«У цих обертонах важливим є не образи, не ідеали, а Абсолют як візаві цього носія, атланта, на плечах якого покоїться весь світ, що відповідає за майбутнє. Так, самостояння людини у світі є фактично гравітаційною конструкцією, тією реальністю, яка є більшою, ніж образ, синтетичною реальністю, що поєднує в собі абсолют, ідеал, образ, предмет, а, по суті, є феноменом людського буття», — це рядки із докторської дисертації з культурології1. Їхня авторка Олена Хлистун успішно захистилася та здобула ступінь доктора наук у 2019 році2. Окрім імітування науки, авторку викрили та в академічному плагіаті — як у дисертації, так і в наукових статтях3. Незважаючи на це, науковий ступінь у Хлистун досі залишається.
Навіщо потрібна система наукових ступенів, за що науковці можуть їх позбутися та як проблема нечесних наукових досягнень вирішується у світі?
Наукові ступені та навіщо вони потрібні
Наукові ступені з’явилися невдовзі після заснування перших західноєвропейських університетів для ранжування науковців та наукових працівників4. Їх присуджують за значні досягнення у конкретній галузі, які передбачають оригінальні дослідження з науковими результатами. Обов’язкові вимоги: вища освіта, наявність певної кількості публікацій у наукових журналах та захист дисертації.
В Україні присуджували два наукові ступені: кандидата наук та доктора наук. Цю подвійну систему отримання наукового звання ми успадкували від Радянського Союзу. Утім вона існувала й раніше. Науковець, кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв пояснює: «Двоступенева система — не радянська, а поширена у багатьох країнах». При створенні своєї системи СРСР оперся на спадок Російської імперії, де присуджували ступені магістра і доктора, а також приват-доцента і професора, та частково — на німецьку систему академічних ступенів, де існував ступінь габілітованого доктора.
Систему впровадили у 1934 році, тоді ж з’явилися і вчені звання. Асистент, доцент, професор — для університетів, молодший і старший науковий співробітник, дійсний член (академік) — для науково-дослідних установ. А ще ліквідували університетську автономію, з’явився Інститут червоної професури. Там виховували науковців, викладачів і працівників, які б мали обслуговувати потреби партії. Ступінь кандидата, як і вчені звання, працювали з тією ж метою. Спрощена система захисту на звання «кандидат наук» дозволяла здобувати ступінь малограмотним, але благонадійним людям. Вони згодом могли займати керівні посади в університетах. Вчені звання можна було отримати й без наукового ступеня, а на підставі заслуг перед наукою або народним господарством. Навіть при вступі на аспірантуру ключове значення мали рекомендації партійних осередків. До того ж на руку радянському режиму були постійні спеціалізовані ради, які приймали захист кандидатських і докторських дисертацій. Вони були в ролі ідеологічного фільтра5.
Ступінь «кандидат наук» незрозумілий за межами країн колишнього СРСР. Там натомість є загальноприйнятий науковий ступінь — Doctor of Philosophy, або ж PhD.
Щоб наблизити нас до світової практики, у 2016 році Кабмін ухвалив порядок підготовки докторів філософії замість кандидатів наук6. Доктор філософії залишається першим науковим ступенем, але, крім цього, є ще освітнім, як логічне продовження магістратури. Через обов’язкову освітню складову з’явилися додаткові вимоги для захисту, як-от більша кількість навчання — 30-60 навчальних кредитів, а це один-два семестри7.
Наукові ступені для науковців та науково-педагогічних працівників — це необхідна умова розвитку кар’єри. До прикладу, формально не можна стати ректором університету чи завідувачем кафедри без наукового ступеня «доктор наук». Разом із науковими ступенями нині можна претендувати на вчені звання: доцент, старший дослідник, професор. Доцента чи старшого дослідника можна отримати після захисту кандидатської дисертації, або ж PhD, а вчене звання професора — після здобуття статусу «доктор наук». Статус академіка залишився також, але він є і поза межами пострадянських країн, на відміну від вчених звань. Як правило, йдеться про членів національних академій наук.
Наукові ступені та вчені звання також передбачають доплати до зарплат. Доктор наук — 25% ставки заробітної плати. Кандидати наук та доктори філософії отримують 15%8.
Станом на 2021 рік, найбільший відсоток людей віком від 25 до 64 з науковим ступенем серед європейських країн — у Словенії (5%). У Німеччині їх 2%, у Польщі, Литві — по 1%9.
Щодо України такої статистики немає, втім кількість громадян з науковими ступенями у нас чимала. У період з 1993 по 2021 рік кількість людей, яким було присуджено науковий ступінь доктора наук в Україні — 24 400. У цей же період науковий ступінь кандидата наук здобули 125 474. 2844 людей захистили дисертацію та здобули ступінь доктора філософії з 2019 по 2021 роки10.
Частина з цих людей не займається науковою діяльністю. До прикладу, науковий ступінь доктора наук мають 38 народних депутатів України, а кандидата наук — 7211. Усі вони також можуть отримувати за це доплати12.
Ця традиція тягнеться з радянських часів, коли еліта разом з науковими ступенями отримувала звання та посади й могла осідати при університетах. Для ненауковців ступінь є «золотим парашутом»: не складається з політичною, підприємницькою кар’єрою, є запасний варіант — університет, розповідає Світлана Благодєтєлєва-Вовк, координаторка антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», кандидатка економічних наук, доцентка, голова ради ГО ТРОН.
Плагіат, фальсифікація та інші друзі нечесно здобутого ступеня
«Ступінь — це символічний капітал, і його важливість надзвичайна. Людина, яка несправедливо його заслужила, обманює в першу чергу суспільство, тому що знецінює працю всіх чесних науковців», — нагадує вона.
У січні 2016 року в медіа з’явився матеріал-викриття13 Катерини Кириленко — завідувачки кафедри філософії Київського національного університету культури й мистецтв, дружини тодішнього віце-прем’єр-міністра В’ячеслава Кириленка. Йшлося про наявність плагіату в докторській дисертації Кириленко, яку вона успішно захистила у жовтні 2015-го, здобувши науковий ступінь доктора педагогічних наук за спеціальністю «теорія і методика професійної освіти». Через плагіат та псевдонаукові твердження про лептони, які мають психіку, та «лептонного “Бога”, розум якого у вихідній формі був тотожним із його лептонним тілом» справа Кириленко набула розголосу, потрапила в інтернет-меми та на експертні перевірки.
Експертиза Українського мовно-інформаційного фонду НAН України14 підтвердила, що у докторській дисертації є 142 запозичені абзаци, а це близько 30% тексту. Водночас експертна комісія з Харківського національного педагогічного університету імені Сковороди плагіату в роботі Кириленко не знайшла, лише 1,4% тотожного тексту15. Хоча порушення академічної доброчесності, зокрема плагіат, фабрикації, фальсифікації — підстава для позбавлення наукового ступеня відповідно до закону України «Про освіту»16, 1 липня того ж року атестаційна колегія Міністерства освіти і науки вирішила залишити Катерині Кириленко науковий ступінь доктора педагогічних наук17.
Після розголосу справи Кириленко Світлана Благодєтєлєва-Вовк, Тетяна Пархоменко, Ірина Єгорченко та інші активні науковці об’єдналися, щоб боротися з проблемою нечесно здобутих наукових ступенів. Так виникла антиплагіатна ініціатива «Дисергейт».
Активісти шукають та виявляють випадки порушень академічної доброчесності у дисертаціях, пишуть заяви до МОН та атестаційної колегії для скасування рішень про присудження наукових ступенів як на етапі присвоєння, так і постфактум, розміщують викриття у медіа та на сайті «Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях». «Дисергейт» — неформальна спільнота, до неї долучається багато людей, а деякі викривачі залишаються анонімними.
Окрім цього, активісти «Дисергейту» запропонували «нагороджувати» академічно негідних науковців. Для цього у 2016 заснували антипремію «Академічна негідність». Преміюють не лише за викриття плагіату, фабрикацій і фальсифікацій у наукових працях, але й корупцію, поширення псевдонауки та інші зловживання. Зокрема, нагороду отримували Арсеній Яценюк, Сергій Шкарлет — за плагіат у дисертаціях, Лілія Гриневич — за захист Катерини Кириленко від відповідальності за плагіат, Ольга Богомолець — за поширення псевдонауки. «Найкращими для людей є ті вакцини, які вирощені і відповідають тим імунним потребам тієї нації, яка, власне, хворіє..»18, — один із фейків про вакцини, за які відзнаку отримала Богомолець. Рішення про позбавлення наукового ступеня жодного з посадовців немає.
Нечесний науковий ступінь зазвичай супроводжує не лише здобувач, але й ціла мережа людей, наголошує Світлана Благодєтєлєва-Вовк. «У цій справі [Катерини Кириленко] взяло участь 64 людини в її мережі. Вони підтвердили, що її робота — достойна наукового ступеня доктора наук», — пояснює вона.
«Загалом академічна недоброчесність є наслідком системи імітації, яка постійно була в Радянському Союзі. Це імітація вивчення, у першу чергу, гуманітарних спеціальностей», — підсумовує координаторка «Дисергейту». Цю думку поділяє й інший науковець, кандидат біологічних наук Олексій Болдирєв, який дослідив тему академічного плагіату й відмову від наукового ступеня для проєкту «Читомо». Він додає, що проблема академічної недоброчесності не є унікальною, але в Україні мало людей, які дійсно займаються наукою.
До цього, на думку Олексія Болдирєва, додається й те, що в університетах «створюється культура лояльності, яка підмінює наукові дослідження та наукові результати». Це означає, що здобути науковий ступінь легше, якщо підтримувати хороші стосунки з керівництвом. Незалежно від того, які у тебе досягнення.
Покарати винних
Відповідно до статистики «Дисергейту», лише від квітня цього року на розгляд Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) було подано 13 скарг про порушення академічної доброчесності у дисертаціях19.
Саме з подання заяви20 до НАЗЯВО розпочинається процедура позбавлення наукового ступеня. Скарга повинна бути підкріплена конкретними фактами академічної недоброчесності. Національне Агентство розглядає скаргу та, якщо вона відповідає критеріям, передає її до Комітету з питань етики, який і вирішує, чи є у роботі плагіат. Після цього висновок потрапляє на розгляд до Міністерства освіти та науки — за ним остаточне рішення про позбавлення наукового ступеня. Міністерство для перевірки залучає експертну раду з питань атестації наукових кадрів, яка є дорадчим органом МОНу, або ж може створити експертну комісію, залучивши окремих вчених чи працівників університетів.
До початку роботи НАЗЯВО питання наукових ступенів цілком лежало на плечах Міністерства освіти та науки. У 2016 році (як передумову до створення Агентства) Кабмін ухвалив постанову21, яка скасувала можливість позбавлення наукових ступенів і на етапі присудження, і коли йдеться про вже захищені дисертації. Хоча саме Агентство було створене роком раніше, а повноцінно працювати почало з грудня 2018 року, до 2021 року опції позбавлення наукового ступеня відповідно до нормативно-правової бази не існувало.
Так само поняття академічного плагіату не траплялося у нормативно-правовій базі до 2014 року, коли вийшов Закон «Про вищу освіту». Офіційне визначення терміну закріпили лише у 2017 році у Законі «Про освіту». Це створило умови для уникнення відповідальності за плагіат у дисертаціях, захищених до 2014 року.
До прикладу, у вересні 2023 року до НАЗЯВО потрапила скарга щодо плагіату в докторській дисертації і науковій статті в.о. ректорки Вінницького медуніверситету Вікторії Петрушенко. Жінка звернулася до суду з позовом про те, що перевірка наукових робіт протиправна, бо на момент їхнього захисту поняття «академічний плагіат» не існувало. Суд заборонив НАЗЯВО виносити рішення щодо плагіату в роботах Перушенко22.
Хоча академічний плагіат є порушенням авторського права, але законодавство у сфері авторського права не застосовують до таких прецедентів. По-перше, тому що є різні види академічного плагіату. А по-друге, тому що в позові про порушення авторських прав заявником має стати сам автор. Натомість подати скаргу про виявлення плагіату в науковій роботі чи дисертації може будь-хто, надавши відповідні докази.
З іншого боку, заборона на академічний плагіат існувала і до 2014 року. «Як мінімум з 1975 року безперервно діяла норма про те, що у дисертаціях не допускаються (трошки у різних формулюваннях) некоректні текстові запозичення», — розповідає Євген Ніколаєв, директор Аналітичного центру «ОсвітАналітика» Київського університету імені Бориса Грінченка. Однак ця норма не працювала на практиці, додає аналітик, тому в нас сформувалася «епідемія написання дисертацій методом Ctrl C + Ctrl V».
У скандал із копіюванням та масовим перекладом чужих праць у 2018 році потрапив український літературознавець Дмитро Дроздовський. Монографія, з якою він планував податися на захист докторського ступеня в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, містила 64% плагіату за висновками експертної комісії. Вчена рада Інституту погодилася з висновком комісії та анулювала попередню рекомендацію до друку праці Дроздовського. Процес отримання докторського ступеня не розпочався23.
Найчастіше метод копіювання використовують з працями, написаних російською мовою.
Від початку поступового блокування російських ресурсів у 2017 році на практиці виникає й інша проблема. «За внутрішнім положенням етичного комітету НАЗЯВО, всі джерела, які були використані, мають бути у відкритому доступі, а ті, хто фальсифікують, переважно переписують і перекладають з російської. Російські ресурси перебувають під баном РНБО, то НАЗЯВО каже: “Ми не можемо дістатися до цих ресурсів”», — розповідає Олексій Болдирєв.
Запобігти, скасувати, допомогти
У той час, коли в Україні рішення про присудження чи позбавлення наукових ступенів ухвалює держава, у світовій практиці переважно відповідальність за це несе безпосередньо університет. Повідомити про плагіат у дисертації чи наукових публікаціях, як і в Україні, може будь-хто. До прикладу, низку німецьких політиків на плагіаті викрили учасники проєкту VroniPlag Wiki. Це волонтери, здебільшого анонімні шукачі плагіату, котрі перевіряють докторські дисертації за допомогою антиплагіатних програм. Ініціатива народилася на базі сайту GuttenPlag, який зробили спеціально для перевірки дисертації міністра оборони Німеччини Карла-Теодора Ґуттенберґа24.
Університети скликають спеціальні етичні комісії чи ради, залежно від конкретного закладу, де голосуванням вирішують подальшу долю наукового ступеня. Так, факт плагіату в роботі Ґуттенберґа визнала дисертаційна комісія університету Байройта, де політик захищав свою роботу. Науковий ступінь скасували. Політик не лише подав у відставку, але й мігрував до США. У 2013 році за плагіат дисертації, захищеної ще в 1980 році, посаду міністра освіти Німеччини втратила Аннет Шаван25. Вчена рада Дюссельдорфського університету імені Генріха Гайне анулювала її науковий ступінь.
Аналогічна ситуація спіткала і президента Угорщини Пала Шмітта. У 2012 році докторська рада Будапештського університету медицини та спорту позбавила посадовця докторського ступеня. Скандал з плагіатом у його роботі почався з публікації статті-звинувачення у виданні HVG26.
На думку Євгена Ніколаєва, у світі більш розвинений механізм репутації, який стосується й університетів. Це може стати одним із кроків для викорінення академічної недоброчесності: «Я прихильник того, щоб ми брали інструменти, які працюють в країнах, до рівня розвитку яких ми хочемо прагнути. У тих країнах працює ініціатива знизу — від академічної спільноти», — пояснює аналітик.
Частково цю практику намагаються впровадити разом зі ступенем PhD. Захист PhD має відбуватись за європейською манерою, де діють разові спеціалізовані ради з п’яти людей. У них беруть участь науковці вузького профілю відповідно до конкретної дисертації. Їм також передбачена оплата. Сам захист публічний і записується, а голосування проводиться відкрито. Кожен член ради зобов’язаний прочитати дисертацію, що подана до захисту, повністю, а не автореферат. Рішення про присудження наукового ступеня — за університетом. Щодо наукового ступеня доктора наук практика наразі залишається попередньою: захист приймають постійні спеціалізовані ради, у них може бути до 19 науковців, залишається стислий виклад дисертації і таємне голосування.
В Україні також діяли проєкти сприяння академічній доброчесності: SAIUP (Strengthening Academic Integrity in Ukraine Project) протягом 2016–2019 років та Academic IQ (Academic Integrity and Quality Initiative) — з 2020 по 2022 рік. Вони реалізовувалися Американськими Радами з міжнародної освіти за сприяння Посольства США. У суті програм — практичні курси у відібраних університетах, просвітницька кампанія і робота над регулятивними механізмами, як на рівні конкретного закладу, так і на рівні держави27,28.
Разом з цим, про потребу оновлення університетів та їхнього управлінського складу для вирішення ситуації каже Світлана Благодєтєлєва-Вовк: «Треба почистити від токсичних мереж спеціалізовані вчені ради, адміністрації університетів. На конкурсних засадах обрати ректорів з відповідними стратегіями, баченнями. Призначити класні наглядові ради, які будуть контролювати виконання цих стратегій та отримання ресурсів».
На думку Олексія Болдирєва, варто також підтримувати, зокрема фінансуванням, тих науковців, котрі справді хочуть займатися дослідженнями. І позбавити формальностей науково-педагогічних працівників, викладачів університетів. «Якщо вони хочуть займатися наукою — створити усі можливості, якщо не хочуть — не треба вимагати. Треба, щоб наукова кар’єра стала дійсно науковою», — наголошує він.
Наразі в Україні готується новий окремий закон про академічну доброчесність. Він покликаний нівелювати проблеми академічного плагіату і сумнівно здобутих наукових ступенів. Нині законопроєкт перебуває на стадії розробки29.
