Повномасштабна війна змінила українську науку назавжди. Дослідники покидають країну, лабораторії страждають від обстрілів, міжнародні зв’язки обриваються або, навпаки, несподівано міцнішають. Щоб зрозуміти, як виглядає українська наука з точки зору європейських партнерств, ми вирішили поговорити з тими, хто допомагає розвивати їх в умовах війни.
«Горизонт Європа» — дев’ята і найбільша рамкова програма ЄС із досліджень та інновацій із бюджетом 95,5 мільярда євро, що діє до 2027 року1. Україна є її асоційованим членом і має чудові показники2: українські організації залучили 63,4 мільйона євро — майже на 30% більше, ніж за сім років попередньої програми «Горизонт 2020». Також підписали 239 грантових угод, а кількість унікальних українських учасників зросла з 173 до 234. Показовим є і рівень успішності поданих заявок — він виріс із 9% до 13%. Крім того, у 2023 році відкрився український офіс програми, який допомагає науковцям готувати конкурсні заявки та ефективніше інтегруватися у європейську науку.
У цьому інтерв’ю начальник відділу «Офіс Горизонт Європа в Україні» НФДУ Ігор Таранов, заступниця начальника відділу Наталія Діденко та головний спеціаліст Максим Колісник розповідають, які можливості надає Програма для українських науковців під час війни, з якими труднощами вони стикаються і яку роль програма може відіграти у післявоєнному періоді. А про те, як програма «Горизонт Європа» працює на практиці, ми поговорили з Романом Яцишиним, ректором Івано-Франківського національного медичного університету, який бере участь у програмах дослідження раку UNCAN-Connect3 та нано- й біотехнологічному проєкті NanoBiotech Nexus4.
Як би ви описали стан української науки сьогодні?
Ігор Таранов: Загалом європейські партнери оцінюють українських науковців дуже позитивно, але існує ряд проблем.
Звісно, один із найголовніших негативних чинників впливу — це неналежне фінансування. У нас є Закон України «Про наукову і науково-технічну діяльність»5, який визначає бюджетні параметри фінансування науки. Але досягти цих параметрів на практиці дуже складно. За даними Міністерства освіти і науки України6, рівень фінансування не досягає 1% ВВП. Це вкрай мало, але також зрозуміло: держава змушена спочатку покривати критичні потреби оборони.
Другий чинник — це зруйнована інфраструктура. Практично щодня після російських обстрілів з’являється інформація про знищені або пошкоджені заклади вищої освіти, наукові установи чи об’єкти дослідницької інфраструктури. Через це Міністерство освіти і науки активно застосовує практику центрів колективного користування науковим обладнанням7. Зараз вдосконалюються регламенти, щоб усі науковці мали доступ до таких центрів, розташованих по всій території України.
Третій фактор — міграція науковців, або так званий «відтік мізків». На сьогодні є як внутрішньо переміщені дослідники, так і ті, хто виїхав за кордон і частково переніс свої дослідження в інші країни. Нам необхідно створити умови, щоб українські вчені почувалися в безпеці в Україні й могли продовжувати тут працювати, але під час війни зробити це важко. Особливу увагу, на мою думку, слід приділяти молодим ученим — саме вони є драйверами подальшого розвитку.
І останній важливий чинник — це гідна оплата праці. Доки це питання не буде розв’язане, ми й надалі стикатимемося з міграцією науковців, навіть коли безпекова ситуація покращиться.
Яку роль відіграють європейські організації у підтримці української науки? Це радше екстрена допомога чи вже стратегічне інвестування в довгострокові партнерства?
Ігор Таранов: Насправді Європейський Союз надавав нам і екстрену допомогу, і довгострокову. І це нормально — будь-яка країна у світі має обмежений бюджет на науку й іноді потребує міжнародної допомоги.
На початку повномасштабного вторгнення вся допомога була екстреною. Зокрема, варто згадати рішення Європейської комісії звільнити Україну від сплати внесків за участь у Програмі «Горизонт Європа» до 2027 року8. Без нього Україна не змогла б стати асоційованим членом Програми, а українські дослідники — брати участь у конкурсах. Також екстреною допомогою на початку війни було надання обладнання: генераторів, сонячних батарей, комп’ютерної техніки, наукового устаткування тощо.
Натомість участь українських команд у планових конкурсах на рівних правах з іншими учасниками — це вже інвестиції в довгострокові партнерства. У межах таких проєктів формуються консорціуми, з’являються нові партнери, а результати досліджень мають великий потенціал.
Окрім фінансування, які ще фактори, з точки зору європейських організацій, впливають на стан української науки?
Ігор Таранов: Окрім фінансування, важливими є доступ до інфраструктури та лабораторій. На початку [великої] війни українські вчені часто продовжували дослідження в інституціях за кордоном, користуючись лабораторною базою партнерів. Згодом багато партнерів дійшли висновку, що доступ до дослідницької інфраструктури можна надавати дистанційно. Наприклад, якщо говорити про бібліотеки, бази даних, експерименти, які можна виконувати за допомогою сучасних цифрових технологій. Така практика нині широко застосовується.
Крім того, окремі університети публікують переліки обладнання, яке можуть надати українським дослідникам для продовження роботи. Також, наприклад, Німеччина активно співпрацює з Україною у створенні центрів досконалості9 — лабораторій і дослідницьких майданчиків безпосередньо в Україні: Львові, Києві та Харкові.
Це дає змогу вченим працювати у своїй країні, не витрачаючи ресурси на постійні переїзди.
Яка роль менторства у підтримці українських науковців?
Ігор Таранов: Ми постійно аналізуємо доступні програми, дивимося, як наші апліканти виглядають на фоні інших учасників. Ми також проводимо опитування серед наших респондентів, щоб зрозуміти, яких саме навичок і знань їм бракує та як ми можемо це змінити.
Сьогодні ми бачимо, що науковці вже добре обізнані з Програмою «Горизонт Європа», але часто не мають практичних навичок. Наприклад, не знають, як потрапити на портал фінансування тендерів, як зареєструвати організацію, де знайти відповідний конкурс тощо.
Тому ми проводимо окремі сесії з роботи з порталом. Ми показуємо шлях від реєстрації до моменту подання проєктної пропозиції. Далі навчаємо, як писати грантові заявки за розділами. Важливо наголосити: ми не пишемо заявки замість аплікантів — це конфлікт інтересів, і нам це заборонено. Проте ми консультуємо їх за кожним розділом.
Ми проводимо менторські сесії як онлайн, так і в нашому офісі. Здебільшого на консультаціях присутні всі співробітники, адже кожен відповідає за певний компонент Програми «Горизонт Європа». Якщо консультація відбувається онлайн, ми її записуємо, а в чаті розміщуємо всі корисні матеріали. Після кожного заходу в нас є сесія нетворкінгу. Це важливий інструмент підтримки майбутніх дослідників: хтось уже має досвід участі в «Горизонті Європа», хтось має успішну заявку і може поділитися практичними порадами. Наприклад, координатори проєктів з боку України діляться дуже прикладними речами — говорять про бюрократію, про складнощі податкового законодавства. Це допомагає науковій спільноті підготуватися до реальних викликів.
Роман Яцишин: Справжній науковець не може вирости у вакуумі — це завжди гра в довгу, яка базується на глибокому партнерстві та довірі. Якщо ти не працюєш пліч-о-пліч із досвідченими колегами, якщо тобі не довіряють як професіоналу, ти ніколи не вийдеш на світовий рівень. Ми постійно беремо участь у менторських сесіях. У нас є міжнародний і проєктний відділ, який стежить за тим, що відбувається у світі, за можливостями та інструментами, що з’являються.
Які можливості зараз доступні українцям в рамках Програми «Горизонт Європа»?
Ігор Таранов: Ми нещодавно порахували всі доступні для українців конкурси до 2027 року — останнього року Програми в Україні — і таких конкурсів буде 741. Усі конкурси без винятку можуть бути корисними для України, і всі вони потенційно цікаві.
Наприклад, можу відзначити програму «Євратом»10, у межах якої українці демонструють досить хороші результати. Ми виконуємо низку проєктів за цією програмою, і в нас навіть діє окремий національний контактний пункт, який фінансує Європейська комісія. Тобто Європейська комісія бачить, що ця складова в Україні працює успішно.
Але хочеться акцентувати увагу і на тих напрямах, де ми є менш успішними. Зокрема, щоб мотивувати учасників пробувати свої сили саме там. Наприклад, за напрямом «Передова наука»11, що підтримує передові дослідження, Україна лише один раз мала успішно подану проєктну пропозицію за компонентом ERC. Окремо згадаю «Дії Марії Склодовської-Кюрі» (MSCA)12. Це ключовий компонент Програми, спрямований на підтримку дослідників на всіх етапах кар’єри через міжнародну мобільність, професійне навчання та розвиток навичок. Тут українці часто стикаються з викликами у виконанні проєктів. Скажімо, стипендійна програма передбачає перебування науковця за межами України протягом 12–24 місяців. А ми знаємо, що зараз виїзд чоловіків за кордон є обмеженим. Це питання потребує нагального вирішення. Адже науковці повинні мати можливість повноцінно реалізовувати проєкти та завершувати свої дослідження. Зауважу також, що MSCA for Ukraine зобов’язує учасників повернутися в Україну та привезти свої наукові здобутки сюди, що мінімізує ризик «витоку мізків».
Наскільки високий ризик неповернення українських науковців з-за кордону і чи має Програма «Горизонт Європа» інші напрацювання щодо того, як повертати українських науковців додому?
Ігор Таранов: Насправді наука не може існувати в ізоляції. Знання мають примножуватися та поширюватися, а для цього вченим потрібно подорожувати. Саме тому доречно говорити не про «витік мізків», а про «циркуляцію мізків». Це важлива частина наукового процесу. Люди спілкуються, обмінюються ідеями та привозять їх назад, додому. І йдеться не лише про знання як такі. Йдеться також про культуру проведення наукових досліджень, про академічну доброчесність. Наші зарубіжні партнери з такими принципами давно знайомі. І цей досвід необхідно якнайшвидше привнести в Україну та показати, як це працює на практиці. Тож наша Програма всіляко підтримує мобільність учених.
Але що робити, щоб сприяти поверненню науковців? Це комплексне і складне питання. Міністерство освіти і науки України ініціювало створення національної системи дослідників13. Це, так би мовити, база даних провідних вчених України, які отримуватимуть державну підтримку. Якщо такі вчені перебуватимуть за кордоном, але знатимуть, що вони мають високий рейтинг в Україні та потенційну фінансову підтримку, це стане додатковою мотивацією для повернення.
Програма «Горизонт Європа» також має спеціальні ініціативи. Зокрема, деякі проєкти в межах «Дій Марії Склодовської-Кюрі» передбачають фінансування українських інституцій, які створюватимуть умови для повернення вчених. Конкурс MSCA Postdoctoral Fellowships 2026 працює у двосторонньому форматі14: не лише дає можливість українським науковцям отримати досвід за кордоном, а й відкриває можливості для іноземних дослідників приїжджати до України та отримувати фінансову підтримку для реалізації інноваційних та науково-дослідних проєктів, розвитку дослідницьких компетенцій, набуття нових знань і практичного досвіду тощо. Звісно, на мобільність науковців до України суттєво впливають безпекові чинники — Україна класифікується як країна високого ризику — втім, такі можливості є. Європейська комісія також планує фінансово підтримувати українських учених і ті інституції, які забезпечуватимуть їм належні умови для роботи.
Гадаю, варто пам’ятати, що не всі науковці прагнуть залишатися за кордоном, не всі можуть інтегруватися у нову спільноту. Чимало з них хотіли б повернутися додому. Тож якщо забезпечити умови — конкурентну заробітну плату, житло, безпеку — це може спрацювати.
Іноді можна почути тезу, що проєкти Програми «Горизонт Європа» побудовані передусім навколо європейських контекстів і потреб. Хотілося б почути вашу думку з цього приводу. Чи бачите ви ризик, що українська наука з часом формуватиметься не з власних потреб, а з огляду на те, щоб краще відповідати європейським конкурсам?
Максим Колісник: На мою думку, це радше надумана проблема. Україна бере участь у рамкових програмах ЄС із досліджень та інновацій ще з 1994 року. Фактично можна сказати, що участь України в Програмі «Горизонт Європа» є майже одноліткою української незалежності. Ми також підписали Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, у якій погодилися, що сторони сприятимуть посиленню участі та інтеграції України до спільного європейського дослідницького простору. Тобто, фактично, цією угодою Україна визнала і приєдналася до пріоритетів Європи.
Безумовно, зараз з’являється багато проєктів саме у відповідь на повномасштабне вторгнення. Наприклад, стартував проєкт RIFF15, присвячений аналізу та відновленню дослідницької інфраструктури в Україні. Також є конкурси, присвячені гуманітарному розмінуванню та захисту критичної інфраструктури. В умовах багатьох із цих конкурсів прямо прописано обов’язкову участь українських організацій.
Тобто існують інструменти, які допомагають залучати більше українських науковців. Звісно, варто зазначити, що Програма «Горизонт Європа» підтримує проєкти цивільного характеру. Наразі Україна перебуває в процесі набуття асоційованого членства у Європейському оборонному фонді. Ми можемо отримати повноправний статус уже навесні, і тоді українські учасники зможуть залучати фінансування і на проєкти в оборонній сфері.
Роман Яцишин: Для нас інтеграція в європейський науковий простір — це питання виживання та конкурентоспроможності. Ми повинні розуміти, що наука не має кордонів, і якщо ми хочемо бути успішними, ми мусимо стати частиною глобальної мережі. Так, європейські конкурси мають свої вимоги, але вони передусім стосуються якості, прозорості та етики.
Коли ми адаптуємо наш етичний кодекс або методологію під стандарти ЄС, ми не просто виконуємо формальну умову гранту — ми піднімаємо планку для всієї нашої установи. Наприклад, завдяки проєкту NanoBiotech Nexus ми створюємо умови, щоб наші студенти могли реалізувати свої ідеї тут, в Україні, але за світовими стандартами. Наша мета — стати органічною частиною європейського простору, де українські наукові потреби стають частиною спільного європейського порядку денного.
Які проєкти «Горизонту Європа» ви могли б назвати особливо важливими або мотиваційними?
Максим Колісник: Таких прикладів десятки. Для мене особливо близький проєкт16, що розпочався у 2024 році. Він присвячений відповідальному видобутку і переробленню титану та інших первинних сировинних матеріалів. Внаслідок війни були порушені промислові ланцюги та ланцюги постачання як в Україні, так і в ЄС. І цей проєкт є однією з відповідей Європейського Союзу на ці виклики. Проєкт охоплює увесь ланцюг створення вартості — від видобутку руди на одному з родовищ у Кіровоградській області до виробництва титанового порошку з меншим вуглецевим слідом. У проєкті беруть участь дві українські компанії — «Велта» та «Велта RD». Вони вже залучили понад 2 мільйони євро фінансування.
Чому він важливий? ЄС намагається посилити автономію України. Адже ми критично залежні від видобутку титану та іншої сировини, яка використовується в оборонній галузі, літакобудуванні, виробництві дронів, медичній сфері тощо. Подібні проєкти дозволяють зменшити нашу залежність від імпорту з інших країн.
Чи маєте приклади, коли співпраця українських науковців із «Горизонтом Європа» вплинула на цілу наукову галузь або інституцію?
Максим Колісник: Так, можу навести два приклади. Перший — це Національний антарктичний науковий центр. Він є одним із лідерів за участю в Програмі «Горизонт Європа». Наразі він є учасником чотирьох проєктів17, у межах яких залучено понад 1,7 мільйона євро фінансування. Один із них присвячений дослідженню клімату в Антарктиді. Українські науковці працюють у партнерстві зі США, Великою Британією, Фінляндією, Норвегією, Китаєм та іншими країнами. Інший — вивченню танення льодовиків і впливу цього процесу на океан. Крім того, завдяки участі у Програмі науковці мають кращий доступ до полярної дослідницької інфраструктури. Тут Україна, з одного боку, надає доступ до власної інфраструктури, а з іншого — користується інфраструктурою інших учасників таких проєктів.
Другий показовий приклад — це «Євратом»18. Наразі українські учасники реалізують близько 20 проєктів у межах цієї програми, і понад 70% фінансування припадає саме на наукові та державні наукові організації. Серед них — Харківський фізико-технічний інститут, Державний науково-технічний центр з ядерної та радіаційної безпеки, Український науково-технологічний центр. Саме ці установи виконують переважну більшість проєктів, зокрема закуповують обладнання та посилюють фізичні ядерні дослідження в Україні.
Історія успіху: Івано-Франківський національний медичний університет у проєкті UNCAN-CONNECT
Заявка Івано-Франківського національного медичного університету (ІФНМУ) на участь у проєкті UNCAN-CONNECT від «Горизонту Європа» була першою з тих, що університет наважився подати на програму такого рівня. І одразу — успішною. Мета проєкту UNCAN-CONNECT — створити децентралізовану європейську мережу для дослідження раку. Фактично, йдеться про масштабний реєстр, у якому різні організації збирають дані про шість найпоширеніших видів раку — від раку легень до раку яєчників і простати. Така система дозволяє покращити аналіз, виявляти нові фактори ризику та оцінювати ефективність методів лікування.
У 2025 році до консорціуму, що об’єднує 53 організації з 19 країн, долучився Івано-Франківський національний медичний університет (ІФНМУ). Онкологічний напрям обрали з декількох причин. По-перше, на пізніх стадіях ця хвороба має високу смертність, тож кращий моніторинг і раннє виявлення мали б велике соціальне значення. По-друге, ІФНМУ має звʼязки із сильною дослідницькою командою, яка була готова долучитися до проєкту. Тож це була можливість інтегруватися у європейський простір та отримати доступ до сучасних інструментів аналізу.
«Участь у міжнародних дослідницьких ініціативах, таких як UNCAN-Connect, дозволяє об’єднати великі масиви клінічних та наукових даних із різних країн. Це значно розширює можливості для аналізу перебігу онкологічних захворювань, виявлення нових факторів ризику та оцінювання ефективності різних методів лікування. Для України це означає інтеграцію у європейський науковий простір, доступ до сучасних методів аналізу даних та можливість порівнювати результати лікування з іншими країнами», — стверджують онкологи проєкту.
За їхніми словами, для науковців така участь — насамперед можливість працювати в міжнародному середовищі, обмінюватися досвідом із провідними європейськими колегами та долучатися до досліджень, які мають реальний вплив на розвиток онкологічної науки. Крім того, це шанс брати участь у спільних публікаціях, розширювати власну наукову мережу, опановувати сучасні підходи до аналізу медичних даних і розвивати компетентність у сфері цифрової медицини. Для молодших дослідників це також можливість отримати доступ до академічного менторства й партнерств, які можуть стати основою для наступних міжнародних проєктів.
Водночас шлях до участі в проєкті не був легким. Українські медичні інституції часто сумніваються у своїй готовності до такого рівня співпраці. Вони не завжди мають відповідний етичний кодекс і розвинутий проєктний менеджмент. Але найголовніші складнощі полягають у фінансуванні — державним установам із їхніми бюджетними обмеженнями нелегко залучати європейські грантові кошти. Втім, в університеті радять не припиняти спроб. Варто подаватися одразу на декілька програм, щоб збільшити свої шанси, а також відвідувати менторські сесії, як ті, що пропонують у «Горизонт Європа». Також важливими факторами успіху будуть розуміння цінностей партнерів, наявність чіткої ідеї та плану роботи, а також спеціалісти, з яких можна сформувати проєктну групу.
Звісно, конкуренція у таких програмах завжди висока. Але вона спонукає навчатися і розвиватися. Наразі проєкт перебуває на початковому етапі, але участь у ньому вже має вплив на роботу ІФНМУ. По-перше, університет має можливість впроваджувати сучасні етичні стандарти, які надалі стануть нормою для студентів і молодих дослідників. По-друге, змінюється і саме відчуття роботи в науці: дослідники стають частиною спільного процесу.
З якими викликами ви стикалися, працюючи в Україні?
Наталія Діденко: Робота під час повномасштабної війни безпосередньо пов’язана з низкою системних викликів. Це і нестабільна інфраструктура, і скорочення ресурсів і, відповідно, втрата частини дослідницького потенціалу.
Якщо говорити про виклики, з якими стикаються учасники Програми, то це здебільшого високий рівень конкуренції. Для участі у конкурсах потрібна не лише наукова ідея, а й стратегічне позиціювання, досвід роботи в міжнародних консорціумах і вміння їх координувати. Багато конкурсів оголошуються тоді, коли консорціуми вже сформовані, тож долучитися до них складно. Часто вже є напрацьовані зв’язки, усталені партнерства, коли науковці знають, що саме цим складом вони подаватимуться на конкурс. Для залучення українських учасників нерідко потрібна підтримка з боку держави, що для України зараз складно реалізувати. Наш Офіс намагається це змінити та навчити українських науковців формувати або долучатися до консорціумів.
Також складнощі виникають у фінансових питаннях. Наприклад, стосовно виплати заробітної плати або проведення фінансових операцій. Можуть також бути складнощі юридичного характеру, що пов’язані з певними розбіжностями між українським і європейським законодавством. Але ми регулярно проводимо менторські сесії та інформаційні кампанії з цих тем, щоб українські учасники мали доступ до Програми «Горизонт Європа» і могли впевнено інтегруватися в європейський дослідницький простір.
Як ви бачите роль Програми «Горизонт Європа» у післявоєнному періоді?
Наталія Діденко: Ми не маємо сприймати «Горизонт Європа» лише як джерело фінансування. По суті, ця Програма в майбутньому має стати архітектурою інтеграції України до європейського дослідницького простору. Це має бути інструмент, який у післявоєнний період дозволить вибудувати як інфраструктуру, так і управлінські моделі. Це означатиме більше співпраці з європейськими колегами, а також відтворення і, можливо, оновлення інноваційної екосистеми та людського капіталу.
Якщо говорити про напрями, які представлені в конкурсах «Горизонту Європи», серед них є багато важливих для післявоєнного розвитку. Це і кліматично стійкий агросектор, й енергетика, і цифровізація, і біотехнології, і безпека. Участь у таких проєктах дозволить Україні інтегруватися в європейські ланцюги знань і спільно планувати майбутнє.
Чому для Європейської комісії загалом важливо підтримувати українську науку?
Наталія Діденко: Підтримка української науки — це вже давно не питання солідарності, хоча вона, безперечно, є дуже важливою в умовах війни. Україна дійсно має потужний науковий потенціал в аграрних сферах, у матеріалознавстві, ІТ, енергетиці, біотехнологіях, безпеці. Ці компетенції доповнюють європейський дослідницький ландшафт. Синергія виникає саме там, де є така взаємодія: для Європи — це нові знання, унікальне дослідницьке середовище, масштабні природні й агроекосистеми; для України — це інтеграція, спільний інноваційний простір, стандарти та стратегічний розвиток. Тому йдеться не про співчуття, а радше про спільне інвестування в майбутнє.
Чи може досвід українських науковців якось впливати на європейську науку?
Наталія Діденко: Так, ми як «Офіс Горизонт Європа в Україні» і я особисто, переконані, що український досвід війни вже впливає на європейську науку. Передусім — через переосмислення пріоритетів і самого поняття стійкості. Дослідження більше не можуть існувати у відриві від питань безпеки, енергетичної незалежності, продовольчої автономії, психологічної стійкості, захисту суспільства та критичної інфраструктури.
Водночас війна загострює етичний вимір науки. Це питання відповідальності, подвійного призначення технологій, ролі науковця в суспільстві — всі ці теми стають центральними.
Тож український досвід показує, що наука — це інструмент збереження життя, свободи і майбутнього. І цей урок важливий для всієї Європи.
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
