У 2019 році в Києві вулицю Проєктна 12967 було названо на честь родини Кістяківських. В інформаційній довідці до проєкту перейменування вказано п’ять імен: Олександра Федоровича, його синів Володимира, Богдана, Ігоря та онука Георгія1. Насправді це неповний перелік видатних Кістяківських — родини, в якій у кожному поколінні є відомі громадські діячі та науковці.
Повноцінний опис життя родини Кістяківських як заслуговує наукових досліджень, так і може бути основою циклу романів. На прикладі однієї родини помітні випробування, крізь які пройшла українська інтелігенція середини ХІХ–ХХ століть. Прагнення свободи, спротив політичним режимам і вимушені пристосування; русифікація і повернення до національної ідеї; збройна або беззбройна, але завжди відважна боротьба; еміграція на Захід, виїзд на Росію, тихе дисидентство в Києві, високі наукові здобутки — дещиця з того, що трапилось із представниками декількох поколінь малочисельної родини. Про них можна написати українську «Сагу про Форсайтів», однак поки що навіть сторінки Вікіпедії наповнені лише загальними біографічними даними.
Початок історії роду цілком буденний. Немає «славних героїчних предків», які б подвигами в бою отримали право дворянства. На межі XVIII–XIX століть у містечку (а тепер селі) Стольне на Чернігівщині проживало подружжя Омеляна та Марфи. Вони були кріпаками графа Іллі Безбородька, щоправда наближеними до пана й керували його господарством. У разі потреби граф надавав їм власну карету, кріпацькі діти постійно отримували від нього солодощі та іграшки, а в 1808 році родину було звільнено. На той час вони мали певні статки, однак їхній побут вирізнявся від життя решти заможних селян хіба що наявністю на столі ананасів із панської оранжереї2. Можливо, в родині подекуди напівжартома мріяли про нащадків, що навчатимуться в університетах, та, напевно, й помислити не могли, що поміж них буде міністр внутрішніх справ, «батько першої ядерної бомби» та перша професорка фізики Массачусетського технологічного інституту. Поки що найбільш освіченим у родині був син Федір (1807–1880), що закінчив повітове училище та духовну семінарію. У його планах було навчатися на лікаря, але змінив думку і висвятився на священика. Спогади отця Федора опубліковано в серії номерів «Київської старовини»2.
Його життя було складним, але непримітним: буденні клопоти провінційного священника, дріб’язкова та непримиренна боротьба за парафію, застілля… Звичайна історія на кшталт тієї, що описана в повісті Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки». Єдине, чим відрізняється отець Федір від більшості духовенства, — ніхто із його дітей не успадкував сан, як то було заведено3. Доньки навчались вдома (в Російській імперії жінкам було заборонено вступати до університету), троє синів отримали вищу освіту.
Про середнього і меншого сина відомо лише те, що вони були лікарями. Середній, Федір (1835–?), — автор дослідження «Про вплив постійного та індуктивного струмів на діяльність війчастого епітелію». Він долучився до таємного товариства народників «Земля і воля» і в 1865 році був змушений втекти за кордон від судового переслідування. Молодший син, Василь, захистив докторську дисертацію «Матеріали для фізіології травлення та засвоєння білкових речовин», якийсь час очолював кафедру медичної хімії Київського університету4. Нічогенькі здобутки як для онуків звільненого кріпака.
Та найбільш відомий старший син — Олександр (1833–1885). Він розпочинає перелік видатних Кістяківських, і на його прикладі помітні риси, притаманні іншим представникам роду: ерудованість, широта світогляду, готовність до боротьби за права людей, скромність і водночас твердість у поглядах. Показовим є випадок, що трапився із Олександром у роки навчання на юридичному факультеті Київського університету. За тих часів (середина ХІХ століття) в університетах ще були карцери, але з доволі м’якими умовами — без замків та охорони. Тож, відбуваючи покарання, студент міг приймати гостей або й сам піти прогулятись. Якось до карцеру прийшов із перевіркою інспектор і, виявивши порожню камеру, розкричався. Неподалік був Олександр Кістяківський (студент третього курсу!) який запитав: «Як Ви смієте так висловлюватись? Хіба студент арештант чи солдат?». За таку непокору його відрахували з університету і відправили до міста Козелець вчителювати3. Через пів року Олександру вдалося повернутись до навчання, отримати ступінь магістра, а потім — і доктора.
Сьогодні основним напрямком його наукової діяльності називають історію права, хоча сучасники не могли підібрати назви для інтересів Кістяківського. У ті часи вважали, що історія — це вивчення минулого заради інтересу до минулого. Олександр вражав колег тим, що вивчав минуле права заради розуміння сучасного законодавства5. Він обстоював думку, яка була не очевидною в ХІХ столітті: суспільство змінюється, отже законодавство також потрібно змінювати. Його цікавило походження покарань за шлюбну зраду, позашлюбні відносини, впровадження смертної кари за моральні переступи5. У своїх роботах Кістяківський висловлює думки, прогресивні для його часу, а декому недосяжні і до сьогодні: наполягає на забороні тілесних покарань6, вказує на віротепримість як потребу розуму і обов’язкову умову для спокою в державі. Кістяківський переконаний, що віротерпимість притаманна людині, яка щиро вірує і впевнена в своїх поглядах. І навпаки, нетолерантність до інших релігій є ознакою марновіра7. Публікації Олександра Кістяківського цитують досі, особливо його огляд «Дослідження смертної кари» (1867).
Існує ряд біографічних розвідок про професора Кістяківського, щоправда не всі є правдивими. Часто його, сина сільського священика і внука звільненого кріпака, називають представником «давнього дворянського роду», «династії російської інтелігенції» або просто «російським вченим». Очевидно, автори переконані, що видатна людина може бути тільки дворянином та ще й росіянином. Тоді як родина Кістяківських демонструє протилежне. Вони були шляхетними не за записами у дворянських книгах, а за своїм духом. Чи вважали себе росіянами? Пошук відповіді на це запитання важливий не лише задля дослідження біографії однієї родини. На прикладі Кістяківських помітно труднощі національної самоідентифікації в середовищі української інтелігенції кінця ХІХ та початку ХХ століть.
У роботах Олександра Федоровича помітний інтерес до України, втім переважно обмежений питаннями історії права. Він публікує декілька досліджень про закони, що діяли на території України в давнину, збирає народні пісні з метою з’ясувати, як сформувалось засудження за моральні переступи5. Окрім того, професор Кістяківський працює помічником редактора журналу «Основа» — видання, яке в енциклопедії Брокгауза та Ефрона названо «найпомітнішим проявом українофільства» в Російській імперії8. Хоча один із синів професора, Богдан, потім згадуватиме: «Я походжу із дуже інтелігентної і тому також в значній мірі зросійщеної родини». Як бачимо, Олександру Федоровичу була небайдужа Україна, але він перебував під помітним впливом Росії. Остаточний вибір зробили його сини.
У 1885 році професор Кістяківський помер, залишивши шестеро синів, із яких старшому було 19, молодшому щойно виповнилося дев’ять. Приблизно в той час згаданий вище 17-річний Богдан (другий син) починає цікавитись українською ідеєю. Згодом він напише: «Досі проклинаю долю за те, що я виховувався не в рідній школі, що в дитинстві мало чув рідних пісень та наспівів, що мою фантазію займали не рідні казки, що з літературою я познайомився не рідною мовою і що ріс чужий народу, серед якого я жив, чужий моєму рідному народу. Тільки в юнацькі роки я почав серйозно вивчати українську мову, познайомився з українською піснею, поезією, літературою, полюбив український театр, і я вважаю, і завжди вважав, що лише з цього часу я почав ставати культурною та освіченою людиною»9. Імовірно, вибір Богдана вплинув на інших братів, окрім старшого — Володимира. Якщо в когось доля і була пов’язана з Росією, то хіба що в нього.
Володимир (1865–1952) цілком віддався науці — хімії. Лише на першому курсі навчання в Київському університеті взяв участь у студентських протестах, за що його відрахували. Він був вимушений здобувати освіту в інших закладах. Вибір Володимир зробив на користь Санкт-Петербурзького університету і подальшу наукову діяльність здійснював переважно на Росії. Виняток становлять декілька місяців роботи в Києві в 1918 році над розбудовою Академії наук України. Після падіння гетьманату Скоропадського Володимир повернувся на Росію, де в 1934 році заснував Колоїдо-електрохімічний інститут, нині відомий як Інститут фізичної хімії та електрохімії імені Фрумкіна (до речі, названий на честь єврея із Одеси, якого також вважають «російським вченим»).
Про третього сина, Бориса (1870–1937), збереглося мало інформації. Відомі лише обставини смерті: у 1937 році на території Курської області його — чоловіка в літах — розстріляли співробітники НКВД за звинуваченням у шпигунстві10.
Решта братів так чи так працювали над розбудовою України. Згаданий вище Богдан захистив дисертацію з філософії в Страсбурзькому університеті, був близький до об’єднань марксистів, соціал-демократів та інших антиімперських рухів. Водночас він відстоював право народів на національну самоідентифікацію і захищав українську культуру. Наприклад, ще за часів імперії, в 1911 році, на сторінках журналу «Русская мисль» Богдан Кістяківський відповідає на закид, яким дехто досі намагається маніпулювати — мовляв, українська культура не самобутня, а створена навмисно. На що філософ зауважив: «Дозвольте, однак, відмітити, що в наш вік машинного виробництва не лише матеріальна, але і духовна культура створюються “навмисно”. “Російська” культура також “створена навмисно” до того ж під сильним впливом російського самодержавства і бюрократичного уряду (…) В противагу культурі “російській” українську культуру “навмисно створюють” не для військових та бюрократичних потреб, а для насущних потреб широких народних мас. Вона створюється, спираючись лише на демократичні сили і підтримується лише ними». І наостанок зауважує: «Залишається визнати, що народу українському властива особлива воля або якась містична сила, яка спонукає його відстоювати свою самобутню національну індивідуальність. Ця воля проявляється в окремих представників українського народу в різній формі, в одних з більшою, в інших з меншою силою»9.
Молодший брат, Ігор (1876–1940), закінчив юридичний факультет Київського університету і на якийсь час переїхав до Москви для адвокатської практики. Із захопленням в Москві влади більшовиками Ігор повертається до Києва, де стає помічником Скоропадського. Гетьман писав: «Кістяковський, з деяким його цинізмом мені не подобався, але я вважав, що в такий час нам слід мати, щоб там не було, людину вольову»11. У спогадах інших політичних діячів міністр внутрішніх справ Ігор Кістяківський «був найтолковішим і активним членом гетьманських кабінетів», «найбільш яскравою фігурою в усьому міністерстві гетьмана, розумна, талановита й надзвичайної працездатності людина. Він з сил вибивався, намагаючись зміцнити владу»12. Варта уваги позиція Кістяківського щодо Криму: «Без Криму Україна буде відкинена на схід і північ в обняття Москви (…). Без Бесарабії і Холмщини державний організм може істнувати, но не без Криму. Самостійність в такому випадку ілюзорична. Що до народностей, що заселяють Крим, то прінціп самовизначення націй мусить мати розумні границі»13.
Ігор Кістяківський залишався на робочому місці до останніх днів існування Української держави Скоропадського і був заарештований Директорією. При наступі більшовиків у 1919 році йому вдалось емігрувати до Франції (та ще й зі жменькою дорогоцінного каміння в підшивці одягу), де він працював адвокатом до смерті в 1940 році14.
Схожою, але більш трагічною, була доля Олександра Олександровича Кістяківського. Він також працював на державній посаді, був послом Української держави в Туреччині11. Його прізвище згадане в переліку пасажирів теплоходу, що вивіз емігрантів з Одеси до Греції15. У 1923 році в емігрантській газеті повідомляють, що в Целє (сьогодні Словенія) «відомий суспільний діяч Олександр Олександрович Кістяківський» кинувся під потяг16. Чому сучасники називали його відомим? Що спонукало його на такий крок? Це потребує подальших досліджень.
Про одного із братів, Юлія (1872–1920), пишуть як про вчителя математики Фундуклеївської гімназії в Києві. Однак це був не звичайний вчитель, а власник маєтку у Великому Букрині (Київщина), зокрема прибуткового цегельного заводу17. Вочевидь, у гімназії Юлій працював не заради зарплати, а за покликом душі. За часів Скоропадського він займає високу посаду — Головноуповноважений з ліквідації організацій воєнного часу. Після захоплення міста більшовиками разом із родиною втікав до Ростова (на той час місто контролювали «білі»), але по дорозі помер від висипного тифу18.
Із шести синів професора Олександра Кістяківського діти були в трьох: Богдана, Юлія та Олександра. Про доньку Олександра відомо лише ім’я — Ніна, її слід губиться в Греції. Діти Юлія (два сини і донька) після смерті батька залишилися на Росії, де помітно посприяли розвитку культури та науки, щоправда часом із шкодою для себе. Наприклад, онук Андрій Андрійович Кістяківський (1936–1987) є співавтором відомого російського перекладу «Володаря перснів». Також він очолював Фонд допомоги політв’язням, за що неодноразово зазнавав від представників радянської влади утисків, обшуків та побиття.
Особливо цікавою була доля родини Богдана Олександровича Кістяківського, про яку йтиметься в продовженні.
