Серед дослідників, які відкрили світові Антарктиду, були й українські полярники радянських часів. Попри спроби нівелювати вклад України в дослідження цього континенту, без внеску Української ССР у спільну справу Радянський Союз зробив би набагато менше. Наголошує на цьому письменник Маркіян Прохасько у передмові до своєї книжки «Мрія про Антарктиду». Він написав її після подорожі до української станції «Академік Вернадський». Там, поспілкувавшись з полярниками й розділивши з ними випробування скутого льодом континенту, він дізнався, як то жити в далекому краї, де згуртованість колективу – необхідність, а не приємний бонус.
Важливість доброго настрою серед команди відзначали й учасники французької експедиції до маленької бази «Шарко» у другій половині двадцятого століття. Дорогою туди експедиція десяток днів жила у снігоходах через снігові замети. Чому дослідники відправилися у ці краї та які наукові відкриття їм вдалося зробити? Читайте в уривку з книжки Маркіяна, яку видало «Видавництво Старого Лева».
31 жовтня 1956 року Франція шукала добровольців із хорошою фізичною підготовкою і тягою до пригод для експедиції в Антарктиду. Як згодом виявилося, головним завданням трьох осіб, які залишилися у глибині Антарктиди на рік, було вижити. Маленька база «Шарко», названа на честь французького полярного дослідника Жана-Батиста Шарко (Jean-Baptiste Charcot), була заснована за майже 200 миль (321 км) від узбережжя — углиб антарктичних снігів. Корабель ішов із Франції 70 днів і віз із собою ще одну експедицію, яка мала облаштовувати базу на Землі Аделі. А саме «Дюмон Дюрвіль», яку створили після того, як 1952 року дощенту згоріла станція «Порт Мартін».
Експедиція до «Шарко» майже місяць просувалася від узбережжя вглиб континенту. Зокрема, 10 днів люди стояли у «заторі» через снігові замети, живучи у снігоходах. Температура у салоні була 18°С нижче нуля. Вітер сягав 200 кілометрів на годину. Прибувши до станції — мусили спершу її відкопати й залізти вниз через люк. Це була база на 258 метрів квадратних, створена з алюмінію і занурена у сніги, які захищали її від холоду та вітру, де троє осіб провело цілий рік. Серед них був Клод Лоріус (Claude Lorius).
Лоріус розповідає, що йому взагалі важко передати той ентузіазм, із яким вони вирушили у плавання: «Війна закінчилася, ми тягнулися до знань, країни почали боротьбу за останній вільний континент». Експедиція на «Шарко» долучилася до Міжнародного геофізичного року, який тривав від липня 1957 до кінця 1958. Антарктида була тоді в центрі уваги, і у рамках цієї події різні країни створили майже сорок станцій на континенті. Частина з них згодом перестала функціонувати, як і сама «Шарко», яку покинули незадовго після відкриття через насування льодовика.
Там, на станції «Шарко», дослідники жили в єдиній опалюваній кімнаті, тому особистого простору не мали. Поганий настрій був заборонений, бо це могло спричинити пекло. Про важливість доброго настрою мені розповідав також Ігор Дикий, коли ми вперше зустрілися. На «Вернадському» існує неписане правило: «Взаєморозуміння, взаємоповага, взаємовиручка». Наприкінці мого побутування на українській станції у мене склалося стійке враження, що навіть якщо між якимись людьми немає тепла і приязні чи якщо вони не розуміють наукових зацікавлень одне одного, то якщо є потреба — те, що називається «по-людськи», — всі завжди готові допомогти одне одному.
До речі, на українській станції в Антарктиді досліджують не лише навколишній світ, але й людей, які там перебувають. Це — завдання лікаря. До психологічних особливостей формування колективу зимівників належать такі явища, як організаційна і психологічна єдність групи. Перша полягає у здатності об’єднуватися задля досягнення спільних цілей, а друга — у появі спільного настрою у групі, який створює ефект захищеності для кожного учасника.
Попри аскезу на станції «Шарко», яка проявлялася, наприклад, у тому, що зимівники не мали можливості прати одяг, тож просто його викидали, коли він надто зношувався, а діри у тканинах були звичним ділом, дослідники мали із собою програвач і платівки. Також вони були дуже непогано забезпечені харчами, сказати б, по-французьки: кури, смажені гриби, солодке м’ясо, картопля з трюфелями, стейк шатобріан, оленина, зайчатина, яблука, бурґундські вина й інше.
У такій обстановці Клод Лоріус хотів побачити щось нове й почав вивчати кристали снігу. Літні кристали менші, ніж зимові. Розміри цих кристалів можуть розповісти про кількість опадів. Зокрема, про те, чи зима була сніжною. Кристалики зникають на глибині, стають все меншими, адже змінюються під тиском нового снігу. Товща льоду — незмінна лише на перший погляд. До узбережжя цих 200 миль (321 км) сніжинка може добиратися майже 50 тисяч років. Там вона тане й випаровується у небо. Можливо, за багато років вона знову випаде в Антарктиді.
Після першої експедиції Клод Лоріус захворів Антарктидою. Згодом він був у ще майже двадцяти експедиціях. Року 1959 став учасником американської експедиції із дослідниками ще п’яти різних національностей. І якщо «Шарко» містилась за 320 кілометрів від узбережжя, то цього разу він вивчав землі, що лежали на 2000 кілометрів углиб континенту.
Нова експедиція, у яку рушив Лоріус, проходила повз Трансантарктичні гори і прямувала до океану, де чекало судно. На той час ті землі картографи ще не обстежили. Це була абсолютна Terra Incognita. Під снігом у льоді траплялися ущелини, куди міг провалитися всюдихід з людьми. У схожій експедиції тоді загинуло двоє новозеландців. Дуже часто розломів не видно, вони прикриті снігом або не надто товстим шаром льоду. Лоріус почав вивчати сніг на рівні атомів. Сніг має дві форми водню: важку та легку. За сильних морозів у снігу багато легкого водню. Коли тепло — там переважно важкий водень. Лоріус підтвердив, що коефіцієнт співвідношення водню повністю відповідав даним температурних спостережень. Так виник «ізотопний термометр» — унікальний науковий інструмент. Тепер можна було встановити температуру в день снігопаду кілька тисяч років тому.
