Родина Кістяківських. Частина 2. Нащадки Богдана та Марії Кістяківських

У постанові Київської міської адміністрації щодо назви вулиці родини Кістяківських не вказано, кого саме вшановано. Перед розглядом проєкту в інформаційній довідці для депутатів зазначено п’ять імен: Олександр Федорович Кістяківський, його сини Володимир, Богдан та Ігор і онук Георгій/Джордж¹. Далі саме цей перелік згадують на офіційному порталі міської адміністрації² та розміщують на сайтах інформаційних агентств. На вікі-сторінці вулиці родини Кістяківських додано ще два імені: Олександра Богдановича та Віру Кістяківських³.

Недолік обох варіантів не в тому, що вони короткі. У родині чимало видатних постатей, важко сформувати повний перелік. Проблема в тому, що обійшли увагою Марію Беренштам-Кістяківську — дружину Богдана, матір Георгія та Олександра. Хоч вона посприяла збереженню Кістяківських як української родини, а можливо, відіграла вирішальну роль в їхньому національному самовизначенні.

За часів імперій (російської та радянської) чимало українських родів було русифіковано. Хімік Володимир Кістяківський більшу частину життя працював у Москві, нащадки Юлія Кістяківського, втікаючи від більшовиків, опинилися на Росії, де й залишились. Як зазначалося в попередній частині, вирішальний вибір на користь української самосвідомості зробив Богдан Кістяківський, який передав свій патріотичний запал молодшим братам. А хто зумів зацікавити національною ідеєю самого Богдана? Однією з таких людей була наречена — Марія Беренштам.

Богдан був, за його словами, зі «зросійщеної сім’ї»⁴, тоді як Марія виховувалась у родині де з особливою повагою ставились до Шевченка⁵. Її батько, Вільям Беренштам, «ні за походженням, ні за родовими традиціями не маючи в собі задатків національної української стихії, виключно керуючись поданням про призначення людей, які виросли й виховані в Україні, прилучився до української партії та до того зріднився з її ідеями, що все своє подальше життя, куди б не закинула його доля, залишався найщирішим і переконаним українським націоналістом»⁶.

Радянська освіта нам нав’язала стереотипи про ХІХ століття, в яких українець це переважно селянин, єврей — торговець, поляк — жорстокий пан, татарин — невідомо хто, а росіяни — освічені «народники» та «передвижники». Приклад археолога Вільяма Беренштама вказує на марноту стереотипів. У спогадах сучасників він людина з доброю освітою, широкими поглядами, «з походження єврей, але щирий і гарячий український патріот, активніший за багатьох членів Громади, природжених українців»⁷. Марія Беренштам перейняла батьківську любов до України. У 1891 році дівчина опинилась у Петербурзі, пристала до політичних гуртків соціал-демократичного спрямування, в яких, за її спогадами, «вперто боронила ідею федералізму й обстоювала право українського народу на національне самовизначення, запалючись так, наче від кінця тієї суперечки залежала доля всієї української культури»⁵.

Подружжя Богдана та Марії було відоме громадською активністю. Їхня діяльність була спрямована на протидію асиміляції народів Російської імперії, відродження і подальший розвиток української культури. Із розпадом імперії з’явились нові виклики. Богдан Кістяківський працював над реформою освіти в Україні та публікував роботи з філософії права. На жаль, незабаром у 1920 році він захворів і помер. Марія продовжила займатись просвітництвом, але тепер орієнтованим на збереження довкілля. У книзі «Про боротьбу людини з природою»⁸ вона робить огляд взаємовідносин людини та природи значно ширше, ніж просто перераховуючи факти знищення тварин та вирубки лісів. Авторка приділяє чималу увагу технологічним винаходам: телеграфу, телефону, наводить порівняльні дані про швидкість доставки пошти літаками, залізницею та кораблями тощо. Хоч це не самостійне наукове дослідження, а популярний огляд, в дечому вона випереджає час. Наприклад, коли пише: «Люди навчились також змінювати для себе власне клімат. Щоправда, не завжди це робиться усвідомлено і не завжди на користь людству». Зауважте, що наприкінці ХІХ століття, коли Марія Беренштам здобувала освіту, навіть провідні кліматологи вважали, що клімат є незмінним⁹, про кліматичні зміни почали писати пізніше — переважно з середини ХХ століття¹⁰. З книги помітна зацікавленість авторки у збереженні та досліджені природи, тож можна припустити, що вона вплинула на формування інтересів синів, особливо Олександра. До 1920-х років більшість членів родини Кістяківських були відомі як громадські діячі, політики та науковці гуманітарного спрямування: юристи, філософи, соціологи. Лише Володимир Олександрович Кістяківський (старший брат Богдана) прославився як хімік. Діти Богдана та Марії обрали для себе природничі науки.

У подружжя було троє синів: Георгій, Олександр та Михайло. Про молодшого, Михайла, не згадують у біографічних дослідженнях. Зі слів Елайни Кістяковської, дружини Георгія, відомо, що Михайло у 1934 році потонув неподалік Ялти¹¹.

Коли розпалась імперія, старшому сину Георгію ледь виповнилось 17 років. Він ще гімназист, на відміну від батька та дядьків не бере активної участі в політичному житті за часів гетьмана Скоропадського. Однак із наближенням більшовицької навали долучається до збройного спротиву на боці білої армії. Попри те, що його батьки цікавились марксизмом, у родині Кістяківських панують антибільшовицькі настрої. Георгій переконаний, що більшовики прагнуть не «віддати землю селянам», а встановити авторитарний режим¹². Через півтора року, після поразки «білих», Георгію не без труднощів вдається втекти до Західної Європи, де за сприяння дядька Олександра Кістяківського він здобув освіту на хімічному факультеті Берлінського університету¹³. Далі Георгій переїжджає до США, в Гарвардському університеті спеціалізується на фотохімії. Відтоді Георгія Богдановича Кістяківського звуть Джорджем Богданом Кістяковскі, або ж поміж близьких — Кісті. Він вражав колег і студентів глибиною знань, умінням працювати руками і почуттям гумору, нетиповим для університетського викладача хімії. У підготовці до лекцій Кістяківський менш за все орієнтувався на підручники, які називав нудними. Студенти знали: якщо розіб’єш цінне обладнання, то потрібно занести його під двері професорського кабінету і докласти ящик пива. Незабаром професор власноруч відремонтує прилад, навіть якщо для цього доведеться зі скла видувати хитромудрі деталі¹⁴.

У роки Другої світової війни Джорджа запросили до роботи в ядерній програмі США. Він вирішив проблему, яка багатьом фізикам видавалась нездоланною — зробити детонацію ядерної бомби контрольованою¹³. Згодом він працював радником президентів Ейзенгавера та Кенеді (щоправда, з першим склались теплі відносини, а з іншим бачився декілька разів). За часів Ейзенгавера Джордж Кістяківський був однією із впливових фігур американської політики, в Пентагоні його вважали «сірим кардиналом», головним в ухваленні президентом рішень щодо схвалення чи скасування оборонних проєктів¹².

Навіть на такій поважній посаді Кістяківський не міг бути серйозним, вдаючись до жартів, про які годі помислити. Так генералу Вілтону Персону, главі Адміністрації президента США, Джордж Кістяківський на день народження підготував своєрідний подарунок — схожі на динаміт та детонатори вироби і книгу про Джеймса Бонда, на обкладинці якої красувався напис «Із Росії з любов’ю». Оскільки всі співробітники добре знали Джорджа, він пройшов до Адміністрації без огляду і через секретаря передав подарунок генералу. Пізніше Кістяківський зі сміхом розповідав, що генерал, розгорнувши пакунок, вибіг зі свого кабінету і викликав охорону¹².

Попри такі своєрідні жарти, стосунки Кістяковського із Адміністрацією президента та Пентагоном погіршилися з інших причин. Джордж схиляв представників влади до скорочення кількості ядерної зброї. Він послуговувався не наївними пацифізмом, а раціональним мисленням вченого. На його думку, 10-разова перевага СРСР у кількості ядерних боєголовок є вигадкою, а можливості радянської армії перебільшені¹⁵. Цікаво як би сьогодні Джордж Кістяковський прокоментував «диво-зброю» «другої армії світу»?

За часів президента Кеннеді Кістяківський повернувся до роботи в Гарвардському університеті, а в 1968 році звільнився з усіх посад, пов’язаних із військовими відомствами, і долучився до антивоєнних організацій, зокрема «Ради за світ, придатний для життя» (Council for a Livable World). До своєї смерті в 1981 році він активно виступав за взаємне скорочення ядерних програм США та СРСР¹⁴.

У Джорджа Кістяківського була донька Віра (1928–2021), такод успішна науковиця, відома активною громадською позицією. Віра Кістяківська — перша жінка, яку обрано на посаду професора фізики Массачусетського технологічного інституту, засновниця Комітету жінок при Американському фізичному товаристві. Тоді, в 1970-ті роки, були переконані, що жінка в фізиці є винятком¹³. Ситуація поступово змінювалася, зокрема зусиллями Віри Кістяківської.

Її діти також обрали науку, захистили докторські дисертації. Донька, Карен Фішер, сьогодні спеціалізується в сейсмології в Браунському університеті — закладі, що належить до Ліги плюща. Про її здобутки інколи пишуть в українських ЗМІ, не підозрюючи, що докторка Фішер має українське походження¹⁶. Син, Марк Фішер, — науковий дослідник в Національній лабораторії імені Лоренса в Берклі.

Молодший брат Георгія/Джорджа Кістяківського — Олександр (1904–1983) залишився в Києві. Вже в 15 років він серйозно цікавився дослідженням природи, так що його взяли лаборантом в експедицію Зоологічного музею. Далі він їздив у наукові експедиції в Крим, на Кубань, в Казахстан, на Далекий Схід. Окрім дослідницьких інтересів, експедиції допомагали… прохарчуватись. У 29 років Олександр залишився єдиним представником своєї родини в Україні, власником квартири із старовинним обмеблюванням, срібним посудом, картинами відомих експресіоністів. І без стабільного заробітку¹⁷. Його походження унеможливлювало більш-менш пристойний кар’єрний ріст, та й, схоже, Олександр не бажав співпраці з радянською владою. У 1936 році він влаштовується на роботу до Канівського заповідника, через рік переходить до зоомузею Київського університету, а згодом стає викладачем на кафедрі зоології. Більш ніж пів століття Олександр Богданович досліджував птахів. В експедиціях об’їздив Євразію від Карпат до Тихого океану, від Чорного моря до Білого. В його роботах помітна риса, притаманна багатьом Кістяківським та Беренштамам — уміння широко дивитися на дослідницьку проблему. Його цікавить не простий перелік видів птахів того чи того краю, а питання кордонів між зоогеографічними регіонами, зміна фауни внаслідок трансформації середовища¹⁸. Легко відрізняючи кожний вид птахів, Олександр ставить собі запитання: як статевий добір вплинув на формування видових ознак?

Подібно до того, як його батько, матір та діди були чужими царській Росії, Олександр Кістяківський чужий радянській владі. На відміну від більшості викладачів, він ніколи не подавав заяви на вступ до комуністичної партії. Щомісячні профспілкові збори виплачував в останній момент, не погоджуючись оплатити хоча б на день раніше. Свою позицію пояснював так: «А раптом я сьогодні помру, а збори виплачені. Це ж мої 50 копійок вам дістануться!»¹⁹. Як і для інших Кістяківських, нелюбов до режиму не означала відстороненість від суспільного життя. Олександр активний в тому, що не потребує прислуговування — від участі в студентських конкурсах до захисту рідної землі від нацистів (з 1941 по 1945 служив в інженерних військах на передньому краї 2-го Українського фронту). Він інтуїтивно розрізняв роботу заради суспільства від прислуговування владі: охоче приставав на пропозиції прочитати лекцію працівникам підприємств і саботував заходи, які передбачали прославлення режиму. Наукові статті Олександра можуть бути маркером посилення чи послаблення русифікації. Коли ситуація дозволяла, він публікувався українською¹⁷.

Навіть за такі доволі легкі прояви опозиційності доводилось розплачуватись. У 1946 році Олександр повертається з армії і виявляє, що дружина розпродала всі сімейні цінності його родини. Після розлучення він із новою дружиною мешкає в маленькій однокімнатній квартирі. За радянських часів викладач університету та ще й фронтовий офіцер із бойовими нагородами міг доволі швидко отримати непогане житло. Але за умови лояльності до режиму. У Кістяківського лояльності не було, отож на переїзд годі розраховувати. Допоміг випадок. На якись час Хрущов покращив відносини зі США, і в 1960 році до Москви прибула американська урядова делегація. До її складу входив радник президента Ейзенгавера Джордж Кістяківський, який висловив бажання зустрітись із братом. Щоб західний високопосадовець не побачив, у яких злиднях проживають радянські науковці, Олександру за лічені тижні організували переїзд в обмебльовану трикімнатну квартиру та ще й не в «хрущовки», а в старій забудові Печерська¹⁷.

Олександр Кістяківський 40 років не бачився з братом, більш ніж чверть століття залишався єдиним зі своєї родини в Україні. Він тужив за рідними, свідчення чого наведено в його автобіографічній повісті про війну «Міст біля Щучинки»²⁰. У шанцях Другої світової, в небезпечні моменти Олександр поринає спогадами в дитинство, згадує батька та братів. Усі персонажі оповідання діють під зміненими іменами, які легко розпізнати. Себе автор називає Юрій Хатченко, тобто поєднавши домашнє ім’я старшого брата (Юрій/Георгій) із псевдонімом батька (Хатченко).

Георгій Кістяківський запросив брата відвідати США. Зусиллями американського консульства вдалось оформити документи на виїзд. Але радянська влада знайшла, як поставити дошкульну шпильку: Олександру відмовили в останній момент, на палубі теплоходу¹⁷. Візит до брата було відкладено на два десятиліття. Вдруге брати побачились восени 1981 року. Через рік старший брат помирає. Ще через пів року, 22 червня 1983 року, помирає Олександр Богданович Кістяківський — останній із нащадків Богдана Кістяківського та Марії Беренштайм, який проживав в Україні.