Нобелівську премію з економіки 2024 року здобули Джеймс Робінсон, Дарон Асемоґлу та Саймон Джонсон — вони, за словами1 Нобелівського комітету, «пояснили, чому одні країни багаті, а інші — бідні». І ключем до цього стало створення інклюзивних інституцій. Усі лауреати — знані професори, які мають чимало досягнень, а Асемоґлу пророкували премію вже не один рік. Які здобутки цьогорічних переможців і чому їхні ідеї такі важливі?
Звідки все починалося
Сукупний доробок Асемоґлу, Робінсона та Джонсона (ARD) — це синтез ключових елементів сучасної макроекономіки (теорії зростання, теорії динамічної рівноваги та теорії реального бізнес-циклу) з інституціоналізмом.
Центральна фігура нового інституціоналізму — це Дуґлас Норт, який збагатив економічну теорію розумінням ролі інституцій в економічному розвитку. В його роботах зростання економіки залежить від політичних чинників та правового каркаса, тож «Institutes do matter» (з англ. — інститути таки мають значення). Зараз роботи Норта — це вже класика економічної теорії, і саме ARD стали його головними апостолами.
На досягнення цьогорічних лауреатів також вплинули роботи Кеннета Ерроу та Жерара Дебре. Їхній головний внесок — це модель Ерроу-Дебре, яка описує, як за певних припущень (повна інформація та досконала конкуренція) економічна система досягає рівноваги. Крім того, Ерроу досліджував роль держави в підтримці рівноваги між ринками та інституціями, а Дебре — поєднання ринкових механізмів та інституційних структур, що забезпечують довгострокову стабільність. Зараз модель Ерроу-Дебре — це база для вивчення причинно-наслідкових зав’язків економічної системи в стані стійкої рівноваги. Головний недолік їхньої моделі — це саме відсутність інституційних чинників.
Виправити це спробував Роберт Лукас-молодший, який на підставі моделі Ерроу-Дебре запропонував теорію динамічної рівноваги, засновану на накопиченні людського капіталу. Він спробував інтерпретувати технологію не лише як інтенсифікатор використання праці або капіталу, а ширше. Це простимулювало подальшу неокласичної моделі зростання Роберта Солоу та згодом призвело до спроб інтегрувати в неї інституційні чинники.
Функція Солоу, або модель економічного зростання Солоу, — це класична неокласична модель економічного зростання, яка описує, як різні фактори виробництва (капітал, праця та технологічний прогрес) впливають на довгострокове економічне зростання. Ключові ідеї моделі Солоу такі:
— Спадна віддача від капіталу: при постійному рівні технологій і праці збільшення капіталу призводить до поступового зменшення приросту випуску.
— Рівноважне зростання: модель передбачає, що економіки з часом досягають стабільного стану, де випуск на душу населення не змінюється, якщо не враховувати технологічний прогрес.
— Технологічний прогрес як рушій зростання: у довгостроковій перспективі єдиним чинником, що забезпечує зростання на душу населення, є технологічний прогрес.
Ця модель є базою для розуміння економічного зростання, а також використовується для аналізу довгострокових ефектів інвестицій у капітал, демографічних змін і технологічного розвитку.
Приблизно в той самий час (початок 1980-х років) Фінн Кідленд та Едвард Прескотт презентували теорію реальних бізнес-циклів. Їхня модель показувала, що економічні коливання можуть відбуватись ще й внаслідок технологічних шоків, а не тільки внаслідок змін в кредитно-грошовій політиці або зовнішніх чинників. Їхній підхід змістив фокус макроекономічних досліджень на довгострокові, структурні фактори, що впливають на економічні цикли, замість суто змін попиту.
Ці три компоненти — модель динамічної рівноваги Лукаса-молодшого, неокласична модель зростання Солоу та модель реальних бізнес-циклів Кідленда-Прескотта — стали ядром, навколо якого Асемоґлу, Робінсон та Джонсон розгорнули спадщину Норта. Цей синтез дозволив краще розуміти, як продуктивні шоки, інститути й державна політика провокують економічні цикли та впливають на економічне зростання.
Серед інших економістів, які вплинули на ARD, слід відзначити Сола Барро (взаємозв’язок між політичними рішеннями, економічною стабільністю та довгостроковим зростанням), Джеймса Б’юкенена (теорія суспільного вибору), Елінор Остром (колективні дії та спільне управління) та Олівера Вільямсона (дослідження впливу породжених якістю інститутів трансакційних витрат на ефективність розподілу ресурсів).
Інтелектуальна спадщина ARD — це глибока інтеграція інституціоналізму та неокласичної теорії зростання, включаючи динамічну рівновагу і теорію реального бізнес-циклу. Їхні роботи зосереджені на взаємодії політичних та економічних інституцій і тому, як ці структури можуть як сприяти сталому розвитку, так і призводити до застою, з особливим акцентом на критичній ролі технологій та людського капіталу у формуванні довгострокових економічних результатів.
До слова, Норт, Ерроу, Дебре, Кідленд, Прескотт, Б'юкенен, Остром та Вільямсон також є нобелівськими лауреатами різних років.
Чим відомі Асемоґлу, Робінсон та Джонсон
ARD працюють у провідних університетах США: Асемоґлу та Джонсон — в Массачусетському технологічному інституті (MIT), а Робінсон — у Чиказькому університеті. Вони викладають на повну ставку, публікують наукові статті та займаються підготовкою аспірантів. Їхній науковий доробок — це впливові в академічному світі роботи, вивчення яких потребує спеціальної підготовки, тому для широкого загалу всі троє відомі здебільшого як автори науково-популярних бестселерів, які пояснюють складні економічні й політичні ідеї доступною мовою.
Найвідоміша робота Асемоґлу та Робінсона — це книга «Чому нації занепадають» (2012), де вони пояснюють причини занепаду та процвітання держав та націй. Основна тема книги — це ілюстрація впливу політичних та економічних інститутів на стале економічне зростання. Загалом, інклюзивні інститути захищають права власності, підвищують ефективність регулювання та спрощують доступ до фінансування. Це покращує середовище для бізнесу та заохочує інвестування в інновації. Держави, де вдалося побудувати інклюзивні інститути, в довгостроковій перспективі випередять в розвитку держави, де інститути обмежують доступ. Крім того, якісні інститути — це ще й запобіжник від узурпації влади та встановлення тиранії. Остання ідея не нова: вони вперше висловили її ще в книзі «Економічні витоки диктатури і демократії» (2005), але певний математичний запис ключових ідей обмежив коло читачів та знизив популярність «Витоків». Зараз «Чому нації занепадають» — це визнана та впливова книга як серед академічної спільноти, так і серед широкого кола читачів.
Ідеї Асемоґлу та Робінсона набули розвитку в їхньому наступному бестселері — «Вузький коридор» (2019), яку ще іноді згадують за її другою назвою: «Як приборкати Левіафана». Книга продовжує розповідь про роль інститутів, але тепер акцентує на відносинах індивіда та держави, в чому перетинається з книгами «Капіталізм та свобода» Мілтона Фрідмена, «Шляхом до кріпацтва» Фрідріха Гаєка та «Відкрите суспільство та його вороги» Карла Поппера. Вслід за Фрідменом, Гаєком та Поппером, Асемоґлу та Робінсон намагаються визначити оптимальний розмір держави та припустимі межі її присутності в житті людини.
Саймон Джонсон — співавтор книжки «13 Bankers: The Wall Street Takeover and the Next Financial Meltdown» (2010), написаної спільно з Джеймсом Квайком. Ця книжка — спроба знайти відповідь на фінансову кризу 2008 року та швидко здобула популярність серед англомовних читачів, оскільки в ній зроблено фокус на події в США. Праця аналізує роль великих банків у спричиненні кризи та озвучує популярну на той час тезу, що уряд США став заручником «too big to fail» (з англ. — надто великий, щоб провалитися). Автори обговорюють ризики надмірної концентрації економічного та політичного впливу в руках фінансових установ, що має призвести до повторення фінансових криз в майбутньому.
Наостанок слід згадати «Вступ до сучасної економічної теорії зростання» Асемоґлу. Це фундаментальна академічна праця, яка зробила великий внесок у розвиток економічної науки. Її текст — вичерпне викладення моделей зростання, від класичних варіантів до сучасних моделей з максимальною ендогенізацією чинників. Асемоґлу детально аналізує, як інститути, технології та інші структурні чинники впливають на довгострокове зростання економіки. Ця книжка має велику популярність в академічних колах завдяки своїй глибині й математичній строгості, тому її часто використовують як підручник для аспірантів.
«Вступ...» — одна з найважливіших праць у галузі за останні десятиліття, вплив якої можна порівняти з підручниками Пола Семюелсона, Вільяма Нордгауза, Олів’є Бланшара, Стенлі Фішера і Ґреґорі Менк’ю. «Economics» (Семюелсон, Нордгауз) та «Principles of Macroeconomics» (Менк’ю) — це одні із найвідоміших підручників з економіки. «Economics» охоплює всі основні аспекти економічної науки, а «Principles of Macroeconomics» концентрується на макроекономіці та її базових поняттях (сукупний попит і пропозиція, інфляція, безробіття та економічне зростання). Вони орієнтовані на студентів початкового рівня і пояснюють базові економічні концепції у простій і доступній формі, і значно поступаються «Вступу...» в глибині аналізу теорії зростання та інституцій. Орієнтований на аспірантів «Lectures on Macroeconomics» (Бланшар, Фішер) охоплює основні макроекономічні моделі, дає аналіз динаміки економічних коливань та довгострокового зростання, але порівняно зі «Вступом...» Асемоґлу менш сфокусований на ролі інституцій і більше на традиційних макроекономічних моделях, що робить його ближчим до класичної теорії.
ARD й до отримання премії були одними з найбільш впливових економістів сучасності, особливо у сфері інституційної економіки та політичної економії: їхні дослідження стали фундаментом для сучасного розуміння економічного зростання, розвитку та нерівності, а «Чому нації занепадають» стимулювали глобальну політичну дискусію та вплинули на міжнародні організації, політичних лідерів і практиків, що займаються питаннями розвитку. Всі троє консультують уряд США.
