На перший погляд, цей корпус Київського авіаційного інституту нічим не відрізняється від десятків інших університетських будівель Києва. Той самий охоронець біля металевого турнікета, довгі коридори, білі двері зі скляними вставками. Ніщо не натякає, що за кількома з них — Антарктида: бактерії з поверхні Південного океану, шматочки морських зірок, мохів, відібраних біля станції «Академік Вернадський», і пробірки з написами, зрозумілими лише людям у білих халатах, які тут працюють. Це лабораторія полярної біології, яку Національний антарктичний науковий центр (НАНЦ) відкрив1, щоб аналізувати біологічні зразки, привезені українськими науковцями.
Заходимо в просторе приміщення зі стелажем з акваріумом, технікою у скляних боксах і прапором України на вікні. На підлозі з білою плиткою – багато коробок, бутлів і пристроїв.
«Тут поки що й фотографувати особливо нічого, бо зараз трохи божевілля, — усміхається очільниця лабораторії Марія Павловська. — Ми будемо ставити стелажі, облаштовувати культиваційні системи, робити нові перегородки в інших приміщеннях. Фактично монтуватимемо приміщення всередині приміщення. Сподіваюся, до кінця року тут стане значно цікавіше».
НАНЦ орендував кабінети КАІ на п’ять років. Пошук місця для створення лабораторії був окремим викликом для науковців. Через статус державної установи Антарктичний центр міг орендувати приміщення лише , але запропоновані варіанти часто були непридатними для досліджень.
«Було таке, що пропонували приміщення, де підвал і грибок. Якщо в стінах грибок, там фактично неможливо облаштувати молекулярно-генетичну лабораторію», — пригадує науковиця. Зрештою, команда вирішила шукати партнерів, які поділяють ідею розвитку науки. Таким став КАІ.
Шлях від Антарктики до Києва
Недалеко від входу, поруч із запакованою технікою стоїть біла коробка із зеленими і чорними наліпками. Саме у ній антарктичні зразки через пів світу мандрують до Києва.
Частину матеріалу учасники антарктичної експедиції збирають безпосередньо на станції «Академік Вернадський», частину — під час рейсів на криголамі «Ноосфера». Зимівники відбирають зразки рослин, ґрунтів, води чи організмів, на кшталт морських безхребетних. Частину проб одразу первинно обробляють: відмивають, фіксують, фільтрують і консервують у спеціальних розчинах, щоб зберегти біологічний матеріал.
Після цього на всі зразки оформлюють документи: вказують вагу, тип пробірок та інші дані. А потім вони проходять міжнародну логістику з митним контролем.
«Якби не російсько-українська війна, ми могли б просто завантажити зразки на криголам “Ноосфера” — там є великі морозильні камери на –80 °C, окремі відсіки на –20 °C і на +4 °C. Це прекрасне дослідницьке судно: воно б прийшло в Одесу, і там усе просто розвантажили б. Зараз же головне питання: як довезти ці зразки нерозмороженими? Літаком! Але це складно, бо в авіаперевезеннях діють жорсткі обмеження: не можна взяти, наприклад, великі об’єми сухого льоду або з рідким азотом. Існують спеціальні контейнери, але вони дорогі й вміщують невелику кількість зразків», — пояснює дослідниця.
Саме тому матеріали пакують у такі білі бокси, які на перший погляд нагадують звичайні картонні коробки, але насправді мають спеціальні термоізоляційні стінки, що допомагають підтримувати потрібну температуру. Всередину кладуть технологічні холодоелементи. Майбутні дослідження буквально залежать від того, чи витримає цей вантаж близько 17 тисяч кілометрів шляху до київської лабораторії — відстань, що становить майже половину довжини екватора.
«Зразки вивантажують у Чилі, в Пунта-Аренасі, а далі вони летять через Атлантику літаком. Насправді ми можемо чекінити багаж одразу з Пунта-Аренаса, умовно, до Парижа. Але ми переживаємо за зразки, тому оформлюємо багаж лише до Сантьяґо (столиця Чилі — ред.). Там забираємо його, перевіряємо, чи все доїхало, і чекінимо знову. Так зразки дістаються Варшави. Наші колеги з антарктичної програми Польської академії наук — наші друзі, тому ми приїжджаємо до них, відкриваємо коробки й досипаємо сухий лід. Потім коробки знову закривають, замотують, і автобусом вони їдуть через кордон».
Генетичні штрихкоди: як «прочитати» Антарктику по ДНК
Ми вдягаємо бахіли і відчиняємо двері, які ведуть з офісу до лабораторії, де нині відбувається основна робота. Тут працюють із бактеріями, морською та наземною мікробіотою, мохами, рослинами та безхребетними. Нещодавно сюди привезли організми з морського дна — бентос, який українські науковці досліджують разом із польськими колегами.
Тепер українська команда займається їхнім генетичним аналізом — ДНК-баркодингом. Це метод, який дозволяє визначити вид організму за коротким фрагментом його ДНК — своєрідним генетичним штрихкодом. Наприклад, достатньо взяти пробу морської води: у ній залишаються сліди ДНК всього, що нещодавно жило чи пропливало поруч. Потім ці генетичні «відбитки» порівнюють із міжнародними базами даних. Якщо збіг є, вчені можуть встановити, якому організму належить цей фрагмент.
«У ДНК є спеціальні ділянки, які називаються баркодами. Вони використовуються для молекулярного визначення організмів. Вони можуть суттєво відрізнятися між різними видами, але залишаються відносно консервативними в межах одного виду. Тобто якщо це морська зірочка, то цей фрагмент її ДНК може тисячоліттями залишатися майже незмінним. Тому, виявивши й співставивши саме цей шматочок, можна встановити, що це саме за морська зірочка», — пояснює Марія.
Утім багато антарктичних видів досі не мають власного «штрихкоду» в наукових базах. Тому частина роботи київської лабораторії — буквально створювати такі бібліотеки вперше.
Польські дослідники визначають види морських безхребетних і вивчають, як на них впливає закислення океану, а українські науковці секвенують їхні генетичні маркери та додають ці дані до міжнародних баз.
«Ми взяли зразки цих морських зірочок, а наші польські колеги визначатимуть, що це за види, бо вони спеціалісти з таксономії. А ми за цими зразками будемо “прочитувати” баркоди, співставляти їх із таксономією і наповнювати бази даних, — говорить Марія. — А ще до нас їдуть екскременти антарктичних тюленів, за якими ми будемо досліджувати їхні мікробіом і дієту. Є трохи яєць пінгвінів, які залишилися з попереднього проєкту».
vs антарктичної бактерії
Уздовж стіни тягнуться ламінарні бокси — стерильні зони, де потоки повітря контролюються так само ретельно, як і вміст пробірок. На робочих поверхнях — кольорові штативи для пробірок, дозатори, мікроцентрифуга. Усе виглядає майже аскетично: жодного зайвого предмета. Марія одягає лабораторні рукавички.
«У цій витяжній шафі відбувається РНК. А в цій — вказує на сусідній бокс, — екстракція ДНК. Це треба робити окремо, тому що ДНК руйнується , а РНК – . Наприклад, це місце ми обробляємо ДНКазою, щоб вона зруйнувала ДНК. Тобто це такі процеси, які між собою не сильно поєднаєш», — починає «екскурсію» приміщенням очільниця лабораторії.
Ми підходимо до боксу з ПЛР-ампліфікатором у реальному часі, на якому науковці «прочитують» фрагменти ДНК антарктичних організмів. Під час пандемії COVID-19 схожі системи використовували для тестування на коронавірус. Принцип той самий: потрібний фрагмент ДНК або РНК багаторазово копіюють за допомогою хімічної реакції, щоб його можна було зафіксувати й проаналізувати.
Марія вмикає комп’ютер: «Думаю, який вам ПЛР показати. Треба якийсь хороший — щоб він красивим був», — усміхається вона.
На екрані з’являються плавні вигнуті лінії. Дослідниця пояснює: раніше цю бактерію ізолювали з антарктичної рослини, а тепер перевіряють, чи вона справді прижилася в нових зразках. Для цього вчені шукають у тканинах рослини характерний фрагмент ДНК бактерії. Працює це так: у спеціальний прилад завантажують кілька зразків. Один із них — контрольний, тобто такий, де бактерія точно є. Інший — експериментальний: рослина, яку обробили бактерією, і тепер хочуть перевірити результат.
Далі машина починає багаторазово копіювати потрібний генетичний фрагмент. Якщо бактерія справді присутня, копій стає дедалі більше, і на екрані це виглядає як різке зростання кривої.
Науковиця показує криву на моніторі: коли лінія починає рости, це означає, що прилад «побачив» потрібний генетичний матеріал. Якщо дві криві майже збігаються, результат вважається надійним.
Марія бере до рук пробірку з жовто-коричневою рідиною. Це поживне середовище, у якому живуть бактерії. Але саме в таких пробірках можуть ховатися мікроорганізми, яких людство ще ніколи не описувало.
Під мікроскопом, пояснює Марія Павловська, бактерію можна роздивитися лише приблизно. Побачити форму, зрозуміти, чи вона кругла, видовжена або схожа на паличку. Але цього недостатньо, щоб точно визначити вид. Щоб ідентифікувати бактерію, вчені звертаються до її генетичного коду. Для цього вони шукають спеціальний ген — 16S рРНК. Спочатку його багаторазово копіюють у ПЛР-ампліфікаторі.
Далі цей матеріал «прочитують» — секвенують. Отриману послідовність порівнюють із міжнародними базами даних. Якщо знаходять збіг, бактерію вдається визначити. Якщо ж ні — цілком можливо, що дослідники натрапили на невідомий або недостатньо вивчений мікроорганізм.
Вона показує пластиковий диск із десятками крихітних лунок для реакцій. Саме в них науковці запускають процес багаторазового копіювання потрібних фрагментів ДНК. Після підготовки зразки герметично заклеюють плівкою: у молекулярній біології достатньо буквально однієї випадкової клітини, щоб зіпсувати результати.
«Проблема в тому, що коли ти ставиш ПЛР і в пробірку випадково щось потрапляє, воно теж може почати копіюватися. Тобто якщо я зараз сяду сюди в цьому одязі й засуну руку без лабораторного халата, то біоматеріал з моєї шкіри теж може потрапити в пробірку й забруднити реакцію. Тому всі ПЛР-реакції ми проводимо в окремих лабораторних халатах і працюємо з ними тут, у цьому боксі. Тут вмикається ультрафіолетове світло, і поки воно працює, відбувається стерилізація. Потім ми закриваємо пробірки й переносимо їх, інакше можемо просто розмножити й накопіювати ДНК Марії Павловської. Це, в принципі, не настільки цікаво», — жартує дослідниця.
Марія підходить до столу з наборами для роботи з різним матеріалом, зокрема виділення ДНК і РНК.
«Наприклад, ДНК банана ви можете виділити от просто там (вказує на вікно): на узбіччі сісти, взяти мило, сіль, спирт, виділити ДНК банана2 — і візуально його побачите. Це дуже проста річ, яку я показую школярам. Але якщо вам треба виділити ДНК антарктичної бактерії, то це зовсім нетривіальне завдання. Для цього потрібна дуже специфічна хімія, специфічні умови. Тому що її дуже мало. Банан — величезна штука з купою ДНК. А бактерія дуже-дуже дрібна. І, наприклад, якщо ми працюємо із зеленою рослинкою, ми подрібнюємо, перетираємо рослину, потім робимо екстракцію. І виходить, що більшість ДНК, яку ми отримали, — це ДНК зеленої рослини, а не бактерії. А нам треба бактерія, яка живе всередині неї», — пояснює Марія.
Евакуйована центрифуга
«Зараз я вам покажу центрифугу з суперісторією», — інтригує керівниця лабораторії полярної біології.
Її замовили ще в 2021 році, але через довгу доставку прилад доїхав на Київщину напередодні повномасштабного вторгнення — у лютому 2022-го. Увесь цей час центрифуга лежала на складі в Броварах, і коли російські війська наближалися до Київщини, співробітники лабораторії почали переживати, чи вдасться її врятувати.
Марія згадує, як тоді, перебуваючи на Волині, листувалася з колегами й просила врятувати центрифугу, адже «вона класна, дорога, з охолодженням. І ми її дуже любимо, бо вона дуже потрібна для екстракції РНК».
Зрештою, центрифугу евакуювали — хтось із військових або тероборони допоміг вивезти прилад у безпечніше місце.
«Чомусь вона опинилася в офісі Prozorro і жила там, поки не звільнили Київщину. Потім ми її забрали. І тепер вона мешкає тут, робить свою роботу», — розповідає дослідниця.
Цей прилад особливо важливий для роботи з РНК, яка дуже чутлива до температури. Тому всі етапи підготування зразків проводять у холоді, щоб РНК не руйнувалася. Саме це дозволяє зберегти інформацію про те, як працюють гени в клітині в реальних умовах.
У центрифузі використовують металеві ротори — для великих і малих пробірок. Марія бере один із них: «Якщо вам цікаво, можете спробувати взяти. Він справді важкий». Я простягаю руки й за мить відчуваю, як вага тягне їх донизу.
Від антарктичної криги до косметики
Марія відчиняє дверцята морозилки і дістає звідти прозорий поліетиленовий пакет, на якому чорним маркером написано «OCEAN». Всередині — пробірки із замороженими зразками.
«Тут зберігаються зразки, які йдуть на виділення РНК. Тому що РНК стабільна за дуже низьких температур. Також тут є бактерії в спеціальному розчині, який містить гліцерин, що захищає клітинну стінку від руйнування за низьких температур. Ці бактерії звідси дістаємо, реанімуємо і вирощуємо на поживних середовищах», — розповідає Марія.
Для того, щоб вони максимально зберігали життєздатність, їх поміщають у морозильну камеру за температури −80 °C.
«Це звучить дивно. Думаєш: це ж така температура, за якої їм має бути некомфортно. Але насправді у таких умовах повністю зупиняється їхній метаболізм, вони не “під’їдають” середовище, в якому ростуть, а просто впадають у сонний стан. А потім, коли ти висіваєш їх на щось поживне і смачне, деякі з них — не всі, звісно, — “прокидаються”», — уточнює науковиця.
Ці морські весняні бактерії вирощували просто в Південному океані. Для цього зварили металевий ящик, у нього поставили пляшки з поживним середовищем і занурили конструкцію в океан. Згодом бактерії висівали, відбирали окремі колонії та привозили на дослідження.
«Я зі студентами вже екстрагувала ДНК для того, щоб потім відправити його на секвенування, прочитати геном цих бактерій і подивитися, чи є там кластери . Але паралельно, позаяк життя коротке і треба поспішати, ми відправили ці ж зразки німецьким партнерам, щоб вони швиденько починали їх вирощувати й досліджувати, як це безпосередньо відбувається в культурі. Бо ми будемо вивчати, як це закодовано в геномі, а вони — як ці бактерії поводяться в культурі», — розповідає Марія.
У сусідній морозилці за −20 °C зберігаються зразки для аналізу ДНК. Науковиця каже, що дослідники намагаються опрацьовувати матеріали якомога швидше, щоб зразки не псувалися.
Марія дістає пакет, заповнений пробірками. Тут — зразки мохів, у яких живе Belgica antarctica — єдина комаха-ендемік Антарктиди. Дослідники вивчають, як вона виживає в екстремальному холоді та до яких умов змогла адаптуватися.
В інших пакетах — кріоводорості. Марія показує фільтри з яскравими помаранчево-червоними слідами.
«Кріоводорості живуть у дуже холодних середовищах — у канальцях, заповнених рідиною, які знаходяться всередині льоду. Чому вони такі прикольні? Бачите, вони червоні. Це фільтр, у якому маленькі пори — 0,2 мікрометра. І там застрягають клітинки мікроводоростей і бактерій», — науковиця перебирає пробірки з фільтрами у руках.
Каже, самі водорості насправді зелені, але через сильне ультрафіолетове випромінювання в Антарктиці починають виробляти захисні пігменти — бета-каротиноїди та астаксантин. Саме вони й забарвлюють сніг у червонуваті відтінки.
«Ці водорості починають синтезувати різні фотопротектори, які є перспективними саме з точки зору дослідження таких сполук», — каже науковиця.
Їх уже використовують у косметиці, санскрінах і харчових добавках. Зокрема, астаксантин — червоний пігмент водоростей — вважають потужним антиоксидантом.
Поруч із морозильними камерами стоїть великий балон із рідким азотом. Його використовують під час виділення РНК із антарктичних рослин. Перед роботою стерильну ступку наповнюють азотом, кладуть туди крихітну рослину й швидко перетирають її вручну. Інакше зразок просто розмажеться по стінках, а дорогоцінної РНК буде замало для аналізу. Дослідниця каже, цей метод колись підказали колегам у Фінляндії, і тепер у лабораторії це майже незамінний лайфхак.
«Де тут тюленячі какашки?»
Повертаємося з лабораторії до офісу, і Марія підводить нас до невеликого червоного приладу, схожого радше на компактний принтер чи лабораторний сканер. Каже, це одна з її улюблених машин у лабораторії — спектрофотометр, яким вимірюють концентрацію ДНК та РНК.
«Власне як вона працює? Ти наносиш сюди малесеньку краплинку ДНК — просто мікро-мікроскопічну. Я навіть зараз можу показати вам, як це виглядає», — захоплено каже Марія і бере до рук автоматичну дозатор-піпетку.
Наносить на платформу краплинку буферного розчину. Спочатку прилад вимірює «чистий» буфер — це так званий фон або бланк, а потім уже розчин із ДНК. Далі спектрофотометр аналізує, як молекули поглинають світло на певній довжині хвилі. Для ДНК це 260 нанометрів. Саме за інтенсивністю поглинання прилад визначає концентрацію генетичного матеріалу у зразку.
На екрані Марія відкриває результати аналізів бактерій, які до цього зберігалися в морозильній камері за −80 °C. Це ті самі бактерії, вирощені в Південному океані. На графіку видно дуже високі показники концентрації ДНК.
Дослідниця пояснює: для базового ампліконного секвенування бактерій достатньо значення близько 10 одиниць, а в одному зі зразків у них вийшло понад 290. Це означає, що матеріалу вистачить на велику кількість аналізів і досліджень.
«Таке буває, тільки якщо все дуже добре. А дуже добре буває не завжди», — усміхається вона.
Біля стіни навпроти приладу — два холодильники, заставлені зразками. Марія сміється, що окремого холодильника для їжі в лабораторії поки так і не з’явилося. Каже, коли приносить із собою щось перекусити, покласти це просто нікуди: всі холодильники зайняті. Спочатку, згадує вона, планували, що один залишиться для особистих потреб працівників, але врешті його теж заповнили пробірками й контейнерами з матеріалами для досліджень.
Ми виходимо в коридор і зазираємо крізь скло до наступного спареного приміщення лабораторії. Частина обладнання стоїть у коробках. Поки там ніхто не працює, бо триває облаштування простору.
Марія показує два великі термостати – саме в них вирощуватимуть бактерії. Поруч стоїть шафа біобезпеки, де в стерильних умовах клонуватимуть рослини. Каже, цей кабінет ще планують розділити перегородками та встановити окремі системи кондиціонування, щоб одночасно підтримувати різні температури й умови для бактерій та рослин. Ще тут мають з’явитися невеликі холодильні камери для створення окремих «мікрокліматів». У них дослідники зможуть експериментально відтворювати різні сценарії, наприклад, змінювати температуру чи інші умови середовища і дивитися, як на це реагують бактерії та рослини.
У сусідній кімнаті на підлозі видно розмітку для майбутніх перегородок і стелажів. Частину приміщення відокремлять для вирощування бактерій і рослин, а в іншій стоятимуть мікроскопи та обладнання для секвенування. Поки що техніку не встановлюють — спершу тут мають завершити ремонт.
Перегородки, додаткові конструкції чи окремі зони для експериментів облаштовують так, щоб у разі потреби можна було демонтувати й перевезти, адже приміщення орендують лише на п’ять років. Утім дослідниця дуже сподівається, що співпраця з університетом триватиме довше.
Марія каже, що лабораторія поступово оживає. Зараз тут постійно працюють близько п’яти людей, а також кілька студентів, аспірантів і дослідників, які долучаються до окремих проєктів. Наприклад, нині двоє студентів дописують дві курсові роботи: одну — про снігові водорості, іншу — про бактеріопланктон. Охочих долучитися, каже керівниця лабораторії, більше, ніж вони поки можуть прийняти. Особливо студентів зацікавив проєкт із дослідження екскрементів антарктичних тюленів. Марія сміється, що студенти буквально заходять у лабораторію з питанням: «Де тут тюленячі какашки?».
«Життя вирує», — усміхається вона. І додає, що все рухається трохи повільніше, ніж хотілося б, особливо в умовах війни, але це нормально.
За словами дослідниці, окремим викликом є блекаути. Зараз команда готується встановлювати систему резервного живлення з акумуляторами, інверторами та альтернативною подачею електроенергії. Основну частину роботи планують зробити влітку.
Марія говорить про це спокійно й прагматично: «Усі розуміють, що найближчим часом життя не стане простішим і повернення до “як колись” не буде. Тому лабораторія намагається адаптуватися до нової реальності».
Резервне живлення насамперед потрібне для холодильників і морозильників, де зберігаються зразки. Для багатьох матеріалів критично важливо підтримувати стабільну температуру. До системи також планують під’єднати устаткування, у якому вирощуватимуть рослини для експериментів. Марія пояснює: якщо дослідники вивчають вплив певного світла чи температури на організм, то умови мають залишатися незмінними. Інакше експеримент просто втратить сенс.
Іноді науковиця навіть замислюється, чи не варто було б переносити лабораторію в підвал, але додає: працювати під землею постійно теж складно. Поки що команда намагається зробити простір максимально безпечним у тих умовах, які є. Наприклад, думає про захисну плівку на вікнах, щоб у разі вибуху було менше уламків скла.
«Ризиків багато. Але що робити? Вони з нами вже певний час, треба вчитися з ними жити», — каже вона.
Навіщо досліджувати антарктичні бактерії під час війни?
Запитую, навіщо пересічній людині знати про дослідження антарктичних бактерій. Марія відповідає не замислюючись: фундаментальна наука може десятиліттями виглядати «непрактичною», а потім змінити медицину чи повсякденне життя.
Як приклад вона розповідає історію з бактеріями з гарячих гейзерів у Єллоустонському парку3. Колись американський дослідник вивчав їх лише тому, що йому було цікаво, як життя взагалі може існувати за таких високих температур. Як наслідок, саме там знайшли термостійку ДНК-полімеразу — фермент, без якого сьогодні неможливо уявити ПЛР-тести, зокрема й аналізи на COVID-19.
«Ми збираємо зразки в Антарктиді, висіваємо звідти специфічні мікроорганізми, очищуємо культури й досліджуємо їхній геном на предмет кластерів біосинтетичних генів. Далі наші партнери вирощуватимуть ці бактерії в європейських лабораторіях і перевірятимуть, чи здатні вони синтезувати антиоксиданти та антимікробні речовини. Потім вони пробуватимуть масштабувати цей процес, щоб у більших обсягах отримувати сполуки, які, ми сподіваємося, вдасться знайти. Зрештою партнери планують створити прототип препарату з речовинами, які синтезує морський бактеріопланктон, відібраний біля станції “Академік Вернадський”», — пояснює Марія.
Наприклад, бактерії з холодного середовища можуть синтезувати ферменти, які працюють за низьких температур. Це важливо, каже науковиця, бо в промислових процесах багато енергії витрачається саме на нагрівання для перебігу реакцій. А бактерії з поверхневого шару океану постійно зазнають сильного ультрафіолетового впливу, тому мають власні механізми захисту — зокрема антиоксидантні системи та фотозахисні сполуки. Саме такі речовини, як вже згадувала дослідниця, потенційно цікаві для фармацевтики й косметології.
Проте Марія наголошує: навіть фундаментальна наука без негайного практичного результату все одно важлива для суспільства: «Країна, яка інноваційна, є донором технологій, зазвичай в цілому успішніша і приємніша для проживання», — впевнена вона.
Приміром, частина зразків, які зараз досліджують у лабораторії, раніше в Україні взагалі не з’являлася. Зокрема це матеріали, зібрані під час останнього антарктичного рейсу за Південним полярним колом, у районі бухти Маргарет-Бей неподалік британської станції «Ротера». Саме звідти вперше привезли до України зразки морського бактеріопланктону, фітопланктону та мікроводоростей, відібраних біля льодовиків. Деякі види бентосних організмів також раніше не потрапляли до українських науковців.
«Ще у нас уперше є морський бактеріопланктон, який вирощували безпосередньо на станції “Академік Вернадський”. Раніше ми працювали переважно молекулярно-генетичними методами — робили бактерій, але не вирощували їх і не могли проводити експерименти безпосередньо на культурах. Тому цього року в нас з’явилося багато нових проєктів», — розповідає очільниця лабораторії полярної біології.
На запитання, навіщо така лабораторія потрібна Україні саме зараз, під час війни, Марія відповідає, що для неї це насамперед історія про людей і про майбутнє української науки.
Війна й постійна нестабільність лише посилили відтік молодих науковців за кордон, додає вона. Для талановитого дослідника сьогодні часто простіше знайти можливості в іншій країні, ніж залишитися працювати в Україні — особливо в умовах недофінансованої науки, блекаутів і постійного стресу. Саме тому їй і команді НАНЦ хотілося створити тут простір, схожий на ті сучасні університетські лабораторії, які вона бачила під час навчання та роботи за кордоном.
Науковиця визнає: ця лабораторія поки що значно менша за європейські наукові центри, і багато чого тут досі перебуває на етапі облаштування. Але водночас у ній уже є хороше обладнання, яке вона бачила у закордонних лабораторіях, що дозволяє проводити сучасні біологічні дослідження. А головне, каже вона, — це люди, які працюватимуть із цими даними та інтерпретуватимуть результати.
Другий важливий аспект, за словами Марії, — відчуття, що навіть під час війни країна не може повністю поставити життя на паузу. «Колись війна закінчиться, в нас буде дуже багато роботи. Ми можемо бути позбавлені людського потенціалу максимально, і потім довго це відроджувати. А можемо мати цей людський потенціал, певний рівень досліджень, свій імідж у світі як інноваційна країна. І якщо ми можемо зараз якось до цього докластися, то мені здається, це варто того», — наголошує дослідниця.
«Важливо вижити — це перш за все. Але важливо і те, ким ми будемо, коли виживемо», — підсумовує Марія Павловська.
Репортаж опублікований за підтримки Alfred P. Sloan Foundation.
The reportage is published with the support of the Alfred P. Sloan Foundation.
