Уявіть собі мобільний телефон чи мікрохвильову піч, яка б працювала так само надійно, як серце, протягом сотні років. Серцево-судинні захворювання – давно серед лідерів причин смерті людини. На щастя, технології часом допомагають цьому зарадити. Так, попередити летальні наслідки аритмії може допомогти «водій ритму». Що це за пристрій і які труднощі можуть виникнути у його використанні, знає з власного досвіду герой книжки Рейчел Кларк «Любе моє життя» Майкл Річардсон. Що стало причиною його «розбитого штучного серця»?
Як карта зіграла оця, не збагну до пуття,
Але якось з’явився химерний зв’язок із життям.
Elastica, «Зв’язок»
Вечір п’ятниці, до закриття пабів ще довго, проте в атмосфері приймального відділення вже збираються грозові хмари. Хтось п’яно волає футбольний гімн, притискаючи рану на голові жмутом з паперового рушника. На стільці поодаль сидить молода жінка та осипає прокльонами свого супутника. По набурмосених, незадоволених виразах на обличчях людей у зоні очікування, де, як завжди, бракує місць для сидіння, видно, що вісім годин чекання на прийом лікаря доводять їх до сказу.
Але я не звертаю на це уваги. Мене цікавить лише людина за фіранками, які я за мить відсуну; вся інформація про неї в комп’ютері приймального вичерпується записом: «Проблеми з “водієм ритму”».
Я заінтригована. «Водій ритму» — диво сучасної медицини. Маленький пристрій завбільшки з сірникову коробочку складається з генератора, батарейки та двох дротиків — електродів. Під час операції його зашивають під шкірою на грудях трохи нижче лівої ключиці. Обидва електроди через судини проводяться безпосередньо в серце, де вони стоять роками, при потребі генеруючи електричні хвилі в серці та нормалізуючи його биття.
Принцип електричної активності, завдяки якому працює серце, вражає уяву. Приблизно шістдесят ударів на хвилину — або два мільярди за все життя — зазвичай викликані власним генератором ритму завбільшки з п’ять міліметрів. Ця ділянка клітин продукує електричний імпульс для кожного скорочення серцевого м’яза. Уявіть собі електричний чайник або смартфон, автомобіль чи комп’ютер, які працюють так само надійно та безвідмовно протягом цілих вісімдесяти чи дев’яноста років. Інженерній думці ще не під силу рівнятися з природою. Але якщо якась хвороба здіймає електричний шторм і серце починає битися занадто швидко, повільно або нерівномірно, тоді тиск в судинах падає, людина може зімліти, або, що ще гірше, серце може зупинитись. Саме тому винайшли штучний запобіжник — дивовижний пристрій розміром з сірникову коробочку, який рятує від вірної смерті, коли виникає аритмія.
Я сподіваюсь, що у мого пацієнта буде патологічна ЕКГ, що мені вдасться побачити на стрічці ознаки рідкісної хвороби серця або такої, яку я взагалі ще не бачила. Це вже якщо пощастить. Мені стає трохи соромно за ентузіазм, з яким я біжу на зустріч з хворим.
Містер Річардсон, або просто Майкл, як він дозволяє мені себе називати, начебто захищаючись, охопив свій тулуб кістлявими руками. Немов намагається щось приховати. Знітився, як дівчина-підліток, що зніяковіла від раптових змін у силуеті та рисах свого тіла. Майклові, проте, під вісімдесят. На обличчі написане сум’яття та бажання втекти. Називаю своє ім’я, м’яко усміхаюся, сподіваючись його заспокоїти.
— Я знаю, що мав прийти раніше, — починає він, після чого збентежено замовкає та опускає погляд.
— Не страшно, — підбадьорюю я. — Головне, що ви таки прийшли.
Все ще боязко він підіймає очі.
— Сестри вам не казали про мою проблему?
— Ні. Але яка різниця. Ми тут для того, аби вам допомогти. Це головне.
Лице в нього потрохи буряковіє. Слухаючи його, я починаю думати, що у нього якась інфекція.
— Бачите, — поволі опускаючи руки, нерішуче починає він. — Проблема в тому, що ця штука опинилась тут.
Поли його халата, немов у сповільненій зйомці, розкриваються, і мені в ніс одразу б’є важкий сопух, сморід гниття. Перед очима постає жахлива картина: у своїх долонях він незграбно стискає слизького від гною та крові «водія ритму», що звисає на дротиках з дірки в грудях. Спершу мене заволодіває рефлекторне, зовсім не медичне бажання негайно запхати його назад. Мені хочеться якомога швидше стягнути краї шкіри, зашити рану, залатати цю жахливу дірку.
Виглядає Майкл винувато та розгублено.
— Розумію, що мав звернутися швидше, — знов починає він. — Як думаєте, можна це виправити, аби я зміг повернутися сьогодні додому?
— Так, — кажу. — Давайте по черзі. Ми можемо це виправити, але не впевнена, що так швидко. Скажіть, як це сталося?
Працюючи в приймальному відділі, ви просто зобов'язані бути взірцем незворушності. Замість питань, які вас розривають зсередини — Скільки, скільки разів? Це секретні служби вас примусили зробити? На що, кажете, ви сіли, на… артишок? — ви маєте ставити спокійні, ввічливі та безневинні питання, які в жодному випадку не виходять за загально прийняті уявлення про тактовність. У цьому випадку мене муляло запитати: «Як, заради всього живого, ви дозволили розростатись цій інфекції у ваших грудях, чекати, допоки вона не почала наривати та гнити й не вибухнула, немов гнилий кавун? Чому ви не звернулися по допомогу раніше?».
Але в нашій роботі часто все не так просто, як на перший погляд, і лише дізнавшись історію Майкла, у мене склалася картина. Декілька тижнів тому Майкл прибув до лікарні поміняти батарейки у своєму «водії ритму». Нескладна процедура, яку проводять у стерильних умовах під місцевим знеболенням, мала бути простою формальністю. На біду Майкла, того дня, коли йому робили розріз та накладали шви, замінюючи батарейки в грудях, щось трапилось зі стерильністю. Через декілька днів місце в ділянці нових швів почервоніло і почало боліти, але він сподівався, що це минеться. В міру посилення болю ця зона дедалі червоніла та набрякала, і йому стало зрозуміло, що без медичної допомоги не обійдеться. Зрештою, він розумів, що із серцем не жартують. Нагноєння приладу, дроти від якого йдуть безпосередньо до цього пульсуючого органу, ігнорувати не можна.
Але для Майкла було дещо важливіше, ніж власне серце. Це була його дружина, у шлюбі з якою він перебував уже пів сторіччя. Протягом трьох років, відколи лікарі діагностували у Мері деменцію, він був єдиним, хто доглядав за нею. Він годував, одягав, купав, заспокоював її. Коли вона ридала від того, що не могла згадати імені рідної сестри, лишень Майклові вдавалось зробити так, щоб вона усміхнулась. Він знав, що вранці вона любить пити тепле молоко з медом у ліжку. Що її приступи паніки можна зупинити, погладивши їй руку. Якщо його покладуть до лікарні, хто доглядатиме за Мері?
Він боявся, що за його відсутності Мері заберуть у будинок престарілих, і вирішив не зважати на біль у грудях, допоки є сила. Але цього ранку, потягнувшись за мискою на верхній полиці кухонної шафи, він почув, як тріснула його власна шкіра. Сорочка миттєво просякла густим гноєм. Інфекція, яка протягом тижнів глухо булькотіла в грудях, прорвала рану над «водієм ритму» та вихлюпнулась назовні, ще й так, що в отворі було видно ребра та легені. Лише стискаючи в долонях липкий клубок з крові та дротів, він визнав свою поразку і набрав телефон швидкої.
Майкл під час розповіді зсутулився та почав плакати. Сталося саме те, чого він боявся, соціальні служби, керуючись міркуваннями її безпеки, негайно забрали Мері до будинку опіки. Не було більше нікого з рідних або друзів, хто міг би про неї подбати. Її стан не дозволяв лишатися вдома самій. Майкл думав про абсолютно самотню Мері, розгублену, всіма покинуту та перелякану,
тоді, коли він сам, у буквальному сенсі, тримав у руках своє розбите серце.
Я присіла на ліжко і взяла його за руку.
— Розкажіть мені про Мері, — попросила обережно. — Як ви з нею зустрілися вперше?
Він охопив мої пальці й почав розповідати про веселу молоду дівчину, яка любила танці, морські краєвиди та віскі з імбиром. У мене не було сумнівів, що кардіологам вдасться полагодити його «водія ритму» і, за добрих обставин, з допомогою внутрішньовенних антибіотиків йому стане краще вже через декілька днів. Проте було ясно, що всі його відчайдушні намагання утримати коло себе дружину приречені на провал. Його огортав розпач при думці, що той крихкий світ, за збереження якого він так мужньо бився, скоріш за все, вже ніколи не відновиться.
— Майкле, ви стільки зробили, щоб Мері було добре вдома з вами, — сказала я. — Як же ви сильно її любите. Таких чоловіків, як ви, дуже мало.
Я сподівалась, що мої слова принесуть йому хоч якусь втіху, але його стражданням годі було зарадити. Схлипуючи, немов покинута дитина, він відвернувся до стіни, а я пішла шукати кардіологів. Протягом усього того божевільного дня у приймальному мені все не хотілось вірити, що Мері та Майкл не зможуть знову бути разом в якомусь пансіонаті для літніх людей, що не знайдуться достатні кошти для того, аби забезпечити те єдине, чого вони прагнули, — провести свої останні дні разом. На жаль, знаючи перевантаженість та недостатнє фінансування наших служб соціальної допомоги, я розуміла, що така мрія нереальна. Я лише не могла відкинути реальності того, що побачила того дня і що виглядало для мене найвищим проявом людяності — чоловіка, який шістдесят років так любив свою дружину, що приніс їй у жертву своє серце. У самому кінці, коли смерть стоїть на порозі, з нами завжди лишається любов ближніх. Більша за обставини, сильніша за природу, важливіша за чуттєву насолоду — міцність людських стосунків.
