Доля криштаЛЕВА. Порятунок великих котячих під час війни

— Усвідомлення того, що просто любити тварин недостатньо, прийшло ще в старшій школі, — ділиться Наталя. — Мене зачаровувала не просто краса природи, а її структурна складність і взаємозв’язаність. Я почала помічати, як усе у світі живого не випадкове. Наприклад, куріпка, яка півроку проводить на Південному полюсі, а іншу половину — на Північному. Як вона знає, коли куди мігрувати? Її маршрут синхронізований із фотоперіодом — вона шукає умови, де світло й холод — її природне середовище. Або колібрі — птах, який еволюціонував у тісному зв’язку з конкретними видами квітів. Його дзьоб ідеально відповідає формі віночка. Це не просто краса, це точно налаштована екологічна система.

Ці приклади були як «гачки» — я ловила їх, і щоразу вони тягнули мене глибше. Я добре пам’ятаю думку, яка тоді виникла: «Це все настільки неймовірно складне, що я просто зобов’язана зрозуміти, як воно працює». Так я прийшла в екологію. А вже під час навчання стало видно повну картину і масштаб проблем, з якими стикається людство: втрата біорізноманіття, кліматична криза, забруднення середовищ існування. Назад дороги вже не було. Це був той момент, коли ти береш до рук умовну лопату — і починаєш лупати цю скалу. Бо хтось має.

«Це схоже на диво — коли тварина таки перетинає кордон»

Після початку повномасштабного вторгнення ти працювала в «Екодії» — громадській організації, що займається захистом довкілля. Але згодом твій фокус змістився: ти почала координувати евакуацію диких тварин із прифронтових територій. Як відбулася ця зміна? Що стало переломним моментом — особисто й професійно?

У 2022 році, як і для більшості людей в Україні, для мене все почалося з шоку. Паніка, неприйняття реальності, фокус на безпеці рідних і близьких — це був базовий рівень виживання. Увесь перший рік повномасштабної війни ми шукали, як продовжувати роботу в «Екодії» в умовах розпорошеної команди: хтось евакуювався, хтось залишався, хтось виїжджав за кордон, але хотів бути корисним. Це була дуже інтенсивна, але зовсім інша діяльність, далека від теми диких тварин. Зрештою, цей темп і постійна турбулентність призвели до вигорання. Я дуже ціную цю організацію й щиро хотіла залишатися, але сил уже не було.

У той момент з’явилася можливість долучитися до IFAW — організації, що працює як із домашніми, так і з дикими тваринами. Фонд саме заходив в Україну й шукав людину, яка могла б координувати підтримку місцевих ініціатив. Я доєдналася до команди й отримала конкретне завдання — допомагати тим, хто займається порятунком диких тварин. Це стало для мене новим фокусом, але природним продовженням екологічної діяльності. Я почала знайомитися з десятками проєктів по всій Україні: від локальних волонтерських ініціатив до притулків, які виносили тварин буквально з-під обстрілів.  Мені не потрібно було їхати в зону бойових дій — моя роль полягала в підтримці: координації, налагодженні зв’язків як між ініціативами, так і із міжнародними партнерами, надання фінансування, організації евакуацій і документального супроводу. Залежно від ситуації, ми створили цілу мережу комунікації, проводили навчання, обмін досвідом — і ця спільнота існує дотепер.

Одним із ключових партнерів був Центр порятунку диких тварин у Чубинському, на Київщині. Вони єдині спеціалізуються на великих хижаках — як леви, тигри, леопарди. Моя робота — бекап: логістика, оформлення документів, комунікація, перемовини з зоопарками і притулками за кордоном. Виїзди безпосередньо до лінії фронту робила команда Центру. Особливо — Наталія Попова, їхня керівниця. Про неї мала б бути окрема розповідь: Наталія — людина без страху. Вона ставить тварин на перше місце, і в її системі координат усе інше — другорядне.

Ти згадала про оргпідтримку. В чому полягає її специфіка саме в контексті евакуації диких тварин? Умовно кажучи: коли хтось звертається — до IFAW чи безпосередньо до Центру порятунку — що відбувається далі? Які етапи запускаються, щоби ця тварина справді потрапила в безпечне місце?

Евакуація дикої тварини набагато складніша, ніж, скажімо, транспортування кота чи собаки. Це зовсім інший масштаб і рівень відповідальності. Процес складається з кількох великих етапів. Перший — вилучення тварини з небезпечної ситуації. Йдеться або про території, наближені до фронту, або про приватне утримання у вкрай невідповідних умовах. Наприклад, у нас був випадок, коли лев жив у звичайній багатоповерхівці в Запоріжжі — буквально у маленькій квартирі. Уявити це важко, але такі історії не поодинокі (до речі, чому це взагалі можливо — окрема й дуже важлива тема). Інший приклад — вовк на ланцюгу біля кордону з Білоруссю. Територія замінована. І хтось має туди доїхати, заспокоїти тварину, забрати її й вивезти. Цими виїздами займаються спеціалізовані команди. Зокрема вже згаданий Центр порятунку диких тварин у Чубинському, а також команда Kyiv Animal Rescue Group, яка більше працює в Києві та області. Реабілітацією та порятунком диких тварин в Україні займаються також реабілітаційний центр бурого ведмедя НПП «Синевир» (Закарпаття), притулки «Домажир» (Львівщина) та «Біла скеля» (Київщина), ще «Домівка врятованих тварин» (Львів), «Порятунок тварин» (Харків). Є й більш видоспеціалізовані. Наприклад, «Садиба Нюшанік» (Київська область) займається птахами, «Перша приватна їжарня» — їжаками (Київ), Центр реабілітації рукокрилих — кажанами (Харків) тощо.

Рорі, Центр порятунку левів у Великій Британії.

Другий етап — пошук постійного місця проживання для тварини. Випустити її у дику природу неможливо: такі тварини втратили або й не набули навички виживання. Їхня поведінка, реакції, харчові звички вже не відповідають природному середовищу. У кращому випадку вони не виживають. У гіршому — можуть нашкодити екосистемі, в яку потрапили, наприклад, виходячи на контакт до людей за їжею, яку вони звикли отримувати безпосередньо від людини. Леви, що виросли в неволі, без спеціальної системи навчання не можуть полювати.

Їм потрібне спеціалізоване середовище. Наприклад, для одного лева — щонайменше 200 м² вольєра з високими загородами, ветеринарною підтримкою, збалансованим харчуванням. Лев щодня споживає близько 5–7 кг м’яса. Це висока вартість і складна логістика, і таких місць у Європі небагато. Ми зверталися до зоопарків, притулків по всій Європі — часто буквально вмовляли: пояснювали, що ці тварини — з України, врятовані під час війни. Багато хто відгукнувся, але процес все одно був складним.

Третій етап — документальне оформлення та логістика. Перевезення диких тварин у світі регулює Конвенція CITES¹. Це міжнародна угода, що контролює торгівлю видами, які перебувають під загрозою зникнення. Потрібно пройти повний юридичний маршрут: отримати дозволи через Міністерство захисту довкілля², узгодити з митною та ветеринарною службами, організувати транспорт, який відповідає всім вимогам — з клітками, вентиляцією, супроводом. У випадку з левами, навіть після того як знаходиться сторона-приймач, сама лише логістика може тривати до пів року. І коли тварина нарешті перетинає кордон, це вже відчувається як велика перемога.

Але навіть на цьому етапі є ризики. Для тварини це сильний стрес: довга дорога, шум, вібрація, нові запахи. Деякі просто не витримують і гинуть у дорозі. Це дуже важко. Але якщо тварина доїжджає живою і в стабільному стані, це справді щастя. У нас це завжди момент радості, глибокого полегшення й відчуття, що воно було недарма.

«Україна нині працює в унікальних умовах»

Зоологи підкреслюють, що не варто приміряти людські емоції на тварин, але все ж таки як змінюється їхній емоційний стан, і чи можна це якось простежити? Як війна та бойові дії впливають на дику тварину?

Безумовно, війна — це стрес. І для тварини він не менш серйозний, ніж для людини. Так, вони реагують інакше, бо мають інший емоційний апарат, але на фізіологічному рівні все дуже схоже: активуються ті самі гормональні й нервові механізми, зокрема вивільняються адреналін і кортизол, а також активується симпатична нервова система, що готує організм до реакції «бийся або тікай».

Це інтенсивний і тривалий стрес, який може становити пряму загрозу для життя, що помітно й у великих хижаків. Після обстрілів і вибухів бувають навіть контузії. У Центрі порятунку диких тварин у нас був випадок — левиця Юна з діагностованою контузією. Але подібні історії рідкісні не тому, що вони не трапляються, а тому, що дуже мало фахівців мають досвід і наукову базу, щоби це розпізнати. У країнах, де йде війна, зазвичай не до тварин. А там, де дійсно дбають про тварин, немає активних бойових дій. Тому емпіричних даних майже немає. Ми працюємо в унікальних умовах.

Юна після контузії.

Поширена реакція — пригнічення активності. За спостереженнями Центру, тварини буквально не можуть підвестися на ноги: вони лежать, погано їдять, неочікувано реагують на подразники. В інших випадках — надмірна збудженість або повна соціальна ізоляція: тварини стають агресивними, або, навпаки, взагалі уникають будь-якої взаємодії.

Мені особливо запам’яталась історія левиці Юни. Спочатку вона вже пережила стресовий період у місці, де її утримували (маленький бетонний вольєр та агресивне домінування самця), а коли потрапила у тимчасовий вольєр у Чубинському, неподалік від нього стався ракетний удар — уламки прилетіли за 300 метрів. Юна отримала важку контузію: вона не вставала, майже не рухалась. Ми лише по камерах бачили, що іноді вночі вона пересувається. Вона панічно боялась всього — інших тварин, людей, навіть знайомих звуків. Був момент, коли Центру радили не продовжувати лікування. Здавалося, що вона надто страждає, але згодом нам вдалося її евакуювати до Великобританії. Вона витримала складну дорогу, адаптувалася — і зараз живе там. Юна почувається значно краще. Вона нормалізувала вагу, бігає, поводиться активно — така собі «левиця-бегемотиця», як ми її жартома називаємо. Вона живе в захищеному просторі, серед зелені. Це справді схоже на диво. Я сподіваюся найближчим часом поїхати й побачити її особисто. Це, напевно, була найважча й водночас найсильніша історія, через яку я проходила.

Центр порятунку левів у Великій Британії, евакуйована з України левиця.

Чи доводилося вам обирати, кого рятувати, а кого, можливо, залишити?

Очевидно, що тварин було багато. Як ухвалювали такі рішення? І чи часто доводилося переглядати цей вибір?

Моя роль полягала не у виборі тварини як такому, а в тому, щоб підтримати ці дії — логістично, документально, інформаційно. Я була тією, хто допомагає «всередині системи», але не ухвалює фінальних рішень, кого саме евакуйовувати.

В Україні Центр боровся за кожну тварину — буквально до останнього. Навіть якщо тварина була в критичному стані й шансів було дуже мало, вони не здавалися. Цей підхід, до речі, дещо відрізняється від загальноприйнятого міжнародного стандарту. У західній практиці існує чіткий етичний підхід: життя має бути варте того, щоб його жити. Якщо тварина не може мати гідну якість життя — без болю, з можливістю рухатися, поводитися природно, — тоді розглядається варіант евтаназії, аби не продовжувати страждання.

Але в Україні така модель застосовується рідко. У нас, як правило, переважає прагнення зберегти життя будь-якою ціною. Навіть якщо стан тварини надзвичайно важкий, навіть якщо її майбутнє туманне, більшість воліє боротися до кінця. Це не завжди правильно з точки зору міжнародних протоколів, але це щось дуже людське. І, можливо, саме це давало частині з врятованих шанс, який вони в іншій країні не отримали б.

«Повернення до життя починається з малого — навіть із картонної коробки»

Що відбувається з тваринами після евакуації? Ти згадувала, що Юна відновилася, нормалізувала вагу. Як із нею працювали? Якими є програми реабілітації для диких тварин?

Після евакуації починається один із найважливіших етапів — адаптація тварини до безпечного середовища. У перші дні — а іноді й тижні — ключове завдання фахівців полягає в тому, щоби мінімізувати всі зовнішні подразники. Тварин не розміщують одразу у відкритих вольєрах. Спочатку це закриті, ізольовані приміщення з приглушеним звуком і світлом. Уникають різких звуків, нових запахів, незнайомих людей — тобто всього, що може викликати тривогу чи реакцію «бийся або тікай».

Наступний крок — повернення тварині відчуття контролю. Їм дають найголовніше — вибір. Наприклад, відкривають доступ до зовнішнього вольєра, але ніхто не змушує виходити. Тварина сама вирішує, коли готова вийти, озирнутися, дослідити новий простір. І не менш важливо мати можливість у будь-який момент повернутися назад у «зону безпеки».

Коли тварина стабілізується, починається робота з емоційним і когнітивним збагаченням. Фахівці поступово додають об’єкти для дослідження, іграшки, запахи, що стимулюють цікавість. У великої кішки це може бути навіть звичайна картонна коробка — як і всі коти, вони її обожнюють. А коли тварина починає гратися — ганяє м’яч, роздирає коробку, проявляє цікавість — це один із перших показників емоційного відновлення. Це момент, коли ми розуміємо: вона одужує, це — справжній успіх.

Тоді я не можу не запитати про вагітну левицю Асю. Це звучить як особливо вразлива історія. Я читала, що вона народила трьох левенят, і всі вижили. Зараз вони у британському заповіднику, так?

Так, історія Асі справді особлива. Її евакуювали ще у 2022 році. Вже були оформлені всі документи, підготовлений транспорт — вона мала їхати до Познанського зоопарку в Польщі. І ледь не за день чи два до запланованого перевезення Ася народила трьох левенят. Звісно, всі дозвільні документи були оформлені лише на неї одну. Новонароджені левенята юридично «не існували» — і ти не можеш вивезти маму, залишивши дитинчат. Процес довелося зупинити і почати все з нуля — новий пакет документів, уже на всю сім’ю. Коли все вдалося оформити, Ася з левенятами поїхали до Польщі, а згодом — до Великобританії. 

Центр порятунку левів у Великій Британії, де живуть евакуйовані леви з України.

Цим левенятам дуже пощастило, і це без перебільшень. На чорному ринку диких тварин саме левенята — найцінніший товар. Їх часто забирають від матері ще в ранньому віці, коли вони милі, контактні, і використовують у фотосесіях чи для залучення відвідувачів у контактні зоопарки. А ці троє змогли залишитися з мамою, пройти всі критичні періоди поруч із нею — і це справді безцінно.

Як команда порятунку не знала, що Ася вагітна? Чи намагалися просто встигнути вивезти її до пологів?

Ніхто не знав, що вона вагітна. Це трапляється досить часто. По-перше, тварина може бути просто гладкою — через малорухливість у тісному просторі, особливо якщо довго сидить у клітці. По-друге, провести медичне обстеження дикій тварині — зовсім не те саме, що коту. Щоби зробити навіть базове УЗД, потрібно застосувати седацію, тобто ввести тварину в стан загального наркозу, а це і ризиковано, і дорого. Як і в людей, для тварин це серйозне втручання. Зазвичай седацію проводять тільки під час транспортування, щоби завантажити тварину в машину. Повторне введення в наркоз одразу після цього небезпечне для життя. Тому часто єдиний доступний спосіб оцінити стан тварини — візуальний огляд.

Ветеринарка оглядає зуби левиці під седацією.

Ася виявилась неймовірно стресостійкою. Вона змогла виносити дитинчат у дуже складних умовах — під загрозою обстрілів, у зміненому середовищі. Це неочевидно, але дуже вражає.

Як реагують зоопарки чи перехідні притулки, коли спочатку погоджуються прийняти одну тварину, а потім раптово дізнаються, що їх уже чотири? Це ж і додаткові ресурси, і простір, і харчування. І ще — чи взагалі легко знаходити партнерів, які готові приймати диких тварин з України?

Почну з другого — ні, це не легко. Та треба сказати, що була надзвичайна хвиля підтримки України. Той факт, що це тварини, врятовані з війни, реально додавав мотивації й пріоритету. Навіть попри обмеженість вольєрів, фінансів, люди хотіли допомогти саме українським тваринам. Деякі партнери брали їх тимчасово, поки шукали для них постійне місце. Це було величезною допомогою.

Щодо несподіваного розмноження — так, це шок, коли замість однієї тварини приїжджає мама з трійнею. Але є й нюанс: мама з дітьми — це все одно один вольєр. Як і, наприклад, дві сестри-левиці чи вже сформований прайд. Складніше — з самцями, які не можуть жити разом. Тоді кожному потрібен окремий простір. Це ціла наука — як формувати групи.

«Коли система збоїть, ночуєш у вантажівці»

У машині з левами доводилося ночувати у процесі транспортування?

Коли ми перевозили левів у зоопарк у Франції, це була окрема пригода. Я чотири дні жила в машині, затиснута між водіями, буквально на передньому сидінні. Дві ночі ми навіть спали сидячи.

Один раз це сталося саме через кордон. Ми приїхали пізно, а ветеринарна служба вже не працювала, і ми не мали права продовжити рух. Іншого разу ми просто дуже поспішали дістатися кордону вчасно — тому не зупинялися, щоб не втрачати час.

Це частина логістики, яку зазвичай ніхто не бачить: документи можуть бути ідеально оформлені, маршрут спланований, але ти буквально ночуєш на передньому сидінні вантажівки, бо система збоїть або просто зачинена.

Коли тварини вже приїжджають до притулку чи зоопарку, що далі? Пригадую, як Марина Шквиря в інтерв’ю «Куншту» розповідала про ведмедів: їх спочатку селили різними комбо-парами, щоби подивитися, чи зможуть вони мирно співіснувати. Якщо ні — доводилося переглядати все рішення з нуля.

— Це ще один складний етап — інтеграція тварин у вже наявні соціальні групи. У Франції, куди ми привезли трьох левів — самця та двох самок, зоопарк мав великий природний вольєр. Але там уже жила старенька місцева левиця. Ідея полягала в тому, щоби поступово сформувати новий прайд. Це відбувалося поетапно. Спочатку всіх розмістили в окремих внутрішніх вольєрах. Потім випустили двох нових левиць, і вони добре взаємодіяли між собою. Далі одну з них почали знайомити з левом — також все пройшло спокійно. І вже потім додали місцеву стару левицю. Так, крок за кроком і з постійним моніторингом, формували соціальну групу — ніби нову «родину».

Тут, як і з людьми, є ризики несумісності: тварини можуть не зійтися характерами. І тоді їх доводиться розділяти, переселяти, іноді навіть шукати інші установи. Це додатковий тиск на систему. Це ще раз підтверджує: навіть після успішної евакуації життя тварини не просто триває — воно починається з нового виклику, де кожен крок потребує ресурсу, часу, знань і часто — великого терпіння.

Леви — звідки вони взагалі в Україні? Це зоопарки? Чи приватні тварини, так би мовити, «для персонального користування»? Бо я пам’ятаю історії, як левів дарували навіть на островах в дунайській дельті.

Це дуже важливе питання, і, на жаль, відповідь на нього досить сумна. У більшості випадків нам не відоме точне походження тварин, тому що власники не хочуть розповідати, звідки вони взяли левів або за яких умов ті з’явилися у них. Та загалом все очевидно — ми маємо справу з чорним ринком диких тварин.

В Україні левенята чи інші малюки котячих досі вважаються «статусним подарунком». Згадайте, наприклад, світлини відомої політикині з білим тигреням. Такі образи утвердили в культурі уявлення про великих хижаків як про символ розкоші. До 6 місяців левенята справді виглядають привабливо: вони милі, ручні, легко контактують із людьми. Саме в цьому віці їх активно експлуатують для фотосесій із туристами, дітьми, зірками. Для самої тварини це — серйозне порушення природного розвитку. Її занадто рано забирають від матері, не дають сформувати соціальні навички, не дозволяють вивчити лев’ячу поведінку.

Далі — прогнозований сценарій: коли тварина підростає, стає агресивнішою й важчою в утриманні, її або позбуваються, або закривають у сараї, де її доглядає умовний охоронець, який не знає навіть, чим її годувати. У гірших випадках — просто вбивають.

Окрема тема — розплідники. Це малі, часто нелегальні заклади, де левів утримують у тісних клітках виключно для розмноження. Там народжуються нові левенята, яких одразу забирають у матері, продають або віддають на фотосесії. А коли вони стають «непридатними» — зникають. Це замкнене коло експлуатації, яке зовні виглядає «інстаграмно», але, по суті, це системне насильство. Тут важливо сказати: кожне фото з левенятком на руках — це не просто розвага, це підтримка цього жорстокого бізнесу, криваві гроші, замасковані під милі знімки.

На жаль, законодавство в цій сфері ще дуже слабке. Навіть коли є очевидні порушення — наприклад, тварина утримується без дозволів, у жахливих умовах — реакція правоохоронних органів або дуже млява, або взагалі відсутня. Ця тема ще не набула пріоритету в системі захисту тварин в Україні. Після початку повномасштабної війни кількість таких закладів дещо зменшилася — частину з них знищено, частина опинилася в зоні бойових дій, інші просто зникли. Але певна кількість розплідників і нелегальних «притулків» досі існує. Ця проблема актуальна й системна.

«Любов без розуміння теж може калічити»

Якими є конкретні історії левів, яких ви рятували?

У кожної тварини — своя історія. Але далеко не завжди вона повна. Наприклад, левиця Юна, про яку я вже згадувала (та сама, що отримала контузію), жила на півночі Київської області. Її утримували для розведення — у парі з самцем, але пара не склалася: самець був дуже домінантний, а Юна постійно перебувала у стресі. Зрештою власник просто сказав: «Забирайте. Не вийшло. Не потрібна». І ми були змушені знайти їй нове місце, вже з урахуванням її психічного стану й досвіду.

Юна.

Лев із Запоріжжя, про якого я раніше згадувала, — це, мабуть, одна з найбільш абсурдних і сумних історій. Чоловік вирішив зробити родині подарунок — і купив левеня. Тварину тримали у звичайній квартирі в багатоповерхівці. Її годували котячим кормом, не мали жодного уявлення про базові потреби дикого хижака. У шість місяців лев виглядав максимум на три-чотири: недорозвинений, без доступу до сонця, без фізичної активності. Він буквально не мав шансів рости здоровим. Коли ж лев почав поводитися агресивно — а це неминуче для хижака в такому віці — родина злякалась. Почали звертатися по допомогу, мовляв, «зіпсований лев». І тоді Центру порятунку довелося втрутитися — приїхати й забрати тварину. Так, цей лев вижив. Але, як і багато інших тварин із подібним минулим, мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Через хронічну нестачу кальцію у нього були деформовані кістки, дуже слабкі лапи. У таких тварин часто трапляються переломи просто під вагою власного тіла. На них чекає тривале лікування, правильне харчування, фізична реабілітація, і навіть тоді — лише шанс на життя, а не гарантія. Це одна з тих історій, яка добре показує, що «екзотичний подарунок» може коштувати тварині всього її майбутнього.

Скільки левів загалом вдалося евакуювати?

Якщо говорити лише про тих тварин, до порятунку яких я була безпосередньо залучена, то це приблизно 12 левів. Окрім них, були ще випадки з леопардом, кількома тиграми, я допомагала з оформленням документів для евакуації ведмедя.

Центр порятунку левів у Великій Британії, евакуйовані з України левиці.

Складним і дуже емоційним було перевезення трьох левів до Франції, про яке я згадувала, — коли ми  дві ночі просто спали на сидіннях. Це була складна, але дуже емоційна поїздка. Ще п’ятеро левів були евакуйовані до Великобританії. Я тоді вже не супроводжувала їх фізично, але тісно координувала весь процес — від завантаження до зв’язку зі стороною, що приймала. Дуже хочу поїхати й побачити їх усіх наживо. Це буде важлива особиста крапка в цій довгій історії.

Як ти вважаєш, повномасштабна війна підсвітила якісь особливо критичні проблеми у системі захисту диких тварин в Україні?

Так, безумовно. Деякі речі стали особливо очевидними. З одного боку, війна частково зменшила кількість підпільних розплідників — частина опинилася на лінії фронту, частина була розформована, частину залишили напризволяще через втечу власників або брак ресурсів. У цьому сенсі деякі тварини нарешті отримали шанс вирватися з жахливих умов. Але водночас сам факт того, що десятиліттями в Україні існували такі місця, де диких тварин тримали в тісних клітках просто для розмноження і продажу, говорить про системну проблему.

Для мене війна ще раз підсвітила масштабність і цинічність чорного ринку диких тварин в Україні. Це не поодинокі випадки, а сформована тіньова індустрія, яка працює роками. Попит, звісно, трохи впав — бо у воєнний час людям не до «екзотичних подарунків». Але він не зник. Поки ці питання не будуть чітко врегульовані законодавчо, ситуація залишатиметься критичною.

Що для тебе особисто змінилося за цей час? У процесі евакуації тварин, у контакті з цими історіями — які думки найбільше виникали в голові? Бо ти ж маєш великий досвід — здавалося б, тебе вже важко здивувати.

Мене завжди можна здивувати. На жаль, не завжди в доброму сенсі. Я знову і знову дивуюся тому, наскільки жорстокою може бути експлуатація тварин і наскільки вона буденна для деяких людей. У моєму світогляді не існує виправдань для утримання тварин у неналежних умовах. Це живі істоти. Вони нічого не зробили. Вони просто хочуть жити так, як їх задумала природа.

Коли я бачу тварин, яких рятували з підпільних розплідників або «домашнього» утримання, я щоразу думаю: це як тримати людину все життя в ліфті. Або як маленьку дитину, яку замість розвитку тягають по руках, фотографують, показують усім, як іграшку. І на цьому заробляють. Це — неетично й для мене абсолютно неприйнятно.

Додам, що люди не обов’язково жорстокі. Вони справді можуть любити цих тварин. Але... вони «залюбили». Це любов, яка не враховує потреб самої тварини, а лише свої уявлення про правильне. Вони дійсно можуть не хотіти тваринам зла, але вони не розуміють, чим є добро для тварини. І потім ця тварина проходить рік реабілітації, у кращому разі. Любов без розуміння теж може калічити.

«Майбутнє починається з того, що ми зберігаємо сьогодні»

Як говорити з людьми про збереження диких тварин під час повномасштабної війни? Коли левова частка ресурсів і уваги — на армію, гуманітарку, дрони, евакуацію людей — чи взагалі є місце для теми цінності життя тварин? Особливо якщо йдеться про евакуацію, яка може коштувати не одну тисячу євро.

Це дуже складне питання, й універсальної відповіді на нього немає. Я завжди кажу: допомога в перемозі — пріоритет номер один. Якщо ця війна закінчиться, ми зможемо набагато ефективніше допомагати і людям, і довкіллю.

Але ми не маємо перетворюватися на винятково мілітаризоване суспільство, де єдина цінність — це зброя. Бо люди, які здатні піклуватися про тварин, зазвичай так само здатні піклуватися і про людей. Це — маркер гуманності. Війна — це про сьогодні. А охорона довкілля, захист тварин, етичне ставлення — це про майбутнє. І всі ці жертви, які вже були і ще будуть, не мають призвести до того, що ми колись повернемося у розорену, мертву країну, без лісів, без тварин, без життя. Якщо ми сьогодні маємо змогу зберегти хоч щось, ми зобов’язані це зберегти. Бо саме це і є відповіддю на питання, в якій країні житимуть наші діти й онуки.

Якщо людина бачить дику тварину, яка постраждала, або знає, що біля фронту утримують таких тварин — що їй робити? Куди звертатися?

Перше — просто пошукайте інформацію. Справді. Погугліть «порятунок диких тварин Україна». В Україні є десятки організацій, які займаються допомогою диким тваринам: хтось рятує кажанів, хтось — великих котячих, птахів чи ведмедів. Потрібно трошки зусиль, щоби знайти професійну команду, яка справді може допомогти. І звернутися до неї.

Друге — не підтримуйте індустрію експлуатації дитинчат. Не фотографуйтесь із левенятами, тигренятами, мавпами. Не водіть дітей у контактні зоопарки, дельфінарії. Це виглядає «мило», але за цим стоїть системна жорстокість і бізнес на крові.

І третє — підтримуйте тих, хто рятує. Наприклад, станьте патроном Центру порятунку диких тварин. Навіть кілька гривень щомісяця — це вже підтримка. Ці команди виконують роботу, яку в Україні більше ніхто не може виконати, особливо коли йдеться про таких складних тварин, як леви чи тигри. Те саме стосується інших реабілітаційних центрів — у Харкові, Києві, Львові. Оберіть, підтримайте, долучіться. Це невеликий крок, але в правильний бік.

Тепер ти очолюєш Greenpeace Україна — організацію, яку зазвичай асоціюють із гучними акціями й активізмом у всьому світі. Зрозуміло, що команда в Україні тільки набирає обертів. Тема тварин, біорізноманіття, зокрема історії таких, як наша нинішня — про левів — у фокусі Greenpeace тут?

Наразі єдина наша активність, пов’язана з темою біорізноманіття, — це просування підписання Україною міжнародної угоди про збереження морських екосистем. Тож навіть якщо ми напряму не займаємося порятунком тварин — як це було в моїй попередній роботі — ця тема все одно залишається у фокусі, просто на іншому рівні й у ширшому екологічному контексті.

Основний фокус Greenpeace Україна сьогодні — це енергетика: розвиток відновлюваних джерел, зменшення залежності від ядерної енергетики, питання екологічної безпеки. Питання тварин і дикої природи поки що не є нашим пріоритетом. Зрештою, в Україні вже є сильні професійні команди, які займаються порятунком тварин і роблять це дуже якісно. Але все може змінитися — ми лише на початку шляху.