Після пів року повномасштабної війни європейські країни вирішили посилити заборони на перетин своїх кордонів для росіян. Міністри закордонних справ ЄС на нараді в Празі домовилися про призупинення спрощеного візового режиму для громадян Росії. Це не означає, що ЄС перестане видавати візи росіянам. Але тепер процес її отримання для громадянина росії буде значно складнішим, а також дорожчим – за те, щоб отримати дозвіл на в’їзд, доведеться платити не 35, а 80 євро1. Це повинно значно скоротити кількість віз, які видають, і, відповідно, кількість росіян, які їдуть у Європу. Таке рішення прийняли й із безпекових міркувань2. Разом з цим деякі країни, як-от Естонія, Литва, Латвія та Польща повністю заборонили в’їзд росіянам з туристичними візами. Таке ж рішення готується ухвалити Фінляндія. Ба більше, уряд країни запропонував внести туристичні візи у санкційний список ЄС.
Насправді право на в’їзд як привілей і заборона перетинати кордон як ефективний спосіб покарання чи контролю – основна причина виникнення віз. Коли ж з’явилися документи для перетину кордонів, які країни вперше запровадили візи та як вони стали такими, як сьогодні – розповідаємо далі.
Візи як листи-прохання
Є згадки про те, що документи для переміщення осіб вимагали ще в Китаї під час правління династії Цінь та згодом, коли при владі була династія Хань. А це 221 рік до н.е. – 9 рік н.е.. Щоб регулювати потік переміщень і посилити свій контроль, влада запроваджувала суворі закони. У них зокрема йшлося про контрольно-пропускні пункти в різних регіонах країни та транзитні дозволи для подорожей з будь-якою метою.
У середньовічному людям, які були зобов’язані платити податки, видавали документ, який називався bara`a. Він містив інформацію про людину і був своєрідним підтвердженням того, що вона справді сплачує податки. Але цей документ виконував і візову функцію. Він був перепусткою до інших регіонів країни під час мандрівок.
Щось схоже на візу також згадується у 444 році до н.е. в Старому Завіті. У книзі Неємії є історія про те, як Неємія, який був службовцем при дворі царя Персії Артаксеркса І, попросив дозволу царя поїхати до Юдеї. Цар погодився і написав листа «намісникам за рікою». У ньому він просив безпечного проходу для Неємії, коли той буде подорожувати їхніми землями.
Такі листи-перепустки використовували, щоб гарантувати безпечний в’їзд та виїзд з країни. Наприклад, у ранньому Середньовіччі, під час тих періодів, коли мусульмани контролювали Святу Землю, християни просили в них листи-гарантії безпечного проїзду, щоб спокійно дістатися до Єрусалиму.
Ваш паспорт, будь ласка
У середньовічній Європі мандрівникам, які хотіли в’їхати в країну, теж видавали документ – passeport. Слово походить зі старофранцузької та буквально означає «дозвіл на проїзд через порт». Де «passen» – проходити, а «port» – порт. Хоча першочергово до англійської та французької слово «port» прийшло з латини, де означало ворота, міську браму. У такому документі зазвичай був перелік міст, які власник мав дозвіл відвідувати – для справ чи проїздом.
Широкого вжитку слово набуло завдяки королю Англіїї Генріху V. У 1414 році за його правління парламент затвердив закон, у якому йшлося про так званий safe conduct – безпечний проїзд. Повна назва закону звучала приблизно так: Закон про покарання порушників та безпечного проїзду: і про призначення охоронців у кожному порту. З цього моменту листи-прохання про безпечний проїзд, які фактично придумали для того, щоб ворог або просто чужинець міг перетнути кордон іноземної країни та залишитися при цьому живим, перестали бути просто джентельменськими угодами і стали офіційними документами.
У цьому самому документі вперше згадували про паспорти як про документи для в’їзду чи виїзду з країни. У 1540 році у Британії почали офіційно робити проїзні документи, їх видавала Таємна рада Англії (орган радників британського монарха), яка займалася цим аж до кінця XVIII століття. Тоді такі паспорти вже стали звичним явищем. Але не для всіх. Спочатку паспорти були призначені лише для дипломатів, чиновників або ж торговців. Згодом документ почали видавати й іншим людям. Однак за паспорт потрібно було платити, тому дозволити собі подорожі могли лише заможні мандрівники.
У найперших паспортах не було ідентифікаційних даних про людину – ні віку, ні конкретного місця проживання, ні дати народження. Першочергово їх робили для іноземців, а не для громадян держави.
Разом з Британією видавали проїзні документи й інші країни. У 1420 році король Франції Людовик XI почав робити документи, призначені для торговців, які дозволяли їм вільний проїзд та роботу в країні – усе для розвитку торговельних відносин з іншими країнами. Згодом такі паспорти лімітовано, але все ж почали видавати й іншим людям. Документи для переміщень використовували й для контролю над громадянами. До прикладу, у 1548 році у Баварському окрузі – частині Священної Римської імперії – влада вимагала у громадян мати з собою імперські документи для подорожей.
Розвиток залізничної інфраструктури і промислова революція у другій половині XVIII та впродовж XIX століть збільшили мандрівний та еміграційний потік. Однак загалом перетин кордонів не вимагав складних процедур. Наприклад, тоді Сполучені Штати Америки – одна із популярних країн для переїзду – не вимагала віз від іноземців та дозволяла в’їзд майже всім (за винятком короткого періоду Громадянської війни у 1861–1865 роках). Ба більше, влада Штатів сприяла інтеграції іноземців: у 1790 році уряд ухвалив Акт про натуралізацію, згідно з яким іноземець – будь-яка «вільна біла людина», яка живе в США мінімум два роки, – має змогу податися на отримання громадянства. А згодом ухвалили закон, який мав регулювати умови перевезення на пасажирських кораблях, що прибували до країни, – основному транспорті мігрантів. У цьому законі також згадується вимога для капітанів кораблів про список людей, які прибули на борту судна.
Проте така толерантна політика, як помітно ще з Акту про натуралізацію, стосувалася не всіх. У 1882 році в США набуває чинності закон, який накладав вето на в’їзд в країну китайців терміном на десять років. Закон про виключення китайців (Chinese Exclusion Act) став першим законом, який забороняв імміграцію людині за приналежністю до певної етнічної групи чи національності. Усе тому, що з 1850-х років міграційний потік з Китаю до Америки лише зростав. Разом з ним зростали й антикитайські настрої: китайці займали робочі місця, а ще були представниками чужої для американців культури, яку поширювали на цілі райони. Цей закон діяв аж до 1943 року.
Остаточні кордони та правила для їх перетину встановила війна.
Стоп-контроль
Перша світова війна трансформувала ідею паспорта-перепустки, додавши до неї більш звичну сьогодні – паспорт-ідентифікатор особи. Для чого? Відповідь – безпека. Ще до початку війни уряди деяких країн (наприклад, Великої Британії та Франції), побоюючись шпигунства, погодилися, що детальний опис людини, яка володіє документом – думка хороша. До того, наприклад, у США та Бельгії, у паспортах вимагали писати фізичні характеристики людини, як-от колір очей та зріст. Вирішити питання остаточно допомогла фотографія, що якраз ставала популярною.
Наприклад, Австралія та Велика Британія висунули обов’язкову вимогу до фото у проїзних документах в 1915 році після скандалу з німецьким шпигуном Карлом Лоді, який приїхав до Британії з фальшивим паспортом.
Хоча ідентифікаційні документи для перетину кордонів вводили насамперед з метою безпеки, поширенню віз та паспортів сприяв також розвиток міжнародного права. У 1920 році Ліга Націй провела Паризьку конференцію з питань паспортів і митних формальностей, а також через квитки. Там країни-переможці вперше домовилися про стандарти для віз і паспортів, які видаватимуть країни Ліги. Модель такого паспорта мала 32 сторінки на яких мали вміститися основні дані про людину: вік, стать, професія, сімейний стан, а також перелік країн, де паспорт дійсний. Такий документ був двомовний: дані писали французькою та рідною мовою власника паспорта. Останні ж сторінки у паспорті були порожніми, ймовірно, для віз у ті країни, що не входили у домовленість. Після погоджень паспорт як міжнародний документ для подорожей став обов’язковою вимогою для перетину кордонів серед країн, що входили до Ліги Націй.
Після першої паспортної конференції Ліга націй провела ще одну в 1926 році у Женеві, на якій колишні листи-прохання остаточно отримали затверджений перелік рекомендацій до наповнення та зовнішнього вигляду близький до сучасного.
Проте міжнародним стандартом видача віз стала після Другої світової. Слово «віза» до загального вжитку потрапило з французької, а туди від латинського «charta visa» – засвідчений документ. У 1950–1960 роки більшість країн вже мали затверджені візи для іноземців, але дехто встановлював й індивідуальні правила. До прикладу, ще у 1952 році Данія, Норвегія, Швеція і Фінляндія домовилися, що для подорожей між ними ні віз, ні паспортів не треба. Згодом до Північного паспортного союзу долучилися Ісландія та Фарерські острови.
Візи почали частіше використовувати не лише задля національної безпеки, але й як елемент регулювання імміграції. У 1917 році уряд Сполучених Штатів ухвалив закон, який забороняв в’їзд на територію країни громадян з Індії, островів Тихого океану, Близького Сходу, більшої частини Південно-Східної Азії. Цей закон був продовженням Закону про виключення китайців, як відповідь на зростання так званої «жовтої небезпеки» (Yellow Peril) – расистської концепції, згідно з якою культура народів Азії згубно впливала на культуру Заходу. США також вимагали від іммігрантів здавати базовий тест на грамотність. Цей закон прозвали законом «забороненої зони». Як продовження візових обмежень у 1924 році з’явився закон, який вимагав мати з собою візу або «консульський сертифікат» всім, хто в’їжджав на територію США. У цьому документі йшлося й про консульства США як орган, відповідальний за видання віз. Візи поділялися на два типи: гостьові (їх залишали на пунктах в’їзду) та імміграційні (їх відправляли до Вашингтона, де візи отримували спеціальний ідентифікаційний номер). Цей закон також обмежував кількість іммігрантів за національною квотою. По два відсотки від загальної кількості людей конкретної національності, які вже жили в Сполучених Штатах. За цим принципом емігранти з Азії не могли в’їжджати до Америки взагалі.
Більшість країн Америки та Європи не вводили ніяких обмежень щодо виїзду. Однак Болівія, Домініканська республіка, Бразилія, Гаїті обмежували право виїзду своїх громадян. Головним винятком Європи був СРСР. Через побоювання встановлення зв’язків між іноземцями та громадянами союзу і потребу приховати справжній стан речей обмеження тут діяли і щодо виїзду громадян за межі союзу, і щодо в’їзду до будь-якої з радянських країн ззовні. Візи іноземцям давали, але щоб отримати дозвіл на перетин кордону, потрібно було пройти складні бюрократичні процедури, а потім перебувати в країні під пильним оком державних служб. Один зі способів в’їзду на територію СРСР – приїзд на запрошення родичів. Для того, щоб отримати дозвіл, потрібно було подати до відповідних органів масу документів, як-от заяву про приїзд родичів, характеристики з місця праці, заповнені персональні анкети родичів, отримані поштою з-за кордону. Зараз таким способом від зовнішнього світу ховається Туркменістан. Для в’їзду на територію країни іноземцям потрібно надати лист-запрошення, виданий туристичною агенцією, яка ліцензована у Туркменістані. А ще копію самої ліцензії, власне фото, копію паспорта та план подорожі. Схожі, але набагато жорсткіші правила, не лише щодо міжнародних подорожей, але й щодо переміщення всередині країни діють в КНДР. Поїздки з однієї провінції в іншу або ж виїзд закордон без попереднього дозволу – незаконні.
Окрім іншого, візи є політичним інструментом. З 11 червня 2017 року ЄС скасував візові вимоги для громадян України. Тоді ж українці назвали угоду про безвізовий режим з Європейським Союзом головною політичною подією року. Нині ЄС поступово скасовує можливість подорожувати до своїх країн росіянам – як доказ, що можливість вільного перетину кордонів – не безумовне право, а привілей цивілізованого суспільства.
