Доктор Томас Панков, лейб-медик його світлості курфюрста Бранденбурзького, був у цілковитому захваті. Неясно вигукуючи і щохвилини згадуючи Господа Бога, він копирсався тремтячими руками у купі безцінних скарбів — запилених дощок, звалених на просторому монастирському горищі. Його приятель і покровитель, консисторський радник Мартин Зідель, стояв поруч і приязно посміхався у пишні вуса. Сьогодні, похмурого берлінського ранку 1650 року, він зробив Томасу королівський подарунок.
За 80 років до цього придворним лікарем курфюрста — звісно, не того самого, а його прадіда — був Леонард Турнейссер (1531−1596), відомий алхімік та авантюрист. Пів життя він мандрував світом, випробовуючи різні заняття, аж поки не спіймав удачу за хвіст. Йому вдалося вилікувати дружину курфюрста і здобути посаду лейб-медика. Наш алхімік переїхав до Берліна, заснував там бібліотеку, друкарню й лабораторію, створив кабінет природознавства, ботанічний сад і навіть звіринець. Будучи безмежно амбітною людиною, Турнейссер мріяв написати книжки з усіх розділів науки, і зокрема створити найповніший у світі каталог рослин — з ілюстраціями, описами, медичними, астрологічними і навіть алхімічними відомостями. Непересічне завдання для XVI, та й для ХХІ століття!
Рис. 1. Леонард Турнейссер (1531−1596) і Томас Панков (1622–1665). Джерело 1; Джерело 2.
Ілюстрації Турнейссер замовив майстру-граверу Петеру Гольцмаєру. Митець гарно вирізав малюнки на дерев’яних дошках, які потім вкривали фарбою і притискали до паперу — такий собі ксерокс епохи Реформації. За декілька років співпраці Гольцмаєр створив для алхіміка 1363 ботанічні ілюстрації. Але їхній шлях до публікації виявився неочікувано довгим. Турнейссер переоцінив свої сили і видав лише перший том, де йшлося про 37 видів — 2% від наявного доробку. А потім авантюристу стало не до ботаніки — колишня дружина відсудила в нього чи не все майно. Він покинув Берлін і невдовзі помер. А дерев’яні дошки з гравюрами Гольцмаєра на 80 років оселилися на монастирському горищі.
І от близько 1650 року інший лікар, Томас Панков, з подачі свого покровителя одержав доступ до гравюр і вирішив їх видати — ні, не під своїм іменем, а чесно повідомивши про справжніх авторів. Він систематизував ілюстрації згідно з наймодернішими науковими уявленнями XVII століття і додав власні описи — бо чітких підписів Турнейссер не залишив. У книжці, що вийшла друком 1654 року, гравюри Гольцмаєра були розташовані так: спочатку гриби, потім — перемішані водорості й лишайники, далі — мохи, і нарешті — судинні рослини (Pankow, 1654). Але найперша гравюра серед усіх не належала до жодної з цих груп. Бо це було перше в історії зображення міксоміцета, плазмодіального слизовика з роду Лікогала (Lycogala). Саме так були відкриті ці неймовірні організми, чи не найдивніші створіння, яких можна знайти в лісі. Близько 1578 року Турнейсер зібрав поблизу Берліна зразок лікогали, Гольцмаєр зобразив його різцем на дошці, а через 80 років Панков правильно визначив зображення і додав до нього перший словесний опис відкритого організму.
Рис. 2. Перше в історії зображення міксоміцета, створене близько 1587 р. П. Гольцмаєром для книги Л. Турнейссера, але опубліковане 1654 р. у книзі Т. Панкова. Джерело
Цю заплутану історію ми з німецькими колегами розкопали влітку 2025 року (Leontyev et al., 2025b). Інтерес до відкриття міксоміцетів виник у нас під час роботи над популярною статтею про останні успіхи у систематиці роду Lycogala. Річ у тому, що саме перший відкритий науковцями міксоміцет був об’єктом моєї багаторічної цікавості. Але все по черзі.
Міксоміцети (Myxomycetes, або Myxogastrea) — гігантські сухопутні амеби. Це словосполучення, якщо вдуматись, саме по собі зриває дах: мало того, що гігантські, та ще й сухопутні. Але так воно і є: ці амеби часто сягають кількох сантиметрів, а у виняткових випадках виростають аж до п’яти метрів! І живуть вони не у воді, як «шкільна» амеба (хоч трапляються і там), а в товщі мертвої деревини, кори, ґрунту, лісової підстилки. Якщо гігантська амеба (вона зветься плазмодієм) виповзає на поверхню субстрату, то виглядає вона там, як розлитий фруктовий йогурт: це жовта, помаранчева, червона, блакитна чи біла маса сметанної консистенції. На превеликий жаль, у багатьох мовах, зокрема і в українській, цю яскраву стадію асоційовано не зі сметаною, суфле чи сирковою масою, а зі слизом, на який воно зовсім не схоже. Звідси і малоприємна тривіальна назва міксоміцетів — слизовики. В англійській мові, де слизовики звуться slime moulds, навіть є прислів’я: «Slime moulds are neither slimy nor moulds» («слизиста пліснява — і не слизиста, і не пліснява»). От чому б не назвати їх сметанниками?
Але стадія гігантської амеби — лише частина життя міксоміцета. Коли настає час розмножуватись, уся маса гігантської клітини перетворюється на складні та красиві плодові тіла — вони бувають усіх кольорів веселки і дуже різноманітні за формою. Плодові тіла містять спори, що поширюються вітром та комахами.
Своєю здатністю утворювати плодові тіла зі спорами міксоміцети нагадують гриби. Тому аж до ХІХ століття їх вважали дивним різновидом дощовиків — тим цікавішим є геніальне передбачення Панкова, який розташував першого відкритого слизовика попереду інших грибів, як щось окреме. Але справжній прорив стався у 1859 році, коли німецький міколог Генріх Антон де Барі з’ясував, що спори міксоміцетів не проростають грибницею, натомість вивільняють крихітну амебу. Де Барі переніс міксоміцетів до найпростіших тварин, але це був лише перший крок до розуміння їхнього справжнього положення у системі природи. До другої половини ХХ століття слизовиків розглядали як своєрідні гриби, потім помістили у розпливчасте царство протистів, і лише молекулярна філогенетика розставила крапки над «і». Міксоміцети виявилися представниками супергрупи (або, якщо хочете, царства) Amoebozoa, до якого входять також класичні амеби і деякі рідкісні джгутиконосці. Amoebozoa — не гриби, не рослини і не тварини, зокрема і не найпростіші тварини, бо такої групи більше не існує. Вони — частина самостійної еволюційної гілки, лише віддалено спорідненої з грибами і тваринами. Власне, гриби і тварини ближче одне до одного, аніж до міксоміцетів.
Сьогодні науці відомо понад 1100 видів міксоміцетів, об’єднаних у понад 60 родів. Серед цих родів є гіганти, такі як Fuligo septica чи Brefeldia maxima, що сягають десятків сантиметрів, а є крихітки, такі як Echinostelaum minutum чи Licea pusilla, чий розмір не перевищує десятої частки міліметра. Є фантастичні красені, такі як райдужно синьо-зелена Lamproderma columbinum, пурпурова Arcyria denudata чи жовта Hemitrichia serpula, а бувають і непоказні буруваті купочки, такі як Licea minima чи Perichaena chrysosperma.
Серед цього розмаїття чільне місце займає головний герой нашої оповіді — Лікогала, той самий миксоміцет, описаний у 1654 році за гравюрою 1578 року. Серед усього різноманіття слизовиків лікогала належить до гарних і досить великих. Її плодові тіла мають вигляд кульок діаметром до кількох сантиметрів. У молодому стані вони яскраво-рожеві або помаранчеві, і через це дуже помітні на чорному тлі вологої деревини чи на зеленому моху — саме на таких субстратах їх переважно і знаходять (Рис. 3). Якщо доторкнутися до недозрілого плодового тіла, з нього потече червона рідина — цитоплазма плазмодія. Через цю дивну особливість лікогала і одержала своє ім’я: з грецької це слово перекладається як «вовче молоко». В інших європейських мовах нашого міксоміцета звуть схоже: Wolf's Milk англійською, Lait de loup французькою, Leche de lobo іспанською, Blutmilchpilz німецькою тощо.
Рис. 3. Лікогала олійна (L. olearium) в молодому стані. Фото Дмитра Леонтьєва.
На жаль, після дозрівання спор лікогала втрачає яскраві барви (Рис. 4). Плодові тіла стають сіро-коричневими і зовсім губляться на тлі субстрату. Нетреноване око їх і не помітить, хіба що пощастить натрапити на дуже велику колонію. Але саме в цьому «нудному» стані плодові тіла лікогали слід збирати і зберігати.
Рис. 4. Лікогала леопардова (L. leopardinum) у зрілому стані. Фото Юрія Іщенка.
Історія наукового дослідження лікогали рясніє видатними іменами. Найпоширеніший вид роду, Lycogala epidendrum, описав сам Карл Лінней. Велику сріблясто-сіру Lycogala flavofuscum відкрив засновник протистології Крістіан Ґотфрід Еренберґ, а харків’янин Василь Черняєв у 1845 році «перевідкрив» її від назвою Xyloidium delavignei (Leontyev, 2023). Своєрідну Lycogala conicum, з її загострено-конічними плодовими тілами, описав один із батьків мікології Крістіан Генріх Персоон (Lado, 2005–2025). Однак, незважаючи на потужний початок досліджень, інтерес до лікогали поступово згас. До початку ХХІ століття було описано ще два види, якщо не рахувати кілька сумнівних представників, що їх бачили лише самі першовідкривачі.
Чому так сталося? Насамперед через досить одноманітну морфологію. Усі лікогали формують сидячі плодові тіла, позбавлені ніжки, колумели (осьового стрижня) чи розвиненого гіпоталуса (структури при основі спороношень). Їхні спори на перший погляд виглядають абсолютно однаково. Усе різноманіття обмежується розмірами й формою плодових тіл, і лише іноді — нюансами їхньої поверхні. Ці ознаки, доступні для спостереження у хорошу лупу чи навіть неозброєним оком, були використані для розрізнення п’яти «класичних» видів. Далі науковцям стало нічого робити. Чимало авторів навіть не вважали за потрібне збирати гербарні зразки лікогал, обмежуючись польовими нотатками. Я особисто чув від колеги, що його студент-дипломник, не усвідомлюючи усього різноманіття міксоміцетів, за літо зібрав понад сто зразків самої лише лікогали. Так колега не придумав нічого кращого як викинути їх усі — бо що ж там вивчати?
У 2012 році я працював над своїм першим міжнародним проєктом — ревізією міксоміцетів роду Tubifera. За компанію я секвенував ДНК десяти зразків Lycogala epidendrum — вони були потрібні для порівняння. Неочікувано з’ясувалося, що чотири з цих десяти зразків належать до невідомих видів, до того ж кожен — до іншого! Виходило, що приблизно 40% європейських зразків L. epidendrum є невідомими науці видами (Leontyev et al., 2015). Цікаво, що висновок, зроблений на підставі крихітної вибірки, підтвердився, коли рахунок досліджених зразків наблизився до тисячі: приблизно половина європейських лікогал не належить до класичної L. epidendrum. Але не будемо забігати вперед.
Заінтригований одержаним результатом, я розробив окремий проєкт глибокого вивчення Lycogala epidendrum і одержав на нього фінансування від фонду Александра фон Гумбольдта. Дослідження розпочалися наприкінці 2019 року. Пам’ятного 2022 року вийшла перша публікація, присвячена ретельному аналізу морфології лікогал. З’ясувалося, що перидій — покривна плівка, яка відділяє спори від зовнішнього середовища та захищає їх протягом дозрівання — влаштований у лікогал складно і різноманітно (Leontyev et al., 2022). Відмерлі клітини, що накопичуються на зовнішній поверхні перидію (перидіальні везикули) можуть мати різну форму та по-різному комбінуватися між собою, іноді утворюючи багатошарові агрегати. Всередині везикул накопичуються крапельки олії, пігменти і навіть кристали. Останні були відкриті випадково: під час спостереження перидію під мікроскопом я перемкнув конденсор на поляризоване світло. У ньому кристали сяють усіма кольорами веселки, надаючи везикулам фантастичного забарвлення (Рис. 5). Мить цього відкриття — один із найщасливіших моментів мого життя.
Рис. 5. Перидій Lycogala succineum в поляризованому світлі. Кристалічне наповнення везикул, що має тут помаранчеве і синє забарвлення, раніше не було відоме. Фото Дмитра Леонтьєва.
Паралельно проводилися молекулярні дослідження: визначення послідовності гена рРНК малої субодиниці цитоплазматичної рибосоми (він є зручним покажчиком еволюційних зв’язків між організмами, зокрема й міксоміцетами). З’ясувалося, що рід Lycogala приховує кілька десятків (!) неописаних видів (Leontyev et al., 2023). Ба більше, щойно відкриті ознаки перидію цілком узгоджувалися з молекулярно-генетичним даними. Це означало, що відкриті види можна формально описати: в них є як морфологічні особливості, так і підтверджені генетикою кордони. У 2023 році наша міжнародна команда повідомила про відкриття 15 нових для науки видів роду Lycogala (Leontyev et al., 2023). Але це був лише початок. У 2024−2025 роках ми опрацювали ширший матеріал, залучивши додаткові колекції з Японії, Китаю, США та Австралії. Молекулярними методами було досліджено 716 зразків із чотирьох континентів, і цього разу аналіз здійснювали вже за трьома різними генами. Для розмежування видів використовували автоматизовану перевірку на випадки міжвидового схрещування та оцінювання генетичних дистанцій — бо між видами вони більші, ніж в межах одного виду. Отримані дані дозволили розподілити досліджені зразки на 93 генетичні групи, що відповідали мінімум 63 видам! З них 24 ми описали в 2025 році (Leontyev et al., 2025а). Ще ніколи в одній науковій статті не публікували такої кількості видів міксоміцетів з одного-єдиного роду!
Паралельно в колаборації з нами працювала команда з Нанкінського Університету в Китаї. Вони описали з субтропіків цієї країни ще 10 видів лікогал (Song et al., 2025).
Тож станом на кінець 2025 року рід лікогала нараховує 54 види. Ще два роки тому їх було п’ять. Десятикратне збільшення! Для впорядкування раптово виявленого різноманіття ми розділили рід на п’ять секцій: Lycogala (близькі родичі L. epidendrum), Oleogalala (містять олію), Tesselogala (мають агреговані везикули), Tinctogala (мають незвично забарвлені спори) та Crystallogala (містять ті самі випадково відкриті кристали).
Що ж ми дізналися про лікогал? По-перше, вони дуже по-різному забарвлені у молодому стані (Рис. 6). Якщо раніше спектр відомих варіантів забарвлення обмежувався відтінками рожевого і помаранчевого, то сьогодні нам відомі види, які на різних стадіях дозрівання бувають жовтими (L. melleum), фіолетовими (L. persicum), зеленими (L. olivaceum) і синіми (L. alisaulianovae)! Важливим виявилося забарвлення спорової маси: вона буває насичено рожева (L. roseosporum), майже біла (L. succineum), блакитна (L. alisaulianovae), цегляно-червона (L. rubrosporum). Щоправда, під час тривалого зберігання у гербарії спори усіх лікогал змінюють колір, поступово стаючи яскраво-жовтими, так що колір спор треба визначати якнайшвидше.
Деякі види мають дуже впізнавані покриви. Наприклад, L. echinocarpum відрізняється численними шипами на поверхні плодових тіл, а L. caviaroides вкрита червоними крапельками, що нагадують підсохлу червону ікру. Варіює і форма плодових тіл. Зокрема, L. sphaeroconicum формує яйцеподібні плодові тіла — така форма раніше була не відома у межах роду (Leontyev et al., 2025a).
Усе це раптом виявлене багатство дуже допомагало вигадувати новим видам назви — одне з найприємніших занять у житті систематика. Так народилися лікогали леопардова (L. leopardinum), гепардова (L. acinonychum) і ягуарова (L. oncoides), лікогали ікорна (L. caviaroides), персикова (L. persicum) і медова (L. melleum). Але найбільше я пишаюся двома назвами: лікогала паляниця (L. palianytsia), що одержала назву на честь хліба і національного паролю, та лікогала сковородинівська (L. skovorodaense), названа на честь університету, у якому я маю честь працювати, та садиби філософа, зруйнованої російськими окупантами.
Рис. 6. Різноманітне забарвлення молодих плодових тіл у Lycogala. Автори фото: Дмитро Леонтьєв, Юрій Іщенко, Minsu Shim, Holly Jones, Truls Lerdahl.
Що ж, дослідження закінчено? У науці так не буває. Вже сьогодні ми знаємо, що принаймні 15 видів залишаються неописаними через брак даних. Південна Америка, Африка, Південь Азії досі є білими плямами на карті поширення лікогал. Та й із описом виду його дослідження не закінчуються, а лише починаються. Кожен із видів, відкритих в останні роки, має бути охарактеризований з точки зору екології, біології, поширення і навіть біохімії, адже різноманітність забарвлення свідчить про міжвидові відмінності у складі пігментів (а пігменти у міксоміцетів дуже цікаві). Усе, що раніше було відомо про класичні види, так як L. epidendrum, потребує переосмислення. Попереду — колосальний обсяг роботи, яку можна виконати лише завдяки спільним зусиллям.
Наше дослідження було б неможливим без дієвої участі неінституційних дослідників, активістів громадянської науки. Представники різноманітних країн — від Канади до Австралії, від Латвії до Південної Кореї — надсилали свої зразки й польові спостереження. Дуже допомогли ентузіасти, об’єднані у фейсбук-спільноту Slime Molds Identification & Appreciation: публікуючи світлини незвичних лікогал, вони звертали на них увагу фахівців і часто погоджувалися передати зразок на дослідження. Їхній внесок був відзначений у назвах видів, до опису яких вони долучилися. Понад половина щойно описаних видів містять серед співавторів імена цих ентузіастів.
Ми з колегами переконані, що лікогала варта подальших досліджень. В Україні вже відомо 17 видів цього роду, і ця кількість майже напевне збільшиться. Тому ми закликаємо доєднатися до наших пошуків і допомогти описати ще не відкриті види міксоміцетів.
