Науковці, навіть всесвітньо відомі експерти, також піддаються маніпуляціям та потрапляють у пастку когнітивних викривлень. Україна для багатьох стала сліпою плямою, щодо якої інформацію черпають з нерелевантних історичних паралелей, не завжди усвідомлених імперських стереотипів і напряму з російських наративів. Гординя і самовпевненість багатьох представників західного суспільства заважає їм дослухатися до голосу тих, кого війна заторкнула найбільше – самих українців. І науковці тут не виняток. Публікуємо серію матеріалів з аналізом кремлівських наративів в тезах західних інтелектуалів. Перша частина матеріалу тут, друга – тут.
Інформаційний вакуум
«Через те, що жодна з держав, які існують зараз між Берліном і москвою, не існували в час постання сучасної історіографії, їхні історії продовжують нести печать штучності, несправжності»
Марк фон Гаґен, «Чи є в України історія?»,
осінь 1995 року
«Дослідники росії мають залежність від російської держави. Не від сьогоднішньої під правлінням путіна, а від концепції як такої»
Сюзан Сміт-Пітер, «Що дослідники росії завинили Україні?»,
1 квітня 2022 року
У великому матеріалі в New Yorker про те, як розвивалися контакти нашого командування зі США і розширювалося постачання нам озброєння, представник Міністерства оборони США зізнався: «Я думаю, певною мірою ми перенесли свій досвід в Афганістані на Україну». В адміністрації президента Байдена вважали, що Росія нас захопить за лічені дні за схожим сценарієм до того, як таліби захопили владу в Афганістані після виведення американських військ – разом зі складами американського озброєння. Це стало однією з головних причин не давати нам важкого озброєння напередодні російського вторгнення, що коштувало нам вже багатьох життів і жахливих руйнувань.
Те, що в керівному органі впливової і розвиненої країни, який має у своєму розпорядженні знання і експертизу одних із найкращих у світі фахівців, такі доленосні рішення ухвалювали, опираючись на паралелі із ситуацією, в якій дуже важко знайти хоч щось спільне із нашою, свідчить, що проблема зі сприйняттям нас у світі куди глибша, ніж та жменька відірваних від реальності апологетів Кремля, про яких була мова у попередніх частинах. Чимало експертів – зокрема експертів з Росії та країн колишнього Радянського союзу – напередодні повномасштабного вторгнення переоцінювали Росію і недооцінювали нас.
Чому так? Правда в тому, що про нас нічого не знали. Одна із функцій імперій, наслідки якої залишаються надовго після їхнього розпаду, – це позбавлення голосу колонізованих ними народів. Як писав Йозеф Рот у 1920-х, ми належимо до категорії «росіян і т. ін.». Радник президента України Михайло Подоляк зазначив журналісту New Yorker, що до повномасштабного вторгнення «за Україною не визнавали власної агентності, ми радше були одним з багатьох елементів керування стосунками з Росією». Україну розглядали насамперед як територію, як зону російського впливу.
Велику роль у цьому відігравала преса. Як вказує політолог Тарас Кузьо, офіси більшості західних медіа, які відповідали за матеріали про Україну, базувалися в Москві, і кореспонденти рідко їздили в Україну для підготовки матеріалу. Наприклад, Washington Post лише після повномасштабного вторгнення відкрила офіс у Києві, і очолила його Ізабель Хуршудян – раніше кореспондентка в Росії: «Я сама була журналісткою московського бюро останні два роки, і щоразу як приїжджала в Україну, почувала себе дивно. Люди казали, що не потрібно висвітлювати події в Україні з Москви, тому я намагалася приїхати сюди, щоб ».
Західні експерти нехтували джерелами з України та даними українських соцопитувань. Відсутність інформації про Україну з самої України впливала на образ її в медіа та експертному середовищі. За словами директорки Українського форуму в британському Королівському інституті міжнародних відносин Орисі Люцевич, «у кращому випадку Україну бачили схожою на Росію; але, можливо, гіршою. Її вважали нестабільною, схильною до повстань і в повній волі олігархів – більш корумпованою, більш розділеною, більш нестабільною, ніж велетень по сусідству».
Не менш печальна ситуація в академічних колах. Колишнє колоніальне становище України призводить до того, що нас дуже мало вивчають окремо, не через призму російської метрополії. Ще в 1995 році, коли нові незалежні країни щойно з’явилися на мапі на місці СРСР, і на Заході не дуже знали, як оцінювати цю ситуацію, історик Марк фон Гаґен описував цю прогалину в статті «Чи є в України історія?».
Гаґен вказував, що у великих англо-американських, німецьких та японських наукових центрах історія України як окрема галузь досліджень була відсутня. Окремі винятки в Канаді та в Центрі українських студій при Гарварді були засновані українською діаспорою, і в них працювали лише фахівці українського походження, що дозволяло західним фахівцям списувати будь-яке вивчення історії України як політичне лобіювання національних інтересів, і не розглядати галузь серйозно як «об’єктивну» історію.
У цьому сенсі ситуація з історією України була схожою до історій інших східноєвропейських країн – територій «між Берліном і Москвою», для яких історію писали ці два великі геополітичні центри. Гаґен вказує, що «біла» еміграція з Росії на Заході, яка мала імперську ідентичність незалежно від політичних поглядів, формувала історіографію всього регіону. На відміну від історії України, історія Росії – з її імперською оптикою, – давно перестала бути справою винятково діаспори і приваблювала багатьох західних науковців.
Як саме виглядає ця оптика, можна зрозуміти з відкритого листа історикині Сюзан Сміт-Пітер «Що дослідники Росії завинили Україні», написаного під впливом війни навесні цього року: «Нам необхідно зайнятися моральним переосмисленням, щоб побачити способи, в які ми приймали точку зору російської держави за замовчуванням». Вона вказує, що вся російська історіографія починаючи від цілковито державницька, і що більшість дослідників Росії підпадають під вплив цього загальноприйнятого дискурсу. «Нерідко трапляються прочитання історій неросійських регіонів, розказані головно через досвід російських імперіалістів різних епох». Все, що за межами погляду російських чиновників різних рівнів, залишається за дужками.
Іронічно, що фон Гаґен застерігав, що «це не означає, що тепер треба відкривати всюди кафедри історії України», але зараз, понад чверть століття по тому, історик Тімоті Снайдер кидає студентам виклик знайти хоч один ще загальний курс з історії України серед усіх американських університетів крім його власного – і студентам вдається знайти лише один, Сергія Плохія, який все ще належить до істориків з української діаспори. , «Брама Європи», як спроба дати американському читачу уявлення про загальну історію України з точки зору самих українців**, вийшла у США тільки в 2015 році – після того, як Революція Гідності та окупація Росією Криму нагадали світу про наше існування.
Культурна політика як частина війни
«Правила війни суттєво змінились. Зросла роль невоєнних способів у досягненні політичних і стратегічних цілей… Акцент… зміщується в сторону широкого використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів, реалізовуваних з задіянням протестного потенціалу населення»
Валєрій Ґєрасімов, голова російського Генштабу, «Цінність науки в передбаченні»,
26 лютого 2013 року
«Відділ 54777 може стояти за будь-якою урядовою, громадською чи релігійною інституцією. Православна церква, державні газети і телеканали, спортклуби, турагенції, програми культурного та освітнього обміну, та персонал, який їх складає, всі є потенційними шляхами ведення інформаційної війни з боку ГРУ»
Андрєй Солдатов та Майкл Вайс, «Витоки з Акваріуму: всередині програми з психологічної війни в ГРУ»,
7 грудня 2020 року
Не традицією «білих» емігрантів єдиною. Вакуум знань про регіон в широкої публіки відкриває можливості для заповнення його вже сучасною російською пропагандою. І росія докладає чимало зусиль і коштів, щоб цим скористатися – як у форматі офіційної інформаційної та культурної політики і (щоправда, в російському розумінні терміну), так і через підкуп радикальних правих і лівих політиків, і таємні «інформаційно-психологічні операції».
На офіційному рівні Росія почала працювати над створенням свого іміджу і просуванням своїх наративів з 2000-х, приблизно з другого терміну Путіна як президента, але певний час ще намацувала напрямок, у якому рухатися. Згідно з , в 2010-х роках російська влада консолідувала власне, відмінне від американського, бачення soft power: як інструменту досягнення геополітичних цілей, сконцентрованого, на противагу американській концепції, не в діях громадянського суспільства, а в руках держави, і не в привабливості, а у вмілих маніпуляціях.
У той самий час, як зазначає Тімоті Снайдер у книжці «Шлях до несвободи», у відповідь на протести проти фальсифікації виборів 2011 року і щоб легітимізувати обрання Путіна президентом на третій термін, російська верхівка звертається до ідеології російського фашистського мислителя Івана Ільїна, якого Путін цитував і в недавніх промовах, і просувається наратив протиставлення «чистої» Росії «гнилому» Заходу.
Soft power бачиться російською верхівкою як один з інструментів цього уявного геополітичного протистояння. Фахівець зі Східної Європи і радник при Німецькій раді з міжнародних справ Штефан Майстер у своєму звіті 2016 року називає ці спроби інформаційною війною і вказує, що Росія використовує їх як частину гібридної війни проти Заходу. «Для російських лідерів soft power – це не про привабливість; натомість вона позначає невійськові інструменти маніпуляції, підважування і послаблення опонентів, додаток до військової сили Москви».
Щоб здійснювати цей вплив, Росія почала створювати інституції, спрямовані на роботу в сфері культури, науки, освіти та інформаційної політики на міжнародному рівні. Тоді відкривається низка російських ЗМІ, спрямованих на роботу в інших країнах, найвідомішими з яких є Russia Today та Sputnik. Щоб збільшити свою привабливість і підсилити престиж у світі, Росія (ймовірно, не без корупції) здобуває права на проведення великих спортивних подій, серед яких найзначніші Олімпіада в Сочі 2014 року, яка збіглася у часі з Революцієї гідності в Україні і початком операції з окупації Криму, та Чемпіонат світу з футболу 2018 року. У культурі й науці, зокрема в кооптації західних експертів, головними інституціями стають Россотруднічєство, фонд «Русскій мір» і Валдайський дискусійний клуб.
Фонд «Русскій мір» був заснований у 2007 році президентським указом (хоча формально це неурядова організація), щоб просувати російську мову, культуру та освіту. Фонд нагороджує найкращих вчителів та учнів з російської мови, а також має низку стипендій для іноземців і програм співпраці. Проводить конференції, олімпіади тощо. Як зазначає дослідниця з Українського інституту Надія Коваль, одним з перших завдань фонду було детальне пропрацювання самої ідеї «русского міра», на яку мала опиратися російська політика впливу.
Українцям словосполучення «русскій мір» стало знайомим, коли Росія почала застосовувати цю ідеологему для закликів до сепаратизму на Донбасі. Згідно з цим уявленням, «русскій мір» – це єдиний російський культурний та мовний простір, який простягається далеко за межі російських кордонів і на який Росія має певні права. Створення терміну «русскій мір» і ідей, які за ним стоять, приписують Петру Щєдровіцкому, сину і послідовнику засновника псевдонаукової течії методологів Ґєорґія Щєдровіцкого.
зародилася в Радянському союзі в умовах вакууму на місці суспільних та гуманітарних наук. У колі методологів розвинулися уявлення, що суспільством можна механістично керувати, досягаючи чи не будь-яких бажаних результатів – своєрідне крайнє вираження «». Не дивно, що багато представників цього кола з розпадом СРСР почали робити кар’єру політтехнологів (саме слово вигадали в Росії, і цілком можливо, що воно походить з того ж кола – англійською такого терміна немає). До них належить і , автор геноцидальної статті про «деукраїнізацію», та головний архітектор політичної ідеології в кремлі Сєрґєй Кірієнко. Як бачимо, ідеї «русского міра» та концепція інформаційного впливу на суспільство, яка є основою російських уявлень про soft power, тісно пов’язані навіть на рівні персоналій.
У 2008 році було засноване «Россотруднічєство» зі схожими завданнями, але офіційно при Міністерстві закордонних справ як федеральна агенція, діяльність якої формально мала бути спрямована на країни СНД. Згодом агенція розширила сферу діяльності на російську діаспору по всьому світу, відкривши свої представництва у багатьох країнах. Наприклад, дуже активно агенція працює з російською діаспорою в Німеччині.
Штефан Майстер вказує, що Росія розглядає росіян за кордоном як своїх «співвітчизників»: «Навіть якщо російські німці мають німецькі паспорти і мешкають в Німеччині вже багато років, в очах Кремля вони завжди будуть росіянами і російська держава має їх захищати незалежно від того, чи вони цього хочуть». Росіяни за кордоном далі дивляться російські медіа і стають джерелом поширення російських наративів.
У питанні кооптації західних експертів окремої уваги заслуговує Валдайський дискусійний клуб з однойменним форумом, куди щороку приїжджає з візитами Путін. Серед запрошених експертів тут відмітилися політологи, економісти та історики з багатьох країн, серед яких США, Великобританія, Італія, Німеччина, Ізраїль, Бразилія, а також менш демократичні країни, як Китай, Саудівська Аравія та, звісно ж, країни СНД. Наприклад, ось професор соціології з Кембриджа (щоправда, вже на пенсії) Девід Лейн вчить росіян, як краще використовувати soft power, повторюючи російські тези про міжнародну політику, а ось історик Домінік Лівен просуває вигідні для Росії тези про Брекзит з висновком, що «схоже, ми повертаємося до Європи 1870– 945 рр., коли мир, стабільність та процвітання в Європі залежали насамперед від російсько-німецьких відносин і від мудрості, співпраці та стриманості російських і німецьких лідерів».
Крім згаданих інституцій, є ще ціла низка менших «неурядових» організацій, серед яких Фонд Ґорчакова, Фонд Андрія Первозванного, бібліотека «Російська література за кордоном», кілька інших організацій, спрямованих на діаспору.
Усі ці інституції створюють платформи та проводять різні події, які часто слугують непрямим підкупом. Науковців приймають з почестями, організовують їм приємне перебування під час конференцій, дають майданчик тим, хто, як Лейн, уже вийшов на пенсію, і в альма-матер його професійні послуги більше не потрібні, відкривають доступ в ефір на міжнародних російських телеканалах та інші способи потішити своє его. Взамін потрібно лише надати російському баченню геополітики та історії наукового звучання.
Та навіть це все – лише верхівка айсберга. Скільки операцій з російського впливу відбувається за лаштунками, поки що важко оцінити. Поглянути краєм ока, як вони можуть виглядати, дозволяє відносно нещодавній витік інформації про діяльність особливого відділі ГРУ, яке спеціалізувалося на інформаційній війні, ІПСО та просуванні необхідних Росії поглядів на Заході, зокрема через культурні інституції та російську православну церкву. Про роль російської православної церкви ми саме зараз дізнаємося більше у міру того, як в їхніх храмах проводить обшуки СБУ.
Оцінити обсяг впливу цих та інших цілеспрямованих дій на загальне інформаційне поле на Заході і в нас можливо буде хіба через тривалий час, коли – якщо – всі архіви сучасних російських спецслужб стануть доступними дослідникам і широкій громадськості.
Поки варто лише пам’ятати, що немає «невинних» російських організацій, які повністю «поза політикою». Навіть так звані «ліберали», які склали нову хвилю еміграції після повномасштабного вторгнення, як і «білі» емігранти колись, опонують поточній владі, але не імперському проєкту загалом, і часто служать рупорами імперських наративів цілком автономно і з власної волі.
Раді обманюватися
«Історія про Велику вітчизняну війну стала власним засновницьким міфом для СРСР. У ній і жертви, і кати, і комуністи, і куркулі, українці так само, як росіяни та євреї, змогли побачити себе членами єдиного суспільства переможців»
Йорґ Баберовські, «Між імперіями»,
13 березня 2014 року
Окрім безпосереднього впливу – фінансування, приємних запрошень на події та іншого «залицяння» до західної експертної спільноти – Росія просуває свою soft power завдяки тому, що прекрасно знає про усталені на Заході стереотипи про себе і вміє використовувати їх для досягнення своїх цілей. Як мовилося у попередній частині, Росія на Заході ще щонайменше з ХІХ століття, а можливо з доби Просвітництва, має образ дволикої імперії-Януса. Одне обличчя – потенційної прогресивної європейської держави, друге – відсталої східної деспотії. Одне обличчя – імперське і завойовницьке, інше – недорозвиненої відносно Заходу держави, яка приречена на підлегле становище. Уявлення про те, що таке «прогресивне» і «європейське», мінялися, але стереотипи живуть досі.
На правому політичному фланзі Росія активно використовує поєднання образів східної деспотії і європейськості, щоб змальовувати себе як форпост «традиційних цінностей». Базуючись на ідеях Ільїна, російська верхівка конструює Росію як «головного європейського консерватора», який притримується «справжніх» європейських цінностей, начебто втрачених самою Європою – цим самим вигідно обертаючи уявлення про свою «відсталу східну» природу з мінуса на плюс.
Сама ідея «деспотії» як «сильної руки», яка може дозволити собі порушувати «лицемірні» правила на кшталт міжнародного законодавства чи прав людини в ім’я вищих державних інтересів, приваблює не лише неофашистів, а й представників так званої течії «реалізму» в теорії міжнародних відносин, яскравим представником якої є згадуваний у попередніх частинах . Путін, за його словами, «першокласний стратег, якого варто боятися і поважати будь-кому, хто кидає йому виклик в міжнародній політиці». Дотримання ліберальних цінностей, таких як підтримка демократії чи права слабших держав на суверенні рішення щодо власної міжнародної політики, зокрема вступ у військові альянси, з цієї точки зору може видаватися слабкістю, яка тільки створює проблеми, бо заперечує цинічну «реальність» протистояння супердержав – слабкість, якої немає в Росії.
З лівого ж флангу Росія, навпаки, використовує стереотип про свою роль як «», «цивілізуючу» силу в регіоні, роздуваючи страхи про уявних «дикунів»-нацистів, які вчинили «державний переворот» і спровокували «громадянську війну» в Україні. Активно Росія використовує і (частково виправдану, але часто доведену до абсурду) критику міжнародної політики США, яка лунає всередині країни і в ЄС, граючи на європо- чи радше америкоцентризмі і сприйнятті Росії як жертви зверхньої колоніальної політики Заходу.
Тут вона опирається на мультикультуралізм і критику уявлень про «цивілізаторську» місію Заходу, щоб довести її до абсурду – де мультикультуралізм перетворюється на моральний релятивізм. Права людини та демократія називаються суто західною вигадкою, яку начебто не можна нав’язувати іншим частинам світу, для яких «природні» і «традиційні» інші типи суспільних взаємодій. Так критика європоцентризму робить повне коло і де-факто починає стверджувати, що права людини є лише у європейців та американців, тоді як в інших куточках планети людям «нормально» і «природно» жити в жорстких авторитарних суспільствах. А в Росії, відповідно, є «природне право» на свої колишні колонії, бо в неї з ними інші, особливі стосунки, на які досвід західних імперій переносити не можна.
Просувати це бачення допомагає і буцімто комуністичне минуле срср з його «дружбою народів» і позірною рівністю, і, звісно ж, з перемогою над нацизмом. Це дозволяє до Радянського союзу досі застосовувати ті самі тези про модернізацію «відсталих країн», які щодо західних імперій вживати вважалося б архаїчним расизмом. Так, дослідниці Ботакоз Касимбекова та Еріка Марат вказують, що більшість західної академічної літератури продовжує розглядати СРСР як позитивний чинник для країн Центральної Азії, який приніс в регіон школи, інфраструктуру і навіть встановив кордони національних республік.
Останнє нагадує неодноразово повторювану Путіном тезу, що Україну створив Ленін. «Україна – дитя радянської національної політики», повторює за ним професор східноєвропейської історії з Університету ім. Гумбольдта Йорґ Баберовські. Він також переконаний, що русифікація східної частини України в радянські часи була позитивним процесом з точки зору її мешканців, і взагалі чи не в усіх, крім українських націоналістів, була радянська ідентичність, і вони бачили імперію як щось хороше. Доходить до того, що перемога в Другій світовій у майже біблійному образі лева поряд з ягнятком «об’єднала жертв і катів, комуністів і куркулів, українців, росіян і євреїв».
Особливо дивно бачити ці тези, враховуючи, що Баберовскі – дослідник сталінського терору, який навіть встряв у скандал, де студентське крило Партії соціалістичної рівності звинуватило його в перекручуванні історії з виправданням Гітлера, і йому доводилося подавати на них в суд за наклеп. Що ще раз показує, наскільки факт перемоги срср над Гітлером викривляє сприйняття російської історії та політики в Німеччині.
Касимбекова та Марат вказують також, що Росія використовує радянську спадщину вкрай активно не лише на Заході. Особливо це помітно в країнах Африки, яких Кремль щоразу мобілізує для голосування в ООН, опираючись ще на радянські зв’язки і радянську міжнародну політику, та досі позиціонуючи Росію як центр, який протистоїть західному загарбницькому капіталізму.
Декларована СРСР комуністична ідеологія робить проблемним і розгляд російської колоніальної політики у постколоніальних студіях. У вступі до спеціального випуску Journal of Postcolonial Writing, присвяченого радянській колоніальній спадщині, редакторки вказують однією з причин сліпоти до радянських імперських практик і відмови їх так розглядати ідеологічну відмінність – більшість постколоніальних студій спрямовані проти капіталістичних практик, і тому не бачать схожості між західними імперіями і «будівництвом комунізму». Західні дослідники досі тяжіють розглядати колишні радянські республіки через призму «постсоціалізму», який є повністю зовнішньою конструкцією, що ігнорує голоси тих народів, які досліджує.
Літературознавиця і дослідниця російських імперських наративів Ева Томпсон вказує на інші відмінності: Росія – континентальна імперія, і її колонії не перебували за морем, що в цілком європоцентричному ключі є своєрідним «золотим стандартом» імперіалізму, а весь решта наче трохи «несправжній». Тож тут навіть особливо старатися не треба – європоцентризм всієї галузі принаймні в англомовній її частині робить за Росію всю роботу самостійно, і пробивати цю стіну, щоб деколонізувати постколоніальні студії, нам доведеться ще довго.
Особливо ж важко просувати постколоніальну критику російської політики через те, що в самих колишніх колоніях до цього підходу неоднозначне ставлення. Так, за словами Еви Томпсон, багатьох польських (і, ймовірно, не тільки) дослідників ця ідея відштовхує саме через зв’язок галузі з марксизмом. З іншого боку, позбувшись колоніального гніту московської метрополії, ми часто ще надто схильні беззастережно приймати погляд з боку альтернативної «хорошої» західної метрополії, що, звісно ж, не дає нам змоги підважити європейські та американські стереотипи про нас.
Загалом повномасштабне вторгнення чи не вперше змусило Захід помітити нас по-справжньому. І хоча в деяких країнах на кшталт Франції досі навіть російських вбивць слухають охочіше, ніж українців, в нас з’явився шанс деколонізувати історію Російської імперії на Заході. А можливо, деколонізація тепер чекає і саму Росію. Щонайменше, війна вже штовхає людей з інших колишніх російських колоній переглядати своє минуле та віднаходити свою ідентичність. Але попереду ще дуже багато роботи, і ми тільки на початку цього шляху.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
