«Паляниця» ‒ не єдиний спосіб виявити чужого серед своїх, а «жест доброї волі» ‒ мовна маніпуляція, типова для росіян. Докладніше про ці особливості мови у воєнний час ми запитали в авторки науково-популярних книжок «Чути українською» і «Бачити українською» Ольги Дубчак.
«Свій – чужий»
Мова завжди була засобом розрізнення «свій–чужий». Концептуально це в українській мові, як і в будь-якій іншій, відбувається на всіх без винятку мовних рівнях.
Те, що ми відрізняли окупантів за словом «паляниця», – це фонетичний рівень: вимовляння певних звуків, які росіянам не вдаються. У російській мові немає м’якого ц наприкінці -иця, -іця. Вони не можуть цього вимовити. Але вони думають, що щось треба у цьому слові пом’якшити, тому кажуть «паланіца». Росіяни пом’якшують н, тому що для них так найлегше.
Вони не зможуть вимовити й деякі інші звуки. Наприклад, слово «молоко» казатимуть як «малако». Ви зразу це зрозумієте. Тому що у нас ненаголошений о звучить як [о], а в них – як [а]. Або взагалі не звучить, вони можуть його проковтувати («млако»). Відрізняються в наших мовах і звуки [ы] (російський) та [и] (український). Російський [ы] – це голосний низького піднесення (звук, під час вимови якого язик майже не підіймається – прим. ред.), а наш [и] – голосний середньо-високого піднесення (звук, під час вимови якого язик підіймається трохи вище – прим. ред.), тому звучить він ближче до [і], а в ненаголошеній позиції наближається до [е]: жи(е)веш, ди(е)тина тощо. Такого самого звука, як російський [ы], в нас немає. Натомість у російській немає звука, відповідного нашому [и], зате є подібна буква – и, що позначає звук [і], тому вони вимовляють слова з нашим [и] на кшталт: «ходіті», «дарагі калєгі і співвітчізнікі» тощо.
Фонетичні відмінності – це шиболети, які були ще в біблійній легенді: ти можеш вирізнити чужого за вимовою.
Шиболет – це такий собі мовний пароль, який відрізняє «своїх» від «чужих». Це слово вперше згадується у старозавітній Книзі Суддів у зв’язку з війною жителів Галааду та єфремлян. У діалекті єфремлян не було звуку [ш], тож слово “шиболет», яке означало «потік води», вони вимовляли як «сіболет». Шиболети неодноразово використовували в історії протистоянь. Так, у 1311 році польський князь Владислав І Локетек намагався1 виявити непольське населення Кракова, змусивши говорили слова «soczewica, koło, miele młyn» («сочевиця, колесо, меле млин»). Такі відмінності бувають не лише фонетичні, а й лексичні: наприклад, слово «поребрик», яке використовують у Росії (насамперед у Санкт-Петербурзі) в значенні «бордюр», вказувало на те, що російські військові були залучені до спроб захоплення Краматорська у 2014 році.
На лексичному рівні таких відмінностей дуже багато. Вони мають назву мовні лакуни. Це означає, що в нашій мові є якесь слово на позначення певного явища, а в іншій – немає. Наприклад, «залізниця». У нас це слово на позначення всієї сукупності доріг, рейок, вагонів, потягів тощо. У російській мові такого поняття немає, є «железная дорога». Так само «паляниця» – такого поняття у них теж немає. Вони думають, що це полуниця, а це такий хліб. І таких слів безліч.
Це дуже поширене явище не лише між українською й російською мовами. Наприклад, в англійській не розрізняються поняття «прати» й «мити», а є лише одне слово на позначення цих доволі різних процесів – «wash». В українській, як бачимо, для кожного процесу є окреме слово. Натомість в англійській мові є слово «crawer», що означає таксиста, який повільно їде, очікуючи на пасажира. У нас такого спеціального слова немає.
Кожен носій певної мови бачить світ по-своєму. Про це я писала у своїй книжці «Бачити українською». Нічого дивного, що, наприклад, в африканському племені немає означень зими, літа, весни – того, до чого звикли європейці. І в росіян так само може не бути певних слів на позначення певних явищ. За цим їх також можна дуже легко ідентифікувати як тих людей, які не належать до нашої мовної спільноти, а отже, є чужими.
На рівні синтаксису можна навести такий приклад. Українці оформлюють питання, починаючи зі сполучника «чи»: «Чи ходив ти сьогодні на роботу?». У російській мові такого немає. Це доволі невиразний рівень, але він все одно існує. За ним також можна розрізнити «свого» і «чужого». Росіяни скажуть: «Ходил ли ты сегодня на работу?». «Ли» з’являється всередині речення.
Можна розрізняти за морфологічними показниками: частинами слова, префіксами, суфіксами. Наприклад, у російській мові дуже непродуктивні суфікси -н, -ин, завдяки яким в українській утворюють фемінітиви: філологиня, математикиня. Вони є, але їх майже не використовують. Прикладом з «протилежного табору» можуть бути продуктивні в російській суфікси, що утворюють активні дієприкметники зворотної дії: -ащий(ся), -ющий(ся): «учащийся», «сомневающийся». В українській мові вони взагалі не функціонують, не творяться форми «сумнівающійся» чи «навчаючийся».
Зменшувально-пестливі суфікси – ще один приклад морфологічного розрізнення «свого» й «чужого». Тому що в українській мові їх можна застосувати до будь-чого. Є навіть слово «воріженьки», тобто зласкавлення ворога. Це дуже визначальна риса для української мови. Зменшувально-пестливі суфікси можна застосовувати і до іменників, і до дієслів, і до прикметників. Те саме зараз відбувається з тепликами, броніками, теріками (так у ЗСУ називають тероборону).
На кожному мовному рівні можна виявляти чужого. Це стосується не тільки росіян, а й будь-кого.
Ми керуємо мовою чи мова – нами
Припущення про те, що мова визначає свідомість, сягає незапам’ятних часів. Але вперше її описав науковець Вільгельм фон Гумбольдт. Він стверджував, що насправді не людина вкладає в мову те, як вона бачить світ, а мова її навчає. Нібито коли дитина починає рости й опановувати рідну мову, то саме мова нав’язує їй бачення світу. Про це можна сперечатися вічно.
Але ми точно приносимо дещо в мову. Ми розвиваємося й додаємо до неї певні категорії, переймаємо від англійської термінологію, приносимо її в українську мову, а потім її засвоюють наші діти. Наприклад, мій син з дитинства буде знати слово «айфон». У мене в дитинстві й мобільних телефонів не було. Тобто незрозуміло, чи то ми мові нав’язуємо, чи мова нам. Я думаю, що це взаємозворотні процеси.
Але є прихильники гіпотези Сепіра-Ворфа. Вона дуже спекулятивна, давно розбита вщент (більше про це можна прочитати, наприклад, тут2 – прим. ред.), але цікава, тому що ці мовознавці не ставили собі за мету спекулювати. Вони справді вивчали вплив мови на свідомість людини. Наприклад, Ворф зауважив: коли на заправці на бензобаках написано «порожні», працівники спокійнісінько курять біля них. Він зробив висновок, що саме слово «порожні» впливає на їхню свідомість так, що працівники, знаючи, що на заправці не можна курити за будь-яких обставин, дозволяють собі це робити, бо підсвідомо вважають, що слово «порожні» вберігає їх від небезпеки. А коли на баках було написано слово «повні», це нібито означає, що рівень небезпеки високий. Зокрема від цього відштовхнулися Сепір і Ворф у своїх подальших дослідженнях і твердженні про те, що саме мова впливає на свідомість людей, а не навпаки.
Є й справжні спекуляції на цій темі. Наприклад, що в російській мові шлюб називають браком і це щось говорить про саму ментальність носіїв російської. «Брак» – це просто багатозначне слово у російській мові, яке може означати шлюб, а може – недолік, причому походження значень абсолютно різне. Брак як шлюб походить від «брать», а брак як недолік з – польського «brak».
Новомова у комунікації Кремля
Кремль у своїй комунікації та пропаганді давно використовує новомову («від’ємне зростання», «хлопок», «задимлення», «спецоперація», «жест доброї волі»). Це роблять, щоб приховувати правду за надмірно складними конструкціями, які не викликають емоцій, створити дистанцію між владою і народом. До того ж їм уже давним-давно не відомо, що таке чесна комунікація, тобто вживання слів у тому значенні, в якому воно мало би вживатися. Оскільки в них увесь цей апарат працює на пропаганду страшенних масштабів, зараз вони не можуть просто так взяти і почати говорити словами в прямому значенні, тому що це небезпечно для їхньої державності.
Якщо вони почнуть говорити, що вибух стався через український безпілотник і просто зараз горить завод, уявляєте, що буде? Громадяни оточені пропагандою того, що вони великі імперці, які пішли рятувати народи від фашизму і перемагають, що у них друга армія світу. А тут завод горить, тому що залетів український безпілотник і його ніхто не впізнав.
Вони не можуть говорити правду, тому доходять до абсурду про від’ємне зростання і таке інше. Чим все це закінчиться, ми не знаємо. Будемо спостерігати. Мені самій цікаво, чим закінчиться ця абсурдна еквілібристика.
Звичайно, у них дуже велике підґрунтя для цього (у радянському союзі офіційна комунікація тяжіла до абревіації, скорочень, ідеологізації нейтральних слів тощо – прим. ред.). У нас теж – але ми цим менше послуговуємося. Україна обрала категорично інший, демократичний шлях розвитку. У нас журналісти можуть вийти на вулицю і кричати «Цензура не пройде». У них – ні, тому все це накопичується і консервується. Вже чекаю, коли воно перебродить і почне вибухати.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
