Цей матеріал створено в межах спецпроєкту «Невидимі герої» про команду ГО «Інженерний корпус», яка працює на забезпечення технологічних потреб фронту. Через художні репортажі, відеопортрети і фото знайомимо з винахідниками, їхньою буденністю й власними «чому».
Під ногами рипить грудневий сніг. Довкола — холодні, застиглі у часі й просторі будівлі. Ми хутко порпаємося у машині, збираючи знімальну техніку і, шурхаючи по змерзлій дорозі, біжимо всередину.
Сьогодні на інженерній базі нікого немає, навіть Чіфа, який її очолює. Ми піднімаємося серед синьо-білих стін, мандруємо крізь коридори, оминаючи прострелені двері — до початку повномасштабної тут грали у страйкбол. У коридорах і кабінетах тихо й незвично порожньо. Сотні пристроїв на різних етапах готовності: павербанки, дрони, турелі, плати — всі вони застигли в очікуванні нового робочого дня.
Паааааааам! Пабааам! З кабінету в кінці коридору чути звук фанфар: у спорожнілій будівлі в суботу працює лише Яра. Вона зустрічає під гучні урочисті ноти, що лунають з динаміків телефона. Як завжди усміхнена, спокійна і водночас метушлива, вбрана у тепле і оточена «дуйчиками». Її майстерня наповнена вщерть столами, швейною технікою, вирізками, виробами, нитками, картонками, коробками, ножицями і сотнями маленьких деталей, які можна роздивитися, тільки якщо побути тут бодай день. Усе це дає відчуття гармонії, такого собі впорядкованого хаосу.
Серед виробів на стелажах, манекенах, столах — чохли для павербанків, сумки і підсумки, бронежилети, шторки для бронемашин, маскувальні чохли для техніки. Є навіть чохол для устаткування, що після вибуху на Каховській ГЕС очищало воду від трупної отрути.
— Закипів. Чай, кава. Кому що? — Яра порпається на своїй імпровізованій кухні.
На маленькому столі вміщуються чайник, фрукти, чай, кава, склянки, серветки, дощечка, десятки ручок і хліб. Над ним непохитно висять громіздка жовта та кілька трикутних лінійок. На столі є навіть деталь для кріплення танкової гусениці. На вигляд і відчуття— наче важезний чавунний бінокль. Його подарували військові, яким разом із командою волонтерок Яра закуповувала необхідне. Цю деталь вона з любов’ю називає підсвічником.
Під вікнами зачаївся манекен з корсетом і пишною жовтою спідницею, наче нагадував про життя Яри до повномасштабної війни.
— Ти все ще шиєш костюми?
— Ой, це біль, — зітхає. — В музей треба терміново зробити. Одна моя знайома пише історичні романи про українських жінок. Зараз у Лондоні, продовжує проєкт про Мазепу. То шию плаття Анни Дольської, куми Мазепи… Так, а цукор кому? — перериває оповідь Яра.
— А на коли він мав бути готовий?
— На перше.
— Тобто на вчора?
— Я відтермінувала до Різдва. А от потім ця сукня братиме участь у зйомках.
— А як ти встигаєш з усією цією роботою?
Яра спокійно і геть не приречено стверджує: нічого не встигає. Над корсетом для сукні працювала вночі. Каже, її буденність — режим бабака: працює на роботі, а вдома — думає про роботу.
— Тому я без вихідних, без прохідних. Ще багато чого треба… діти, собаки, кішки, волонтери. Купа всього, — стукає ложкою, розмішуючи цукор.
Яра присіла, схрестивши руки й усміхаючись. Її темно-русяве волосся виблискує сріблом. Вона гріється: у довгій безрукавці, темно-сірій кофті, обмотана гірчичним шарфом і з окулярами, оперезаними мотузкою. Яра не показує втому. Її видає погляд — втома помітна лише у паузах, коли карі очі застигають на кілька митей.
— У мене ще броніки лежать на передєлку. Один бронік треба повністю перешити, поміняти тканину. Кевлари залишити, все інше — повністю перешити, — ці бронежелети Ярі передали друзі.
Яра народилася на Харківщині, у воєнному містечку в родині військових. Неочікувано, але вони ж і привили їй любов до шиття. Освіту художниці декоративно-прикладного мистецтва здобула у Черкасах, працювала акторкою, виготовляла ляльок і декорації у місцевому ляльковому театрі. Після переїзду до іншого міста вона познайомилася з рухом історичної і рольової реконструкції, де шила різноманітні костюми — для ошатних дам і лицарів, книжкових персонажів. У її доробку був навіть дракон. Найбільше її цікавить, як вбрання виглядало у четвертому чи п’ятнадцятому столітті.
— Сумуєш за цим?
— Не можу сказати, — замислилася. — Мабуть, ні. У мене ж є ще один проєкт. Оце ж я поставила нові машинки і буду для діток шити. Для недоношених діток, отакусеньких, — ніжно показує Яра.
Ідея шити одяг для недоношених дітей з’явилася у 2021 році, в наступному — вже і назва, яку вона поки тримає в таємниці. Закохана у концепт, Яра продовжила його розвивати, попри паузу після 24 лютого. Лагідно називає проєкт «покликом душі» і «дитинкою», яку виношувала дев’ять місяців, а потім обрала ім‘я. Нині Яра планує поєднувати його з роботою для війська та реконструкціями.
— Саааша, ти що, мене не спинити, — спокійний тон змінюється щирим сміхом.
В інженерній команді Яра працює не з першого дня повномасштабної. Разом із дітьми — двадцятип'ятирічною донькою і дев’ятирічним сином — виїхала після влучання ракети поряд із домом.
— Я тоді сіла поплакала. Перший раз. Ні, другий. Перший раз плакала на парковці, коли старша донька і менший син спали на землі. А от коли побачила, як вибухнуло, то подумала, що треба їх вивозити.
Грошей не було — всі задонатила, — ділиться Яра. Виїхати у Черкаси їй, дітям, собаці, кішці й аксолотлю допоміг волонтер.
Поки Чіф і команда починали розробку перших павербанків, Яра вчилася працювати з військовими виробами в місцевому цеху.
— Тобто вже є якийсь багаж знань, ти знаєш, як це правильно робиться по НАТО-вських лекалах. І коли вже Чіф сказав, що треба терміново шити чохли, я кажу: «Ні-ні-ні-ні». А потім він мені показав, що йому пошили на підприємстві, де вони заточені на ці всі штуки. І я сказала: «Ти що, так не можна робити, дай краще я». Ми повернулись додому і почали шити.
У своїй майстерні — просторому однокімнатному світі — Яра працює не одна. Все необхідне для танків, павербанків, бронепластин з нею відшивають донька, знайома з руху реконструкцій, волонтерка, яка допомагає із заготовками, а також дизайнерка одягу, яка раніше була власницею трьох ательє.
Яра бере в руки одну з моделей сумок для павербанків. Називає їх найбільш «ходовими», бо на місяць саме таких мають відшити близько 150 штук. Водночас ця маленька команда має й інші проєкти.
— Ну, десь сумок 200-300 на місяць, під різні пристрої.
— І вам вистачає сил?
— Ну дивися. Три дівчини шиють. Одна допомагає кроїти ізолон, стропи, робити люверси. Плюс я.
Яра дуже скромна. Здається, ніколи не скаже про реальні масштаби роботи, яку виконує разом із дівчатами. За словами Чіфа, на місяць вони виготовляють близько 500 сумок.
Поки Яра оповідає про тонкощі своєї роботи, ми все більше дивуємося: виявляється, швейна термінологія не легша за інженерну. Яра заспокоює: вона так само не одразу все розуміла.
— Картинку знайду, потім шукаю, як ця штука називається. Ага, фастекс, перетяжка, двощілинна, трьохщілинна. Не знала нічого. Все вчила, дізнавалася, шукала.
Ярі цікаво вчитися й вивчати, адже тут йдеться не про одяг за замірами. Йдеться про абсолютно різні завдання: від типових і завжди потрібних сумок для павербанків до специфічних запитів для бронемашин. Вона вивчає специфіку кожного виробу: яка тканина, специфікація, шви, як не закупити забагато і не нашкодити екології, у кого замовити і, звісно ж, аби це був саме український постачальник. Досліджує пристрій, планує під нього виріб, моделює, шиє, випробовує, передає швейній команді. Продумує до найменших деталей.
— Пішли покажу, що таке люверси, — Яра не може приховати свою усмішку. — Зараз тебе навчу.
Вона плавно сідає за машинку, що в іншому кінці кімнати.
— Ось цей станочок. Тільки не лякайтеся — він дуже різкий.
Пік! Станок готовий до роботи. Яра підсовує під відбійну машину довгий прямокутний шматок тканини кольору хакі й накладає на неї металеве кільце. Повільний, гучний, довгий процес.
Люверси, які Яра з невимушеною легкістю робить на цій гучній машині, використовуються у виробах для бронемашин: шторки, що затуляють вікна зсередини, чохли, сумки й підсумки для зручного майна, портативних радіостанцій, документів.
— Давай я тебе познайомлю. Це — прямострочки. Ота умна, розмовляє. Ця не розмовляє, а та розмовляє. Вона тобі каже: «Ніхао». А ти їй: «Ніхао» — сміється і шморгає носом, плавними рухами вказує на столики, де стоять швейні машини. — Отам є машинка, називається «оверлок», чотиринитковий. Далі машинка називається «розпошивалка». Розпошиває шов: розкладає його і строчить. Отак, як на футболці внизу. Заради однієї програмки ціла машина.
У майстерні чотири «прямострочки» (кожній з команди по машинці), одна «розпошивалка», одна «окантовувальна», яка робить «бортики» на сумки, і одна пневматична машина, що й відповідає за люверси. На одній із них — маленька іграшка. Це Фітюля, плюшеве втілення кішки Яриної доньки.
— Коли не було світла, ми вручну ці машини крутили. Треба було дошивати. Були тільки газові горілки, без генераторів, — згадує. — Пацанам краще. Виготовлені ними ж павери поставили, до них підключилися — і хєрачать далі. А з нашими швейними машинами так не вийде.
У майстерні перед дверима стоїть кремезний стіл, на якому є все: цигарки, лінійки, папір, лупа, зошити, сумка для павербанку з підсумком для блоку заряду, навушники, ножиці, пласкогубці, сантиметрова стрічка, транспортир, горнятко кави і ще з десяток речей, назви яких мені не відомі. Там лежать і дві великі прозорі палиці, які, каже, колись використовували для радянських насосів. Тепер же вони — тримачі для паперу.
Яра підійшла до столу, зосереджено поправила на носі окуляри та взялася за креслення — робитиме заміри для рюкзака під блок живлення. Інженери змінили модель, тож попередній виріб став замалим. У майстерні — тиша і глухе шипіння кондиціонера. Ледь чути ковзання рук поверхнею паперу. Клац-клац. Розрахунки на калькуляторі. Секунда, аби подивитись у зошит. І трохи більше — аби виміряти на папері і зробити розрахунки. Постукує пальцями по сторінках — Яра замислилася.
Час застиг. Яра творить, не присідаючи, врівноважено, медитативно.
На столі навпроти лежить ще одна модель рюкзака для павербанків, що колись не підійшла за функціоналом. Яра каже: хоч і не підходить, віддавати не збирається. Натомість на нього чекає аукціон. Сміється, адже раніше відмовлялася шити рюкзаки, начебто це «вершина досконалості», яку неможливо розробити.
— Я казала «ні», а сама увесь час шукала в Pinterest, як це робиться.
І ось, понад рік потому, ми тут, поряд із зосередженою Ярою, яка розробляє нові рюкзаки.
— А ти як взагалі? Стільки всього робиш.
— Жива, – гигоче Яра. — Трішки. Ні, ну у мене є вихідні, але я щось інше тоді роблю. У мене ж маленький син є. Басейни, IT-курси. На мене ще бабусі працюють. Ну мені ж треба бути мамою, то одна з бабусь відвозить, а я забираю… Не встигаю все. У мене навіть будильник є. Називається «я же мать» — це означає, що треба піти забрати дитину з курсів.
— А малий розуміє?
— Так, він теж працює, — тепло усміхається. — Мандали робить, листи пише, малюнки малює хлопцям. Все, як потрібно.
Яра гордо показує новорічні малюнки сина. Каже, у відповідь військові хлопцю передають сухпайки, кілька з яких стоїть у майстерні.
— Дякую вам за силу динозаврів, — Яра читає напис сина. — Ну да, це ж українські військові у вигляді динозаврів поїдають русню.
Малюнки Яра пакує разом з цукерками в коробку. На ній ставить підпис: «Патрони від Тіма».
— Тіма — мій директор. Так себе називає.
Кілька хвилин на перекур. Без Яри її світ — майстерня — завмирає.
— Уууууухххх, — забігає притопцюючи змерзла Яра.
— Чуєш, а що би ти хотіла сказати? Що хотіла би, аби ми передали?
— Якось до нас приходили з іноземного телебачення. Коли вони пішли, я така: «Аааааааа! Атакамси!» F16 — їх не попросила. Блін, лохушка. Поставила собі галочку, що якщо хтось прийде, то треба про це кричати. І побільше! — заливається сміхом.
ATACMS — це ракети, що здатні стріляти на відстань до 300 кілометрів. На фоні гучно лунає тривога, заповнюючи простір. Каже, ховаються, коли зовсім страшно — тоді Чіф зганяє всіх в укриття.
— А чого ви чай не п’єте? Бубліки ще є. О, а тут тепленько.
Яра — мерзлячка. Власне, саме так себе і описує. Скрегоче зубами, не любить холод і тримається біля кондиціонера і своїх маленьких дуйчиків. Стискає руки у спробах зігрітися.
— А тобі не страшно часом, враховуючи, з чим ви працюєте?
— Дуже стрьомно. Дуже. Тому у мене нема «лівих» людей. Тобто це людина, яку я знаю або яка мене знає, або ж це волонтер. Короче, всі по совісті.
Так Яра і зібрала свою команду людей, яким беззаперечно довіряє.
— Я втомлююся, коли вже з ніг валюся або болячка якась. От зараз такий стан, що я на пóлу-пóлу. Починаю хворіти.
— А чого ти тут?
— Бо дитину відправила до родичів. У мене є вільний час, коли мені не треба нічого робити. Тобто що я можу? Можу бути тут. А де мені бути? Вдома?
У її очах помітно нерозуміння: хіба може бути інакше? Зранку Яра вигулює собаку (а в неділю ще й бере з собою на роботу), годує кішку, відводить сина до школи та вирушає до майстерні.
— Тихо-тихо. А що за звук? — Яра з острахом притиснула руки до обличчя.
— Це зварювальники, все гаразд, — відповідаю.
Яра розгойдується на стільці, з цікавістю спостерігаючи, як ми розставляємо камери. Час від часу злізає, щоб переставити «дуйчик». Така щира і спокійна, бо тут вона вдома. Зізнається: якби не син, певно, цілодобово би жила в майстерні.
— Це всі ж так роблять. Це всіх стосується, — щиро дивується питанням про своє навантаження.
Робота для Яри — можливість бути корисною. Вона працює у режимі нон-стоп, робить те, що вміє, а якщо не знає, як — дізнається і випробовує. У собі поєднує водночас десятки ролей, серед яких — «чокнута швея», мама, творча особистість, волонтерка. Себе і швейну команду називає чарівницями, які створюють вироби, що оберігають техніку.
— Як я хлопців називаю чокнутими інженерами, ну от і ми теж чокнуті інженерки. Чокнуті швеї.
Яра з ніжністю і теплом обіймає нас після зйомки.
— Тепер мені треба порахувати, скільки годин ми витратили на розмову і скільки, відповідно, треба задонатити, — планує, як надоложити час, присвячений не роботі.
Ми разом йдемо на перекур — на сходи, де лавочка, запах пилу, шматки пінопласту і невелика коробка із залишками цигарок і стаканчиками. За затишними розмовами прощаємося, поки Яра чимчикує до кабінету Чіфа, де чекатиме на його появу. На порядку денному — обговорення мінувальних машин.
Робоча субота триває.
Знайомтеся з усіма героями спецпроєкту «Невидимі герої» за посиланням. Підтримати волонтерську діяльність ГО «Інженерний корпус» можна на їхньому сайті.
Текст: Олександра Буленок
Відео: Денис Захарченко, Анатолій Василенко, Тарас Греськов, Rookamy production
Фото: Антон Федоров
