розвідці на Запоріжжі, біля Василівки, боєць отримав дев’ять кульових поранень. 17 жовтня 2022 року 24-річному чоловіку довелося завершити службу. Справу, якій він присвятив третину життя. Зараз Богдан Копчатов закінчує магістратуру з історії, займається громадською діяльністю та проводить інструктажі з розвідувальної підготовки. Каже, спершу здавалось, що адаптувався, та згодом почав відчувати дискомфорт між цивільними. Особливо важко через почуття несправедливості. Не розуміє ветеран ухилянтів, адже втратив на війні не лише здоров’я, а й багатьох друзів.
Дмитру Чавалаху, ветерану, старшому лейтенанту ЗСУ, Герою України, 29 років. Одинадцять з них — третину життя — чоловік присвятив службі, пройшовши АТО, ООС та отримавши важке поранення в перший день повномасштабної війни. Зараз чоловік навчає історії школярів, нещодавно здобув ступінь магістра історії. На питання про адаптацію до цивільного життя Дмитро каже, що потрохи втягується, але спершу було дуже важко: «Я спочатку не бачив себе в цивільному житті. 11 років служби… Я просто не бачив себе в цивільному житті. Я не знав, чим мені займатися, що мені робити. Я дуже багато пропустив».
Прийняти себе і зрозуміти родину. Які стани проживає військовий після демобілізації?
Згідно з дослідженням «Потреби ветеранів»2, яке УВФ разом із «Рейтингом» проводили в січні-квітні 2023 року, 20% ветеранів зараз або в майбутньому потребуватимуть психологічної підтримки.
Психоемоційний стан ветерана значною мірою пов’язаний з фізичним самопочуттям, розповіла Тетяна Ціленко, психологиня Благодійного фонду «ВЕСТА» зі спеціалізацією травмотерапія, яка з початку повномасштабного вторгнення працює з військовими, ветеранами та їхніми родинами. Наприклад, якщо є видимі поранення, ветеран може стикатися з усвідомленням змін як самого тіла, так і його фізичних функцій. Може змінитись сприйняття себе, тобто постати питання самоідентифікації: доводиться вчитися дещо звичне робити інакше, а крім того — проживати прийняття суспільством і близькими людьми своїх видимих поранень.
По-друге, на відстані змінюються стосунки з рідними. Під час служби одного з партнерів чоловік і дружина жили за різними графіками, завданнями та цілями. Після повернення до цивільного життя їм доводиться заново вчитися жити разом. Якщо ж у сім’ї є діти, то ветерану й малюку доводиться заново пізнавати одне одного, знайомитись та налагоджувати стосунки, адже діти швидко ростуть і змінюються.
По-третє, постає потреба знаходження нових цілей та перекваліфікації. Хтось був професійним військовим, тож потребує здобуття іншого фаху, а когось більше не цікавить справа, якою займався до війни. Отож часто ветерани наштовхуються на питання, що вони хочуть і можуть робити далі.
Тетяна каже, що наразі запитів на психологічні консультації від ветеранів небагато. Пояснює це тим, що, по-перше, військові після демобілізації першочергово відновлюють фізичне здоров’я, а по-друге, повертаються в суміжні до військової сфери — інструкторство, наприклад.
Втім, у порівнянні з періодом АТО/ООС зараз і кількість кваліфікованих фахівців більша, і рівень поінформованості ветеранів про можливості психологічної реабілітації вищий.
Потреби ветерана
45,4% респондентів дослідження «Потреби ветеранів» вважають, що держава скоріше не виконує зобов’язання перед ветеранами. 22.1% висловили протилежну думку — «скоріше виконує», а 8,3% опитаних обрали варіант «зовсім не виконує».
Членкиня Правління Громадської ради при Міністерстві у справах ветеранів, очільниця благодійного фонду Волонтерське Об’єднання «ВЕСТА» та дружина військового Богдана Левицька вважає, що в Україні відсутній комплексний підхід до ветеранської політики, а замість синергії громадського сектору і держави — конкуренція і клаптикова робота. «Немає єдиного підходу, є хаос. А треба розбудувати ефективну систему, яка однаково добре справлятиметься чи то з тисячею ветеранів, чи з мільйоном, чи з п’ятьма мільйонами. Систему, яка функціонуватиме. Бо чинна політика демотивує йти в армію: для чого людині ставати на захист країни, в якій родини загиблих на Майдані випрошують кладовища». У вшануванні пам’яті загиблих теж глибока прогалина, зазначає Богдана, адже покладання квітів — поверхневий підхід. «Гідне вшанування пам’яті — це внесення змін в освітні програми для вивчення творів полеглих в російсько-українській війні. Вшанування пам’яті — це підтримка бізнесу, який ведуть сім’ї загиблих».
Богдан Копчатов на питання, як держава має покращити адаптацію ветеранів в цивільному житті, виокремлює три ключові позиції:
«Перш за все потрібен адмінсупровід. 90% військових отримують статус ветерана через поранення, 10% — через сімейні обставини. Більшість не знають, куди йти і як діяти. Не вистачає комунікації від держави, зокрема з боку територіальних центрів комплектування, або розробки дорожньої карти з алгоритмом дій. Адже оцей бюрократичний перехід від військового до цивільного впливатиме на твоє подальше життя.
По-друге, питання фізичної адаптації та інклюзивності. Я особисто зіштовхнувся з проблемою, коли у мене не згинались ноги, а в лікувальному закладі не було ліфта. То що вже казати про кав’ярні чи магазини, приміром. Є багато ветеранів з ампутаціями, з інвалідністю по зору, тож має бути інклюзивний простір.
По-третє, психологічна адаптація. Від терапевтів до санаторіїв.
Плюс, комусь потрібне сприяння у перенавчанні чи здобутті першої освіти, а комусь — у відкритті власної справи».
Ідеального уніфікованого сценарію для ветеранської політики не існує, втім міжнародний досвід можна брати за опору. Наприклад, у США кожному ветерану надають комплексний пакет послуг Департаменту у справах ветеранів (VA), до якого входять профілактична, первинна та спеціалізована медична допомога.
У 2021 році рівень безробіття в Сполучених Штатах серед ветеранів був нижчий за рівень безробіття серед не ветеранів: 4,4% до 5,3%, а підприємства у власності ветеранів становлять2 приблизно 5,9% (337 934) усіх підприємств із приблизним виторгом в 947,7 мільярда доларів США.
Богдана Левицька зазначила, що великою перевагою лікування ветеранів у США є розташовані поруч зі шпиталями будинки для родин поранених, тоді як в Україні близьким доводиться шукати житло поблизу з лікувальними закладами. Втім, каже, ми наразі проживаємо досвід, яким зможемо ділитись з іншими.
