Після Другої світової війни аграрне господарство УРСР було фактично зруйноване,1 а на полях працювали переважно жінки та діти. Попри це, 26 червня 1946 року Рада Міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) затвердили нереалістичний план хлібозаготівель у 340 мільйонів , який уже за місяць збільшили до 362,75 мільйона. Невиконання планів прирівнювали до «злочину» перед партією та державою. Як покарання голів колгоспів репресували або розстрілювали,2 плани хлібозаготівель збільшували, а оплату селянам зменшували.
Унаслідок цієї політики в 1946 році майже по всій території України, крім західних областей, люди зіштовхнулися з голодом. Вони помирали від нестачі їжі та ставали жертвами куль НКВДистів, коли намагалися втекти. Тим часом партія вивозила за межі України зерно, овочі, фрукти та інші продукти тисячами тонн.
Так з 1946 по 1947 рік загинуло до одного мільйона людей3. Серед них могла бути й дворічна Ганна.
Наприкінці 1944 року, у День святої Ганни, в селі Шептаки народилася дівчинка. Згодом її мати, Мар’яна, дасть їй ім’я на честь святої. А поки, лежачи самотньо на печі, жінка думає лише про те, коли зупиниться кровотеча.
Мар’яна не мала власного дому й тулилася в невеликій кімнаті, наданій колгоспом. Від нужди ще раніше зійшлася з чоловіком, якого не любила, Пилипом. Пішла від нього, щойно випала нагода, не знаючи, що під серцем уже носить їхню дитину. Лише згодом, помітивши, як округлився живіт, зрозуміла свою помилку.
— Мама прийшла до батька, але він тоді вже іншу жінку мав, Софію. То він тільки й сказав, що Софія теж вагітна, — згадує розповіді рідних Ганна.
Мар’яна недовго відпочивала після пологів. Швидко повернулася до роботи — виготовлення . Йдучи до колгоспу, жінка буде прив’язувати дівчинку до печі та давати їй єдину іграшку — пережований хлібчик у тканині, що віддалено нагадує ляльку.
Складніше стало 1946-го, коли розпочався голод. Мар’яна з маленькою Ганною постійно недоїдали. Згодом, розповідаючи про цей час доньці, Мар’яна з жахом буде згадувати, як дізналася, що їхня сусідка, знемагаючи від голоду, з’їла власних дітей — по одному приготувала в печі.
Цього ж року, одного листопадового дня, Мар’яна, як зазвичай, місила глину для обмазки кошар голими ногами. Але цього разу через пронизливий холод тяжко захворіла. Ні наступного дня, ні в наступні декілька днів жінка не змогла піднятися з ліжка. Ганна згадувала, що ця хвороба залишить матері відбиток на все життя.
— Нас із мамою тоді врятував мій хрещений. Після війни він став головою колгоспу, то і прийшов до нас додому, коли побачив, що його кума не ходить на роботу.
У кімнаті чоловік знайшов зовсім хвору Мар’яну і її доньку, яка від голоду вже почала опухати. Щоб урятувати їх, він продав останнього коня й відвіз обох у районну лікарню. Мар’яна пробула там пів року, а Ганна — рік. Усю цю історію дівчинка дізнається набагато пізніше, адже мати так і не забере її з лікарні.
Дитинство, переписане з нуля
— Як мене виписували, то спитали маму, чи забере мене. Вона лишила мене в лікарні, бо подумала: якщо забере, то я з голоду помру.
Так Ганна потрапила у перший дитячий будинок. Там дівчинка отримала нове прізвище, по батькові, дату та рік народження. Єдине, що лишили, — ім’я.
— По-справжньому я Ганна Рогожна Пилипівна, але в дитбудинку мені дали російське прізвище — Соловйова і по батькові — Єфимівна. Записали, що родилася я 1 червня — у День захисту дітей. Місце народження теж змінили: записали біля мого першого дитбудинку. Я б хотіла усе повернути, але, коли була молода, не хотіла з тим мучитися, а зараз же усе по документах.
Ганна згадує, що всім «безіменним» у дитячих будинках давали російські прізвища. Хоча, як виявиться пізніше, документ з усіма справжніми даними дівчинки зберігся.
— Я досі не знаю, нащо вони все переписали.
За своє дитинство Ганна змінила три дитячі будинки на Чернігівщині.
— До 4 років я росла у Мринському дитячому будинку. Нічого звідти не пам’ятаю, крім великої вівчарки, яка охороняла дитбудинок.
Пізніше дівчину перевели у Дмитрівський район, де вона проведе наступні три роки.
— Там добре було. Досі пам’ятаю концерти, які нам робили, як до нас приїжджав ляльковий театр, як нас танцювать вчили. І як питала, чи є у мене мама, а вихователька казала, що, звісно, є. А ще портрет Сталіна на всю стіну пам’ятаю.
Ганна згадує, що любила ліс, який був поряд із дитбудинком. Там вона проводила найбільше часу зі своїми друзями чи наодинці. Її подобалося споглядати, як змінюється природа.
— Навесні квітли блакитні фіалки, а влітку все вкривали ромашки. А ще була така травичка, ми називали її «сльозки», я таку більше ніколи не бачила, — з ніжністю в голосі згадує Ганна, — але найбільше я любила піти й слухати, як зозуля кує. Я досі дуже люблю піти у ліс, недалеко в нас у селі, і слухати.
Крім того, влітку у лісі діти шукали ягоди та горіхи, збирали гриби, з яких кухарі потім могли приготувати смачну вечерю. Ганна часто досліджувала ліс разом зі своєю подругою Шурою Майською. Прізвище подрузі теж дали в дитбудинку: за обличчя, повністю вкрите веснянками.
— Навчання їй не давалося, але як подругу я її дуже любила. Ми все разом робили, потім вдвох і в іншому дитбудинку були. Пам’ятаю, як на математиці вона мені задачі з дошки читала, бо в мене зір був поганий, а я нам обом їх розв’язувала.
Долі дівчат розійшлися після дев’ятого класу, адже Шура так і не перейшла в десятий. Вже згодом Ганна отримає від неї телеграму: подруга народила дитину, а згодом — ще одну.
— Вже коли я дорослою була, то намагалася її знайти. Писала в поліцію, але нічого мені про неї не сказали, тільки про дітей. Я тоді подумала, що, може, вона загинула, то й лишила пошуки.
У 7 років дівчина повернулася у рідний для себе Новгород-Сіверський район, хоч тоді й не знала, що там народилася. У третьому дитбудинку дівчина провчиться до випускного класу. Тут вона зблизиться з Варварою Іванівною — вихователькою, яку не забуде ніколи.
Ганна згадує, що саме Варвара Іванівна домоглася, аби дітей повезли в Чернігів та перевірили їм зір, адже вона помічала, як дівчинці стає складно орієнтуватися в просторі. Так у 8 класі Ганна отримає свої перші окуляри із зором -9. — Я в тому Чернігові ще й загубилася. Якось відстала від всіх, і бачила ж погано — не змогла знайти групу. То я вирішила просто чекати. Так і стояла, поки Варвара Іванівна мене не знайшла.
Саме Варвара навчить дівчину вишивати. Це хобі з Ганною лишиться протягом всього її життя. Саме Варвара буде їй телефонувати й проситиме навідувати її, а Ганна з радістю приїжджатиме в сусідню область, вже маючи власну дитину.
У дитбудинку дівчина зустріне й інших вчителів, яких довго буде згадувати з усмішкою, а також тих, чия жорстокість лякає її й досі:
— Одна вчителька там дуже зла була. Пам’ятаю, як хлопчику погано стало на уроці, він попросився вийти, а вона його ще й вдарила, поки той виходив. Потім його до лікарні повезли, але він так і не вернувся до нас.
Повернути втрачене
Мар’яна, Ганина мати, майже десять років писала у дитбудинки, подавала заяви на розшук: шукала свою доньку — Рогожну Ганну Пилипівну. Але такої вже ніде не було. З часом жінка перестала шукати за іменем та намагалася впізнати доньку серед сотень інших дітей за зовнішністю.
— Я тоді була у 8 класі. Мене і ще двох дівчат поставили перед якоюсь жінкою. Вона вказала на мене. Я на батька дуже схожа, а ще в мене є така велика родимка на правій руці, то мати точно зрозуміла, що то я, — згадує Ганна день першої зустрічі з матір’ю.
Про зустріч матері з донькою через 10 років розлуки написали в місцевих газетах, за дівчинку раділи вихователі, але не сама Ганна.
— Вона мене тоді так обійняла, а я не відчула нічого. Я вже її не хотіла.
У той день до дівчини підійшла вихователька і запитала, чи піде вона з матір'ю, але Ганна сказала: ні.
— Я навіть уявити цього не могла. Вона ж мене лишила. У мене була жива мама, а я росла у трьох дитбудинках. Я не змогла її пробачити.
Увесь наступний рік дівчина навіть не їздила до матері, поки до неї не підійшов директор і не сказав, щоб вона її навідала.
— Ну я і поїхала. Коли побачила, як вона жила у цій старій конторі при колгоспі, то точно зрозуміла, що не зможу там жити. Вона хотіла, щоб я з нею лишилася, щоб їй помагала, щоб хату поремонтувала. А я з дитбудинку — що я там могла зробити? Я навіть готувати не вміла.
Але до матері Ганна продовжила їздити й все просила познайомити з батьком. А Мар’яна лише відмовляла.
— Може, бо він не бачив (Ганнин батько народився незрячим — Авт.) чи бо мав іншу родину — не знаю. Але на третій рік я сказала, що хочу знати, де він, і що більше не приїду, якщо вона не познайомить мене з ним.
Ганнин батько жив у сусідньому селі за 9 кілометрів. Разом зі своєю найменшою донькою Валею Пилип пройшов їх пішки, аби вперше зустрітися з найстаршою.
— Там така зустріч була, як зараз пам’ятаю. Все село збіглося. Так урочисто зустрічали. Усі так раділи, що це батько з донькою зустрілися через стільки років.
Згодом Ганна їздила вже не лише до матері, а й до батька. У нього була велика родина з чотирьох дітей. Ганна ходила з ними гуляти до лісу, купатися до ставка. Дівчина полюбила їх, а найбільше — маленьку Валю. А ось із самим батьком дівчина не ладнала. Розповідає, Пилип мав проблеми з алкоголем, згадує, як підіймав на дружину руку, та й до самої дівчини часто недобре ставився.
— Я хоч тоді й признала його чомусь і називала батьком, але зараз жалію — він був поганою людиною.
А ось Мар’яну дівчина так ніколи за її життя й не назвала мамою.
Будувати нове
Після випуску з дитячого будинку через поганий зір Ганну не взяли працювати на Харківський канатний завод, куди пішла більшість її подруг. Натомість її спрямували до колгоспу в Київській області. У передмісті Києва вона залишиться жити й після розпаду Радянського Союзу. Тут Ганна познайомиться з майбутнім чоловіком і народить двох дітей.
Попри труднощі, Ганна зберігатиме зв’язок із друзями з дитячих будинків. Вона неодноразово буде навідувати подруг у Харкові й вчителів у Чернігівській області.
— Для мене найкращий час — це дитинство. Хоча воно і було в дитбудинку, я все одно згадую його з теплотою. І я досі так вдячна Варварі Іванівні, яка навчила мене вишивати. Потім я ще й дізналася, що моя мама теж дуже гарно вишивала і що вона і її родина під час Голодомору 1932–1933 років вижили завдяки грошам, що вона заробила, продаючи ці вишивки.
