Українці були в Антарктиді задовго до отримання станції «Академік Вернадський». Як вони туди потрапили? Розповідає голова Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий.
Цьогоріч людство святкуватиме 200 років з моменту відкриття Антарктиди. Зверніть увагу на це число. Воно робить цей континент унікальним. Раніше людство відкрило Південну Америку, але це було 11 тисяч років тому. Всі інші континенти, зокрема Австралія, заселені значно раніше. Континент, освоєний людиною 11 тисяч років тому, і континент, який людина вперше побачила 200 років тому, – це принципово різні речі. Або, якщо говорити науковою мовою, це принципово різний рівень трансформованості екосистем. Завдяки захищеності Антарктиди холодною течією й айсбергами континент зберігся в хорошому стані.
Життя на станції «Академік Вернадський» ділиться на сезони, і це два принципово різних життя. Ми називаємо сезоном період, коли через досить теплу погоду біля берегів починає скресати крига, тож кораблі можуть причалити. Антарктичний сезон – антипод нашому сезону. Українська зима – це розпал антарктичного літа. На нашій станції теплі дні припадають на кінець листопада десь по квітень, а холодні – на січень-березень.
До початку роботи директором на антарктичній станції «Вернадський» мені здавалося, що багато хто чув про її існування. Виявилося, що це не так. Люди пов’язують появу українців в Антарктиді з початком роботи нашої станції. Та вони помиляються аж на 175 років. Українці в Антарктиді з моменту її відкриття. Ми по праву першовідкривачі.
Люди здогадувалися про існування Антарктиди протягом багатьох століть. Але тільки у 1820 році кораблебудування досягло того рівня, щоб одночасно кілька кораблів могли пройти між айсбергами. До того мореплавці не могли переконатися в існуванні Антарктиди через складнощі з пересуванням крізь кригу.
До берегів гіпотетичного континенту протягом 1819–1820 років одночасно наблизилися три експедиції. Одна британська, друга американська, третя – умовно російська. Бо командував експедицією естонський німець Фабіан Ґоттліб Тадеус фон Беллінсгаузен, який, здається, російську навіть не надто знав, а народився і виріс на острові Сааремаа. Саме тому тепер Естонія претендує на звання першовідкривача Антарктиди. Про мене, чом би й ні? Заступником капітана був капітан-лейтенант Іван Завадовський з Гадяча Полтавської губернії (за однією з версій – прим. ред.). Мав «малоросійську дворянську грамоту» як представник «козацького роду».
Рівно 200 років тому людство відкрило Антарктиду, і рівно 200 років там українці.
Щоправда, потім освоєння континенту призупинилося. Наприкінці XIX століття одним із перших вчених, що відновили дослідження, був Генрик Арцтовський – етнічний поляк, який усе життя прожив у Львові й був професором Львівської політехніки.
Українець Антон Омельченко брав участь в експедиції британця Роберта Скотта, який конкурував з норвезькою експедицією Руаля Амундсена за першість у відкритті Південного полюса. Руаль Амундсен випередив Скотта десь на два тижні. Норвезький мандрівник виявився набагато кращим логістом, ніж Скотт, хоча для науки британець зробив значно більше.
Експедиція Амундсена була спортивною, перед командою стояло завдання першими поставити прапор. Тож його логістика була дуже жорстокою. Він майже не проводив наукові спостереження. Їздові собаки використовувалися як розхідний матеріал. Члени експедиції з’їдали всю їжу, яка була у возі, а коли вона закінчувалася – їли собак. Далі використовували наступний віз. Завдяки цьому Амундсен і його команда живими повернулися з полюса.
Експедиція Скотта була більш науковою: команда провела низку кліматичних досліджень, які досі використовуються. Це найдавніші дані, зібрані в центральних районах Антарктиди. Роберт Скотт був талановитим ученим, але поганим логістом. Уся його група загинула на зворотному шляху. Вони не розрахували запас їжі та фізичні сили.
Серед тієї частини експедиції Скотта, яка не вирушила до полюса, а залишилася на базі в таборі (і тому вижила) був Антон Омельченко із села Батьки на Полтавщині. Про цю людину варто зняти фільм. Омельченко не був науковцем і не мав вищої освіти, однак став одним із найкращих жокеїв Російської імперії. Під час підготовки британської експедиції його запросили як конюха. Він спеціально поїхав у Монголію, щоб знайти монгольських коней, пристосованих до суворої зими. Скотт розрахував, що умови в монгольських степах найподібніші до антарктичних. Проте, на жаль, не вижив жоден із коней. Центральна частина Антарктиди принципово відрізняється від зимової пустелі Гобі, в якій значно суворіші умови і через температуру, і через важкодоступність їжі. Але сам Антон вижив. Разом з усіма учасниками експедиції Скотта отримав медаль Королівського географічного товариства, довічну пенсію від королеви Великобританії і мав необережність з усім цим повернутися додому, в село Батьки.
Далі на нього чекала Перша світова війна, потім – революція. Радянську владу він уже не пережив. Існує дві версії його загибелі. За офіційними документами в нього влучила блискавка 1932 року. Імовірніше, що Омельченка й Дмитра Гірєва «прибрала» радянська влада. Саджати його, мабуть, було некрасиво, бо він отримував королівську пенсію. Та 1937 року його оголосили б британським шпигуном.
Рідне село Омельченка запам’ятало українця. Після Революції гідності у 2015 році у селі Батьки вулицю Леніна перейменували на вулицю Антона Омельченка. Перед сільським клубом стояв бюст Карла Маркса, тепер стоїть пам’ятник Омельченку із зображенням монгольських коней.
