Цей матеріал створено в межах спецпроєкту «Невидимі герої» про команду ГО «Інженерний корпус», яка працює на забезпечення технологічних потреб фронту. Через художні репортажі, відеопортрети і фото знайомимо з винахідниками, їхньою буденністю й власними «чому».
Початок.
Осіння неділя. Шоста ранку. Холодний невпинний дощ. Разом із Чіфом вирушаємо на Схід.
— Такса, упирьониш, а ти де? — кидає Чіф у слухавку.
Такса наздожене в дорозі. Чіф завантажив обладнання для військових, грюкнувши багажником автівки, що вже до стелі наповнена технікою. У будівлях довкола, де щодня працюють більше ніж сто інженерів ГО «Інженерний корпус», сьогодні немає нікого.
— Мурзік, а ти де? Їдемо на Ізюмську переправу. А, до речі, в мене два старлінки…
Розмова Чіфа і Такси відбувається під звуки ритмічного ковзання двірників й дрижання техніки. На Схід разом з нами їдуть інструменти й запчастини для внутрішнього зв’язку танків, автомобільні старлінки, телекомунікаційні комплекти, смаколики, сухпайки й каші. Мета — не лише віддати «подарунки», а й познайомитися з волонтерсько-військовими інженерними майстернями, зустрітися з «Азовом» НГУ, за необхідності — відремонтувати звʼязок, дізнатися, як функціонують командні машини, над якими нещодавно працювали Такса, Чіф і колеги.
Звичний план для цих двох. Чіф — очільник організації і головний винахідник. Такса — керівник проєктів, системний адмінстратор, який до того ж ремонтує та налагоджує зв’язок на танках.
— Дупло, це дятел, — Чіф наче вигадує все нові клички. — Лапки в тебе коротенькі.
Такса все ж наздоганяє. Жене трасою на Чорній перлині Чіфа — громіздкому блискучому джипі, що пережив з командою не одну пригоду. Як тільки ми зрівнялися, Такса опустив вікно. Визирає він, усміхнений, щирий, веселий, кароокий і бородатий, в темно-сірій кепці й окулярах із жовтим склом, що насправді призначені для нічного водіння.
Ми теж опускаємо вікно, секунда — і кава з нашої машини опинилася у Такси в руці. Женемо майже нарівні далі.
— А рацію віддай! — гукає Чіф у телефон.
За кілька секунд вони вже спілкувалися по радіозв’язку. Такса — палкий поціновувач швидкості — полетів чимдуж вперед. Дощ дріботить по склу, дрижать дроти, павербанки, а з динаміків лунають українські пісні.
Вперше за кермо Такса сів ще у вісім років. Тоді його дідусь навчав їздити на саморобному мотоциклі. З тієї миті Такса закохався у рух.
— Зараз наздоженемо утконоса, — каже Чіф, коли ми зупинилися придбати теплу форму і перекусити.
Схід розлогий, широкий. На Харківщині дощі змінилися світлом і поодинокими навислими хмарами, оголені лісосмуги й поля залиті промінням, засохлі трави переливаються тьмяним золотом на сонці. Об’їжджаємо Харків. З мосту видніється звалище зруйнованих танків. Повз нас їдуть військові автобуси, минаємо блокпости.
— А ти купив мені павербанк? Мій заряджається дві доби!
— Такса, ти де працюєш? Нафіга тобі павербанк, що заряджається дві доби? — усміхнено гарчить Чіф. Військові павербанки є одними із пристроїв, що розробляє організація.
Сміх Такси дзвінкий і не схожий на інші. Він наче заповнює простір, навіть коли лунає через гучномовець телефона.
— Такса не може мені пробачити, що я без нього в Часів Яр їздив. Постійно просився заїхати туди хоч кави попити, — зітхає Чіф, поклавши слухавку.
На думку Чіфа, це тому, що Часів Яр близько до фронту, де Такса і воліє якнайчастіше бути. Він же каже, що часом не вистачає зворотного зв’язку — хоче бачити, як і чим їхня робота допомагає військовим.
За кілька хвилин ми зупинилися: пробили колесо.
Пауза.
— Забув тебе попередити. Ми тут віднедавна планова ціль, коротше. Ну, я ж сподіваюся, це ніяк не вплине на ваше рішення до нас заїхати у гості.
З телефона Чіфа гримить басистий голос військового з позивним РМ, до якого ми й прямуємо. В машині — легкий істеричний сміх, але ніхто й не думає повертатися додому. Натомість шукаємо виїзні шиномонтажі.
— Може, не треба було мені далі їхати? — стурбовано телефонує Такса.
— Та їдь. Там весело, там дрони.
Такса вже прямує до військових у Донецькій області. Ми все ще на трасі, чекаємо на залатані шини від шиномонтажу, що двічі привіз не той домкрат, і шукаємо, де б замовити чотири нові. Танковий інтерком, що нещодавно торохтів у багажнику джипа, вже його підпирає. Сонце сховалося у затягнене хмарами й вечором небо. На Сході темніє швидше: о 16-й ліворуч — вже непроглядна темінь, праворуч — світиться міське небо.
— Може, щось підвезти? — не припиняє надзвонювати Такса.
— Мізки мені підвези, — сміється Чіф.
Ці двоє познайомилися у 2003 році. Сімнадцятирічний Такса прийшов до Чіфа працювати у сфері «розумних будинків», ремонту комп’ютерів і налаштування серверів. Називає той досвід «принеси-подай-задовбись-не мішай». Чіф же на це жартівливо відповідає: «Відправляти його на якісь задачі — можна було повіситись». І додає: насправді ж Такса є незамінним членом команди, який виконує критично важливі завдання навіть у небезпечних умовах.
— Походу, я все ще «принеси-подай», — жартує Такса.
Свого друга Чіф називає по-різному: упирь, мурзік, пінгвін. Каже, у 18 років той мав прізвисько Хоббіт, бо «був маленький, худенький і спав під столом». Тоді Чіф і друзі подарували Таксі перший мотоцикл, який він невдовзі розбив у аварії. В одній із численних аварій.
Поки ми слухали історії, майстру все ж вдалося доїхати до нас. Гримлять вибухи. Хвилина в дорозі із залатаною шиною, як її пробило наново. Блокпост. Евакуатор. Плавлений сирок в дорозі. Заміна шин. Готель. Суші, що купили для Такси, сховані до зустрічі.
Спроби наздогнати Таксу тривають завтра. Він натомість уже встиг доїхати до «Азову».
Дорогою.
— Мурзілка! — піднімає слухавку Чіф.
— Доброго ранку. Шо ви? — бурмоче Такса.
— А в тебе сміх, як у гієни! Зустрінемося біля Ізюма, — каже Чіф. Їхні діалоги нерідко позбавлені логіки.
— Окей, я теж виїжджаю. Плюс.
— Плюс, плюс, плюс, плюс.
— Шо так складно зранку. Де ті плюси і мінуси, — Такса потроху прокидається.
Тримаємо шлях на Ізюм, звідти — до Такси, разом — до військових. Під ритм «Break the chain» їдемо через блокпости, минаємо села з поодинокими магазинами та понівечиними будівлями. Сірий, обважнілий, подертий відбиток війни. Минаємо Чугуїв із синьо-жовтим «переможемо» на одній зі стін. Переправа над мілководною річкою біля міста маленька, вимощена з дощечок, та все ж витримує нашу машину і колону військових авто.
Бездоріжжя. Перекопи. Лисі ліси. Поодинокі пошматовані білборди. Подекуди — повалені на землю. Мовчання в машині промовисте.
— Будете їхати назад разом з Таксою?
— Ні, тільки Такса. Я, певно, на похорон у Дніпро, — тихо мовить Чіф, шморгаючи носом. Кілька хвилин тому він отримав звістку про смерть товариша.
Якби не Google Maps, ми би втратили відчуття простору: назви деяких сіл на зупинках замальовані або ж відсутні взагалі. Ліворуч — безкрає поле. Праворуч — знак «небезпечна зона».
Шлях до Такси став очікувано тихим. Зупиняємося в Ізюмі, аби зайти у воєнторг — їх тут чимало. Нас оточують котловани, що ділять будівлі навпіл, закриті дошками вікна і прострелені вивіски. А ще — батут, на якому стрибають діти. У місті, яке нещодавно було на перших шпальтах світових ЗМІ, все ж є життя, хоч і серед руїн.
— Куди впадає ця річка? — дивлюся у бік моста.
— В депресію, — каже оператор Толік. Ми сміємося, хоча насправді дихати важко.
Локація перша.
У селі тихо. Самотні хати обабіч дороги, на шибках яких грає полудневе сонце. Біля них важким каменем стоїть Чорна перлина. Такса, якого ми так відчайдушно наздоганяли півтора дні, спить, відкинувши водійське крісло і склавши руки на грудях.
Стукаємо по вікну — нарешті він нас помітив.
— Ніфіга собі ви швидко їдете!
Такса поправляє окуляри й зручніше вмощується у кріслі, все такий же усміхнений. До третьої ночі він чекав на наш приїзд на базі «Азову».
— Мурзік, а нам далеко їхати? — питає Чіф по рації.
— Не дуже. О, а тобі, бачу, прикольно, у тебе старлінк на даху, класно, певно, працює….
Чого я, як лошпендрос, без старлінка? — жартує у відповідь Такса.
Кілька хвилин — і ми нарешті обіймаємо Таксу. Надворі так тихо, що, здається, шум створюємо лише ми і поодинокі птахи. Такса і Чіф курять і про щось теревенять, такі схожі й різні водночас. Такса значно менший за зростом, але теж кремезний. Молодший — йому 37. Стоїть у чорній безрукавці, флісовій кофті кольору хакі й джинсах. Підперезаний сумкою і кобурою з пістолетом. Жартує, що тут можна було би й у стрільбі повправлятися. А стріляти він дуже любить: нещодавно отримав дозвіл і придбав власний AR-15.
— Алло, привіт! А ми вже біля вас, — каже Такса у навушник, що підпирає подаровану військовими кепку. — Давай-давай, плюс.
Ми приїхали до підрозділу, який працює з дронами: вчить пілотувати, ремонтує і виготовляє власні. Чіф і Такса тут, аби обмінятися досвідом і налагодити підтримку. Говорячи, мандруємо між десятком хат, кожній з яких виділена своя роль. Заходимо в ту, де вчаться пілотувати на комп’ютерних симуляторах, збирають FPV і друкують деталі на 3D-принтері. На стінах розмальовані кольоровими олівцями шпалери, на дверях — вже трохи потерті дитячі наклейки. Колись тут жила сім’я.
Такса застиг посеред кімнати. Зосереджений і навіть заворожений, він спостерігає за тим, як військова практикує пілотування: на моніторі активно змінюється ландшафт, керування відбувається через справжній пульт для дрона. Вдома Такса теж тренується. Приїжджає після роботи опівночі й розпочинає симуляції.
— Часи такі. Хочеш-не-хочеш, але треба вміти, — бурмотить він, не відводячи погляду від монітора.
Паралельно він відповідає на дзвінки, дистанційно керуючи своєю невеличкою командою в «Інженерному корпусі». В організації вони займаються системним адмініструванням і водночас тестуваннями спеціалізованого обладнання для військ зв’язку. Працювати в ІТ, налаштовувати системи автоматизації Такса мріяв з дитинства. У 15 років, пішовши з дому, він поїхав у Чернігів. Працював системним адміністратором у місцевому інтернет-клубі й ремонтував обладнання, за яке більше ніхто й не брався. У цьому закладі він і жив. Такса — самоучка: сервери і комп’ютери досліджував сам.
Поряд із сусідньою хатою розкинулися виноград і яблуня. Тут є і низенький паркан з лози, що окреслює межі вже давно покинутого городу. Такса і Чіф їдять виноград під теплим промінням сонця. Воно проникає крізь пластикові баки, підвішені до труб старої тераси, відбивається у калюжі й сяє на пікселі й усмішках військових, які з захватом розповідають, як знищити ворога.
Ми повільно йдемо через головну дорогу села аж до покинутого й понівеченого часом і війною ангару.
— Я ж в «Азові» якраз ночував, питали про дрони, як можна сконтактувати, — спілкується з одним із військових Такса, час від часу затягуючи свою одноразову цигарку ніжно-рожевого кольору.
Такса найпалкіше береться за роботу руками. Він — інтегратор. Вдома на базі відповідає за ремонт комп’ютерів, встановлення камер відеоспостереження, систем контролю доступу на територію, охоронної сигналізації, налагодження серверів і віртуальних машин. На танках же встановлює внутрішній зв’язок, радіостанції, антени, зовнішні камери, ремонтує електропроводку, налагоджує спецкомп’ютери.
Кафе.
Дорога до і з Лимана темна. Під світлом фар — обірвані лінії електропередач, ямистий асфальт, зруйновані дахи, почорнілі дірки замість вікон і подекуди вцілілі хати. Вечірнє небо проглядається крізь каркаси будинків. Час від часу бачимо й людей. Як це — бути дитиною в деокупованому місті, де ввечері світять лише фари авто?
Бетонні блоки перед мостом сигналізують: міст підірваний. Їдемо в об’їзд.
— Як тільки ми повертаємося, Такса починає скиглити: «А чого ми тут сидимооо», «А коли ми поїдемо», — каже Чіф. І справді: тут Такса почувається у своїй стихії. Не уявляє себе тим, хто сидить на дивані, натомість же постійно шукає можливості застосувати свої навички на практиці.
Зупиняємося біля кафе, довкола якого скупчилися військові авто. Всередині затишно і світло, пахне гарячим борщем. Такий собі острівець тепла посеред темряви. З десяток військових сміються за столом, чутно англійську впереміш з українською. З динаміків лунає «Люди всі співучі, хай же щастя буде довгим…».
Чіф і Такса — діти, коли поряд. Знайомі двадцять років, за які встигли разом побудувати бізнес і навіть припинити спілкування, хоча точну кількість років і причину ніхто не пригадає. Нині Чіф і Такса сидять пліч-о-пліч за довгим столом у закладі неподалік Краматорська, граються столовими приборами, «крадуть» одне в одного пельмені й тільки-но придбані запальнички.
— Скажи мені, дєточка, будь ласка, ти намагаєшся сидіти на хрєновій дієті, а при цьому їси перець, — штовхає плечом Чіф.
— А він дієтичний, — віджартовується Такса.
— Твоя підшлункова щось так не вважає.
Локація 2. Ніч.
Звивиста дорога привела нас до шлагбаума. Здалека видніється червоне світло, що швидко наближається. Це ліхтарик РМ-а, того самого військового, що вже два дні чекає на наш приїзд. Молодий і кремезний, більший навіть за Чіфа й Таксу разом, з глибокими карими очима і густою бородою.
— Як дитина. Одразу до рота тягне, — РМ помітив, як Такса, щойно запаркувавшись, впустив свою цигарку на землю.
Шлях до бази освітлюємо маленькими червоними ліхтариками — таке світло непомітне для дронів. Взуття грузне у змоклому ґрунті, холод щипає щоки, довкола видніються лиш обриси будівель і дерев. РМ готувався до зустрічі з нами: нагрів свій кабінет, підготував ліжка, на яких ми і розклали спальники.
У невеликій злегка задушливій кімнаті на Чіфа вже чекало командування. Разом із Таксою ми спостерігали за обговоренням, оточені мішками з піском, плакатом з «Молитвою українського націоналіста», прапорами «Азову». У кутку — імпровізована кухня, на протилежній стіні — дошка, під нею — поліна.
— Війну виграє логістика, — підсумовує командир.
О 21-й ми почали розпалювати багаття. На цей момент РМ і Такса чекали всі ці дні: Чіф починає готувати шашлики. За кілька годин спроб розвести вогонь Такса встиг погратися з пороховими трубками, отримати від Чіфа по кепці й зламати стару табличку «Місце для куріння».
Близько опівночі він заснув на лавці, схрестивши руки на грудях.
— Я йому подарував кобуру, бо побачив, що він фліску на пістолет натягує. Я кажу, що ти маєш пишатися тим, що ти козак, вільна озброєна людина, — каже дивлячись на Таксу РМ.
За верхівками дерев почали з’являтися білі вогники. Наче зірки. Враз небо вкрилося білим заревом. Бах. Бах.
Локація 2. Танк.
Запуски лунали і вранці.
Через розмиту піщану дорогу і зарослі трави йдемо до танка під густою камуфляжною сіткою. Такса зосереджено бігає, одягнений у камуфляжні штани, наколінники, каремат для сидіння, жилетку й улюблену кепку, збирає необхідні інструменти в автівці й несе до танка.
Він швидко забирається на танк, пролазить у вузький отвір люка на місце командира і зникає в машині. Зазвичай алгоритм дій Такси й Чіфа всередині танка такий: протягують кабелі, спаюють і екранують їх, монтують кріплення для інтеркомів, радіостанцій, РЕБів (радіоелектронна боротьба, або ж, як їх часто називають, «шумілки», що перешкоджають зв’язку ворога). Опісля виконують пусконалагоджувальні роботи, програмування, тестують зв’язок.
— Де ключ від цієї херні? — Такса не любить закривати люки танка. — Це дуже геморно. А мехвода хто хоче закрити?
— Ти не попав! Бережи машину, і вона буде берегти тебе, — кричить РМ. — Він щоразу приїжджає і ось щоразу косячить.
Ми повертаємося на базу дорогами, розритими колесами машин.
— А у вас прикольні взаємини з РМ-ом, — кажу Таксі.
— Ми з ним три машини «зібрали».
— Пішов би до нього служити?
— Пішов би. Але хочу разом із Чіфом.
Він згадує початок повномасштабної, коли жив у Чіфа. Тоді їх було двоє. Нині — кількасот по всій країні. А ще — десятки партнерів і волонтерів.
— Тепер я ходжу дивуюся всьому, що ми побудували. У що переросли наші розмови у вітальні.
Додому.
На Сході сутеніє швидше. Немає вуличного освітлення, лише фари автівок і червоні ліхтарики військових.
Такса завантажив у Чорну перлину понад десяток туб від снарядів, які вдома розмальовуватимуть під аукціон. У повітрі відчувається туга: ми їдемо, а військові — залишаються.
— Ну а як інакше? — каже РМ.
— Ну а як інакше. — відповідає Такса.
Такса поправляє кобуру, подаровану РМ-ом, заводить автівку і зникає в темряві. Ми їдемо за ним, за Таксою невловивим. Між нами знову десятки кілометрів.
Далі буде дорога додому.
А потім — повернення на Схід. Військові, яким вони допомагають і з якими реалізують інженерні проєкти. Ті, хто кличуть їх полагодити танк або ж просто посмажити шашлик. І ті, кого вони бояться втратити.
У цьому Такса невловимий і винахідник Чіф удвох.
Знайомтеся з усіма героями спецпроєкту «Невидимі герої» за посиланням. Підтримати волонтерську діяльність ГО «Інженерний корпус» можна на їхньому сайті.
Підтримати волонтерську діяльність ГО «Інженерний корпус» можна на їхньому сайті.
Текст: Олександра Буленок
Відео: Денис Захарченко, Анатолій Василенко, Тарас Греськов, Rookamy production
Фото: Антон Федоров
