Хліб як жертвоприношення. Уривок із книжки «Історія українського хліба»

Випікання — тобто перетворення сирого тіста у готовий хліб — вважалося дивовижним, і тому сакральним процесом. Бо саме в печі хліб ставав поживною їжею, що насичує і дає сил. 

Жінка саджала хліб у піч, просячи благословення: «Господи, поможи добре хліб спекти». Вважалося, що перший випечений хліб треба віддавати померлим предкам. Хлібину, яку першою відправляли в піч, мітили: ставили на ній ножем знак хреста або відбиток долоні чи трьох пальців. 

Готову її розламували або цілу клали на підвіконня — щоб душі покійних могли поживитися парою від неї. Перша хлібина також не мала виходити за межі дому — тобто її не віддавали гостям, а обов’язково з’їдали в родині. 

Українці вірили, що, поки хліб печеться, в хаті має бути тихо і спокійно (так само, як і коли замішується тісто). Але під час цього дозволялося робити все, що мало магічним чином допомогти хлібу піднятися: підстрибувати, піднімати лопату вгору і таке інше. Після того як остання хлібина опинялася в печі, господиня вдаряла лопатою в челюсті і ставила лопату вертикально — щоб хліб виріс високим.

Інколи жінкам, які готували хліб, під час випікання заборонялося сидіти — щоб хліб не сів, тобто не осів у печі. Господиня спостерігала за тим, як хліб поводиться при випіканні, і якщо помічала, що щось не так — наприклад, що на поверхні хліба з’являлися пухирі, що він розтріскувався чи мав чорну скоринку, — то вона викладала на комині чи припічку тліючі вуглини, кілька штук або стільки, скільки в печі хлібин, щоб виправити ситуацію.

Будь-які зміни у формі чи положенні хліба в печі віщували лихо. Якщо хліб під час випікання перекинувся, розпався на дві половини або на ньому з’явилися довгі тріщини — на них казали: «мов плугом поорано», — це пророкувало нещастя чи навіть смерть. Хоча справжньою причиною могло бути просте недотримання технологічних вимог: наприклад, хліб був посаджений у недостатньо напалену піч, тісто перекисло або недостатньо скисло абощо. 

Щоб ці передбачення не справдилися, треба було тріщини на хлібі посолити. Українці вважали сіль оберегом, а ще знали, що вона не дає хлібу запліснявіти (саме тріщини на хлібі найперше покривалися цвіллю) — тому такий крок був виправданий у будь-якому разі. 

У тих випадках, коли хліб виходив недопеченим, попри те, що це віщувало погане майбутнє, удруге зазвичай його в піч не саджали. У народі вірили, що жінка, яка порушить цю заборону, буде двічі помирати, матиме подвійні муки в пеклі й накличе подвійні страждання на душі своїх покійних родичів. Погані прогнози стосувалися не лише жінки, яка пекла хліб, а і всієї родини. Якщо в хаті була дівчина на виданні, то вірили, що «завертатимуть старости» — тобто буде невдале сватання; а якщо була вагітна жінка, то при народженні її «дитя буде завертати» — тобто будуть важкі пологи.

Про те, чи готовий хліб, дізнавалися різними способами. Хлібину могли стискати в руках, і якщо вона була готова, то швидко поверталася у початкову форму. Якщо по готовому хлібу постукати, то він видавав дзвінкий звук, ніби всередині порожньо, а якщо покласти на руку і постукати по ній знизу — він мав від того підстрибнути. Це все відбувалося за рахунок того, що готовий хліб був рівномірно пористим і пружним. Його могли притуляти до обличчя, і якщо хліб був добре спечений, то не обпікав шкіру, бо в тісті не залишалося зайвої вологи.

На вигляд скоринка готового хліба була темно-коричневою, майже чорною. Його проколювали сірником або дерев’яною паличкою, і якщо на ній не залишалося тіста, то хліб готовий. Ще його змочували водою і дивилися, чи підіймається пара вгору, — якщо ні, то хліб ще не допікся. Недопечений хліб був важчим, ніж готовий, бо мав більше вологи, тому його готовність можна було визначити і просто взявши у руки. Або ж поруч із хлібинами запікали маленькі хлібці й перевіряли на них. Урешті-решт, що хліб готовий, можна було впізнати і за сильним запахом, який ми так любимо і який часто заманює нас із вулиці в пекарні.

Після того як хліб уже вийняли з печі, його обтирали долонями, змоченими в холодній воді, і накривали тканиною. Хліб мав пустити пару, через що ставав м’яким і швидко не черствів. Інколи його обмивали гарячою водою, а потім залишали в печі, щоб він обсохнув — тоді скоринка ставала блискучою. Ще для блиску її могли змащувати розведеним у воді крохмалем або олією.

Вважали, що вода, якою обмивали хліб, мала чудодійну силу. Молодиці вмивалися нею і вірили, що вона підрум’янить їхні щоки, прикрасить личко і що так вони будуть більш любі людям, а дівчата знайдуть собі гарного парубка. 

Піч ніколи не мала стояти гола, тобто порожня, тому кожного разу, коли звідти виймали хліб, натомість клали кілька полін — це мало забезпечити те, щоб у домі завжди вистачало хліба. 

Інколи в печі могли забути одну-дві хлібини. Їх так і називали: «забудько», «забудок» або «забутний хліб». Цей хліб не можна було їсти, бо вважалося, що від нього все будеш забувати. Та й не те щоб він був дуже смачним — у печі за цей час він або сильно підгорав, або засихав. Особливо небезпечним його вважали для дітей і молодих дівчат: гадали, якщо з’їдять, то в дитини не буде пам’яті, а хату дівчини оминатимуть, забуватимуть старости. 

Але забування, якщо йшлося про лихо, вважали хорошим засобом. Забутним хлібом, наприклад, лікували хвороби: коли хворий з’їсть, то недуга відступить, бо забуде його. З ним же обходили навесні засіяні поля, щоб про них забували птахи і не шкодили посівам — його часто на полі й залишали, в тому місці, де починали обхід. Улітку забудько мав берегти поля від стихійних лих, сильних злив і граду. А вже зібране зерно він — за тим же принципом — оберігав від гризунів, якщо його клали на току під стіжок.

А тепер, власне, про смак. Вчинений хліб був набагато смачніший і калорійніший, ніж прісний. Але, як я вже писала, випікати його було значно довше і важче. Вимішувати тісто на нього треба було буквально до появи поту — ця настанова була на рівні закону в селянській хаті. А жінки, які вміли гарно випікати вчинений хліб, можна сказати, були на вагу золота.

Якщо говорити про користь, то вчинений хліб тут теж вигравав. Оскільки прісний хліб не був ферментованим продуктом, організм засвоював його погано. До того ж вівсяне і ячмінне борошно, з якого його найчастіше і пекли, мало у своєму складі багато харчових волокон, які, на відміну від клейковини житнього чи пшеничного борошна, перетравлювалися слабенько. Тому прісний хліб зазвичай запивали чи заїдали чимось кисломолочним, щоб допомогти травленню. Народні приказки не приховували ставлення українців до прісного хліба: «Голодному і вівсяник добрий», «Вівсяний хліб, вербові дрова — біда готова».

Але оскільки його було просто готувати, та й усі інгредієнти дістати легше, то ним зазвичай і харчувалися в селі.

Готувати прісний хліб було заощадливо. А завдяки тому, що тісто на хліб могло бути ще й напіврідким, а пеклося швидко, то на нього вистачало й менше дров, аби розпалити піч. Урешті, його могли спекти й на відкритому вогні. Тож цей хліб був доволі практичним у всіх аспектах.

Прісний хліб не заборонялося випікати на свята й в інші дні тижня, коли вчинений хліб готувати зась — а це неділя, п’ятниця, а інколи й середа і понеділок. П’ятниця була найбільш неприйнятним днем — бо в п’ятницю розіп’яли Ісуса Христа. А якщо потреба приготувати їжу таки виникала, то родина мала з’їсти весь хліб, що напекла, у той же день.

В ході кількасотлітніх спостережень українці помічали, що зберігати, ділити і їсти хліб потрібно певним чином. Це було пов’язано не лише з магічними уявленнями про світ, а і з цілком практичними міркуваннями. 

Хліб зберігали в різних закритих посудинах, переважно із дерева, — у скринях, шафах, пікних діжах, — і зазвичай ставили в комору: так він не черствів, не пліснявів і був захищений від комах і гризунів. А щоб не затвердівав, його ще й обгортали полотном. Українці не зберігали хліб догори підошвою, тому що вважали це гріхом і причиною всіх непорозумінь і сварок у родині. А ще, коли його так клали, був ризик, що скоринка відшарується від м’якуша.

В українській хаті одна хлібина мала завжди лежати на столі — це був і символічний, і безпосередній знак того, що в хаті завжди є хліб. Коли випікали наступну порцію, то цю хлібину заміняли новою. Вірили, що на голий стіл хліб класти не можна, тож він завжди був накритий скатертиною. Часто хліб на столі загортали у пілку — спеціальний рушник — або просто накривали одним кінцем скатертини. 

Українці, як і інші європейські народи, з давніх часів вважали стіл священним центром житла, Божим престолом, що стояв на почесному, так само священному місці — на покуті під образами. Тому його обов’язково застеляли обрусом і тримали на ньому хліб і сіль, які були основою людського життя і знаком добробуту в родині. 

Українці й досі застеляють стіл, на який кладуть хліб і розставляють інші страви на честь якогось урочистого свята, особливо на Святий вечір перед Різдвом і на Великдень. Хліб і досі оточений стількома приписами і заборонами — а це свідчить про те, що для нас він як був, так і залишається чимось сакральним. Українці з давніх часів шанували його як символ тієї праці, яку вклали у весь процес тривалістю в цілий рік: від засівання полів і вирощування збіжжя, його збирання, обробки й аж до готування й випікання.

Щоденне споживання хліба, як і кожен прийом їжі, сприймалося як жертвоприношення вищим силам — у такий спосіб їм дякували й одночасно просили про допомогу у своїх земних справах.

В одній з давніх прикмет мовиться: хто шанує хліб — тому завжди щастить. Тож, щоб його вшановувати, кожну трапезу зазвичай починали і закінчували невеликим шматком хліба, посипаним сіллю. Так не лише виявляли повагу до нього, а й перевіряли, чи не переїли: якщо в кінці прийому їжі в шлунку ще вистачало місця на шматочок хліба, значить, їжі було не забагато.

Нарізати і розламувати хліб теж треба було знати коли, кому і як. Наприклад, хліб не можна було різати після заходу сонця. А якщо все ж розрізали, то треба було притулити відрізану цілушку назад до хлібини. Все тому, що наші предки вважали вечір і ніч періодами активності потойбічних сил, а коли сідало сонце — його оберегова дія ішла на спад. Не можна було різати хліб і в неділю, і на великі календарні свята, особливо в день поминання відсічення чесної голови Іоанна Хрестителя, яке в народі називали Усікновеніє або Головосіки. У цей день не можна було розрізати будь-які круглі предмети.

Привілей нарізати хліб до обіду мали чоловіки — господарі дому. Жінкам заборонялося різати хліб, бо вважали, що це символізує смерть хлібини і, відповідно, позбавляє жінку символіки плідності. Це могло негативно вплинути на випікання наступного хліба — тому цю жінку могли й позбавити права брати в цьому участь. 

Під час прийомів їжі ніж для хліба на столі мав лежати лише один — якщо більше, то вважали, що це призведе до непорозумінь і сварок у родині. А от якщо хліб на столі без ножа або без солі, то когось із сім’ї могла спіткати невдача у справах. Так само було, якщо залишити ніж устромленим у хлібину. 

Хліб треба було різати, починаючи лише з одного краю і закінчуючи іншим. Не можна було різати хліб у повітрі, тримаючи в руках, — лише на дошці. А ще — нарізати забагато скибок — лише стільки, скільки плануєте з’їсти. Усі ці правила, окрім того що допомагали не травмуватися і вберігали від засохлих недоїдених шматків, мали захищати родину від негараздів і проблем з грішми.

Українці вірили, що перші окрайці хліба — цілушки — привертали увагу до тих, хто їх з’їсть. Тому їх віддавали незаміжнім хлопцям і дівчатам, щоб до них були прихильні й залицялися.

Якщо кислий хліб різали, то прісний лише ламали в руках. Взагалі переломлення — це обрядовий спосіб ділити хліб, яким користувалися в ті дні, коли різати його було не можна, — на родинні або календарні свята.

Хліб не можна було їсти брудними руками або якщо сам брудний — не в останню чергу, щоб не захворіти. Але якщо хліб падав на землю, його піднімали і цілували. Коли це ставалося за обіднім столом, це означало, що хтось занадто квапиться. 

Хліб не можна було їсти за спинами інших людей. Наші предки вірили, що простір позаду когось чи чогось був негативним, а тому в його полі не можна або принаймні не варто нічого робити. У випадку з хлібом вважалося, що, якщо їсти за спиною людини, так можна було з’їсти її силу. Українці також старалися не їсти хліб, переступаючи через поріг хати. Поріг наші предки вважали межею із потойбіччям, тож через це людина могла потрапити під дію нечистої сили. 

Українці вірили, що хліб не можна залишати недоїденим і брати іншу скибку, поки не закінчилася попередня. Недоїдені шматки називали озубками — напевно, через те що вважали, якщо з’їсти чужу залишену скибку, то будуть боліти зуби. Також вірили, якщо з’їсти надкушений хліб, то можна не лише відібрати щастя іншої людини, а й перейняти на себе її важку долю. А якщо недоїдені шматки хліба все-таки залишалися, то вірили, що в хату завітає хтось голодний. 

Українці шанували навіть хлібні крихти. Вони були часточками цілого хліба, тож зберігали його силу і значення. Крихти не можна було змітати зі стола на підлогу, щоби потім не топтати ногами. 

Дрібні крихти в купі сприймалися як зерна, насіння. Зазвичай ними підгодовували домашню птицю чи тварин, як зараз старші люди у місті підгодовують голубів на вулиці. Можливо, це сприймали як своєрідне жертвоприношення померлим предкам. Інколи зібрані крихти з цієї причини кидали в піч — вона в народі вважалася воротами в інший неземний світ.

Але, мабуть, найбільш відома нам заборона — це те, що хліб не можна викидати. Марнувати хліб вважалося великою неповагою. Адже його здобували важкою щоденною працею. Врешті, це неповага до людей, які працювали, щоб виростити, зібрати, перемолотити зерно і цей хліб спекти. Тому викидати його було великим гріхом. За прикметою, це могло спричинити голод, бідність і хвороби.

У нас і досі є традиція зустрічати гостей із хлібом і сіллю. Гість має відламати шматочок хліба, посолити його із сільнички і з’їсти. Так, з одного боку, господарі виявляють гостинність, а з іншого боку — гості виказують свою повагу. 

Близькій людині, що вирушала в далеку дорогу, обов’язково давали із собою хлібину — не лише як їжу, а й для того, аби подорож була вдалою, щоб у дорозі не виникло труднощів і щоб на шляху не трапилися недобрі люди. 

Українці в усіх ситуаціях цінували хліб. Дітей змалку вчили ставитися до нього дбайливо. Коли хліба просили злидарі чи голодні, їм не відмовляли: навіть якщо це остання скибка в хаті, потрібно було все одно віддати її людині, яка просила. Вважалося, що так у родині більшатиме багатства. Але прикмети застерігали, що хліб не можна просити і давати після заходу сонця — тоді можна віддати свій добробут і удачу. В таких випадках хлібом можна поділитися, якщо запросити людину, яка просить, у хату й посадити за свій стіл, або ж запропонувати прийти по хліб наступного дня, коли зійде сонце.