У своїй статті «Фотографія з війни – розвага, доказ, джерело» Анастасія Холявка робить огляд історії фотографії, пов’язаної з війною від кінця ХІХ сторіччя й дотепер. Сама назва вже містить в собі описове визначення фотографії як перехідної практики, що залежно від певних обставин набуває того чи іншого визначення або інтерпретації. З цим важко не погодитися. Як і з тими прикладами, що наводяться на користь такої думки.
Тим не менш, мені б хотілося додати кілька спостережень і деяких узагальнень, що виникли під час перебування у безпосередній близькості з лінією фронту. Почну з прикладу історичного, а тоді доповню це власним досвідом та висновками з цього.
Опинившись на Західному фронті під час Першої світової війни, сільський фотограф-аматор з Донеччини Марко Залізняк був затребуваний як військовий фотограф. Перед ним ставилося завдання фіксувати на світлинах образи перебігу військових дій, побуту на фронті, трофеї тощо. Все це робилося з пропагандистською метою. Крім цього, чи не левову частку всіх знімків становили замовлення солдатів та офіцерів. Ідеться про приватні картки, які надсилалися додому.
Теми цих знімків були доволі типові. Наприклад, один з командирів просив сфотографувати його спочатку верхи на величезному ворожому снаряді, що не розірвався, а іншого – на білому коні. Солдати просили зробити фото біля трофейної техніки, зі зброєю в окопах, разом із друзями.
Інколи перед камерою розігрувалися жартівливі сценки, інколи, навпаки, фіксувався реальний перебіг подій. Щоправда, останнє стосувалося радше пропагандистських замовлень.
Такі фотографії Залізняк надсилав до ілюстрованого журналу «Огонёкъ», де їх охоче приймали та навіть сплачували гонорари.
«Знято перед початком штурму зимових австрійських окопів, які були дуже укріплені. Після того, як ці окопи були захоплені нами, живими залишилась лише третина солдат, а інші поклали свої голови в жертву Вітчизни. <...> Це фото було надруковане на обкладинці журналу «Огонек» за 1916 рік в №42, а також безліч інших моїх фото» (З книги «З ангелом охоронцем і фото по життю»).
Широкий запит на фотографії ускладнював чітку ідентифікацію цього заняття для Залізняка. Якщо почитати його спогади1, то стає зрозуміло, що такого визначення, попри увесь пафос, Залізняк так і не знаходить упродовж усього життя.
Водночас заняття фотографією стає для Залізняка тим, що визначає його як суб’єкта дії. То він приватний підприємець, то зберігач історії та традицій, то просвітник і пропагандист нового способу життя, то фоторепортер, відсторонений споглядач або свідок тощо. Себто фотографія стає для нього практикою самоідентифікуючою.
У такій плинності ідентифікацій, відкритості до нового досвіду щодо себе, як на мене, проглядає своєрідний ніцшеанський мотив, пов’язаний із розумінням людського як принципово невизначеного. За Ніцше, людина – це «істота без визначення», яка щоразу потребує додаткового зусилля чи то певної роботи над собою, «перевершення себе». Власне, в цьому перевершенні й полягає смисл так званої «надлюдини».
З огляду на це стає зрозумілою своєрідна невизначеність, ситуативність фотографії як практики схоплення реальності за допомогою візуальних образів. Якщо подивитися на фотографію під антропологічним кутом зору, то стає очевидною її зануреність у саму онтологію сучасної людини. За згадуваним Анастасією Холявкою Вілемом Флюсером, це становить головну небезпеку фотографії для сучасної людини: через автоматизм, наочність і позірну простоту фотографія закладає базовий технологічний алгоритм тотальної залежності від візуальних образів у нашій культурі. Тобто виникає небезпека для людини стати похідною від своїх же інструментів і, говорячи мовою Ніцше, задовольнитися межами споживацького, або «надто людського» та знехтувати опцією «перевершення себе». Втім, це окрема тема, про яку зараз не йтиметься.
Крім технічних нюансів виготовлення і поширення зображень, фотографічні сюжети лишаються майже такими самими, як і за часів Залізняка. Так само на фронті солдати фотографуються на тлі вирв від ворожих снарядів, при зброї в повній амуніції, на тлі своєї й трофейної техніки тощо. Око фотографа іноді фіксує мимовільні жанрові сценки або вони навмисно влаштовуються для такої фіксації.
Приміром, солдат одного з батальйонів територіальної оборони Микола попрохав свого товариша сфотографувати його навпроти уламків авіаційної ракети, скинутої росіянами на село біля самісінької лінії фронту. Наступним об’єктом цієї фотосесії Микола обрав залишки касетної ракети РСЗВ «Смерч», що впала на українські позиції. Після того, як побратим зробив ці фото за допомогою смартфона, Микола прокоментував товаришам, що тепер «син буде знати, що до нас прилітає».
Колишній професійний фотограф, а тепер офіцер того ж батальйону ТрО час від часу знімкує на смартфон певні ситуації, що трапляються на фронті.
Один з таких сюжетів виник під час обстрілу, який заскочив бійців у момент сеансу інтернет-зв’язку з родичами. На фото бійці сидять у траншеї в повній амуніції зі смартфонами у руках (на жаль, фото не вдалося залучити до цього матеріалу).
Кожен з цих досвідів можна порівнювати. Знаходити розбіжності, пов’язані з технікою та культурними практиками використання фотографій у різні часи. Проте, гадаю, у своєму підґрунті фронтова фотографія передусім характеризується афектом.
Фото стає дуже зручним медіумом схоплення образного боку реальності. Саме в такі візуальні образи найлегше «запаковуються» емоційні повідомлення, що їх споживач сприймає за щиру правду. Тож фотографія була й лишається практикою та водночас специфічним предметом, що несе в собі виразну афективну цінність. Ба більше, вона створює своєрідне інтерафективне середовище, де важить не так індивід, як солідарна форма співчуття.
Картинки, що вражають своєю безпосередністю, – саме на війні найбільш очевидним є зв’язок між афектом і ефемерним зображенням. Фотографія стає легкодоступним способом перерозподілу афективного надлишку, що неодмінно з’являється за цих обставин.
Слід встановити безпосередній зв’язок з іншими на рівні спільного переживання, успільнити переживання завдяки певній оптиці. А отже, вразити іншого так само, як був вражений сам. Афект розчиняється в інших баченнях, вибухає у відлуннях інших почуттів, сходить нанівець або набуває нової сили.
Далі вже залежить від нас, як використовувати цю силу.
