Якщо ви прямуєте до Зони відчуження ЧАЕС, скоріше за все, ви будете в’їжджати через контрольно-пропускний пункт «Дитятки». Після всіх формальностей та перевірок туристи та журналісти чемно їдуть собі нецікавою асфальтовою дорогою і дивляться вперед, коли з’явиться перша популярна фотолокація — стела з назвою міста Чорнобиль. Але ті, хто дивиться у вікно, можуть встигнути побачити, як з лісу біля мертвого відселеного села Черевач на галявини обережно виходять дикі коні. Це один з найбільших табунів коней Пржевальського в Зоні відчуження. Виникають деякі питання, так?
Історично ареал «пржевальців» — це території від північно-західного Китаю і південно-західної Монголії до західного Казахстану. Перед тим, як люди знищили цих тварин в природі і почали штучно відновлювати популяцію в неволі, вони вже траплялися лише на кордоні Китаю та Монголії. Дикі коні ідеально адаптовані до життя на величезних відкритих просторах, нерівномірно вкритих травою та чагарниками, з кам’янистими та піщаними ділянками; там, де сильні морози взимку і сильна спека влітку, де дмуть потужні вітри і де потрібно кочувати в пошуках кормів. Абсолютно не ті ландшафти, що притаманні Зоні відчуження з її лісами, болотами, великими водоймами і, відверто кажучи, дуже обмеженою територією. Що ж екзотичні тварини степів, пустель та напівпустель роблять у лісах Київщини?
Порівняно недавно, у 2000 році, тодішнє Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи затвердило дуже цікавий документ. Назва документу, під яким поставили підписи науковці Академії наук та бюрократи державних органів управління: «Програма відновлення первинного фауністичного комплексу і біорізноманіття Українського Полісся в зоні відчуження і зоні безумовного (обов’язкового) відселення. Програма “Фауна”». У цій програмі було обґрунтування інтродукції коня Пржевальського з метою «заповнення вільної екологічної ніші дикого коня — тарпана, що в минулому населяв степові та лісові простори України». Автори висловили думку, що «відсутність в біоценозах пасовищного типу коней, цієї важливої ланки в трофічному ланцюгу екосистеми, негативно відбивається на її функціонуванні, природному відтворенні перелогів і екологічній ».
Насправді як тільки після аварії зник потужний фактор людської господарської діяльності, постало питання, як все це буде заростати. А ще — як все це буде горіти під час пожеж. Бо обмеження міграції радіонуклідів — це задача з зірочкою. Тож вся краса ідеї полягала в тому, щоб за рахунок ревайлдингу та ренатуралізації колишніх сільськогосподарських угідь отримати збалансовані, стійкі природні екосистеми, нормальні для Полісся. А для цього потрібні грейзери (grazers) — великі травоїдні тварини, що механічно виїдають та витоптують рослинність.
Чому ж саме кінь Пржевальського? Насправді обговорювали різні варіанти — від великої рогатої худоби до місцевих порід коней. Вибір зупинили на конях Пржевальського, значною мірою завдяки готовності до співпраці Біосферного заповідника «Асканія-Нова» ім. Фальц-Фейна, який мав давній досвід в утриманні на вільному випасі та розведенні коней цього виду та надлишки поголів’я, які можна було передати для вселення. Натомість постало логічне питання: чи правильно випускати в дику природу Полісся чужорідний вид?
І тут ми переходимо до найцікавішого.
Кінь Пржевальського — це ...барабанний дріб.. вид з Червоної книги України! Ось так. Ні, все нормально і ми нічого не наплутали. Ніколи коні Пржевальського тут не жили в дикій природі. У неволі — в зоопарках чи звіринцях, приватних колекціях тощо — так, у напіввільних умовах в межах проєктів з інтродукції та акліматизації або просто задля краси на відкритих просторах Біосферного заповідника «Асканія-Нова» чи в сафарі парках Київської, Запорізької областей — в різний час жили або живуть і зараз. Але все ж під частковим контролем людини. Тобто з підгодівлею, частковим ветеринарним менеджментом, з контролем над переміщеннями та розмноженням. За таких умов в Червону книгу можна було внести сайгаків або американських бізонів. Тож справа не в штучних популяціях саме «пржевальців». А в тому, що на території сучасної України жили родичі монгольських коней — європейські тарпани, які зникли з України наприкінці ХІХ століття. Навряд чи вони сиділи в північних болотах, очевидно, що теж віддавали перевагу степу та лісостепу. Принаймні про це свідчать наявні дані археологічних досліджень, зокрема зображення прекрасних тарпанів на фресках Софії, а також здоровий глузд. Але тим не менш, генетична близькість та ідея ревайлдінгу місцевих екосистем призвели до того, що азіатський дикий кінь опинився в Червоній книзі України як підвид європейського дикого коня. Отже, з формальностями розібрались, папірчик є.
Та смілива ідея повернення дикого коня на вільні терени України, на жаль, не містила відповідей на питання:
- як буде почуватися степова тварина в лісі та болоті на бідних за мінеральним складом поліських ґрунтах і чи достатньою буде рослинна біомаса для харчування?
- що робити з нормальним розселенням за межі Зони відчуження і куди звертатись, коли червонокнижні коні відвідують городи навколишніх сіл?
- як перестати сміятися з того, що тепер, коли коні розселились на територію білорусі, перед тими автоматично постала та сама дилема: вносити в охоронні списки чи вважати чужорідними?
Одразу скажемо головне: це угрупування не мало на меті допомагати збереженню виду. Бо, по-перше, є питання до генетичного різноманіття й цінності саме цих коней, а по-друге, навколо є свійські коні, й періодично трапляється кохання. Саме через легку гібридизацію коней Пржевальського ніколи не випускають у природу там, де є ризики зустріти свійські табуни.
Коней завозили поступово. У 1998–1999 роках завезли 28 тварин зі складу зоологічної колекції Біосферного заповідника «Асканія-Нова» та трьох з Лозовського конезаводу. Перші партії пройшли адаптацію у зведеному загоні, й після випуску значна частина вижила і пристосувалась. Коні з «Асканії-Нова», як згодом виявилось, особливої цінності для збереження виду не мали, оскільки в 1960-х роках були зумисно гібридизовані зі свійськими кіньми.
У 2004 році завезли три тварини з Київського зоопарку та десять тварин з Одеського зоопарку. Ці тварини не мали відповідного досвіду, не проходили адаптацію. І, власне, поступово просто загинули через слабкий менеджмент проєкту.
Тим не менш, коні Пржевальського почали звикати й розмножувались. Наразі в українській частині Зони відчуження мешкають не менше ніж 120–150 коней, деяка кількість перейшла кордон і розмножується в білоруській частині. Звісно, це разом зі свіжими гібридами та свійськими кіньми, які долучились до табунів. Чи це багато? Ні. Приріст непогано зрізають браконьєри. А ось природні фактори поки добрі до коней. З голоду не вмирають, вовків не бояться, смерть від інфекцій трапляється, але поки не масово. Антропогенні пастки типу колодязів, закинутих приміщень, дорожно-транспортні пригоди та нормальні кейси на зразок зламаної ноги, небезпечних чи смертельних захворювань, невдалих пологів — це також буває. Колись нам навіть довелося рятувати й вивозити новонароджене лошатко, бо сильна пожежа відігнала мати. Але, що справді цікаво, так це те, як коні адаптуються до ландшафту. Перші роки вони трималися відкритих просторів. А останніми роками дедалі частіше зустрічаємо їх там, де, здається, їм мало б бути некомфортно — в лісі. Спочатку вони використовували ліс та закинуті села лише для переходів між ділянками на відкритій місцині. Але поступово стали дедалі більше часу проводити вглибині лісових масивів. Це добре видно із зустрічей — візуально та з фотопасток, з частоти та характеру маркування екскрементами. А ще дуже вражає те, як коні використовують закинуті будівлі. Коли спекотно і багато мошкари, або коли зимно і вітряно, коні ховаються у закинутих корівниках у відселених селах. Коні також стають більш полохливими і дикими. Раніш, можна було вийти з авто й легко підійти на 50–100 метрів. Тепер більшість груп тікає, тільки-но бачить машину чи чує людські голоси.
Колись дуже давно переслідування людиною зробило з зубра — тварини відкритих просторів — лісового звіра з потаємним способом життя. Проте на це пішли тисячі років. Що ж ми бачимо зараз? Поведінкові адаптації до актуальних умов.
Коні Пржевальського лишаються нечисленним видом. Розселення за межі заповідника в райони, населені людьми, практично гарантує загибель, та й в заповіднику — не едемський сад. Гібридизація, інбридинг, нетипові умови існування — все це може в перспективі призводити до згасання угруповання. А війна, хоч і пощадила коней під час окупації, залишає по собі замінування та максимальний фактор непокоєння у прикордонній смузі. Ця ізоляція та руйнування екокоридорів дуже погано вплине не тільки на коней, але й на ведмедів, рисей, лосів та інших. Тим часом найбільша колекція коней Пржевальського перебуває під окупацією в «Асканії-Нова». Чи вдасться її зберегти від загибелі під час боїв чи крадіжки — головне питання.
А коли в Україну повернеться мир і, можливо, в Зоні відчуження знов з’являться туристи, їх точно зустрінуть руді мордочки. Може, вони й не дуже впливають на стан рослинного покрову через свою обмежену кількість. Зате точно є головною туристичною принадою. Дикі кони, що вільно несуться заповідними просторами. Коні, що дають надію на відродження.
