Науковці, навіть всесвітньо відомі експерти, також піддаються маніпуляціям і потрапляють у пастку когнітивних викривлень. Україна для багатьох стала сліпою плямою, щодо якої інформацію черпають з нерелевантних історичних паралелей, не завжди усвідомлених імперських стереотипів і напряму з російських наративів. Гординя і самовпевненість багатьох представників західного суспільства заважає їм дослухатися до голосу тих, кого війна заторкнула найбільше – самих українців. І науковці тут не виняток. Публікуємо серію матеріалів з аналізом кремлівських наративів у тезах західних інтелектуалів. Перша частина матеріалу тут.
Не провокуйте ведмедя
«США організовують все так, щоб знищити Україну і привести до фінальної війни»
Ноам Чомські, інтерв’ю 13 квітня 2022 року
«Захід… повинен ретельно зважувати кожен додатковий рівень військової підтримки, щоб оцінити, чи він не перетне невизначену межу формального вступу в війну, невизначену, бо вона залежить від визначення Путіна»
Юрґен Габермас, «Війна і обурення. Дилема червоної лінії для Заходу»,
6 травня 2022 року
У першій частині ми розглядали, як американські та західноєвропейські інтелектуали просувають вигідні кремлю наративи через звичну логіку часів Холодної війни, супердержав і ядерної загрози. На перший погляд може здатися, що суб’єктами, наділеними агентністю, тут виступають дві сторони – і Росія/Кремль, які на території безвольної і пасивної України ведуть війну між собою. У , який потрапив до рук одній з українських переселенок, це навіть зображалося промовистою картинкою1:
Утім, якщо придивитися уважніше, побачимо дещо інше: повною агентністю наділені тільки США/НАТО, адже в цьому наративі вони «провокують» росію, яка начебто вимушена захищати свої «стратегічні інтереси» (у цитованій раніше статті2 Джона Міршаймера це дуже чітко сформульовано). Так само розширення НАТО подається майже в термінах анексії: слово, яке найчастіше застосовується в англійській – «expansion» – має конотації , а саме розширення описується як одностороннє рішення США чи альянсу без урахування позицій самих держав, які туди вступають. Це попри те, що паралельно на наших очах3 дві нові країни, Фінляндія і Швеція, готуються до вступу в альянс на тлі російської агресії, і ми можемо в реальному часі спостерігати, як відбувається ця процедура.
Росія ж за цими уявленнями діє наче не з власної волі, реактивно. Часом її зображують звіром, який керується рефлексами – як на наведеній вище картинці, де Росія зображена ведмедем, тоді як США, хоч і карикатурно, але в людській подобі. Стереотипний образ Росії-ведмедя – небезпечного й непередбачуваного звіра, біля якого треба поводитися обережно, – тут виявляється дуже доречним. «Коли ви така країна, як Україна, і живете поряд із супердержавою на кшталт Росії, вам слід уважно стежити за тим, що думають росіяни, бо якщо ви візьмете прутик і ткнете ним Росії в око, то вона завдасть удару у відповідь», – пише Міршаймер у 2014 році.
Ноам Чомскі йде ще далі. Говорячи про необхідність віддати Росії Крим і виконати її вимоги щодо автономії на Донбасі, він вживає метафору4 стихійного лиха: «Вам може не подобатися той факт, що завтра надійде ураган, але ви не зможете його зупинити твердженнями “мені не подобаються урагани” або “я не визнаю урагани”». Людей можна притягнути до відповідальності, люди мають волю не ухвалювати злочинних рішень; стихія натомість не може вирішувати, чи нищити все довкола себе, до неї можна тільки пристосуватися.
В інтерв’ю5, яке відбулося після успішного контрнаступу ЗСУ на Харківщині, він покладає на США відповідальність за «блокування переговорів» і каже, що США «ставить на кін життя українців». Загалом перекладання провини на США і розширення НАТО – одна з найпоширеніших6 тез російської пропаганди, які підхоплюють на Заході.
Одне з найвигадливіших її формулювань належить німецькому філософу Юрґену Габермасу, який стверджував7 у травні: «Зараз Путін вирішує, коли Захід перетне межу, визначену міжнародним законодавством, після якої він буде вважати, також формально, що підтримка Заходом України в війні є прямою участю». Себто Путін вирішує, де визначена законодавством (якщо вона визначена, то чому Путін вирішує, де вона?) межа, але саме на Заході лежить відповідальність цю межу не порушити, щоб не допустити ядерної війни.
Прикметно, що в усіх наведених прикладах Україні відводиться пасивна роль – так чи так змиритися з визначеною нам долею. Якщо ми цьому опираємося, то лише накликаємо на себе біду, тикаючи ведмедя прутиком в око.
Загадкова русская душа
«Так, Путін безсумнівно автократичний правитель. Після століть безправ’я царату і десятиліть сталіністського патерналізму росія схоже не готова ще до демократії. Проте згадаймо: Німеччина теж потребувала майже двох століть, щоб віднайти демократію. Росія також потребує часу»
Аліс Шварцер, «Чому я попри все розумію Путіна»,
18 березня 2014 року
«Росія обрала приречений на невдачу шлях наздогнати Європу і довести, що вона може стати західнішою за сам Захід. Це бажання періодично змінювалося відкиданням всього європейського і відходом у войовничий шовінізм, який ми спостерігаємо і зараз. Імперія з обличчям Януса завжди відчувала себе колонією в присутності Заходу».
Мадіна Тлостанова, «Постсоціалістичний ≠ постколоніальний? Про пострадянські образи і глобальну колоніальність»,
20 березня 2012 року
Щоб зрозуміти, звідки береться такий погляд на міжнародну політику з негласним розподілом держав на «сорти» за рівнем відповідальності, потрібно сягнути глибше в минуле, в епоху формування модерних європейських імперій. Ця епоха супровождувалася технічним і науковим прогресом, втім надто часто він служив помічником в консолідації панування кількох західноєвропейських країн над рештою світу.
Впродовж ХІХ століття в європейській науці кристалізувались уявлення, які змальовували чи то в расових, чи то в культурних термінах західні європейські держави як вінець цивілізації, творячи цим псевдонаукове підґрунтя для підкорення інших частин світу, де мешкали «недорозвинені нижчі раси», «дикуни», начебто не здатні керувати своїм життям самостійно. Ці уявлення поширилися і в США, де «науковий расизм» використовувався для виправдання рабства чи пізніших утисків прав чорношкірих (і не тільки), а згодом вони здобули друге дихання під час Холодної війни.
У другій половині ХХ століття більшість колоній західноєвропейських держав здобули незалежність. Втім, втручання США у справи «третього світу» навіть по розпаду СРСР не завершилися, і тим більше нікуди не ділися давні стереотипи і глибинні уявлення про світовий устрій, на яких трималася колись імперська експансія. Впливають вони на міжнародну політику й досі. Дослідження тяглого впливу цих стереотипів оформилося в нову галузь, відому як постколоніальні студії.
Однією з основоположних праць в галузі вважається книга літературознавця Едварда Саїда «Орієнталізм»8, видана в 1978 році. Саїд на прикладі Близького Сходу виділяє характерні стереотипи, що складають образ «орієнту», Сходу, баченого очима західноєвропейських дослідників і літераторів, починаючи з кінця XVIII століття. І хоч він зосереджується на арабській культурі та ісламі, велика частка стереотипних ознак східного «іншого» перегукується з тим, що нинішні критики «експансії НАТО» висловлюють про Росію, Україну і загалом всі країни, які входили до російської/радянської імперії.
Саїд стверджував, що орієнталізм стосується не так Сходу, як власних уявлень Заходу про себе на фоні «іншого». Цей «інший» потрібний як приклад всього, чим уявний Захід не є. Він – відсутність всього, що західний спостерігач вважає позитивними ознаками: відсутність свободи, відсутність цивілізації і також відсутність змін і розвитку. Однією з найважливіших ідей орієнталізму Саїд вважає уявлення про Схід як про пасивну, приймаючу сутність без власної агентності. Схід не діє самостійно, а лише реагує на дії Заходу – як Росія в наративах апологетів Кремля лише реагує на розширення НАТО.
Низка дослідників уже давніше зазначала, що орієнталізм тією чи іншою мірою поширюєтьсяі на Східну Європу. Історик-славіст Ларі Вулф детально проаналізував9 формування уявлень про Східну Європу як цілість в добу Просвітництва: тоді вперше формується уявлення про Захід як джерело цивілізації, а землі далі на Схід бачаться варварськими і недостатньо розвиненими. Аргентинський історик Езекіль Адамовський10 вказує, як у ХІХ сторіччі Російська імперія, а за нею і всі слов’янські землі, конструюється як «земля відсутності», визначається тими рисами, яких в неї немає, але є на Заході – схоже до уявлень про орієнт.
Ще до епохи Просвітництва, та й на початку ХІХ сторіччя було багато теорій про східне походження східноєвропейських народів – від татар і монголів до міфічних сарматів. Коли ми називаємо росію ордою, то повторюємо ті самі наративи. Кліше про «загадкову русскую душу» – також одне з виражень цього сприйняття, де Захід – джерело раціонального, а Схід – ірраціональний та емоційний. Можливо, тому на Заході зараз користується популярністю наратив11 про «божевільного» і непередбачуваного Путіна.
У ХІХ столітті ідея Східної Європи як цілісного уявного простору здобула нове прочитання через німецького філософа Гердера, який ввів у науковий обіг поняття слов’ян як етнічної єдності й означив їхні «риси характеру» та «історичну долю». Саїд вказує, що орієнталізм мав тісний зв’язок з лінгвістикою. Коли науковці виявили, що одні мови можна об’єднати в індоєвропейську мовну сім’ю, а інші – в семітську, вони почали робити з цього далекосяжні висновки й узагальнення про людей, які цими мовами говорили, і цей поділ наклався на попередні стереотипи й посилив їх. Схожим чином слов’яни, хоча слов’янські мови і належать до індоєвропейських, почали вважатися не вповні європейцями, не вповні цивілізованими, на відміну від носіїв романських і германських мов.
Для більшості авторів ХІХ століття Східною Європою була насамперед Російська імперія, і ці два поняття ототожнювалися, хоча згоди щодо межі, якою відділяти Східну Європу від Західної, не було. Така межа, втім, з’явилася у ХХ столітті з СРСР, особливо після Другої світової, коли опустилася Залізна завіса, яка поділила Європу на дві частини більш матеріально і відчутно, ніж будь-коли до того. Зараз завіси вже немає, але вона досі невидимо розділяє Європу у сприйнятті її мешканців, особливо великих західних країн і США. Межа поступово зсувається з долученням до ЄС колишніх «країн соцтабору», але за цією межею простягається однорідний «пострадянський простір».
Зведення різних народів і культур на величезній території до одного знаменника – також характерна риса іншування, яке на думку Саїда, здійснює орієнталізм. «Пострадянський простір» містить і колонізатора, Росію, і її колишні колонії, які різняться і за культурою, і за релігією, і за формою правління, яка представлена на цьому просторі всім спектром від демократій до жорстких диктатур з культом особи правителя, але який незмінно виступає одним цілим у безлічі наративів. Чи є щось спільне, до прикладу, між Україною і Туркменістаном, окрім радянського минулого?
Утім, пострадянський простір – це кращий випадок, щодо минулого його зазвичай заміняють словом «Росія», зокрема коли йдеться про СРСР, який де-юре складався з 15 рівноправних республік. Навіть Адамовський, критикуючи у своїй статті уявлення про Східну Європу, сам де факто зводить її до росії. Як вказує в праці «Трубадури імперії: російська література і колоніалізм»12 літературознавиця Ева Томпсон, російські імперські наративи передбачали називання «Росією» і залучення до російської ідентичності всіх новозахоплених територій. Те, що російські колонії, на відміну від колоній Британії чи Франції, не відділялися від неї океаном, спрощувало некритичне сприйняття всіх цих територій як Росії в Європі та США.
Історикиня Мадіна Тлостанова описує13 Росію в уяві західних європейців та американців як «імперію-Януса», імперію з двома обличчями – європейським і східним (антиєвропейським). Росія постійно вагається між імітацією Європи та протиставленням себе Заходу, але на Заході її завжди бачили як імперію «другого сорту» – не повністю цивілізовану, але таку, яку ще можна цивілізувати. Вона вважає, що такий погляд – одна з причин, чому західним дослідникам важко додати колишні російські колонії до контексту постколоніальних студій.
У критиці імперіалізму Росія виявляється недостатньо цивілізованою, щоб нести всю повноту відповідальності за свій імперіалізм, яка покладається на США та західноєвропейські імперські держави. Ба більше, часто на Захід покладається провина перед Росією за це нерівноцінне ставлення. Як вказує Ева Томпсон, образ Росії як жертви зазіхань з боку Заходу оформився ще в ХІХ столітті: для цього російські письменники використовували короткі епізоди польського втручання в справи Московії в XVII столітті та військову кампанію Наполеона.
У сучасній Росії це довели до абсурду, ввівши у 2005 році свято День народної єдності на честь «звільнення росії від польсько-литовської окупації і завершення смутного часу», попри те, що Польща і Литва були під російською окупацією значно довше за коротку інтервенцію короля Зиґмунта Вази, і тим паче зараз ці дві країни значно поступаються Росії силою і впливом.
Критики колоніальної політики Заходу, серед яких і Ноам Чомські, часто з подачі Росії теж доводять цю логіку до абсурду, коли цим де-факто виправдовують право Росії робити все, що вона захоче. Це аргумент, відомий як whataboutism: а США теж робили погані речі, а як щодо Іраку, а В’єтнаму, а Афганістану? Якщо США це робили, то і Росії можна, інакше вона уражена в правах, адже не визнана «рівною». У СРСР цей риторичний прийом був відомий під неполіткоректною назвою «а в Америці н*грів лінчують».
Так само факт каяття за колоніальну політику на Заході може ставати джерелом відчуття власної вищості й більшої цивілізованості, від чого Тімоті Снайдер застерігав14 німців ще у 2017 році. Французький філософ Паскаль Брюкнер у своїй контроверсійній праці «Тиранія каяття»15 висловлює думку, що каяття за колишні гріхи імперій стає джерелом своєрідного нарцисизму.
Ми бачимо, як інтелектуали на кшталт Чомські концентруються на провинах США і НАТО, як у Німеччині величезну увагу приділяють відчуттю своєї провини перед Росією за Другу світову, і в цих уявленнях немає місця для визнання повноцінної провини і відповідальності Росії. , як писала у своїй колонці16 ікона німецького фемінізму Аліс Шварцер після анексії Криму, адже Захід такий агресивний щодо Росії з цим розширенням НАТО. «Зрештою, не так багато часу минуло з моменту, коли нацистська Німеччина напала на Росію – що призвело до 25 мільйонів смертей: дітей, жінок, чоловіків. 25 мільйонів. Діти і внуки загиблих ».
Дикі племена Східної Європи
«Справжнє майбутнє Єгипту… лежить не в вузькому націоналізмі, який охопить лише корінних єгиптян,… а »
Евелін Берінґ, граф Кромер, британський Генеральний консул Єгипту під час окупації країни Британією в 1883–1907 роках
«Свобода – це не те саме, що незалежність. Американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити далеку тиранію на місцевий деспотизм. Вони не помагатимуть тим, хто просуває самовбивчий націоналізм, що базується на етнічній ненависті»
Джордж Буш-старший, промова перед Верховною Радою УРСР 1 серпня 1991 року
А де ж у цій схемі Україна? У гіршому випадку це просто територія, порожнеча, на тлі якої розгортається протистояння імперських сил. У кращому – ми присутні, але або як пасивні жертви-маріонетки США, або як небезпечні дикуни, яких краще віддати під управління східному деспоту, бо деспота є надія централізовано «цивілізувати», а без нього тут буде хаос, анархія і «самовбивчий націоналізм».
Політолог Джон Гобсон у праці17 «Європоцентрична концепція світової політики» показує18, що більшість теорій міжнародних відносин містять уявлення про поділ країн світу на три рівні: «цивілізований» Захід, «варварські» східні деспотії та анархічних «дикунів». Грубо цей поділ можна співвіднести з першим, другим і третім світом з часів Холодної війни. Втім, з розвалом СРСР Росія залишилася на другому щаблі, тоді як більшість інших республік провалилися в уяві багатьох західних інтелектуалів на третій щабель.
Це не нова ситуація. Щось схоже відбувалося на хвилі цікавості до нас під час Визвольних змагань 1917–1921 рр. Ось що писав про сприйняття українців у Берліні австрійський письменник Йозеф Рот, сам виходець з Галичини, чудово :
«Українці, про яких у нас і в інших куточках Західної Європи знають хіба, що живуть вони десь між Кавказом і Карпатами, в краю, де є степи і болота… Крім того, політичний дилетантизм одного з австрійських дипломатів витворив напрочуд непевне уявлення про “українську гостинність”. Зрештою, українці – це нарід, про який не можна впевнено сказати, канібали вони чи просто невігласи. Походження видає в них “росіян і т. ін.”, віра – прадавніх поган з пишнобородими жерцями із золота, мирри і ладану. Це опереткове уявлення про край, однак, вельми звабливе…
Становище на сході Європи спричинило еміграцію росіян, українців і поляків на захід, де вони правлять за предковічних “українців”, адже тут увійшло в моду все українське. Внаслідок цього “український” балет становить строкату суміш: дрібка татарського, крихта російського і з макове зерня козацького…
У льодовому палаці… танцюють балетну пантоміму “Червоні чобітки”. Це начебто українська легенда. Церква, яку виводять декорації на задньому плані, не українська…, а російська… На голові героїня балету має кокошнік – на російський манір… Всі танці, за винятком так званого гопака і коломийки, російські… Український балет Глазерова – український, однак, прагнучи видатися ще більш українським, танцюють, блискаючи ножами… Широкославні танцюристи з Києва відчувають обов’язок зображати “дикунів” перед західними глядачами… Українці ніколи в житті не танцювали з ножем у зубах».
Зараз «українських» танців з ножем у зубах не танцюють, втім, і уявлення про «дикунство» змінилося. Після Другої світової однією з найбільш «дикунських» ознак став «самовбивчий націоналізм». Як можна бачити з промови19 Джорджа Буша-старшого перед Верховною Радою УРСР 1 серпня 1991 року, незадовго до прийняття Акту проголошення незалежності України, США бачили в Горбачові та Кремлі (а згодом – і в Єльцині) демократизаційний і цивілізуючий фактор на противагу антиколоніальним рухам національних республік, які загрожували хаосом і «етнічною ненавистю».
Росія завжди користалася цим уявленням для своїх цілей. Тімоті Снайдер вказує20, що СРСР ще в 1932–1933 роках називав нацистами людей, які намагалися донести правду про Голодомор. У самому союзі «буржуазний націоналізм» був злочином, який приписували всім, чиї погляди не збігалися з імперською політикою. Згодом гадана колаборація з нацистами стала приводом для масових злочинів проти людяності, як то оголошення Сталіном кримських татар «народом-зрадником» з подальшою вбивчою депортацією, і для нинішніх російських наративів про Другу світову, які Росія просуває за кордон.
У лекції14 «Історична відповідальність Німеччини перед Україною» Тімоті Снайдер застерігає не впадати в російський наратив, де «визволителі» – це росіяни, а «колаборанти» – українці. Проте цей наратив настільки глибоко вкорінився, що лише в 2014 році після початку російської агресії Україну вперше21 запросили на святкування висадки союзних військ в Нормандії. На відміну від Росії, якій тільки в 2019 році вперше22 відмовили в запрошенні.
Зараз ми бачимо, як Росія з новою силою використовує страх перед нацизмом, який вдало накладається на стереотипи про «не готових до демократії» дикунів. Одним із найпомітніших проявів цього є колосальне перебільшення впливу крайньо-правих сил на політику в Україні та зокрема демонізація полку23 «Азов» – наративи, які західна преса активно підхоплює.
Утім ці наративи мають і давніше імперське коріння. Як зауважує Ева Томпсон, нації переможного агресивного націоналізму палко засуджують захисні націоналізми народів, які борються проти них за збереження власної ідентичності, себе при тому зображуючи носіями «наднаціональних», «універсальних» людських цінностей. Тут США можуть відчувати певну спільність з Росією, але не можуть поставити себе на місце народів, які борються за незалежність від неї.
Інший наратив – це «дисфункційність» і «несправжність» України як держави. Путін сам це неодноразово висловлював24, зокрема в сумнозвісній статті25 2021 року «Про історичну єдність України і Росії», де він каже, що «справжня суверенність України можлива саме в партнерстві з Росією», і що кордони радянських республік створені «волюнтаристськи». Образ України як корумпованої, дисфункційної держави досі активно просувається26 в західних медіа. Напередодні повномасштабного вторгнення колумністка Washington Post писала27, що «Україна – це найближче до , що є в Європі».
Корупція і «утиски російськомовних» використовуються для підважування легітимності української влади. Закриття проросійських каналів і заборона проросійських партій під час війни також стали приводами28 змальовувати Україну як поляризовану країну з автократичними ухилами.
До цього докладаються і деякі інтелектуали з України, як наприклад соціолог Володимир Іщенко, який публікував статті29 про роль правих сил у Революції гідності, а в березні цього року оприлюднив колонку30 про заборону проросійських партій, де пророкував, що це збільшить підтримку і колаборацію українців з окупантами і створить загрозу для існування України як держави. Зараз Іщенко працює у Вільному університеті в Берліні і продовжує писати31 для західної преси колонки про неспроможність української демократії.
Змальовування України як неповноцінної держави вкладається одразу в два наративи: «вони нічим не кращі за Росію» – себто знову небажання бачити відмінності між країнами колишнього СРСР, вони ж там всі варвари; і про деспотію як цивілізуючу силу. Згідно з теорією Гобсона, поділ на «цивілізований» Захід, «варварські» деспотії та «дикунські» анархії містить у собі уявлення про прогрес, де Захід є еталоном, до якого всі інші мають прагнути. У цьому стереотипному світогляді шлях до «цивілізованої» демократії неминуче лежить через етап деспотії. Отже, Росія виступає як варварська, але все ж цивілізуюча сила, без якої на територіях колишніх колоній буде хаос, з якого «дикуни» самі не виберуться.
Дуже прикметною в цьому сенсі є стаття німецького історика Йорґа Баберовскі з Університету імені Гумбольдта в Берліні. Він водночас і прямим текстом називає СРСР імперією32, і описує його як цивілізуючу силу, яка принесла українцям багато хорошого, і без якої Україна була приречена на розкол на Схід і Захід. Адже «порожнечу на місці імперії не було чим заповнити», а національний міф, на його думку, був близьким лише мешканцям Західної України. Та й саму Україну створили в СРСР – «Україна дитя радянської національної політики», – що зручно перегукується з тезами Путіна з виступу33 перед повномасштабним вторгненням, хоча стаття і написана в 2014 році.
Концепція централізованої деспотії як цивілізуючого фактора добре пояснює як підтримку США Горбачова і намагання втримати Радянський союз від розвалу в 1991 році, так і сучасні пошуки потенційних вестернізаторів серед так званих «російських лібералів», зокрема героїзацію34 Алєксєя Навального, з повним ігноруванням антиколоніальних рухів як серед вже колишніх колоній, так і в самій Росії.
Дволикий Янус Російської імперії видається багатьом західним європейцям та американцям більш певним, ніж представники всіх цих «неповноцінних» держав, утворених на місці Радянського союзу. І судячи з популярності Навального, Захід все ще хоче робити ставку на царя-«європейця», а не на деколонізацію останньої імперії в Європі. І далеко не всі за ці 30 з гаком років ще визнали за нами право не бути частиною цього імперського проєкту.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
