Цей матеріал створено в межах спецпроєкту «Невидимі герої» про команду ГО «Інженерний корпус», яка працює на забезпечення технологічних потреб фронту. Через художні репортажі, відеопортрети і фото знайомимо з винахідниками, їхньою буденністю й власними «чому».
Під ногами рипить грудневий сніг. Довкола — холодні, застиглі у часі й просторі будівлі. Ми хутко порпаємося у машині, збираючи знімальну техніку і, шурхаючи по змерзлій дорозі, біжимо всередину.
Сьогодні на інженерній базі нікого немає, навіть Чіфа, який її очолює. Ми піднімаємося серед синьо-білих стін, мандруємо крізь коридори, оминаючи прострелені двері — до початку повномасштабної тут грали у страйкбол. У коридорах і кабінетах тихо й незвично порожньо. Сотні пристроїв на різних етапах готовності: павербанки, дрони, турелі, плати — всі вони застигли в очікуванні нового робочого дня.
Паааааааам! Пабааам! З кабінету в кінці коридору чути звук фанфар: у спорожнілій будівлі в суботу працює лише Яра. Вона зустрічає під гучні урочисті ноти, що лунають з динаміків телефона. Як завжди усміхнена, спокійна і водночас метушлива, вбрана у тепле і оточена «дуйчиками». Її майстерня наповнена вщерть столами, швейною технікою, вирізками, виробами, нитками, картонками, коробками, ножицями і сотнями маленьких деталей, які можна роздивитися, тільки якщо побути тут бодай день. Усе це дає відчуття гармонії, такого собі впорядкованого хаосу.
Серед виробів на стелажах, манекенах, столах — чохли для павербанків, сумки і підсумки, бронежилети, шторки для бронемашин, маскувальні чохли для техніки. Є навіть чохол для устаткування, що після вибуху на Каховській ГЕС очищало воду від трупної отрути.
— Закипів. Чай, кава. Кому що? — Яра порпається на своїй імпровізованій кухні.
На маленькому столі вміщуються чайник, фрукти, чай, кава, склянки, серветки, дощечка, десятки ручок і хліб. Над ним непохитно висять громіздка жовта та кілька трикутних лінійок. На столі є навіть деталь для кріплення танкової гусениці. На вигляд і відчуття— наче важезний чавунний бінокль. Його подарували військові, яким разом із командою волонтерок Яра закуповувала необхідне. Цю деталь вона з любов’ю називає підсвічником.
Під вікнами зачаївся манекен з корсетом і пишною жовтою спідницею, наче нагадував про життя Яри до повномасштабної війни.
— Ти все ще шиєш костюми?
— Ой, це біль, — зітхає. — В музей треба терміново зробити. Одна моя знайома пише історичні романи про українських жінок. Зараз у Лондоні, продовжує проєкт про Мазепу. То шию плаття Анни Дольської, куми Мазепи… Так, а цукор кому? — перериває оповідь Яра.
— А на коли він мав бути готовий?
— На перше.
— Тобто на вчора?
— Я відтермінувала до Різдва. А от потім ця сукня братиме участь у зйомках.
— А як ти встигаєш з усією цією роботою?
Яра спокійно і геть не приречено стверджує: нічого не встигає. Над корсетом для сукні працювала вночі. Каже, її буденність — режим бабака: працює на роботі, а вдома — думає про роботу.
— Тому я без вихідних, без прохідних. Ще багато чого треба… діти, собаки, кішки, волонтери. Купа всього, — стукає ложкою, розмішуючи цукор.
Яра присіла, схрестивши руки й усміхаючись. Її темно-русяве волосся виблискує сріблом. Вона гріється: у довгій безрукавці, темно-сірій кофті, обмотана гірчичним шарфом і з окулярами, оперезаними мотузкою. Яра не показує втому. Її видає погляд — втома помітна лише у паузах, коли карі очі застигають на кілька митей.
— У мене ще броніки лежать на передєлку. Один бронік треба повністю перешити, поміняти тканину. Кевлари залишити, все інше — повністю перешити, — ці бронежелети Ярі передали друзі.
Яра народилася на Харківщині, у воєнному містечку в родині військових. Неочікувано, але вони ж і привили їй любов до шиття. Освіту художниці декоративно-прикладного мистецтва здобула у Черкасах, працювала акторкою, виготовляла ляльок і декорації у місцевому ляльковому театрі. Після переїзду до іншого міста вона познайомилася з рухом історичної і рольової реконструкції, де шила різноманітні костюми — для ошатних дам і лицарів, книжкових персонажів. У її доробку був навіть дракон. Найбільше її цікавить, як вбрання виглядало у четвертому чи п’ятнадцятому столітті.
— Сумуєш за цим?
— Не можу сказати, — замислилася. — Мабуть, ні. У мене ж є ще один проєкт. Оце ж я поставила нові машинки і буду для діток шити. Для недоношених діток, отакусеньких, — ніжно показує Яра.
Ідея шити одяг для недоношених дітей з’явилася у 2021 році, в наступному — вже і назва, яку вона поки тримає в таємниці. Закохана у концепт, Яра продовжила його розвивати, попри паузу після 24 лютого. Лагідно називає проєкт «покликом душі» і «дитинкою», яку виношувала дев’ять місяців, а потім обрала ім‘я. Нині Яра планує поєднувати його з роботою для війська та реконструкціями.
— Саааша, ти що, мене не спинити, — спокійний тон змінюється щирим сміхом.