Цей матеріал створено в межах спецпроєкту «Невидимі герої» про команду ГО «Інженерний корпус», яка працює на забезпечення технологічних потреб фронту. Через художні репортажі, відеопортрети і фото знайомимо з винахідниками, їхньою буденністю й власними «чому». З метою безпеки героїв імена, обличчя й деякі локації приховано.
Гр… Грум… Грррр... Бах! Гр!
У багажнику щось безустанно грюкоче.
— Павербанки… У багажнику багато павербанків, — бурмоче Чіф.
Ми їдемо холодним вечірнім містом. Надворі — кінець березня 2023 року. Автівки на узбіччі рясно вкриті снігом.
Я добре знаю маршрут. На Pajero, яку ми в команді називали Чорною перлиною, колись щодня їздили цими індустріальними вулицями, хаотичними ринковими площами, повз поодинокі дерева і бетонні паркани.
Наша ціль сьогодні незмінна: база — саме так ми називали місце роботи. Минув рік. Багато що сталося. Але Чіф досі щодня їздить туди. Їздить і працює, працює, працює, бо інакше не вміє.
Ми вже поряд. Темно, хоча подекуди блимають вуличні ліхтарі. Автівок майже нема: скоро комендантська. Дороги нерівні, старі, і рожева лама, прив’язана до дзеркала в салоні, стрибає у скаженому танці. До неї долучилися мерехтлива саламандра й амулет з маленьким вовком всередині — вся ця мізансцена неодмінно викликає посмішку, бо, якщо озирнутися на водія, контраст між очікуванням і реальністю вражає.
Чіф кремезний. Густе темне волосся вже сягає плечей. Каже, не стригтиме до перемоги. Принаймні така зачіска нагадує мені Чіфа, якого я зустріла колись, ще до початку спільної роботи. Тоді, восени 2018-го, він носив чорні окуляри й помаранчеву шкірянку. Сьогодні Чіф у камуфляжній куртці, темно-зеленій жилетці і зеленій флісовій кофті, на рукаві якої причеплений шеврон з прапором США від американського волонтера.
Чіф посивів. Йому майже 43 роки, але нічого не вказує на це, крім двоколірного, немовби строкатого волосся і невеликого мережива зморщок. Він розповідає багато історій, щиро і гучно сміється, робить паузи, аби на мить сховатися в думках і глибоко вдихнути затиснуту в руці «одноразку» — чергову електронну сигарету. Я ж тим часом вихоплюю його втомлений, але неймовірно теплий погляд карих очей.
На пункті пропуску охоронці одразу впізнають Чорну перлину. Чіфа ніби знає все місто: ось тут він брав участь у будівництві, тут — у розкопках, а там — офіс людини, замовлення якої колись виконував, обабіч — лікарня, де неодноразово лежав у дитинстві.
Дитиною він чимало хворів, але встигав вчитися у школі, згодом — у спецшколі, коледжі (де, до речі, кілька годин математики навіть у суботу), університеті. Найбільше в його буднях було науки:
— У третьому класі на уроках я читав книгу «Занимательная ядерная физика» (з рос. «Цікава ядерна фізика»), — промовляє він з легкістю.
У 21 рік Чіф став випускником Політехнічного інституту. Основна його спеціальність — «Конструктор-технолог радіоелектронної апаратури». Почав займатися типографським обладнанням, обслуговував і комп’ютерну техніку. Врешті став одним із першопрохідців на українському ринку «розумних будинків». Водночас займався й автоматизацією виробництв і верстатів. Коли почалася війна, з нуля побудував конструкторське бюро, скорочено — КБ.
Коли зустрічаєш Чіфа, неминуче відчуваєш досвідченість, але водночас і легкість сприйняття кожного нового виклику. Відчуваєш опору і довіру. Чіф багато втрачав, але щоразу якось знаходив вихід. І КБ він теж у 2021-му втратив. Тоді через пандемію зупинилася більшість проєктів, і бізнес опинився у стагнації. Згодом посипалися замовлення з автоматизації роботи кінотеатрів, музеїв, запуск технологій «розумних будинків».
24 лютого робота над військовою тематикою відновилася. Чіф починав один. До нього долучився товариш, довкола почали гуртуватися волонтери. Зараз інженерна команда охоплює 80 людей, які працюють на тисячі квадратних метрів майстерень і гаражів.
Ми загальмували біля чотириповерхової будівлі, де я колись працювала.
Холодно. Холод сповільнює вихід із прогрітого салону Перлини. Вітер проривається крізь тишу. Закутуємося дужче і, чвякаючи по змоклій гальці, йдемо до величезного ангару.
Двері ангару масивні, сталеві, гучні. Притримую, бо знаю, як гучно ляснуть. Всередині пахне пилом і роботою.
— Це один із наших підрозділів, який займається переобладнанням командно-штабних машин, — робить інтро Чіф, поки вмикається світло.
— Тут хтось є?
— А?
— Тут хтось є.
— А, ні, це радіо.
Ангар настільки великий, що, здається, сюди б вмістився невеликий літак. Стеля сягає щонайменш восьми метрів. Тут шумно: чи то від радіо, чи то від «дуйчиків», які щосили опалюють приміщення.
— Здебільшого ми працюємо з різними підрозділами Сил оборони України.
Чіф йде попереду, роззирається, показує дещо з десятків-десятків устаткувань і деталей, які хаотично — але по-інженерному гармонійно — розставлені по приміщенню. Майже одразу біля входу стоять величезні мобільні ретранслятори, GSM-станції. Ліворуч — турель. Для недосвідченого ока виглядає, наче залізна палка, проте насправді її значення суттєве.
— Такі турелі вже на Сході. Потрібні, аби на них ставили зброю і збивали «Шахеди», — продовжує розповідь Чіф, долонею закликавши мене піднятися імпровізованими сходами з цементних блоків. — Ось це — КПВТ. Кулемет. Настоящий кулемет.
— Прикритий простинкою?
Чіф відкидає простирадло, зелене, у милий квітковий принт, з плямами від рук.
— Кулемет зі Сходу. Ми просто робимо для нього станину. Тобто цей кулемет ставиться потім на ті турелі. За це треба надавати по жопі, бо він має стояти на складі, — скрипить зубами Чіф, ховаючи зброю під тканину, зелену, у квітковий принт.
Просто зараз Чіф і команда роблять двадцять станин (вони ж турелі) для зброї бійців Територіальної оборони міста. Каже, що прагнуть, аби на них можна було поставити різні кулемети. Кручу одну із таких турелей, поки він показує, де спуск, де постріл, де фіксація кулемета.
Чіф — винахідник. Деякі турелі є автоматичними, аби зберігати життя самих кулеметників. Зараз такі проходять випробування на фронті.
— Ось це — німецький DHL подарував Україні машини, — продовжує екскурсію Чіф, захоплено літаючи приміщенням ангара, — ми з цих поштових машин робимо командні пункти. Ми їх розбираємо всередині, переробляємо. Спочатку тим я займався, а тепер уже брат.
Зазираю у жовту машину. Колись вона розвозила посилки, а тепер в ній є все потрібне для керування підрозділом, бригадою чи батальйоном: столи, меблі, електрика, ліжка.
— Сядь, спробуй, яке лєжбіще м’яке.
— Оу, вау. Це ж м’якше, ніж у потязі.
— Яра з Міхаличем проєктували, а я дуже попросив, щоб дивани були м’які, аби хлопці висипалися.
У словах Чіфа багато турботи. Вона заповнює простір довкола, відчувається у запиленому повітрі, видна у самих розробках й чітко — у погляді очей, що давно не знали повноцінного відпочинку. Під нерозбірливі звуки радіо й відточене човгання нерівною зацементованою підлогою йдемо досліджувати темне приміщення. Чіф бігає, шукаючи вмикач. Я роззираюся.
Бачу ангар, але розумію, що це дім. Чіф удома.
Стіни покриті сажею. Тут, скоріш за все, було порошкове фарбування. Арка, що ділить два приміщення, з’явилася швидко: команда Чіфа проламала стіну, бо була потреба у проході.
Поверхні все ще темного приміщення рясніють бліками, що прокралися крізь арку і щілини. Їх достатньо, аби помітити пляшки, інструменти, що зачаїлися по закутках в очікуванні нового робочого дня. Моє вже притрушене пилом і стружкою взуття зачіпається за дроти, подекуди лежать дошки, завмерли турелі. Стеля затягнена цупкою чорною плівкою, оперезаною дерев’яними брусками. Виявляється, до попередніх орендарів, які перетворили ангар на склад, простір належав команді Чіфа. Кілька років тому тут був механічний цех і, як завжди, для цього Чіф повністю переобладнав приміщення.