Цей матеріал створено в межах спецпроєкту «Невидимі герої» про команду ГО «Інженерний корпус», яка працює на забезпечення технологічних потреб фронту. Через художні репортажі, відеопортрети і фото знайомимо з винахідниками, їхньою буденністю й власними «чому». З метою безпеки героїв імена, обличчя й деякі локації приховано.
Гр… Грум… Грррр... Бах! Гр!
У багажнику щось безустанно грюкоче.
— Павербанки… У багажнику багато павербанків, — бурмоче Чіф.
Ми їдемо холодним вечірнім містом. Надворі — кінець березня 2023 року. Автівки на узбіччі рясно вкриті снігом.
Я добре знаю маршрут. На Pajero, яку ми в команді називали Чорною перлиною, колись щодня їздили цими індустріальними вулицями, хаотичними ринковими площами, повз поодинокі дерева і бетонні паркани.
Наша ціль сьогодні незмінна: база — саме так ми називали місце роботи. Минув рік. Багато що сталося. Але Чіф досі щодня їздить туди. Їздить і працює, працює, працює, бо інакше не вміє.
Ми вже поряд. Темно, хоча подекуди блимають вуличні ліхтарі. Автівок майже нема: скоро комендантська. Дороги нерівні, старі, і рожева лама, прив’язана до дзеркала в салоні, стрибає у скаженому танці. До неї долучилися мерехтлива саламандра й амулет з маленьким вовком всередині — вся ця мізансцена неодмінно викликає посмішку, бо, якщо озирнутися на водія, контраст між очікуванням і реальністю вражає.
Чіф кремезний. Густе темне волосся вже сягає плечей. Каже, не стригтиме до перемоги. Принаймні така зачіска нагадує мені Чіфа, якого я зустріла колись, ще до початку спільної роботи. Тоді, восени 2018-го, він носив чорні окуляри й помаранчеву шкірянку. Сьогодні Чіф у камуфляжній куртці, темно-зеленій жилетці і зеленій флісовій кофті, на рукаві якої причеплений шеврон з прапором США від американського волонтера.
Чіф посивів. Йому майже 43 роки, але нічого не вказує на це, крім двоколірного, немовби строкатого волосся і невеликого мережива зморщок. Він розповідає багато історій, щиро і гучно сміється, робить паузи, аби на мить сховатися в думках і глибоко вдихнути затиснуту в руці «одноразку» — чергову електронну сигарету. Я ж тим часом вихоплюю його втомлений, але неймовірно теплий погляд карих очей.
На пункті пропуску охоронці одразу впізнають Чорну перлину. Чіфа ніби знає все місто: ось тут він брав участь у будівництві, тут — у розкопках, а там — офіс людини, замовлення якої колись виконував, обабіч — лікарня, де неодноразово лежав у дитинстві.
Дитиною він чимало хворів, але встигав вчитися у школі, згодом — у спецшколі, коледжі (де, до речі, кілька годин математики навіть у суботу), університеті. Найбільше в його буднях було науки:
— У третьому класі на уроках я читав книгу «Занимательная ядерная физика» (з рос. «Цікава ядерна фізика»), — промовляє він з легкістю.
У 21 рік Чіф став випускником Політехнічного інституту. Основна його спеціальність — «Конструктор-технолог радіоелектронної апаратури». Почав займатися типографським обладнанням, обслуговував і комп’ютерну техніку. Врешті став одним із першопрохідців на українському ринку «розумних будинків». Водночас займався й автоматизацією виробництв і верстатів. Коли почалася війна, з нуля побудував конструкторське бюро, скорочено — КБ.
Коли зустрічаєш Чіфа, неминуче відчуваєш досвідченість, але водночас і легкість сприйняття кожного нового виклику. Відчуваєш опору і довіру. Чіф багато втрачав, але щоразу якось знаходив вихід. І КБ він теж у 2021-му втратив. Тоді через пандемію зупинилася більшість проєктів, і бізнес опинився у стагнації. Згодом посипалися замовлення з автоматизації роботи кінотеатрів, музеїв, запуск технологій «розумних будинків».
24 лютого робота над військовою тематикою відновилася. Чіф починав один. До нього долучився товариш, довкола почали гуртуватися волонтери. Зараз інженерна команда охоплює 80 людей, які працюють на тисячі квадратних метрів майстерень і гаражів.
Ми загальмували біля чотириповерхової будівлі, де я колись працювала.
Холодно. Холод сповільнює вихід із прогрітого салону Перлини. Вітер проривається крізь тишу. Закутуємося дужче і, чвякаючи по змоклій гальці, йдемо до величезного ангару.
Двері ангару масивні, сталеві, гучні. Притримую, бо знаю, як гучно ляснуть. Всередині пахне пилом і роботою.
— Це один із наших підрозділів, який займається переобладнанням командно-штабних машин, — робить інтро Чіф, поки вмикається світло.
— Тут хтось є?
— А?
— Тут хтось є.
— А, ні, це радіо.
Ангар настільки великий, що, здається, сюди б вмістився невеликий літак. Стеля сягає щонайменш восьми метрів. Тут шумно: чи то від радіо, чи то від «дуйчиків», які щосили опалюють приміщення.
— Здебільшого ми працюємо з різними підрозділами Сил оборони України.
Чіф йде попереду, роззирається, показує дещо з десятків-десятків устаткувань і деталей, які хаотично — але по-інженерному гармонійно — розставлені по приміщенню. Майже одразу біля входу стоять величезні мобільні ретранслятори, GSM-станції. Ліворуч — турель. Для недосвідченого ока виглядає, наче залізна палка, проте насправді її значення суттєве.
— Такі турелі вже на Сході. Потрібні, аби на них ставили зброю і збивали «Шахеди», — продовжує розповідь Чіф, долонею закликавши мене піднятися імпровізованими сходами з цементних блоків. — Ось це — КПВТ. Кулемет. Настоящий кулемет.
— Прикритий простинкою?
Чіф відкидає простирадло, зелене, у милий квітковий принт, з плямами від рук.
— Кулемет зі Сходу. Ми просто робимо для нього станину. Тобто цей кулемет ставиться потім на ті турелі. За це треба надавати по жопі, бо він має стояти на складі, — скрипить зубами Чіф, ховаючи зброю під тканину, зелену, у квітковий принт.
Просто зараз Чіф і команда роблять двадцять станин (вони ж турелі) для зброї бійців Територіальної оборони міста. Каже, що прагнуть, аби на них можна було поставити різні кулемети. Кручу одну із таких турелей, поки він показує, де спуск, де постріл, де фіксація кулемета.
Чіф — винахідник. Деякі турелі є автоматичними, аби зберігати життя самих кулеметників. Зараз такі проходять випробування на фронті.
— Ось це — німецький DHL подарував Україні машини, — продовжує екскурсію Чіф, захоплено літаючи приміщенням ангара, — ми з цих поштових машин робимо командні пункти. Ми їх розбираємо всередині, переробляємо. Спочатку тим я займався, а тепер уже брат.
Зазираю у жовту машину. Колись вона розвозила посилки, а тепер в ній є все потрібне для керування підрозділом, бригадою чи батальйоном: столи, меблі, електрика, ліжка.
— Сядь, спробуй, яке лєжбіще м’яке.
— Оу, вау. Це ж м’якше, ніж у потязі.
— Яра з Міхаличем проєктували, а я дуже попросив, щоб дивани були м’які, аби хлопці висипалися.
У словах Чіфа багато турботи. Вона заповнює простір довкола, відчувається у запиленому повітрі, видна у самих розробках й чітко — у погляді очей, що давно не знали повноцінного відпочинку. Під нерозбірливі звуки радіо й відточене човгання нерівною зацементованою підлогою йдемо досліджувати темне приміщення. Чіф бігає, шукаючи вмикач. Я роззираюся.
Бачу ангар, але розумію, що це дім. Чіф удома.
Стіни покриті сажею. Тут, скоріш за все, було порошкове фарбування. Арка, що ділить два приміщення, з’явилася швидко: команда Чіфа проламала стіну, бо була потреба у проході.
Поверхні все ще темного приміщення рясніють бліками, що прокралися крізь арку і щілини. Їх достатньо, аби помітити пляшки, інструменти, що зачаїлися по закутках в очікуванні нового робочого дня. Моє вже притрушене пилом і стружкою взуття зачіпається за дроти, подекуди лежать дошки, завмерли турелі. Стеля затягнена цупкою чорною плівкою, оперезаною дерев’яними брусками. Виявляється, до попередніх орендарів, які перетворили ангар на склад, простір належав команді Чіфа. Кілька років тому тут був механічний цех і, як завжди, для цього Чіф повністю переобладнав приміщення.
На годиннику — 22:49. Шукаючи вмикач, він встиг домовитися про робочу зустріч.
— Залазь.
У величезні грубі машини залізти не так і легко, хіба що навколішки. Цих велетнів передадуть командам наступу.
— Голова.
Бамммм!!
— Ай!
У машині низька стеля, бо військові тут працюють, сидячи за ноутбуками. І ми теж, не зволікаючи, присіли на охайні темно-зелені стільчики.
— Сссссобака. Треба перероблювати. Високі…. досить високі. Чому, окрім мене, ніхто цього не бачить…
Роздратованість Чіфа на помилку зі столиками тривала лише кілька секунд. Він захоплено розповідає про машину: тут є і ІР-телефон, і радіостанція. Коли ж треба працювати поза машиною, можна забрати ноутбук, радіостанцію та акумулятор і перейти у підвал чи бліндаж.
— Перший-перший, я сімдесят четвертий, — грайливо наговорює у телефон Чіф.
Це пункти керування новими бригадами, що йтимуть у наступ. Головне завдання Чіфа і його колег — у тому, аби спроєктувати розміщення військових всередині: де сидить командир, зв’язківець, розвідник — робочі місця планують згідно із завданням зв’язківців. Машини всередині розбирають і перепроєктовують. Це величезна робота, каже Чіф, тому навіть повернувся завчасно з відрядження в районі Бахмута.
— Маємо зробити так, щоб, коли машина заглушена, все працювало. Аби була електроенергія, інтернет, працював Starlink і так далі.
На столиках виблискує ще не прибрана металева стружка, скручена у рогалики різної форми.
— І взагалі нам за це не платять.
— Чекай, як ти розподіляєш, за що тобі платять, а за що — ні?
— Мені ні за що не платять. Я продаю лише павербанки. А ці машини… за наш, а, точніше, за мій кошт, — Чіф сміється, хоча, певно, веселого тут бракує.
Він сидить навпроти, крутить у руках пляшку улюбленої солодкої води. Чіф у роздумах, погляд застиг на якійсь деталі.
— Я не знаю, чому, не знаю, де цьому навчився, але чомусь наші проєкти виходять корисними для військових… Я не знаю, якими вони будуть. Але завдання, аби все було чітко. Як оцей стіл. Але тут про**б жорсткий.
— Ну, може, трохи нижчий, але ж бачиш: працювати так можна.
— Бачиш, а для мене це проблема. Із таких маленьких задач, які потрібно вирішувати… Якби у нас були ще наступні два дні, відправив би на переробку. Це все дрібниці, але коли людина сідає в машину, в якій їй комфортно працювати… навіть не те, що комфортно. Людина, яка сидить на цьому робочому місці, має робити якомога менше рухів. Моє завдання — робити так, щоб все було ефективно. Щоб це було безпечно, були правильні гвинтики. Правильно заповнені інструкції. Щоб працював той же Starlink, — Чіф глибоко затягує цигарку й випускає хмарку диму. — У цій машині є виходи зверху, зліва і справа, позаду. У такій конфігурації військовий може у будь-який вихід піти — це важливо.
Чіф багато курить, коли багато думає, тож із часом перейшов на електронні цигарки. На фоні розмови радіо видає всім знайомий відлік: пік. пік. пік. піііііік. двадцять третя година. Чіф не звертає уваги на звуки з ангару:
— До нас зараз кожен день приїжджають різні люди… від лейтенанта до бригадного генерала. Приїжджають «великі шишки» з різних командувань. Не знав, що спілкуюся з бригадним генералом. Спілкувався як зі звичайною людиною. Потім, коли він пішов, я запитав, хто то був. Сказали, що бригадний генерал. Я такий: «О, чудово». З деякими такими ми навіть потоварюшували.
На двомовність Чіфа вже майже нічого не вказує, окрім рідкісних помилок у вимові.
Він знову пірнув у себе, розкрутив пляшку і зробив ковток. Думав лише мить, аби змінити напрям розповіді.
— Наша задача — облегшити життя військових і тих, хто забезпечують. Наша задача — аби це ще й не коштувало усі гроші світу. Ми не Укроборонпром. Ми і так менш корисні. Про нас просто знають багато військових по всій країні.
— Чи ти розповідаєш про свої роботи?
— На тєлєк я не виходжу. Іноді черв’ячок гризе, що треба виходити і бити п’яткою в груди. А потім думаю, що ну навіщо.
— То не виходиш?
— На тєлєк? Нє. Журналісти часом приїжджають, питають: «А можна ми про вас матеріал напишемо?» Так, можна, але я не знаю, про що писати. «Та тут так багато всього!»
Поки говоримо, на радіо пустили сьогоднішню промову Зеленського. Чіф переводить подих. Обоє знаємо, що військові і так дізнаються про нього та винаходи, бо з самого старту його кар’єри головним інструментом було і є сарафанне радіо. Як він часом каже сором’язливим тоном: «У тусовці мене знають».
— Коли почали знову переобладнувати зв’язок на танках, бачив, що це якось несистемно іде. Почав тикатися наверх, поки не дійшов до самого головного. Головної людини в Україні, яка займається переобладнанням зв’язку.
— З’ясувалося, що не всі вміють робити… Я за системну роботу: аби все, що робиться в країні, було системним. Тобто ми можемо брати на себе задачу розробляти документацію під виріб і робити дослідні зразки. А інші можуть робити [виріб] за цими дослідними зразками. Не треба вигадувати велосипед взагалі. Ми розробили, здали документацію, вони її взяли і зробили таку саму машину, а не витрачали на розробку кілька тижнів. Знаю компанії, які розробляли навіть роками.
Ми повільно рухаємося до виходу. Чіф обходить ангар, вимикає прилади. Оминаємо коробки, бетономішалку, дроти, газові балони, кабіну авто, вентилятор, роздроблену на метал і дерево автівку, гуму, силові кабелі, кабелі від радіостанцій, купку палет, акумулятори від фінських та американських волонтерів, багацько обладнання і десятки машин й турелей.
На виході поряд з маленькими, навіть кумедними жовтими дверима стоять вже почорнілі умивальники — лише зараз їх помітила. Тут працівники цеху відмивають руки спеціальною пастою. Над умивальниками — на диво, лишень ледь-ледь заплямоване дзеркало. Поряд зі мною стоїть усміхнений Чіф.
— Як ти зрозумів, що інжиніринг і винаходи — це твоє?
— Я не пам’ятаю, але мама розповідала, як десь у три чи чотири роки я розібрав велосипед доньки її подруги, що заїхала до неї на чай. Мама побачила, що велосипед розібраний, а я стою дивлюся і думаю, як його зібрати. То і сказала подрузі: «Лиши. Він збере». А десь у сім років мені було вже дуже цікаво. Купували конструктори. Весь час з ними були разом. Мені були цікаві книжки: фізика, математика, генетика, географія, вулканологія.
Хобі Чіфа стало його професією. І це, вочевидь, на щастя всім нам. Сам себе називає «кривим» бізнесменом, бо, хоч ніколи і не гнався за прибутком, розумів, що гроші потрібні, адже дають певну свободу вибору.
Чіфом Чіф є для близького друга Макса і для 67 бригади. Інші ж називають його Мамою Уткою:
— Я намагався зробити з компанії братерство. Розумів, що будуть ті, хто є основою і ті, хто прийшли лише заробляти гроші, — мовив він, зачиняючи ангар.
Ще Чіфа знають як Гендальфа — з часів, коли він тільки долучився до толкіністів.
Чвякаючи по змоклій гальці, ховаючи швидко змерзлі руки у кишені, чимчикуємо у будівлю навпроти. До старого офісу, де колись будували хаб для юних інноваторів, де працювали інженери і конструктори КБ, брейнстормили й ми щодо ідей розвитку спільного проєкту. Нині ці приміщення заповнені дронами, 3D-принтерами, великими павербанками, бомбардувальниками, безпілотними літаками, станціями керування, сумками під павербанки.
Незмінним є Чіф, Мама Утка і Гендальф. Кремезний інженер-винахідник із мегаполісу, який все життя присвятив розробці нових технологій, палко закоханий у всесвіт Толкіна, вивчення зірок, історії та міфології, поціновувач кави із заправок і гір. Той, хто нині почувається на своєму місці як ніколи раніше.
Для незнайомих він може здатися надто дивним: як такий розум поєднується з дитячою інфантильністю? Як так сталося, що той, хто керує великою командою, модернізує танки, не може втриматися, аби не підбігти до ставка з качками?
Найпевніше тому, що без дитячості не існує допитливості, а без неї — винахідництва.
Знайомтеся з усіма героями спецпроєкту «Невидимі герої» за посиланням. Підтримати волонтерську діяльність ГО “Інженерний корпус” можна на їхньому сайті.
Текст: Олександра Буленок
Фото: Антон Федоров
Відео: Денис Захарченко, Анатолій Василенко, Тарас Греськов, Rookamy production
