Херсонець Андрій прокидається о пів на шосту: щоб дістатися на роботу, йому щодня доводиться долати понад 50 кілометрів — влітку його зміна починається о восьмій. Виїхавши з окупованого на той час Херсона, де він працював учителем інформатики, його сімʼя перебралася на Кропивниччину, а згодом вирішила повернутися ближче до дому — у Миколаїв.
Коли школа перейшла на дистанційне навчання, Андрієві це далося непросто: його пригнічували постійні онлайн-дзвінки, наради, перебування вдома, неможливість бачити учнів і спілкуватися з колегами: «Ти начебто постійно вдома, але вдома насправді тебе немає». Тож він замислився над радикальною зміною фаху.
Сьогодні Андрій керує детектором «Скорпіон» у міжнародній організації The HALO Trust, яка займається гуманітарним розмінуванням в Україні — щоб цивільні змогли дістатися своїх, уже безпечних ділянок. Ми зустріли його за роботою в деокупованих у 2022 році Васильках.
«Основний наш датчик — ця рамка, яка сканує територію по квадратах. Далі ми працюємо з цими сигналами. Я повністю сканую територію, збираю файли, відправляю їх на ноутбук і обробляю», — пояснює роботу системи Андрій.
Апарат щоразу налаштовують на пошук конкретної кількості металу, щоб прицільніше знаходити вибухонебезпечні предмети, не витрачаючи час на безпечні бляшанки чи уламки. На цій ділянці шукають протитранспортні міни — протипіхотних тут немає.
Навчитися, каже, було неважко — розібратися з обладнанням допомогла попередня професія. Необхідні для роботи зі «Скорпіоном» теоретичні й практичні іспити він з першого разу склав на «відмінно», що вдається геть не всім.
Андрій шукає сліди мінування, які не помітні неозброєним оком. Перевага «Скорпіона» — у тому, що можна працювати на території, густо вкритій рослинами, що неможливо для інших методів розмінування.
Проте це — не перший етап очищення землі. Перед Андрієм тут вже попрацювали колеги: «Якщо на поверхні щось є, то це прибирають перед нами методом поверхневої чистки. А ми вже шукаємо глибше і скануємо те, що міститься безпосередньо в ґрунті».
Група ручного розмінування якраз працює на сусідній ділянці. Нас попереджають: іти до них можна лише вказаними маршрутами. Заходити на ділянки, не позначені деревʼяними стовпчиками відповідного кольору, — небезпечно.
Ми спостерігаємо за ними ще здалеку: це монотонна і важка робота. Увесь день команда злагоджено, за наказом керівника групи, проводить перед собою детекторами, шукаючи будь-які потенційно небезпечні предмети. Усе, що знаходять, передають керівнику групи. Так минають 50 хвилин, 10 хвилин — на відпочинок.
Демінерка Вікторія, яка переїхала до Миколаєва з Очакова, працює так майже рік. Її шлях схожий на карʼєру Андрія: раніше вона також працювала у сфері освіти — вчителькою початкових класів. Фінансова складова, каже, не була її основною мотивацією: «Є й інші роботи, які так само оплачуються».
«Робота вчителя важлива. Але очистити землю і повернути поля та роботу людям — це теж не менш важливо. Коли у твоїх друзів будинки на тимчасово окупованих територіях, а в батьків — дім [в Очакові], який постійно обстрілюється, здається, що це важливіше», — пояснює вона.
Напівжартома питаю Вікторію, що важче: навчати дітей чи розміновувати територію. Вона відповідає цілком серйозно: порівнювати складно, але легше працювати фізично. З огляду на досвід, вона спробувала свої сили і в команді, яка навчає населення правилам протимінної безпеки, — та повернулася в поле. «Навчання важливе, але все одно працювати ручками потрібно», — пояснює демінерка.
На цій ділянці Вікторія знаходила небагато небезпечних предметів. Але за час роботи найбільше траплялися боєприпаси від реактивних систем залпового вогню. «Коли відкриваєш травичку і думаєш, що це небезпечний предмет, то з обережністю ставишся до нього, кличеш керівника, і він тобі детальніше розказує про подальші дії», — розповідає вона про свою роботу сьогодні.
Потенційно загрозливі речі маркують і чекають на групу, яка займається знищенням вибухонебезпечних предметів. Спершу робота лякає, але згодом — звикаєш, зізнається Вікторія: «Жити взагалі страшно. Ніколи не знаєш, чи прокинешся завтра. Тому з кожним днем страх все менший».
Після ретельного огляду предмети, які становлять ризик, передають на знешкодження. Усе роблять за допомогою дистанційно керованого устаткування — руками нічого не чіпають.
Коли ми приходимо на місце утилізації, техніка не працює — вибухати нічого не буде. Проте керівник групи механічного розмінування Олексій Михайлюк обіцяє показати роботу мінінавантажувача Skid Steer із ґрунтом, в якому можуть бути вибухонебезпечні предмети. Про нього він, колишній заступник начальника цеху на турбінобудівному заводі в Миколаєві, говорить майже із захватом: «Він універсальний. Я вважаю, що це найкращий апарат».
«На нього є різні робочі органи. Ви бачите лише одну. Це робочий орган ковшового типу. Також для нього є робочий орган для стрижки трави, якщо необхідно прибрати верхній її шар. Існує насадка для проходження через посадки — вона може зрізати дерева. Де він не може працювати? Тільки там, де є загроза протитранспортних мін. Вона, думаю, нанесе шкоду ковшу, але сам апарат навряд чи постраждає».
Кабіна навантажувача не броньована, але оператор переважно керує ним на відстані з-за щита. «Проте якщо оператор проводить роботу з уже безпечним ґрунтом, він може сісти в кабіну», — пояснює Олексій. Нас також попереджають: коли він почне працювати, потрібно одягнути захист і відійти щонайменше на 50 метрів.
Робота операторів механічного розмінування також триває з самого ранку: «Перша зміна починає о 6:20 і закінчує о 13:15. Ми почали роботу о 13:25, закінчимо о 20:25». Усе — щоб якомога продуктивніше використати довгі, хоч і не завжди погожі, літні дні.
Серед фахівців із розмінування чимало й колишніх військових. Вони зазвичай менш багатослівні. Демінер Олександр, наприклад, побачив брошуру про роботу в The HALO Trust у ЦНАПі, коли ще служив. А після служби вирішив опанувати нову професію. Каже, у війську було значно більше викликів, тому ця робота його геть не лякає: тут схожа на військову ієрархія, а стресостійкість допомагає впоратися з фізичними навантаженнями.
У процесі розмінування корисні навички керування дроном — тож і колишні військові пілоти тут — на вагу золота. Один із таких — Ростислав, супервізор відділу з дистанційної розвідки.
Ми приходимо подивитися на його роботу в перерві між зливами: в дощ дрони не літають. Нас попереджають: ходити наразі можна лише дорогою, ступати на узбіччя, навіть на невелику відстань — небезпечно. За цим ретельно стежать: кожного, хто відхиляється від правил, повертають назад на дорогу.
Ростислав якраз навчає одну з команд користуватися дроном DJI Matrice 400 для картографування поля: апарату планують місію і завантажують її в пульт керування. Кожен політ узгоджують із військовими. Дрон розраховує маршрут польоту, час, за який він буде здійснений, і кількість знімків. «На цьому полі все займе близько двох годин, це буде 4,5 тисячі знімків», — пояснює Ростислав.
Усі ці зображення стануть частиною детального ортофотоплану ділянки — одного великого і детального зображення території поля. Щоб його підготувати, знадобиться близько 12 годин. Далі план аналізують фахівці й визначають, у який спосіб розміновувати територію. До уваги беруть не лише візуальні фактори, а й характер бойових дій, які тут відбувалися. Лише потім можна переходити до безпосереднього розмінування — хоч ручного, хоч механічного.
Робота із розмінування — надзвичайно кропітка навіть для невеликих ділянок.
До повномасштабного вторгнення у Васильках жили кілька сотень людей. Сьогодні тут — зруйновані будинки й майже жодного мешканця. Працівники The HALO Trust зазначають, що рідко бачать тут місцевих жителів: хіба хтось приїде по речі. Громадський транспорт сюди давно не заїжджає, і щоб дістатися до села, доведеться кількадесят хвилин їхати ямистою ґрунтовою дорогою, що ледь не стало нездійсненним завданням для нашого невеликого хетчбека. Досвідченіші відвідувачі таких помилок не роблять і їздять на позашляховиках.
Проте тут досі є фермерські поля. І це — один із важливих пріоритетів для розмінувальників. За даними 2025 року, площа замінованої території в Україні становить1 близько 132 тисяч квадратних кілометрів. Подекуди в медіа фігурують підрахунки, мовляв, для розмінування території України знадобиться2 750 років. Утім усе набагато складніше.
«Ці числа були пораховані Інститутом Тоні Блера. Вони просто перемножили 132 тисячі квадратних кілометрів на кількість часу», — говорить радіобіологиня і координаторка пріоритизації гуманітарного розмінування території України Олена Паренюк. В Україні ж ситуація геть інша.
«Міжнародні стандарти з розмінування були написані ще до того, як зʼявилися НРК (наземні роботизовані комплекси — ред.) і дрони. До того ж ніхто ніколи не поспішав: розміновуєш собі Південний Судан — і розміновуєш. А ми так не можемо, бо якщо наші оператори не розміновують ділянки, то їх розміновують фермери. В одній із південних областей на 40% територій, ідентифікованих як небезпечні, вже росте пшениця: фермер підняв міну, кинув її на узбіччя і їздить трактором. Це небезпечно. Але це факт. Це реальність, в якій ми живемо. І тому ми розуміємо, що не можемо собі дозволити гратися в ці пасочки. Ми маємо робити це ефективно і швидше», — додає науковиця.
Саме тому для розмінування розробили систему пріоритизації. Для цього визначають потенціал території й порівнюють його з часом, необхідним для розмінування.
Коефіцієнтів, які впливають на потенціал територій, — три: соціальний, економічний та екологічний. «Соціальний передбачає, скільки на ній соціальних обʼєктів і які соціальні послуги вона може надавати. Економічний — скільки прибутку генерує. Екологічний коефіцієнт знижує економічний. Наприклад, до війни ця ділянка генерувала 100 гривень прибутку, потім її покоробило кратерами, поїздили БТРи, і тепер там просто не може рости стільки пшениці. Тому ми знижуємо економічний потенціал за рахунок екологічного. І ділимо все це на кількість часу, що потрібен для розмінування», — пояснює Олена Паренюк.
Опісля визначають пріоритет: найвищий — якщо ділянка має високий потенціал і її можна швидко розмінувати. Далі — складніше. Є ділянки з високим потенціалом, які потребують багато часу, або ж навпаки: території, які можна розмінувати швидко, але вони не такі нагальні. У такому разі частіше обирають «швидкий» варіант — «щоб випустити її в роботу і вона генерувала хоч якийсь прибуток, а не чекати, поки розмінують дуже круту ділянку».
Заступник Міністра економіки, довкілля та сільського господарства України Ігор Безкаравайний, який очолює напрям гуманітарного розмінування, називає цю систему «розподілом здорової людини»: 80% планують розмінувати якнайшвидше, а 20% найзабрудненіших ділянок залишити наостанок — і «копирсатися в них десятки, а, може, й сотні років».
Забрудненість ділянки залежить від низки факторів. Насамперед — від місцевості, на якій відбувалися бойові дії, типу цих дій, їхньої інтенсивності та тривалості, а також складності рельєфу, пояснює він.
«На лінії зіткнення, де чотири роки нічого не рухалося, є траншеї й перемішані з землею лісонасадження, і туди закидалося все, що тільки можна. Це неможливо зробити швидко. А в полі, по якому їхала колона техніки або стояла артилерія, котру розбили, це можна зробити скоріше: прибрати обгорілу техніку, розкидані снаряди, які розлетілися внаслідок детонації».
Водночас міжнародні стандарти IMAS3, якими послуговуються для розмінування в усьому світі, доволі застарілі й не пристосовані до характеру бойових дій та розмінування в Україні. Зокрема, згідно з ними, те, що роблять в Україні, взагалі не можна назвати гуманітарним розмінуванням — оскільки, згідно з міжнародними практиками, воно може стартувати лише після завершення бойових дій. У нас же почали розміновувати поля для цивільних під час активної фази війни.
IMAS не враховують, що змінюється й сама війна — скажімо, застосування дронів. «У більшості регламентаційних міжнародних документів деякі дрони досі класифікують як СВП — саморобні вибухові пристрої. Але як вони можуть бути СВП, якщо для них штампують десятки, сотні, тисячі боєприпасів та інших речей? Це поставлено на потік», — додає Ігор Безкаравайний.
Так само класифікують і деякі пластикові міни — дешеві й прості у виготовленні, які друкують на 3D-принтерах. «Це те, що росіяни називають “Пряником”, — пояснює Ігор. — Найбільша проблема з ними — у тому, що дуже складно визначити, де вони можуть бути. Наприклад, летів дрон, натрапив на РЕБ або в нього обірвалося оптоволокно — і він впав. А технології, як їх детектити, немає. Найбільш результативний метод, якому можна довіряти, — це візуальна інспекція. Це дуже-дуже високої роздільної здатності картинки, які можна обробляти через компʼютерний зір і підтягувати за патернами ці небезпечні предмети. Але є величезна кількість обмежень: трава, осінь, рівень води у водоймах тощо. Тобто є лише конкретні проміжки часу, коли це можна робити».
Щоб розробити багаторівневу систему пріоритизації, потрібно зібрати величезну кількість даних із різних структур. Їх зберігає та обробляє платформа, що працює на базі техногіганта Palantir. Вона дозволяє не лише використовувати штучний інтелект в обробці даних, а й оновлювати їх у реальному часі: «Якщо оновлюється в одній базі даних, то оновлюється й у нас», — каже Олена Паренюк.
«Це електронний паспорт земельної ділянки. Уся інформація, яку ми маємо, накладається географічно. У нас навіть є інформація про поголівʼя риб. Ми відкриваємо паспорт і бачимо, що це два гектари території, на них живуть три риби, чотири дитини ходять до школи і лежить одна міна. У такому разі не потрібно все рахувати в тих самих одиницях. Нам достатньо того, що ми маємо цей перелік. А далі за допомогою розроблених науковцями алгоритмів ми все це рахуємо. Економічний показник визначається в грошах. Соціальний — у кількості послуг на 10 тисяч населення. Екологічний — у втратах родючості».
З огляду на неоднозначну репутацію4 Palantir, питаю про захист таких чутливих даних. Олена Паренюк запевняє, що сама компанія не має до них доступу. З корпорацією співпрацюють чимало урядів — американський, британський — і вона має всі необхідні безпекові сертифікати. А щоб зайти в систему, потрібно ввести декілька видів біометричних даних. «У цивільному відділенні Palantir в Україні є дві «білі» IP-адреси. Це Кабінет Міністрів і моя кухня, — з усмішкою розповідає вона. — Зараз ми працюємо з VPN, тому можемо підключатися до Palantir з більшої кількості адрес. Але без VPN це — Кабінет Міністрів і кухня».
Попри складну систему пріоритизації, головні рішення ухвалюють на рівні громад. «Ми пропонуємо своє бачення й пояснюємо причини. Якщо громада каже, що треба розміновувати не поле, а пляж — значить, розміновуємо пляж. Тому що все це робиться не просто так, а для народу України. І народ, ці громади, мають вирішальне слово. Чи бувало таке, що ми вважаємо певну ділянку пріоритетом, а насправді все інакше? Так».
У 2024 році уряд затвердив5 програму компенсації фермерам за гуманітарне розмінування: аграрії могли подати заяву та отримати відшкодування до 80% витрат на очищення своїх земель. Кожен оператор розмінування міг побачити заявку на сервісі Prozorro, перемагала найкраща пропозиція, аграрій оплачував роботу оператора й подавав документи, аби відшкодувати витрачені кошти. Утім програма не працювала так, як очікували.
«Була гіпотеза, що фермери погодяться на співоплату. Фермери одразу сказали: «Навіть не розраховуйте, ми не будемо цим користуватися». Та рішення було політичним, і до вересня 2024 року держава взяла на себе повну оплату вартості робіт. Тоді відбулися перші торги — запрацював ринок гуманітарного розмінування. Механізмом, однак, скористалося небагато дрібних господарств.
Проблем чимало — наприклад, раніше подавати заявку могли тільки юридичні особи, ФОПи, ті, хто має право обробляти землю. Фізичні особи — звичайні власники земельних ділянок — не могли скористатися програмою.
«Якщо в людини просто є великий город, ми не мали права його розміновувати, бо не було субʼєкта подання ініціативи, який би підпадав під цю програму. Таким чином, ми не могли розмінувати село, де були десятки власників своїх ділянок», — пояснює Ігор Безкаравайний. Наразі цю норму змінили, і «одноосібники» теж можуть подаватися на участь у програмі з гуманітарного розмінування.
Так само через строго визначений перелік користувачів вона не передбачала очищення лісу.
«Зараз відбувається революція: мінімальною обліковою одиницею землі стає не кадастрова ділянка, а полігон», — каже заступник міністра. Річ у тім, що поле — це набір кадастрових ділянок. Проте подати запит на розмінування можна лише на все поле, навіть якщо замінована лише частина. Це викликає питання у правоохоронців: чому в тендері вказано, що потрібно розміновувати територію цілком, коли це необхідно робити тільки частково? Як наслідок, можуть завести справу, проводити обшуки — а потім зʼясувати, що так працює система.
Наразі кримінальних проваджень два: на Херсонщині й Харківщині. Так, на Харківщині в листопаді слідчий приїхав на поле з двома понятими. «Не з експертами, просто з двома понятими, — наголошує Ігор, — і під протокол склали свідчення, що це поле не виглядає як таке, яке було під гуманітарним розмінуванням. Гуманітарне розмінування на цьому полі завершилось в серпні. У вересні-жовтні фермер його заорав і засіяв перед наступним сезоном. Базуючись на цьому протоколі слідчого і на двох понятих, є справа, у якій були обшуки, вилучення документів тощо». Деякі оператори гуманітарного розмінування і міжнародні партнери зрештою просто відмовляються працювати в таких умовах.
Проте це — не «зрада». Не варто бити на сполох і вважати, ніби в Україні все працює неефективно, застерігає Олена Паренюк: «Україна — це перша країна в світі, яка відкрила гуманітарне розмінування як ринок. По-перше, не було таких замінованих територій, а по-друге, все робила армія: один орган давав завдання, виконував їх і звітував за них». Так усе контролювати набагато простіше.
Сьогодні ж в Україні — близько 1301 операторів гуманітарного розмінування, є оперативне реагування ДСНС і Державної служби транспорту. Над очищенням територій працює навіть Нацполіція. Державна служба транспорту розміновує дороги, поліція діє в населених пунктах, ДСНС відповідає за оперативне розмінування та працює в полях, а оператори розмінування мають право шукати глибше і «просівати землю через сито». «Зібрати це все докупи надзвичайно складно», — каже Олена.
Наразі готують великий документ зі змінами до законодавства, який мав би врегулювати подібні питання. «Він починався з невеличкого документа на 15–20 сторінок. Тепер, внаслідок постійних доопрацювань, це переросло в постанову на 80 сторінок. У ній буде чітко розписано, хто й що робить, аби не було кримінальних проваджень. Сподіваюся, цього вже буде достатньо», — додає Ігор Безкаравайний.
Проте гуманітарне розмінування, яке не зовсім гуманітарне за міжнародними стандартами, вже сьогодні дає результати. Дорогою до Васильків ми помічаємо поля, густо всіяні синіми квітами льону. Ще нещодавно це було неможливо. Проте завдяки Андрієві, Ростиславу, Вікторії, Олексію та ще сотням людей, які від світанку до заходу сонця працюють над очищенням земель, тепер тут відновлюється життя.
«Я розумію: це майбутнє, яке я своїми руками очищаю від наслідків війни, — каже Андрій. — Я розумію, що це безпека для всієї України. Мій батько — фермер. Я допомагав йому ще зі шкільного віку: їздив на тракторі, засівав поля, косив. Я розумію, що завдяки мені і моїй команді можна очистити поля, на яких завтра-післязавтра буде працювати такий самий фермер, як мій батько. Ми будемо сіяти пшеницю і вирощувати хліб».
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
