Великі розумові здібності людини зовсім не гарантують, що вона буде використовувати їх на благо. Як можна бути одночасно генієм і прислужником імперії? Відповідь на це питання міг знати інтелектуально видатний любитель російського царя Феофан Прокопович.
Друга половина XVII століття видалася непростою для європейської історії. Нещодавно пройшла революція в Англії, Франція оговталася від громадянської війни, а провінції Нідерландів об’єдналися в окрему державу. У Москві народжується Петро I, який перетворить Московське царство на Російську імперію й завдасть чимало клопоту своїм сусідам, зокрема жителям українських теренів.
Через кілька років після Петра в Києві в сім’ї крамаря народився хлопчик. При хрещенні його назвали Єлисей (за іншою версією — Єлизар). Саме це ім’я він візьме, примаючи сан. Та цьому передувало чимало життєвих змін: смерть батьків, навчання в Києво-Братському монастирі, а потім — Могилянському колегіумі. Попри успіхи в навчанні, хлопець не завершує освіту, а вирушає в подорож, змінює конфесію з православної на греко-католицьку та вступає, імовірно, у Володимирі в монастир. Там він одержав ім’я Самійло Цирцейський. Опісля поїхав через Краків та Відень до Риму, де навчався в колегії Святого Афанасія, завдяки чому отримав доступ не лише до першокласної освіти, а й до бібліотек Риму. Ми ж його знаємо як письменника, науковця, визначного інтелектуала, а також друга Петра І й людину, яка зіграла не останню роль в становленні Російської імперії — Феофана Прокоповича1.
Успішно провчившись і захистившись у 1701 році, з причин, які остаточно не відомі (є припущення, що це було пов’язано з тиском єзуїтів з метою переконати його вступити в орден) він зі скандалом кидає навчання в Італії і потай вирушає через землі Швейцарії й Німеччини, де певний час слухає лекції в університеті Галле, знайомиться з протестантською думкою, яка згодом матиме вплив на його ідеї2.
Після відвідин протестантських країн Самійло Цирцейський вирушив до Почаєва, де знову став православним, а 1704 року повернувся до Києва (За іншою версією, він приймав покуту в Києві, але без чернецтва, яке прийняв 1705 року, вступивши до місцевого братства.). Коло замкнулося — з православного він став греко-католиком, вчився в римо-католицькій колегії, подорожував протестантськими країнами та повернувшись, знову став православним. Хоча він залишиться православним до кінця життя, важко сказати, яку роль мала саме конфесійна приналежність для людини, яка пережила такі релігійні метаморфози. Утім, однією з причин зміни конфесії на греко-католицьку на певний час могло бути бажання отримати широку освіту, яка була доступна лише католикам.
У 1705 році при вступі до Цирцейський був пострижений у ченці, під іменем Феофан Прокопович. Так він віддав належне своєму дядькові, який опікувався ним змалку та дав йому освіту. Незабаром він став професором поетики Києво-Могилянської академії, через рік — риторики, а протягом наступних двох років викладає філософію10. Його підручники з цих дисциплін неодноразово перевидавали.
Феофан Прокопович був доволі гнучким та користолюбним у питанні ставлення до влади. Повернення до православ’я та початок викладання в академії припадають на гетьманство Івана Мазепи, який спершу був союзником Петра I, але згодом очолив визвольну боротьбу проти російського царя. У 1706 році Прокопович присвятив трагікомедію «Володимир» Мазепі (тоді ще союзнику Петра I) і в 1707 році виступив зі схвальною промовою перед Петром I. Петро знайшов в особі Феофана основного інтелектуального апологета своєї влади.
Після поразки війська Мазепи та Карла XII під Полтавою Феофан Прокопович виголосив чергову хвалебну промову царю, остаточно підтвердивши, що він підтримує табір переможців. У 1711 році він супроводжував Петра I в Прутському поході — Османська імперія, побоюючись зростання сили Московського царства після Полтавської битви, оголосила йому війну. На стороні османів також воювали козаки під проводом Пилипа Орлика. Від повної поразки військо московитів врятував тільки підкуп турецького візира, і хоча підписання миру відбулося на невигідних для росіян умовах, їм все ж вдалося уникнути повного розгрому, а Пилип Орлик не зміг відвоювати українські землі. В цих подіях Феофан брав участь як соратник Петра I, визначивши для себе пріоритети, які полягали в служінні царю1.
З 1711 року Прокопович займав посаду ректора Києво-Могилянської академії, що було, з одного боку, визнанням його інтелектуального та викладацького таланту, а з іншого — його вірності царю. Через чотири роки Петро І викликає його до себе в Петербург і, затримавшись через хворобу, Феофан прибуває до столиці. 1718 року його висвячують Псковським єпископом, а через два роки Прокопович стає архиєпископом. Як придворний царя та архиєпископ, він долучається до реформ Петра І, насамперед спрямованих на централізацію і посилення царської влади (наприклад, підпорядкування церкви державі та права монарха самому визначати наступника). На цьому кар’єра Прокоповича не завершується: він стає віцепрезидентом Святого Синоду (про цю інституцію докладніше далі), а пізніше — архиєпископом Новгородським.
Які ідеї просував Феофан Прокопович
Феофан Прокопович цікавився різними сферами науки: від логіки та етики, до фізики та астрономії. Він був знайомий із працями визначних інтелектуалів епохи (Галілей, Коперник) і сам писав на природничі та суспільні теми. Ми ж зосередимося саме на суспільно-політичних поглядах Прокоповича.
Він був прихильником абсолютної монархії та вважав, що народ має коритися самодержавцю «… не тільки страхом гніву повелителя, але і страхом гніву божого...»3. Добре розкриває цю візію трактат «Правда про волю монаршу», в якому Прокопович обґрунтовував право Петра I самому визначати собі наступника на престол: «Це ж зрозуміло без сумніву і без всякого спротиву...що самодержець як у всіх інших (справах), так і в визначенні наступника на престіл є цілком вільним і свобідним»3. Як бачимо, влада правителя є нічим не обмеженою у всіх справах, а визначення наступника — лише одна з них. Прокопович мав певні погляди на те, якою має бути хороша влада: дбати про освіту, державні та (особливо) військові справи. Але це швидше рекомендації, які визначають, який правитель буде хорошим, а зовсім не те, чи буде він законним і чи це буде підставою для послуху з боку підданих. Куди цікавішими є обов’язки народу — наведу коротко кілька основних пунктів, які проливають світло на взаємозв’язки між підданими та самодержцем:
1) Повеління і закони самодержавця виконувати безвідмовно;
2) Народ не може судити діла правителя;
3) Народ не може повелівати правителеві;
4) Навіть якщо монарх мав бути хороший, а виявився поганий, то народ не може з цим нічого зробити, бо він віддав йому свою волю і не може забрати її назад3.
На Феофана Прокоповича справили свій вплив роботи європейських мислителів, зокрема Томас Гоббс. У трактаті «Левіафан» Гоббс виводить необхідність влади для боротьби зі станом «війни всіх проти всіх». Тобто народ віддає якусь частку своєї волі суверену, а той забезпечує стабільність у суспільстві4. Прокопович звів передачу волі суверену в абсолют, зробивши з цього акт, який немає зворотної сили та не може бути оскарженим. Хоч би яким був правитель, йому потрібно безсумнівно та беззаперечно коритися.
Ось такі були погляди в Прокоповича на козаків, які підтримали Мазепу: «Ніщо інше вже було Запоріжжя, тільки нестримне розбійництво та люди свавільні, що без будь-якого остраху жити і злодіювати хочуть... Зборище те заслуговувало давно яко домашнє государеве зло викорененим бути, але самі вони безсовісною зрадою змусили до того Росію». Для Прокоповича боротьба за свободу була просто віроломною зрадою правителя. Цікаво, що Мазепу своїм правителем він не вважав, хоча й присвятив йому твір в час, коли жив під його правлінням, а став на бік Петра I, — тобто сам все ж обирав собі суверена, а не сліпо корився тому, під чиєю владою опинився.
Церква на службі в імператора
Станом на XVIII сторіччя в Московському царстві (напередодні його перетворення на Російську імперію) існували два основні органи, які могли становити хоч якусь опозицію царю. Це була Боярська дума та православна Патріархія. На практиці вони не мали ні повноважень, ні реальної сили скасувати рішення царя, але все ж могли чинити певний вагомий опір його політиці та потенційним реформам. Петро I для централізації та зміцнення влади вирішив ліквідувати ці органи і замінити їх на підконтрольні собі установи.
У 1711 році на заміну Боярській думі він створює Сенат. З назви можна подумати, що ця ініціатива спрямована на розширення представницьких функцій суспільства, адже установи з такою назвою у Швеції та Речі Посполитій мали законодавчі функції. Але московський цар не був би московським царем, якби з власної волі запроваджував демократичні реформи чи інституції. В Московському царстві, а згодом — Російській імперії, Сенат виконував законорадчі функції й насправді був адміністративним органом на службі самодержавця. Короткий час Сенат мав право видавати власні закони в галузі адміністративного права, але після коронації себе імператором у 1721 році Петро I скасував і ці повноваження5.
Для остаточного подолання інституційної опозиції залишилося контролювати православну церкву. Тут йому і став у пригоді Феофан Прокопович. Як інтелектуал та священнослужитель Прокопович підготував документ, що надав вищі церковні повноваження колегіальному органу, який мав підпорядковуватися напряму імператору — Духовній колегії, котра швидко отримала назву «Священний синод». «Встановлюємо Духовну Колегію, тобто Духовний Соборний Уряд, який за наступним тут Регламентом має всякі Духовні справи у Всеросійській Церкві керувати»6. Документ називається «Духовний регламент» і не лише створює даний орган, а й регулює багато аспектів духовного життя, зокрема релігійної освіти, взаємодії з мирянами, справи єпископів тощо. З прогресивних для того часу моментів можна виокремити необхідність перевірки чудес та священних реліквій — Феофан Прокопович скептично ставився до більшості «чудес», з якими стикалися прості віряни та священнослужителі церкви.
Члени колегії давали присягу на вірність саме царю: «Присягаюсь поки Всемогутнім Богом, що хочу, і мушу бути моєму природному і істинному Царю і Государю Петру Першому … Спадкоємцям, які, з волі і Самодержавної Його Царського надалі визначаються…»6. Цікаво, що Феофан Прокопович майстерно обґрунтовував перевагу колегіального принципу управління над єдиноначальним, наводячи як приклад різноманітні колегії, які створив Петро I, але на самого правителя твердження про те, що колегіальні органи кращі, не поширювалися — будь-які інститути мають бути ефективними настільки, наскільки це допомагає правити самодержцю. До того ж зосередження всієї духовної влади в руках патріарха становило загрозу безроздільному авторитету правителя: «Бо простий народ не знає, як відрізняється влада духовна від Самодержавної; … думає, що такий правитель є то другий Государ Самодержцю рівносильний». Також священнослужителі мали не лише проповідувати слово боже, а й зміцнювати авторитет правителя. Про це є окремий пункт в регламенті: «Проповідали б проповідники твердо, з доказом Святого Письма про покаяння, про виправлення житія, про шанування влади, а найвищої влади Царської, про посади всякого чину»6.
Петро постановив зібрати підписи всіх архієреїв, а тому наказав їм прибути до Москви на 1 травня 1720 року. Ніхто не наважився відмовитися від підписання документу. Так «Духовний Регламент» набув начебто канонічної сили, і 25 січня 1721 року Петро І видав маніфест про Нову Духовну Колегію, а 14 лютого розпочав свою працю Синод. Було підкуплено Константинопольського, а згодом і Антіохійського патріархів з метою отримати від них благословення. З 1722 по 1917 роки святим синодом керував оберпрокурор, який підпорядковувався імператору7.
Отак український вчений та інтелектуал зіграв ключову роль в перетворенні московської церкви на державну інституцію. Пройшовши довгий шлях, здобувши освіту в православних, греко-католиків, римо-католиків, протестантів та знову православних, написавши присвяту Мазепі та викладаючи в Києво-Могилянці, Феофан Прокопович зробив остаточний вибір, ставши на службу до російського царя, який зіграв одну з ключових ролей у поневоленні України. Прокопович з видатного українського інтелектуала перетворився на головного апологета російського абсолютизму та допоміг поставити на службу самодержавцю останню структуру, яка мала хоча б формальну незалежність — московську церкву.
