Зі шкільної лави багатьом із нас відоме крилате висловлювання давньоримського поета-сатирика Ювенала, який стверджував, буцімто його сучасники давно забули про службу імперії і мріють тепер лиш про хліб та видовища1. Можемо погодитися з античним автором принаймні в одному: за всіх часів і на всіх континентах люди потребували розваг, зокрема таких, що були засновані на спортивному суперництві. Традиція проведення Олімпійських ігор виникла ще в Стародавній Греції, а у Візантії вболівальники на іподромі гуртувалися в справжні «партії», які 532 року здійняли у Константинополі велике повстання й мало не скинули з престолу імператора Юстиніана2. Нині футбольні турніри збирають на стадіонах та біля екранів телевізорів мільйони захоплених глядачів. Корінні мешканці Нового світу не відрізнялися у цьому сенсі від інших народів — вони теж полюбляли спортивні видовища.
Хоча батьківщиною сучасного футболу вважається Англія, ігри з м’ячем мають значно довшу й багатшу історію3. Зокрема сьогодні вони перетворилися на один із символів Доколумбової Мезоамерики. Хто й коли першим здогадався влаштувати такі змагання — достеменно невідомо. У науковій та популярній літературі винайдення гри часто приписують ольмекам — археологічній культурі, що процвітала на узбережжі Мексиканської затоки (штати Веракрус і Табаско) в ІІ-І тисячоліттях до нашої ери й справила значний вплив на пізніші мезоамериканські цивілізації4,19. Певні підстави шукати прабатьківщину гри саме на узбережжі Веракрусу й Табаско дійсно існують, адже у цьому вологому тропічному регіоні росте дерево Castilla elastica — головне природне джерело латексу, із якого виготовлялися каучукові м’ячі5. Чотирнадцять таких м’ячів, найбільш ранні з яких датуються приблизно 1700–1600 роками до нашої ери, археологи знайшли в Ель-Манаті — прісноводному джерелі, до якого ольмеки кидали дарунки своїм богам. Наявність м’ячів з-поміж ритуальних підношень доводить, що вже на початковому етапі гра мала не лише розважальний, але й сакральний сенс6. Досить швидко вона набула, як сказали б тепер, міжнародного значення: про цей вид стародавнього спорту знали на південному заході сучасних США, на Антильських островах, у Центральній Мексиці і, звичайно ж, на території розселення майя7.
У XVI столітті незвична забавка привернула увагу конкістадорів. Ернан Кортес навіть вивіз кількох умільців до Іспанії і влаштував матч при королівському дворі. Європейців найбільше вразили не відомі їм раніше гумові м’ячі, здатні стрибати і швидко котитися. Зокрема домініканський чернець Дієґо Дуран зазначав, що м’яч «може виснажити переслідувача, перш ніж той встигне його наздогнати»8. Проте, хоча окремі іспанські автори лишили сповнені щирої цікавості описи гри, католицька церква загалом поставилася до неї вороже. Розваги з м’ячем були оголошені поганським ритуалом і заборонені. Нова влада намагалася викорінити саму пам’ять про небезпечні веселощі: в колишній ацтекській столиці Теночтітлані (тепер Мехіко) на місці зруйнованого стадіону звели християнський собор. Однак, попри жорстокі утиски, корінні народи Мезоамерики зберегли традицію предків до сьогодні. На північному заході Мексики й тепер можна побачити, як місцеві мешканці грають в уламу — сучасну версію гри в м’яч, яка вважається близькою до автентичних ацтекських змагань. Стадіони, щоправда, канули в Лету — тепер ігри відбуваються на розміченій лініями рівній землі9.
У цьому матеріалі ми зосередимося насамперед на значенні ритуального спорту в культурі майя. Важливо наголосити, що майя грали в м’яч упродовж більшої частини своєї історії. Залежно від обставин, увага до цього дійства зростала або зменшувалася, але ніколи не згасала остаточно. Якщо за класичної доби (III–X століття) найбільше свідчень про гру походить із низин, то в XVI столітті вона збереглася передусім у . Проте сам факт, що змагання не зникло навіть після так званого колапсу класичної цивілізації, є найкращим доказом його важливості й популярності. На жаль, жодних записів із викладом правил стародавньої гри не збереглося, та вони й не могли бути однаковими на великій території в різні історичні епохи. Іспанські автори більш-менш докладно розповіли про ацтекську версію видовища, натомість у випадку майя Юкатану католицький єпископ Дієґо де Ланда лише побіжно згадав гру, що відбувалася не на велелюдних стадіонах, а в «домах юнаків» — великих будівлях, в яких молоді чоловіки збиралися разом для розваг та навчання. Подібні громадські споруди існували в кожному селищі10.
За часів найвищого піднесення цивілізації майя гравці або цілі команди змагалися на стадіонах, що формою нагадували наші літери І чи Т. Одну із найбільш ранніх споруд такого типу, виявлену на узбережжі Тихого океану в городищі Пасо-де-ла-Амада (нині територія мексиканського штату Чіапас), археологи датують приблизно 1600–1400 роками до нашої ери. Цікаво, що вона розташовувалася неподалік від будинку вождя, тобто вже тоді гра в м’яч була пов’язана з політичною владою і високим суспільним становищем11. Продовгуватий ігровий майданчик мав зазвичай 20–30 метрів завдовжки і ділився на рівні частини трьома особливими каменями, так званими маркерами. Іноді замість трьох маркерів використовувався один, розміщений посеред майданчика. Це «поле» оточували обабіч подовжні стіни, які сягали 3–4 метрів заввишки і мали вертикальну основу та нахилену поверхню. На платформах навколо ігрової зони часто споруджувалися додаткові приміщення, в яких, імовірно, з комфортом відпочивали VIP-глядачі. Власний стадіон — неодмінний атрибут більшості великих і багатьох середніх міст майя класичної доби. Руїни ігрових майданчиків збереглися в Тікалі, Калакмулі, Йашчілані, П’єдрас-Неграсі, Тоніні, Копані та інших городищах. Окремо слід згадати «Великий стадіон» Чічен-Іци — найбільший у Мезоамериці. За розмірами він міг би конкурувати із полем «Олімпійського»: ігровий майданчик «Великого стадіону» мав 138 метрів завдовжки і 40 метрів завширшки. Висота його кам’яних стін сягала восьми метрів. Грати на подібному полі майже неможливо, тому припускають, що «Великий стадіон» будувався із ритуальною метою і не використовувався для проведення змагань. Тим паче, мешканцям Чічен-Іци було де пограти: окрім цього гіганта, в місті розташовувалися щонайменше 12 звичайних майданчиків. В інших царствах також могло бути по кілька стадіонів. Відомі випадки неодноразової перебудови та розширення таких споруд. Наприклад, цар Копана Вашаклахуун-Убаах-К’авііль у 738 році значно оновив місцевий майданчик, перетворивши його на один із найпишніших стадіонів майя. Після колапсу класичної цивілізації і занепаду Чічен-Іци майя продовжували грати в м’яч, але стадіони вийшли з моди: у місті Майяпан, яке до середини XV століття панувало на півострові Юкатан, окремих ігрових майданчиків не знайдено12.
Стадіон для гри в м’яч у Копані. Джерело
Суть гри полягала в тому, що її учасники намагалися зберегти каучуковий м’яч у невпинному русі, відбивши його дозволеними частинами тіла. Торкатися м’яча долонями чи ступнями зазвичай заборонялося — грали стегнами, ліктями, плечима, колінами, сідницями. Іноді м’яч відбивали кам’яними битками (маноплами) або поясом («хомутом»). В окремих версіях гри посеред стіни на стадіоні робилося дерев’яне чи кам’яне кільце, крізь яке належало просунути м’яч. Саме так змагалися між собою персонажі епосу Пополь-Вух. Втім, за класичної доби стадіони з кільцями траплялися рідко — це порівняно пізнє доповнення. Гра могла тривати доволі довго — якщо на майданчику суперничали вмілі майстри, їм вдавалося втримати м’яч у повітрі кілька годин.
Цільний каучуковий м’яч був важким — його вага коливалася від півтора до трьох-чотирьох кілограмів. На льоту такий снаряд міг завдати необережному гравцеві тяжкої травми чи навіть вбити його. Тому «спортсмени» оберігали свої тіла: носили пов’язки на стегнах, наколінники і шоломи. Найбільш помітний елемент спорядження гравців майя — товстий пояс, що носився на животі. Першим археологам він нагадував кінські хомути, і ця хибна назва закріпилася в науці. Звичайний пояс, імовірно, мав дерев’яну чи плетену основу і вкривався шкірою або тканиною. Крихкі матеріали швидко розкладаються у вологому тропічному кліматі, тому до нашого часу збереглися тільки кам’яні копії «хомутів», які створювалися з ритуальною метою і навряд чи використовувалися в грі. Згори до пояса часто кріпилися додаткові захисні елементи різноманітної форми (так звані «пальма» або «ача») — вони закривали груди гравців13.
Сцена гри в м’яч на розписній кераміці майя класичної доби, ваза K4407. Фото Джастіна Керра. Зверніть увагу на захисне спорядження гравців, особливо на великі пояси («хомути»), якими вони відбивають м’яч. Вази майя прийнято позначати за їхнім номером у базі фотографа і колекціонера Джастіна Керра. База доступна для вільного перегляду у режимі онлайн. Джерело
Гра в м’яч була для стародавніх майя чимось значно більшим, аніж небезпечним хобі чи засобом збереження хорошої фізичної форми. Вона мала неабияке ритуальне значення і сприймалася як боротьба сил життя та смерті. В епосі майя-кіче Пополь-Вух герої-близнюки грали у м’яч проти володарів царства мертвих. Уявлення про гру як змагання між богами горішнього та підземного світів було відоме і за класичної доби. На монументах і кераміці бачимо команди суперників, вбраних у костюми та головні убори, що символізували приналежність гравців відповідно до неба чи підземного царства. При цьому ми припустимося помилки, якщо розглядатимемо їхню сутичку у звичних нам чорно-білих категоріях боротьби добра і зла, протиставлення «раю» й «пекла». З погляду майя опозиція «небо — підземний світ» не була такою жорсткою. Усі явища вважалися взаємопов’язаними. Царство мертвих — це водночас і місце відродження, адже там відбулося воскресіння бога кукурудзи, з яким царі майя пов’язували власні надії на вічне життя. Складність уявлень майя про потойбіччя добре ілюструє різьблений маркер зі стадіону в Копані. На ньому зображено двох гравців: прототип одного з героїв-близнюків змагається проти бога смерті. З підпису до сцени випливає, що цар Копана Вашаклахуун-Убаах-К’авііль ототожнювався в цій грі не з героєм, як можна було б очікувати, а саме з божеством підземного світу14.
Маркер зі стадіону для гри в м’яч у Копані. Місцевий цар Вашаклахуун-Убаах-К’авііль, вбраний у костюм бога смерті, протистоїть старшому з героїв-близнюків Хуун-Ахаву. Фото Джастіна Керра. Джерело
З огляду на зв’язок гри із життям та смертю, не дивно, що вона супроводжувалася людськими жертвоприношеннями. На ієрогліфічних сходах з Йашчілана місцевий цар Йашуун-Бахлам IV, його батько Іцамкокаах-Бахлам III і дід Йашуун-Бахлам III грають м’ячами, всередині яких зображено зв’язаних та скорчених бранців. Тож удар по м’ячу ототожнювався із катуванням полоненого. Подібні сцени іноді тлумачать надто буквально: мовляв, царі майя використовували замість м’ячів голови або зв’язані тіла переможених ворогів. Таке поверхневе, навіть дещо вульгарне, розуміння релігійного символізму видається нам хибним. Скульптори з Йашчілана лише метафорично втілили ідею, що їхні владарі перемогли ворогів у бою, як боги життя перемагають смерть під час священної гри. Схожі асоціації бачимо і в інших містах. Наприклад, маркери на стадіоні в Тоніні прикрашено портретами бранців, а сам майданчик збудували на уславлення воєнних звитяг15. Водночас немає підстав стверджувати, нібито майя приносили в жертву переможених учасників гри. На вівтарі зазвичай опинялися полонені вороги, натомість у грі в м’яч змагалися між собою навіть царі-союзники. Жодного з них, звісно ж, не вбивали після завершення турніру.
Спортивні змагання мали також виразний політико-дипломатичний сенс. Царі майя додавали почесний епітет «гравець в м’яч» до своїх титулів, отже, участь у дійстві підкреслювала їхній статус. Як відтворення битви богів, гра вважалася дієвим засобом ведення війни. З другого боку, царі-союзники грою в м’яч зміцнювали дружні відносини. Замість мірятися силою в бою, вони віддавали перевагу зустрічі на стадіоні. До нашого часу збереглася ваза K2803, що належала правителеві міста Сапоте-Бобаль у Петені. На ній зображено дві команди, за одну з яких грає цар із Мотуль-де-Сан-Хосе Сак-Муваан. Чому художник зобразив на вазі чужого правителя? Можливо, Сак-Муваан відвідав Сапоте-Бобаль з візитом, і для дорогого гостя влаштували матч. Граючи із сюзереном, царі-васали підтверджували свою політичну лояльність до нього. На багатьох монументах із міста Ла-Корона тамтешні правителі змагаються зі своїми повелителями — володарями Калакмуля. Зазнавши 695 року поразки у великій війні проти Тікаля, цар Калакмуля Йукноом-Йіч’аак-К’ахк’ найперше вирушив до Ла-Корони і грав там у м’яч16. Опинившись у скрутному становищі, він намагався згуртувати залежних правителів та надихнути їх на боротьбу. І ритуальна гра мала зміцнити підупалий авторитет «царя царів». Ось таким важливим був мезоамериканський «футбол» для легітимності правителів майя17.
Кам’яна панель з Ла-Корони, на якій показано, як місцевий спадкоємець престолу Чак-Ак’-Паат-Куй грає в м’яч зі своїм політичним зверхником — царем Калакмуля Йукноом-Йіч’аак-К’ахк’ом. Джерело
Гра в м’яч — не єдиний спортивний обряд, відомий стародавнім майя. Іншим популярним, але донедавна маловивченим видом змагань вважається ритуальна боротьба. Традиція проведення ритуальних поєдинків на початку сезону дощів збереглася в Мезоамериці навіть сьогодні. Дослідники вважають її різновидом церемонії викликання перших опадів: удари бійців ототожнювалися з громом, а пролита кров — із краплями дощу. У класичну добу ритуальні сутички зобразили на кількох вазах. Наприклад, на посудині К700 дві групи бійців завдають одна одній ударів невеликими круглими предметами, схожими на мушлі. Ще цікавішою є сцена на келиху K7749. Двоє чоловіків озброєні довгими та гострими кістками, якими намагаються поранити супротивника. Осторонь за двобоєм спостерігають інші чоловіки у вишуканих костюмах. Здається, вони пропонують «гладіаторам» нові кістки, аби ті могли продовжити поєдинок. Судячи з непоказного зовнішнього вигляду бійців, вдягнених лише у пов’язки на стегнах, перед нами — бранці, взяті у полон під час війни. В ієрогліфічному тексті власник келиха названий гравцем у м’яч і сином гравця в м’яч. Це може означати, що ритуальні поєдинки доповнювали гру й відбувалися на стадіонах18.
Келих K7749 із зображенням ритуального поєдинку. Фото Джастіна Керра. Джерело
