Як і для чого з’явився світ та чи можна взагалі знайти відповіді на подібні питання? Розмірковує науково-популярний журналіст Джим Голт в книжці «Чому існує світ» побудованій на діалогах із найвідомішими світовими фізиками, філософами та письменниками, серед яких Джон Апдайк, Девід Дойч, Роджер Пенроуз, Дерек Парфіт, Річард Свінберн. Публікуємо уривок з книжки, переклад якої вийшов друком у видавництві «Контур».
Діставшись адреси, яку дав мені Дойч, я відшукав невеличкий двоповерховий будинок, що виглядав з-за кудлатих дерев. При вході висіло три прапори: британський, ізраїльський і американський. Надворі стояв телевізор на викид. Я натиснув на дзвінок, але той не працював. Тож я постукав у тьмяну шибку.
Невдовзі двері відчинив надзвичайно хлопчакуватого вигляду чоловік з великими, темними очима, наче прозорою шкірою і білим волоссям, що сягало плечей. За ним виднілися величезні стоси паперу, що розсипався, зламані тенісні ракетки й інший непотріб. Я знав, що Дойч був відомим, як писав один науковий журналіст, «встановленням міжнародних стандартів неохайності»1, але це було більше схоже на експерименти з переробки сміття в приміщенні.
Він запросив мене всередину й провів між купами сміття в кімнату з великим телевізором і велотренажером. На дивані сиділа миловидна, молода жінка з полунично-русявим волоссям — вона мала вигляд майже підлітка — і їла макарони з сиром. Дойч відрекомендував її як Лулі. Вона посунулася, звільнивши мені трохи місця на дивані, і розмова розпочалася — хоча й із присмаком розчарування.
«Щодо питання “Чому є щось, а не ніщо?”, я не думаю, що знаю більше, ніж один жарт, — розпочав Дойч. — Як там він починається? О, точно: “Навіть якби нічого не було, ви все одно скаржилися б!”»
Я розповів, що автор цього жарту — Сідні Морґенбессер, американський філософ, який помер кілька років тому.
«Нічого про нього не чув», — відмовив Дойч.
Але як міг Дойч так безтурботно ставитися до таємниці існування? Зрештою, він не вірив, що існує лише один світ. Його погляд на реальність включав величезну сукупність світів, які існують паралельно — мультивсесвіт. Мультивсесвіт для Дойча був тим же, чим Бог був для Свінберна — найпростішою гіпотезою, яка пояснювала те, що ми спостерігаємо довкола, а особливо, коли йдеться про дивні феномени квантової механіки. Якщо фізичні закони, що керують мультивсесвітом, роблять, як вірив Дойч, обов’язковою власну пізнаваність, то чи не мали б вони також робити обов’язковою пізнаваність реальності загалом?
«Не думаю, що остаточне пояснення реальності можливе, — зазначив він, хитаючи головою. — Це не означає, ніби я вважаю, що в того, що ми можемо пояснити, є межа. Ми ніколи не впремося в кам’яну стіну, на якій писатиме “ДАЛІ ПОЯСНЕННЯ НЕМАЄ”. З іншого боку, не думаю, що ми колись впремося в кам’яну стіну з написом “ЦЕ ОСТАТОЧНЕ ПОЯСНЕННЯ ВСЬОГО”. Насправді ці дві кам’яні стіни були б майже однаковими. Якби, , ви отримали певне остаточне пояснення, то це означало б, що філософська проблема того, чому це є істинним поясненням, чому реальність є саме такою, а не іншою, ця проблема залишилася б навіки нерозв’язною. О, чайник закипів!»
Він подався на кухню. Лулі посміхнулася до мене й далі взялася за макарони.
Коли Дойч повернувся з кухні з чайником і тарілкою печива, я запитав, чи дивувало його взагалі існування мультивсесвіту. Чи є питання «Чому є щось, а не ніщо?» глибоким, чи ж воно просто оманливе?
«Гм, — замислився він, торкаючись скроні, — …глибоке питання… оманливе питання… Дивіться, я не можу виключити можливості, що й у реальності є певна основа. Але якщо й є, то проблема, чому це основа, все одно залишалася б нерозв’язною».
Відпивши чаю, він повів далі. «Візьмімо космологічний аргумент, ідею, що існування світу має бути пояснене якоюсь подією, що його породила. Це ж безнадійно обмежений погляд! Ідея того, що речі завжди спричинені іншими речами, які передують їм у часі, не має нічого спільного з логікою чи поясненням як таким. Можна уявити пояснення, в якому щось буде спричинене речами, які відбуваються у різний час, у минулому й майбутньому. Або пояснення, яке не матиме нічого спільного з часом взагалі чи навіть з причинами. Справжнє питання, на яке ми хочемо знайти відповідь, полягає не в тому, що було до, а в тому, чому щось є саме таким, як воно є».
Я обережно відпив чаю, який, схоже, не був отруєним.
«Неможливо раз і назавжди дати визначення того, чим є пояснення, — сказав Дойч. — Насправді важливі досягнення в поясненні часто змінюють значення пояснення. Мій улюблений приклад — революція Ньютона-Галілея, яка не лише відкрила нові закони фізики, але й змінила саме уявлення про те, що таке фізичний закон. Раніше закони були правилами, які описували, що відбувається. Закони Кеплера, наприклад, стосувалися того, як планети обертаються довкола Сонця по еліптичних орбітах. Закони Ньютона були вже інакшими. Вони не говорили про планети чи еліпси. Натомість закони Ньютона були правилами, яким підкорятимуться усі такі системи. Це інший стиль пояснення, про який раніше не думали і який раніше навіть не сприймали б як пояснення. Такого ж типу пояснювальна революція трапилася через кілька сотень років завдяки Дарвіну. Раніше коли люди питали, чому якась тварина має певну форму, вони очікували, що відповідь покликатиметься на якусь властивість цієї форми — на те, що вона ефективна, що так її задумав Бог тощо. Після Дарвіна відповідь стосувалася вже не властивостей форми, а того, як ця форма виникла завдяки еволюції. Знову ж таки, це інший стиль пояснення».
Дойч говорив, розходжуючи туди-сюди. Я ж лишався на дивані поряд із Лулі, яка завершила свою тарілку макаронів із сиром.
«Це питання мінливої природи пояснення — це мій коник, — продовжував він, і його голос набирав гучності. — Гадаю, ми потребуватимемо іншого стилю пояснення, щоб розв’язати такі проблеми, як свобода волі й свідомість. Це не технічні, а фундаментально філософські проблеми. Я не думаю, що можна збудувати штучний інтелект без філософського прогресу в розумінні, чим є свідомість. Неможливо створити штучне життя без концепту реплікатора, а еквівалентного концепту для свідомості у нас ще немає. Неможливо запрограмувати те, що ми не здатні точно визначити».
Я був вражений тим, як сильно цей свіжий погляд контрастував із панівною догматикою дослідників штучного інтелекту, які, здавалося, вважали, що таємниця свідомості випарується із появою надрозумних комп’ютерів, яка нібито була вже не за горами.
Але повернімося до мультивсесвіту. Звідки він взявся? Чому взагалі існує тканина реальності?
«Я вважаю, — відповів Дойч, — що на це питання можна дати відповідь тільки знайшовши більш загальну тканину, частиною якої є фізичний мультивсесвіт. Але тут не існує остаточної відповіді».
Якою ж, на його думку, могла б бути ця більш загальна тканина реальності?
«Я б почав із принципу пізнаваності, — сказав він. — Дивіться, у космосі є квазар за мільярди світлових років звідси. А в нашому мозку є модель цього квазару, модель, що має дивовижні властивості. У нашому мозку є не лише образ квазару, а й структурна модель із такими самими причиновими й математичними відношеннями. Тож маємо два об’єкти, які так фізично не схожі, як це лише можливо — квазар, чорна діра зі струменями [плазми], і наш мозок, хімічний шлак, — а втім, вони втілюють однакові математичні відношення!»
Цікава думка, втрутився я, але як вона стосується нашої теми.
«Щоб так було, закони фізики повинні мати дуже особливу властивість. Вони дозволяють — і навіть роблять обов’язковою — свою пізнаваність. І цю лінію можна провести й далі. Якщо світ справді пізнаваний, якщо ми здатні його зрозуміти, то тоді для розуміння поведінки людей потрібно зрозуміти все! Оскільки структура квазарів репрезентується в мізках людей-науковців, то поведінка науковців залежить від поведінки квазарів. Щоб спрогнозувати, які статті напише фізик наступного року, потрібно щось знати про квазари. З цього ж аргументу випливає, що для того, аби знати всі істини про людей, необхідно знати взагалі всі істини, які існують».
Дойч зробив паузу, наче збираючись із думками. «Ми самі торуємо собі шлях до все кращого й кращого пояснення. І саме тому ми ніколи не зможемо здобути остаточне пояснення. Будь-що з претензією на “остаточне” пояснення приречене бути поганим поясненням, оскільки нічого не залишиться для пояснення того, чому воно правильне — чому реальність є саме такою, а не іншою».
Впродовж довгого часу Дойч дотримувався думки, що квантова теорія є ключем до розуміння тканини реальності. А у квантовій теорії, зауважив я, здається, існує можливість отримати Щось із Нічого. Частинка і її античастинка, наприклад, можуть спонтанно виникнути з вакууму. Деякі фізики припускають, що всесвіт розпочався як флуктуація вакууму — що він «тунелював» з ніщо в буття. Чи могла б квантова теорія пояснити, чому світ узагалі існує?
«У жодному разі! — заперечив Дойч. — Квантова теорія надто вузька, щоб розібратися з питанням існування. Якщо подивитися на частинку й античастинку, які з’являються у вакуумі, то це зовсім не схоже на появу буття з нічого. Квантовий вакуум — це надзвичайно структурована річ, що підпорядковується глибоким і складним фізичним законам. Це зовсім не “ніщо” у філософському сенсі. Це навіть не той вид ніщо, який маємо на банківському рахунку, коли там немає грошей. А там же є сам банківський рахунок! Квантовий вакуум є чимось навіть більшим, аніж порожній банківський рахунок, бо має структуру. Там щось відбувається».
Тож закони, які керують квантовим мультивсесвітом, не можуть нам нічого сказати про те, чому існує мультивсесвіт?
«Саме так, жоден із наших законів фізики не може відповісти на питання, чому існує мультивсесвіт, — відповів Дойч. — Закони таким не займаються». Він згадав метафору, що її наводив його знаменитий колишній викладач Джон Арчибальд Вілер: «Вілер любив повторювати: вибери всі найкращі закони фізики, запиши їх на картках і розклади ті на підлозі. Тоді відійди, подивись на них і скажи “Летіть!” Вони не полетять. Вони просто там, і все. Квантова теорія, можливо, пояснить, чому стався Великий вибух, але вона не зможе відповісти на питання, яке вас турбує, питання існування. Саме поняття існування складне й потребує розбору. Підозрюю, питання “Чому є щось, а не ніщо?” — багатошарове. Навіть якщо вдасться відповісти на нього на певному рівні, лишатиметься потреба долати наступний».
Клац! Мій диктофон вимкнувся. Сумно, але місце на касеті закінчилося, так і не зафіксувавши жодного реального просування до розв’язку таємниці існування.
Та чи варто було дивуватися? Зрештою, на перших сторінках «Тканини реальності» Дойч писав: «Я не вірю, що ми тепер чи будь-коли взагалі наблизимося до розуміння всього, що є»2. Однак йому вдалося дати мені один позитивний урок: реальність набагато складніша, аніж ми можемо собі уявити. Та її частинка, яку ми населяємо, не лише крихітна, але й може бути жахливо нерепрезентативною, даючи нам лише часткове й викривлене уявлення про реальність в її цілісності. Ми наче в’язні в кайданах у печері ілюзій, як у відомій алегорії Платона. Можливо навіть (хоча Дойч сказав, що вважає це малоймовірним), що ми існуємо в симульованій реальності, яку створили вищі істоти, навмисно, наче Декартів злий геній, запрограмувавши її неправильними фізичними законами. Втім, навіть якби ми були в’язнями такої часткової й викривленої реальності, то квест із розуміння врешті вивів би нас за її віртуальні стіни.
«Мало того, щоб в’язні не могли бачити те, що є поза межами в’язниці, — писав Дойч у “Тканині реальності”. — Відтворене середовище також мало б бути таким, щоб жодне пояснення того, що відбувається всередині, не вимагало постулювання чогось зовнішнього. Іншими словами, середовище повинно було б бути самодостатнім [self-contained] у плані пояснень. Але я сумніваюся, що якась частина реальності, а не вся реальність загалом, має таку властивість»2.
Одначе, якби вся реальність була-таки пояснювально самодостатньою, то вона здогадно мала б містити пояснення власного існування, причину своєї перемоги над чистим ніщо. Тож, можливо, надія все-таки є.
