_cache.webp "Альфред Нобель і нейробіологія: від «торговця смертю» до благодійника")
Ми часто заходимо в глухий кут і не знаємо, як з нього вийти. Застрягаємо, і нас знову наздоганяють ті самі проблеми. Дослідження останніх років свідчать, що застрягання неминуче обертається нервовим зривом. Ті, хто зациклюється на одному, програють в іншому: той, хто хоче завжди бути правим, переможе в суперечці, але не матиме успіху в стосунках. Одержимий безпекою уникає не тільки катастроф, а й чудесних речей. Можливо, звички, які підтримують цей статус-кво, і є частиною проблеми? Чи є вихід із цієї безвиході? Норман Фарб і Зіндел Сіґал у книзі «Краще не буває. Нейробіологія відчуттів, або Як повернути собі радість життя» переконують: якщо змінити поведінку, можна знову відчути смак життя. А головне — це може дати людині колосальну свободу і покращити психічне здоров’я.
Бажання мінімізувати прогностичну похибку є мотиваційним, бо розрив між очікуваннями й дійсністю спонукає нас до дій. Якщо після сну у вас все пливе перед очима, ви їх потрете або надінете окуляри. Якщо розмитість не зникне, звернетеся до окуліста. Або уявіть, що ви наступили на підлогу, а вам у стопу вп’ялися гострі краї кубика лего. Ви відсмикнете ногу, щоб зменшити тиск (в ідеалі, до ушкодження тканин). Відчувши дивний запах після повернення додому, ви, певно, запідозрите витік газу і звернетеся по допомогу. Якщо в очах вашої подруги згас вогник, ви припустите, що у неї щось негаразд і спробуєте її розрадити. А якщо мозок програмує вас не відчувати нічого особливого і ви день за днем займаєтеся своїми справами, то з часом можете з подивом виявити, що насправді вам безнадійно погано, і це вмотивує вас знайти іншу роботу.
Знову ж, ми дивуємося або засмучуємося, бо така реакція на зміни є запорукою виживання. Найпоширеніша відповідь на невдачу — це активне висновування. Ми інтерпретуємо подив (прогностичну похибку) як знак того, що дещо пішло не так і це треба виправити. Це типовий для представників заходу спосіб узгоджувати очікування з дійсністю.
Нерідко результатом обманутих очікувань та активного висновування є видатні досягнення. Візьмімо Альфреда Нобеля, винахідника, який профінансував названу на його честь премію. Нобель винайшов динаміт, що сприяло значному прогресу в інженерії та будівництві. Однак крім цього він був сумно відомий як торговець зброєю, що активно підживлював гонку озброєнь кінця XIX сторіччя. Завдяки французькій газеті, яка сплутала Альфреда з його братом Людвігом Нобелем і сповістила читачів, що той помер, йому випала рідкісна нагода переосмислити життя. Нічогенька прогностична похибка, бо він знав, що живіший за живих. Нобель почав перейматися тим, як його пам’ятатимуть, бо в некролозі його не лише нарекли «торговцем смертю», а й засудили всі відкриття як такі, що призвели до масових страждань. Це вразило Нобеля, але, на щастя, у нього ще був час. Невдовзі він заповів 94% своїх величезних статків на заснування Фундації Нобеля. Чимала сума нагороди спонукала до відкриттів не одного генія. Засмутившись через те, що його несподівано (принаймні для нього самого) класифікували як покидька, Нобель почав діяти, щоб це змінити і ввійти в історію як доброчесна людина та благодійник.
Активне висновування — це частина життя дорослої людини і мікромодель сучасного суспільства. Коли світ обманює наші очікування, ми намагаємося його переінакшити. І часто це чудова стратегія. Кубику лего не місце в моїй стопі, його потрібно звідти витягти й оглянути підлогу. Моя подруга не повинна зневірюватися — треба підняти їй настрій. Робота не має мене засмучувати, а значить, пора звільнятися. Коли нам вдається усунути розрив між очікуваннями й відчуттями, ми почуваємося діяльними, віримо, що наші вчинки на щось впливають.
З погляду психології, віра в те, що ти духу свого капітан — надважлива передумова добробуту. Хай що ви робите: оточуєте себе людьми, які вас підтримують, досягаєте успіхів у спорті, долаючи обставини, чи оговтуєтеся після хіміотерапії, діяльні кроки укріплюють людину в думці, що вона володар своєї долі.
Скотт Гамільтон, американський фігурист і олімпійський чемпіон, підрахував, що за свою кар’єру він падав 41 600 разів. «Але ось що цікаво, — говорить він. — Я і вставав 41 600 разів. Саме цей психічний м’яз треба качати — той, який каже нам вставати після падіння».
Можна було б проігнорувати цю пораду Гамільтона — зрештою, він олімпійський чемпіон, у них там залізна дисципліна. Однак у нього варто дечого повчитися — він не зациклювався на невдачах і вважав їх невіддільною частиною обраного шляху. Впавши, казав собі, що це частина процесу, і вставав, бо це логічний наступний крок.
Удаючись до активного висновування, як Гамільтон, ми наче кидаємо жереб, щоб здобути контроль над життям, відновити порядок, надати світові ідеальної форми. Втім, щоразу, намагаючись міняти світ, ми наражаємося на ризик, іноді безрозсудний. Якби, надихнувшись прикладом Скотта Гамільтона, хтось із нас зробив сальто назад з розгону, то навряд відчув би, що контролює життя. А що робити, якщо шансів на відновлення контролю немає?
