Чому фінська й португальська жестові мови схожі, як вони виникали й у чому їхні особливості? Йдеться у книжці Рустама Гаджієва «Лінгвістика на карті світу», опублікованій у видавництві «Віхола».
Жестові мови — це повноцінні й складні системи комунікації. Таких мов у світі близько ста сорока (точні цифри дуже хибують), тобто своя жестова мова є чи не в кожній країні. У жестових мов є свої фонологія (специфічна, так), морфологія й синтаксис; своя лексика та свої акценти з діалектами; цими мовами можна кричати, а можна «сарказнювати». У більшості з них багата історія розвитку й украй різноманітні родинні зв’язки, відмінні від звукових мов.
[...]
Як ви розумієте, жестова мова може з’явитися лише там, де є її користувачі. На сьогодні відомі два основні тригери появи жестової мови. Перший: якась добра душа збирає глухих дітей і відкриває для них школу, як було, наприклад, у Франції під керівництвом абата л’Епе або в Німеччині під керівництвом Самуеля Гейніке. Другий: у якомусь ізольованому співтоваристві з невідомої причини простежується високий відсоток глухих людей, і вони, власне, самі вигадують собі мову, наприклад, мову адаморобе чи ассаїдську бедуїнську жестову. Нижче згадаємо і про першу, і про другу, та ще й по черзі.
Історія знає доволі ранні згадки про жестові мови. Ще в платонівських діалогах Сократ розмірковує про те, як поводилася б людина, якби не мала голосу чи мови. Або в Біблії згадується випадок, коли отця Іоанна Хрестителя Захарію покарали німотою за невіру. Зі згадок у Новий час можна виділити шотландського лінгвоентузіаста Джорджа Далгарно, який у 1680 році опублікував працю «Дідаскалокофус, або Посібник для глухих і німих людей», де презентував власний метод навчання глухих. У праці було розроблено так званий артрологічний алфавіт, у якому букви розташовані на різних ділянках долоні лівої руки.
Спасибі шотландцю, це була цікава спроба, але по-справжньому знаменна для культури глухих подія відбулася у Франції, і винуватець цієї події — абат Шарль-Мішель де л’Епе. Народжений у багатій сім’ї у Версалі, він планував стати католицьким священиком, однак відмовився зректися янсенізму, популярного на той час єретичного руху, і тим самим відтермінував своє висвячення. Пізніше його мрія таки здійснилася, але ліцензії на відправлення служби абату так і не видали. Можливо, саме тому він вирішив сфокусуватися на допомозі нужденним у мирському житті.
Цікаво, що на величезний шар розвитку жестових мов вплинув досить невинний момент: абат де л’Епе випадково зустрів на вулиці Парижа двох глухих сестер, які спілкувалися між собою за допомогою жестової мови. Ознайомившись з нею, абат здивувався, якою вона була структурованою. Він захопився питанням так, що в 1760 році зібрав у Парижі глухих дітей і відкрив першу у Франції школу для глухих, де вивчалася французька, чи, точніше, старофранцузька, жестова мова.
У мережі можна зустріти відомості про те, що абат де л’Епе винайшов французьку жестову мову, але це не так. Він радше створив умови, в яких уже існуюча жестова мова була записана й служила створенню методичних матеріалів для навчання глухих дітей. Утім це застереження не скасовує значущості роботи мсьє Шарля-Мішеля: він публічно заявляв, що глухі інтелектуально розвинені й піддаються навчанню, а його слова підтверджували випускники школи, які часто самі ставали вчителями. Однак наприкінці XIX століття так звані оралісти (прихильники навчання глухих усного мовлення) на Другому міжнародному конгресі з питань освіти глухих вирішили, що жестова мова небезпечна для дітей і заважає їм освоїти усне мовлення. Так французька жестова мова впала в немилість і виявилася забороненою в школах.
Хай як шкода французів, поставимо їх на паузу, а поки що поговоримо про американську жестову мову (American Sign Language, або ASL). Так-так, невігласи можуть зрадіти, у них з’явився законний привід казати «американська мова» — і нічого їм за це не буде.
Для початку перенесімося в Сполучені Штати Америки, які поки що не сполучені й ще навіть не штати, бо надворі XVII століття. Наприкінці цього століття на острів Мартас-Він’ярд, що за шість кілометрів від мису Кейп-Код на південному сході штату Массачусетс, прибули колонізатори з Англії. Захопили вони із собою дух авантюризму, ген спадкової глухоти і дрібку сільської жестової мови, необхідну для комунікації між глухими, та й тими, що говорять.
До XIX століття на острові вже було доволі багато глухих жителів, тому звістку про відкриття школи для глухих у місті Хартфорд, штат Коннектикут, вони сприйняли зі властивим їм ентузіазмом і навіть переїхали ближче до цієї школи. Своїм черговим переїздом двічі острів’яни завдячують Томасу Гопкінсу Галлодету, спочатку священику, а потім — знаменитому піонеру жестової справи.
Для Галлодета історія з жестовими мовами почалася, коли він познайомився із сусідською дев’ятирічною Еліс Когсуелл, яка страждала на глухоту через перенесений у два роки церебральний менінгіт. У той час глухота дорівнювалася мало не до недоумства, тому шансів на нормальне життя й навчання в міс Когсуелл було мало. Звичайна людина в цій ситуації щонайбільше заплакала б, але тільки не гіперм’якосердний Галлодет. Він так загорівся ідеєю допомогти маленькій Еліс, що навіть поїхав у Європу на рік з гаком набиратися досвіду в освіті глухих. Першим пунктом у його подорожі стала Англія, проте британські сноби назустріч америкосу не пішли й ділитися секретами відмовилися. Перетинати Атлантику після першої відмови Галлодета ламало, а тут ще він познайомився в Лондоні з абатом Сікаром і його помічниками — вчителями Лораном Клерком і Жаном Масьє (обидва були глухими).
Як ви вважаєте, звідки приїхали французи? Абсолютно точно: з тієї самої паризької школи для глухих абата л’Епе, про яку ми говорили вище. Слово за слово, колеги розговорилися, і Галлодета запросили відвідати Париж, щоб подивитися, що там і як у сфері освіти глухих. Методика навчання у французькій школі й те, як славно Сікар навчив і Масьє, і Клерка, підкорили серце Галлодета. Він умовив Клерка вирушити з ним у Коннектикут, щоб заснувати там першу для тих місць школу для навчання глухих. Таким чином, у 1817 році було відкрито першу школу з вивчення американської жестової мови, або, як її ще називають, амслену, в яку одразу ж прийняли мешканців Мартас-Він’ярда та деяких інших регіонів Нової Англії і, звичайно ж, музу Галлодета — Еліс Когсуелл. Амслен постав з міксу сільських жестових систем північного сходу сучасних США та паризької жестової мови, тому ASL сьогодні набагато ближча до французької жестової, ніж до британської. Вибачте, британці, не треба було скупитися.
Протягом XIX століття школи для глухих відкривалися по всій території Штатів, амслен здобував дедалі більше шанувальників, а в 1864 році у Вашингтоні навіть відкрився цілий Галлодетський університет, у якому всі предмети й зараз викладаються жестовою мовою.
Ситуація змінилася у 1880‑х, коли за аналогією з французами американські «оралісти» переконали школи скасувати уроки жестової мови, а натомість запровадити заняття з логопедії, де глухих учили вимовляти голосні й приголосні. Словом, не можеш говорити — змусимо, а ото махати руками не треба, ти ж не італієць. Доходило до того, що на шкільних уроках глухих карали за жестикуляцію та зв’язували їм руки за спиною. Серед прихильників такого методу навчання був і сам Александер Белл, який, очевидно, виявився не лише видатним винахідником, а й видатним дурнем. Сидів би краще й у телефонії своїй копався, а то навіщось поліз у чужу сферу, де ані чорта не розумів.
Але я відхилився від теми. Ні буквальне зв’язування рук, ні стресові уроки не завадили амслену, нехай і нелегально, розвиватися, а згодом ставлення до цієї мови стало змінюватися. Проте по-справжньому переломним моментом щодо американської та й інших жестових мов став день, коли двері Галлодетського університету прочинив професор Вільям Стоукі-молодший, творець глухої фонології.
Той, хто знає, що фонологія вивчає структуру звукового ладу, зараз, мабуть, крутить пальцем біля скроні. Які ще звуки в жестових мовах, автор скислого олів’є об’ївся, чи що? Не переживайте, олів’є був свіжим, просто Стоукі придумав, як записувати хіреми (це його термін, за аналогією з фонемами) — мінімальні структурні елементи жестової мови. Ця система запису жестових мов отримала назву «нотація Стоукі» та зобов’язана своєю появою виходу в 1960 році знакової книжки Стоукі «Структура жестової мови». Якщо хтось хоче залипнути над нею, як я, в мережі можна знайти повну версію книжки.
Звісно, є й інші системи запису. Наприклад, у 1974 році Валері Саттон створила «SignWriting», а в 1985 році група дослідників розродилася системою «HamNoSys» — нічого поганого в скороченій назві не заховано, це всього лише The Hamburg Sign Language Notation System. Проте «нотація Стоукі» була створена раніше за решту, та й популярніша, тому розповім про неї.
Якщо для творення звуків ми застосовуємо артикуляційний апарат, то для жестів використовується простір. Відповідно до «нотації Стоукі», будь-який жест, зроблений у цьому просторі, складається з хірем (від грец. χείρ — «рука»), які поділяються на три класи: таби (від tabula — «місце») — вказують на місце виконання жесту, дези (від designator — «діючий елемент»), що вказують на конфігурацію кисті, й сиги (від signation — «дія») — указують на характер руху кисті. П’ятдесят п’ять символів, які при цьому використовує Стоукі, складаються зі знаків пунктуації, чисел і латинських букв. В амслені, наприклад, налічується дванадцять табів, дев’ятнадцять дезів і двадцять чотири сиги. Їхня послідовність в амслені представлена таким порядком: TDs — і, таким чином, у жесті є хірема кожного з класів. Приклад такого запису я взяв з вікіпедії, тому що пекельні символи, якими напхав свою «нотацію» Стоукі, з його книжки не копіюються. Але вікі теж підходить. Отже, жест «мати» на письмі має такий вигляд: ͜ 5x, де « ͜ » — це таб, який указує, що жест виконується на підборідді, 5 — це дез, який говорить нам, що використовується мах кистю (5 в амслені), а x — це сиг, який показує, що великий палець торкається підборіддя.
Так, до витвору Стоукі є запитання: його «нотація» не враховує займенника, не розрізняє м’яких і різких жестів, не зважає на вираз обличчя, не вказує на співвідношення жестикуляції й міміки у мові тощо. Проте факт залишається фактом: його дослідницька та громадська діяльність назавжди змінила ставлення до жестової мови. Лінгвістична спільнота визнала її самодостатньою та функціональною системою комунікації з незалежними синтаксисом і граматикою — тобто повноцінною природною мовою. Саме завдяки праці Вільяма Стоукі було закладено солідну цеглу в стіну спроможності жестових мов. Плювати в них і називати їх примітивною пантомімою стало куди складніше, а пізніше нагодилися й дослідження із суміжних дисциплін. Наприклад, якщо людину, яка має дар мови, розбиває інсульт або інша мозконебезпечна погань, це часто позначається на її мовленні: вона може плутати відмінки або взагалі нести семантичну маячню. Така сама проблема чекає й на глухого. Тобто після інсульту жестикулювати він зможе, але проблеми з рідною жестовою мовою його теж не обійдуть: він може плутати граматичні категорії, набувати жестового акценту, вигадувати неіснуючі жести тощо.
Наявність граматики також спростовує твердження, що жестова мова й мова жестів — це те саме. Наприклад, фраза «Я не п’ю» українською, підкоряючись граматичним правилам української жестової мови, передана так: «Я-п’ю-не». Це саме повідомлення на так званій калькувальній жестовій мові буде передано жестами, але зі збереженням порядку слів звукової мови: «Я-не-п’ю». Або, наприклад, порядок слів у жестовій мові італійця відповідає порядку слів у звуковій німецькій, тоді як німецька жестова своїм порядком нагадує радше італійську звукову.
І якщо вже ми перейшли до конкретних мов, звернімося до чергової помилки про жестові мови: ніби вони є простим калькуванням своїх звукових побратимів. Приклад генетичної спорідненості звукових і жестових мов розбиває цю помилку вщент. Ви, напевно, чули, що у мов є сім’ї. Наприклад, є романські мови, а є слов’янські, або ось угорець, відірваний від родичів, а тут ось обережніше: тут баск-одинак плаче. Так от усі ці компаративістські танці у світі жестових мов працюють за іншими правилами. Ні, сім’ї вони мають, але організація цих осередків лінгвістичного суспільства зовсім інша, тут свої генеалогічні особливості. На це вплинули і експорт освіти, і політичні відносини, і війни. Наприклад, фінська жестова та португальська жестова — сестри з однієї шведської, вибачте, мовної сім’ї. А все тому, що в першій половині ХІХ століття глухі шведські вчителі започаткували школу в Лісабоні. Або ось французька жестова стала матір’ю і для американської жестової, яка сама вплинула на масу жестових мов, і для італійської, яка виховала туніську жестову мову. А Японія, поки володарювала на Тайвані та в Кореї, зробила мамою японську жестову мову й подарувала їй двох жестових діточок: тайванську й корейську.
Загалом ви вже зрозуміли, що для тих, хто звик до конвенційної спорідненості звукових мов, тут тьма єгипетська й стогін непроглядний. Само собою зрозуміло, розбирати на деталі кожну мову жестів ми з вами не будемо, але деяким з них просто необхідно приділити трохи моїх слів і вашої уваги. По-перше, можете привітати брехуна. Каюся, коли я сказав, що єдиної жестової мови не існує, то був не зовсім точний. Така мова є, і називається вона джестуно (International Sign, або IS). Усе почалося 1951 року, коли з’явилася Всесвітня федерація глухих. Тоді учасники вирішили створити штучну жестову мову, свого роду жестовий аналог есперанто для міжнародного спілкування глухих. Есперанто Заменгоф створив за десять років, але в жестових особлива путь, тому в 1965 році з’явився лише перший словник джестуно.
Ідея, звичайно, цікава, тільки-от природні жестові мови взяли гору, і джестуно сьогодні використовують вряди-годи. Хтось пояснює це тим, що штучно створена мова не торкнулася прагматичного рівня мови, тобто жестів у контексті. Хтось каже, що лексика ґрунтується на чотирьох головних жестових мовах, а, наприклад, азіатські, африканські та американські мови взагалі проігноровані. Так чи інакше, збираючись сьогодні на міжнародних конференціях, симпозіумах, змаганнях тощо, глухі (і не тільки вони) не використовують канонічну джестуно, а щоразу створюють нові знакові системи для спілкування. Словом, єдина жестова мова виконує функцію весільного генерала, і при зустрічі на нейтральній території глухі уругваєць, китаєць та італієць намагатимуться порозумітися не за правилами міжнародної мови, а як вийде: трішки зі своєї рідної жестової, дрібку міміки, трохи загальнозрозумілих жестів. Так і живуть, так і жестикулюють.
[...]
Окремо скажу про українську жестову мову. За моїми непрофесійними спостереженнями, глухі в Україні живуть життям звичайної пострадянської людини з інвалідністю — у стилі млявої інклюзії. Добре, що є Українське товариство глухих (УТОГ) — громадська організація, де глухим допомагають жити максимально повноцінним життям, організовують курси вивчення жестової мови, простягають руку реабілітації тощо.
Що нам показують відкриті джерела про українську жестову мову, якою говорять близько п’ятдесяти тисяч людей? Українську жестову мову почали викладати на початку ХІХ століття. Дякуємо австрійцям, які на той час люб’язно відкрили відділення Віденської школи для глухих на Волині й у Львові. Звідси такий сильний вплив на українську жестову мову не лише французького гегемона, а й австрійської жестової мови. Радянський період приніс жестовим мовам загалом та українській зокрема важкі випробування. І це не дивно, якщо згадати працю Сталіна «Марксизм і питання мовознавства», де він пише, що жестова мова — «це, власне, не мова і навіть не сурогат мови», а ще: «мовознавство займається нормальними людьми, які володіють мовою, а не аномальними, глухонімими, які не мають мови». Не думаю, що глухим варто ображатися на Йосипа Віссаріоновича, адже трубко-вусатий покидьок до всіх ставився як до лайна. Можна сказати, що він десь навіть допоміг згуртуватися всім соціальним верствам Радянського Союзу під гнітом государевої ненависті. Великий Інклюзитор, так.
На міжнародній карті українська мова жестів з’явилася зовсім недавно, після виходу фільму «Плем’я» Мирослава Слабошпицького. Сюжету не переказуватиму, цікаво інше: всі актори у картині глухі та за весь фільм не вимовляють жодного слова. Навіть субтитрів немає, лише чистий подих української жестової.
