Моє антарктичне літо химерно-ковідного 2021 року проходило в морській експедиції, присвяченій дослідженню китів навколо Південних Оркнейських островів. Це кілька могутніх скелястих хребтів, вкритих льодовиками, lost in the middle of nowhere. На українському риболовному судні вільного доступу до інтернету не було. Не було його й на судні антарктичного дослідника Роберта Скотта — того самого, що загинув в спробі досягти Південного полюса майже сто років тому. Читаючи його щоденники, я звіряла наші спільні досвіди, труднощі та натхнення. На диво, збігів, за відчуттями, було більше, ніж відмінностей: ми обоє мріяли робити відкриття заради гуманізму та наукового прогресу. Але в чому наші з Робертом погляди розходились кардинально, так це в очікуванні косаток:
«Сьогодні я трохи запізнився, завдяки чому став свідком виняткової події. Шість-сім косаток, старих і молодих, огинали край припаю перед кораблем; вони були дуже збуджені і стрімко пірнали, замалим не торкаючись крижини.
Ми пильно за ними стежили, аж вони несподівано вигулькнули поза кормою, висунувши морди з-під води. Я чув багато дивних історій про цих істот, але ніколи не вважав їх серйозною загрозою. Неподалік від краю води лежав кормовий швартов, до якого були прив'язані двоє наших гренландських псів.
Я не подумав пов'язати рух косаток із цим фактом, а побачивши їх так близько, гукнув Понтінга, який стояв поруч із кораблем. Він схопив камеру і побіг до краю криги, аби зробити близький знімок тварин, але вони миттєво зникли. Наступної миті вся крижина під ним та собаками злетіла вгору і розлетілася на шматки. Чутно було гулкий гуркіт, коли кити запливали під кригу і били її своїми спинами. Одне за одним вони пропливали під крижиною, несамовито її розгойдуючи.
На щастя, Понтінг втримався на ногах і зміг врятуватися. За надзвичайним збігом обставин, тріщини пройшли також навколо псів та між ними, тож жоден із них не впав у воду. Згодом стало ясно, що кити поділяють наш подив, бо вони стали одне за одним висовувати свої велетенські бридкі голови через тріщини, які самі ж і пробили.
Коли вони здіймалися на 6–8 футів над водою, можна було побачити рудуваті мітки в них на головах, маленькі блискучі оченята і моторошний ряд зубів — найбільший і найстрашніший у світі. Немає сумнівів, що вони намагалися з'ясувати, куди поділися Понтінг і собаки.
Останні й досі були прикуті до ланцюгів і скавучали, страшенно налякані. Голова однієї з косаток була не далі, як за 5 футів від одного з собак.
Та зрештою ці жаскі створіння чи-то вирішили, що шкурка вичинки не варта, чи-то кинулися на пошуки Понтінга, але рушили від нас до інших мисливських угідь, тож ми змогли врятувати псів, і, що ще важливіше, — наш бензин, 5 чи 6 тонн якого стояли на припаї неподалік.
Звісно, ми знали, що косатки постійно ходять вздовж краю крижин і, без сумніву, схоплять будь-кого, кому не пощастить звалитися у воду, але для нас стало справжнім потрясінням, що вони здатні на таку зумисну хитрість, що можуть розбити таку товсту кригу (щонайменше 2,5 фута) і що вміють діяти спільно. Тепер ясно, що ці істоти наділені винятковим розумом, і в майбутньому не будемо недооцінювати цей розум»1.
Ось так описує свою першу близьку зустріч з косатками полярний дослідник Роберт Скотт, і якщо цікавість косаток до собак нас не дивує, то стосовно їх інтересу до Понтінга він все ж таки помилявся — немає жодного зареєстрованого випадку нападу косатки на людину в дикій природі. В дельфінаріях час від часу трапляються випадки агресивних атак косаток на людей до смерті, але ніколи не як на потенційний об’єкт живлення2. А те, що спостерігав Роберт Скотт, є колективним полюванням окремої групи косаток, які навчаються цим технікам роками і передають з покоління в покоління як культурне надбання.
Моя перша зустріч з косатками трапилась в найнеочікуваніший момент і дуже здалеку, але цей стиль руху, ніби велетенська чорна циркулярна пила взрізає поверхню води, зблискує білим «сідлом» потужної спини та безшумно занурюється назад під воду, тільки щоб виникнути знов, але вже набагато далі та подовжитись сильними синхронізованими рухами з іншими членами групи — цей рух неможливо сплутати з жодним з китів!
Антарктика, Південні Оркнейські острови, айсберги, косатка. Фото авторки
Останні кілька років були надзвичайно плідними на новини про косаток — цих неймовірно харизматичних суперхижаків, грози океанів.
У липні 2025 року вчені помпезно доповіли про перше спостереження «рукотворного» створення інструментів серед морських ссавців. Дослідники занотували, як косатки не просто грались водоростями, а навмисне відривали зубами шматочки підводного листя потрібного розміру, які потім розміщували між тілами і терли один об одного. Таку поведінку науковці назвали грумінгом водоростями (allokelping). Вона відбувається в одній родині та, ймовірно, може слугувати своєрідним пілінгом для ороговілих частинок шкіри. А також таким собі способом приділення приємної уваги один одному для кращого взаєморозуміння в групі, знижуючи соціальну тривожність, як у нас це відбувається під час приємних соціальних контактів, коли ми обіймаємо друзів при зустрічі3.
Грумінг водоростями у Північнотихоокеанських резидентних косаток3
Ігри китоподібних з водоростями й не тільки спостерігали завжди — дельфіни самі по собі дуже грайливі тварини й часто можуть використовувати об’єкти навколишнього для них середовища як іграшки: водорості, медуз, рибу, бульбашки повітря та навіть інших морських ссавців — морських свиней та тюленів (для останніх це вже ігри на виживання)4. Саме цю природну жагу тварин гратися використовують в дельфінаріях і тренують дельфінів демонструвати фінти з м’ячиками перед глядачами за рибу. Проте життя дельфінів в неволі є максимально віддаленим від їхнього природного проводженя часу, коли вони можуть вільно подорожувати просторами моря кілька десятків кілометрів на день, досхочу спілкуватись та гратись із родичами і товаришами в своїх рідних, усталених групах, ганяти наввипередки з великими човнами й ловити всю рибу, що є навколо, а коли набридне — стрімко чкурнути в інше місце і бешкетувати вже там. У дельфінарії навіть величезний басейн буде обмеженням свободи для дельфіна, а декілька сусідів ніколи не замінять всієї групи. У світі все ще багато океанаріумів, де продовжують утримувати в неволі і косаток, що є жорстоким поводженням із цими волелюбними тваринами, аналогічним до обмеження свободи, що для людей використовується як міра жорсткого покарання за кримінальні злочини. На щастя, найрозвинутіші світові спільноти наразі схиляються до повної заборони дельфінаріїв загалом та намагаються перемкнути увагу поціновувачів дельфінів на спостереження за ними в дикій природі, так званий вейл- чи долфінвотчінґ. Велика кількість човнів навколо тварин може їм заважати, але, за дотримання правил, рекомендованих вченими, цього можна уникнути5.
На жаль, саме у таких новин, як грумінг косаток шматочками водоростів, набагато більше шансів пробитись через товщу щоденного інформаційного тиску до незаангажованого читача. Підводні камені (метафоричні) в нашій роботі починаються, коли стає зрозуміло, що саме такі прості, зрозумілі та яскраві заголовки привертають увагу широкої публіки, а результати довгої систематичної роботи вчених із обережними результатами, рекомендаціями чи політиками — нудні та не «сексі» теми для отримання фінансування подальших досліджень. Довготривалий екологічний моніторинг стану популяцій китоподібних — дорога, складна в організації та логістиці процедура, яка вимагає залучення багатьох сторін та довгої, виснажливої праці з використанням вибагливих технологій, — і все для того, щоб досягти розпливчастих результатів з дуже обережними надіями на майбутнє та туманними рекомендаціями. Набагато цікавіше читати — та й будьмо відвертими — писати про прості, веселі, анекдотичні поодинокі випадки індивідуальної поведінки тварин, які навряд чи можна достовірно пояснити і ще з меншою ймовірністю вони можуть хоч якось відображати стан популяції чи справді мати значення для тварин загалом.
Косатки. CC BY-SA 4.0 — commons wikimedia
Косатки — китоподібні, чорно-білі зубаті кити, найбільші з родини дельфінових. Тобто, технічно, косатки — це дельфіни. Розмірами косатки досягають до 10 метрів, важать до 11 тонн. Саме через великі розміри та агресивну поведінку їх традиційно називають китами-вбивцями — killer whales. На жаль, косатки не водяться в Чорному та Азовському морях — наші рідні води для цих величезних хижаків замалі, але у відкритих просторах світового океану їх можна зустріти всюди: у високих полярних широтах — з вищою ймовірністю, ніж в тропіках. Косатка вважається найпоширенішим китоподібним у світі, хоча їх чисельність оцінюється в 50 тисяч особин. Це не так вже й багато, але, вочевидь, тільки відносно правильно, адже справді визначити кількість цих тварин в усьому світі наразі неможливо6. Вони вирізняються характерним чорно-білим забарвленням (такі собі панди моря) та величезними спинними плавцями. Плавець кожної косатки унікальний, як і форма білих навколоочних плям та сідлоподібної плями на спині позаду плавця. Вчені фотографують плавці косаток та за порівнянням фото з каталогів можуть визначати кількість тварин, їх рух, міграції, розмноження, навіть оцінювати виживаність усієї популяції. Така методика називається фотоідентифікація (Photo-Identification)7.
Плавець самиці косатки з дитинчам, 2008. CC BY-SA 4.0 — commons wikimedia
Живуть косатки відносно довго — 30–60, іноді — до 90 років, майже як люди, усталеними матрилінійними родинами, які зазвичай складаються з головної косатки-матріарха, її доньок та синів, та їхніх нащадків. Тобто керує родиною косаток бабуся. Після досягнення 40–50 років ця бабуся-матріарх входить у менопаузу і перестає народжувати нових дитинчат8 — менопауза в дикій природі вважається явищем унікальним і не притаманним нікому, окрім, власне, косаток, людини, та — потенційно — декількох інших видів ссавців. Ймовірно, еволюційно, в певний момент зрілості самиці-матріарха їй більш вигідно інвестувати в добробут онуків, аніж народжувати ще одне дитинча самій9.
Косатки поділяються на різні екотипи за об’єктами харчування та географічними ареалами — окремі в Північній та Південній півкулях.
У Північній Атлантиці косатки виразно поділяються на Тип І та Тип ІІ — також за підходом до харчування. Північноатлантичний Тип І вважається харчовим генералістом — їх помічали і за живленням на косяках макрелі та оселедця, і за полюванням на тюленів. Північноатлантичний Тип ІІ — це крупні хижаки, що полюють на інших морських ссавців: дельфінів, морських свиней та китів, зазвичай полосатиків.
Косаток Південної півкулі поділяють на типи А, В1 і В2, С, D — також за розмірами і харчовими об’єктами. Тип А — величезні хижаки, що полюють на китів-полосатиків, Тип В1 харчується тюленями на антарктичних прибережних пакових льодовиках, тип В2 є меншим за розміром підтипом В та харчується, ймовірно, пінгвінами. Типи С та D були помічені за харчуванням на антарктичному іклачі, але не встановлено, чи є вони вузькоспецифічними саме на цьому виді риби8. Складність природних умов Антарктики залишає вченим величезне поле для нових відкриттів про цих харизматичних хижаків.
Колективне полювання антарктичних косаток на тюленя-крабоїда, 2018. CC BY-SA 4.0 — commons wikimedia
У Північній частині Тихого океану живуть особливі рибоїдні косатки, які населяють конкретні гирла річок, за що їх назвали резидентними, а хижі пересуваються на великі відстані в динамічному пошуку харчів, тому їх називають транзитними. У відкритому океані існують окремі групи офшорних косаток, які харчуються, ймовірно, акулами та іншою рибою6. Усі вони живуть окремими популяціями, які іноді аж занадто перебірливі щодо їжі — наприклад, північнотихоокеанська резидентна група (Southern Resident Killer Whales), що живе в затоці П’юджет-Саунд на водному кордоні штату Вашинґтон та Канади, харчується лише одним місцевим видом лосося Чінук. На жаль, ця акваторія також є важливою економічною зоною з інтенсивним морським трафіком, кількість лосося коливається, а кількість косаток в популяції поступово знижується. Станом на 2024 рік їх залишилось всього 749, і навряд чи ця популяція зможе відновитися. Так само, як і шотландська резидентна популяція, в якій взагалі залишилось двоє представників і обидва — самці. Іноді тварини з різних груп чи популяцій можуть населяти акваторії поруч, але при цьому не змішуватись між собою і навіть не намагатись комунікувати. Таким є один із наслідків еволюції.
У жовтні 2024 року завірусилась новина про нову моду тих самих північнотихоокеанських резидентних косаток (Southern Resident Killer Whales) — класти на кінчик морди лосося і подорожувати з ним навколо. National Geographic12 та CNN13 написали, що косатки взяли за моду носити шапочки з лосося. Тікток та інстаграм наповнилися відео з поясненнями цього тренду14. Вчені зайняли максимально нейтральну позицію, бо вони справді й гадки не мають, чому косатки почали тягати рибу на голові. Ще цікавіше, що ця мода на шапочки з лосося в сезоні осінь-зима 2024, як і будь-яка справжня мода, виявилась не чимось абсолютно новим, а добре забутим старим. Подібну поведінку косаток — в тій самій популяції — вже спостерігали та занотували в 1987 році. За тридцять п’ять років технології пішли вперед — і тепер ми маємо більш якісне фото косаток з лососем на голові, зроблене за допомогою дрона. Але все так само не маємо пояснення подібної поведінки. Одна з гіпотез обережно звертає нашу увагу на можливі коливання в доступності їжі — осінь 2024 року була більш успішною для чисельності лосося, ніж попередні роки. Подібний сплеск спостерігався і минулого разу. Суворо довести цю гіпотезу навряд чи можливо, але видається цілком логічним: коли їжі в надлишку — чому б нею не погратися? Особливо, якщо це може гіпотетично допомогти молодшим поколінням краще маніпулювати рибою під час полювання на неї13. Загалом, зважаючи на те, що за подібною поведінкою помітили всього кількох особин і недовго — навряд чи можливо робити висновки про значний екологічний вплив цієї примхи на всю популяцію.
Молода північнотихоокеанська резидентна косатка наздоганяє лосося Чінук, Джон Дaрбан для NOAA Fisheries, 2017. CC BY-SA 4.0 — commons wikimedia
За кілька місяців до того косатки теж прокотились світовими новинами, але вже не як модні експерти, а за своїми прямими обов’язками — як невпинні хижаки, що нападають на людей! Щоправда, поки що косатки нападали на їхні човни, але вже з доволі високим рівнем цілеспрямованості — відламували кермові весла, залишаючи яхти безпомічними без можливості навігації, або проламували борти і так навіть підтопили декілька яхт! За цим захопливим заняттям помітили окрему групy північноатлантичних косаток — Іберійську резидентну популяцію. Оцінки журналістів розбіглись по спектру від нейтральних «грайливостей» та «конкуренції з рибалками за рибу»15 до апокаліптичних «вони хочуть помсти»16. Фінального експертного вердикту в цій справі винесено не було, але найсимпатичнішим наразі здається пояснення про тренування: косатки-матріархи навчають молодих косаток полювати в групі на яхти, що більш повільні та неповоротки порівняно із спритними тунцями, які є їх звичайним харчуванням17.
Сальто назад. CC BY-SA 4.0 — commons wikimedia
Вдала спроба вивести дискусію про проблемні моменти дослідження та охорони косаток на новий рівень трапилась улітку 2024 року — свіжа публікація запропонувала виокремити три популяції північнотихоокеанських косаток з різних екотипів в три окремі види18. Публікація спричинила щось на кшталт вибуху в тематичному академічному середовищі. Важко навіть сказати, що стало основною причиною грандіозної скандалізації найбільше — те, як зухвало вчені запропонували розділити екотипи одного виду аж на три (!) нові, чи сам факт, що навіть такі величезні й харизматичні тварини досі є недостатньо вивченими, щоб поставити точку в питаннях систематики. Так чи так, учені порушили декілька концептуально важливих питань. Чи допоможе спекуляція назвою «вид» замість «екотип» привернути більше уваги до вивчення цих тварин, а значить, отримати більші бюджети на дослідження та охорону? Наскільки це етично? Чи, можливо, нам взагалі треба переосмислити визначення виду для китоподібних? Як систематично вивчати та моніторити стан популяцій таких великих тварин, що постійно й неконтрольовано переміщуються на просторах океану? Наразі вирішили надати новозапропонованим категоріям статус підвидів до подальших рішень, а чи допоможе це самим неперевершеним суперхижакам — дізнаємося з майбутніх новин!
