Ще кілька десятиліть тому українська армія лише вчилася бути армією незалежної держави. Сьогодні ж українські військові проводять гучні операції на кшталт «Павутини», створюють безпілотні системи під потреби фронту й швидко адаптуються до обставин.
Як українське військо пройшло цей шлях — від структури мирного часу до тих, хто щодня винаходить нові способи воювати?
Про це говоримо із доктором історичних наук, професором Національної академії сухопутних військ ім. Сагайдачного та автором книги «Історія Збройних Сил України 1991–2021» Андрієм Харуком.
Коли Україна проголосила незалежність у серпні 1991 року, власного Міністерства оборони та Збройних Сил фактично ще не існувало. Що в цей момент взагалі було українським військом?
24 серпня 1991 року була ухвалена постанова1 «Про військові формування на Україні» — тоді ще використовувалося формулювання «на Україні». Згідно з нею, всі Збройні сили Радянського Союзу, дислоковані в Україні, підпорядковувалися Верховній Раді України. Президента тоді ще не було (перші вибори відбулися лише 1 грудня 1991 року — ред.). Відповідно, не було й Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України.
Ми знаємо приклад країн Балтії, які фактично будували власні збройні сили з нуля2, паралельно домагаючись виведення радянських, а згодом — російських військ зі своєї території.
Україна ж взяла на себе тягар радянського спадку, а це — близько 800 тисяч військовослужбовців3, , а також проблеми із соціальним забезпеченням, побутовим облаштуванням тощо. До того ж Збройні Сили абсолютно не були пристосованими до потреб оборони України, адже дислоковані в Україні радянські війська входили до другого стратегічного ешелону Радянської армії, спрямованого на дії в Європі.
Першим ешелоном були радянські та союзні війська, розгорнуті ближче до потенційного театру бойових дій у Центральній Європі, зокрема в Східній Німеччині, Польщі та Чехословаччині. А дислоковані на території України радянські війська були значною мірою частиною другого стратегічного ешелону, який мав висуватися слідом за ними.
Відповідно, ми мали відносно сучасні бойову техніку й озброєння, хоча й дещо старіші, ніж ті, що були в першому ешелоні. Скажімо, танки Т-64, якими Україна воює і зараз, виробляли у Харкові. Передусім вони надходили до групи радянських військ у Німеччині, а потім, коли туди почали постачати сучасніші Т-80, частину Т-64 передавали до інших військових округів — наприклад, до Київського. А в Прикарпатському військовому окрузі, приміром, переважно використовували Т-72.
Україна мала : , , , , на яких і досі воюють українські пілоти. При цьому до початку широкомасштабного вторгнення в українських Повітряних Силах не було жодного , виготовленого після 1991 року.
Ще один нюанс другого ешелону — велика кількість не повністю укомплектованих зʼєднань. Тобто таких, які утримувалися з різним ступенем наповнення особовим складом і технікою та потребували певного часу для приведення у бойову готовність.
Третя особливість — дислокація. Успадковані від Радянського Союзу війська значною мірою перебували в західній частині України. Це Прикарпатський військовий округ — найпотужніший, Одеський — слабший, і найслабшим був Київський військовий округ, який охоплював Київську, Луганську, Харківську, Дніпропетровську, Сумську, Кіровоградську, Полтавську, Чернігівську та Черкаську області. Тобто тут були найменш укомплектовані і найменш численні частини.
Київський округ майже одразу розформували4. Його штаб використали для розміщення центральних органів військового управління України — Міністерства оборони та Головного штабу Збройних Сил, який пізніше став Генеральним штабом.
Власне, на рубежі 1991–1992 років, коли Збройні Сили України вже були утворені й почалося приведення військовослужбовців до присяги на вірність народові України, постало питання: а що ж робити з усім цим?
Тисячі, якщо не десятки тисяч, офіцерів залишали службу або переводилися до інших держав — хотіли повернутися у свої республіки. З іншого боку, в Україну українського походження, які хотіли тут служити. Зі строковиками було простіше: їх демобілізували й відправили на їхні батьківщини.
Друга проблема — створення організаційних структур, які б відповідали потребам України. Україна успадкувала від совєтів пʼятивидову структуру Збройних Сил. У поширеній в інших країнах моделі вони складаються з трьох основних видів — сухопутних військ, повітряних і військово-морських сил. У Радянському Союзі, крім них, окремими видами були також війська протиповітряної оборони країни та ракетні війська стратегічного призначення. Останні в Україні були представлені 43-ю ракетною армією зі штабом у Вінниці.
Після розпаду Радянського Союзу Україна поступово відмовилася від ядерного озброєння та ліквідувала його носії. Згодом ця складова припинила існування.
Як відбувалося ядерне роззброєння України
Дуже довго займалися обʼєднанням військово-повітряних сил і військ протиповітряної оборони. У 1990-х роках було кілька спроб обʼєднати ці структури, але зрештою реалізувати це вдалося лише на початку 2000-х. То військово-повітряні сили протестували проти злиття з військами протиповітряної оборони, то війська протиповітряної оборони — я маю на увазі генералітет — виступали проти обʼєднання з військово-повітряними силами.
Зрештою утворили новий вид Збройних Сил, який отримав не совєтську назву «Військово-Повітряні Сили», а «Повітряні Сили» — Air Force. Такий термін використовується, зокрема, і в Польщі — Siły Powietrzne, без прикметника «військові».
Цей термін запровадили не тільки для того, щоб привʼязатися до західних традицій, а й для того, щоб пояснити: це не поглинання — створюється новий вид Збройних Сил. Так хотіли нейтралізувати певні опозиційні настрої серед командування протиповітряної оборони.
Тож лише у 2004–2005 роках вдалося перейти5 до тривидової структури Збройних Сил.
Треба врахувати, що становлення Військово-Морських Сил суттєво ускладнилося через, як на мене, необачне рішення Леоніда Кравчука. На початку 1992 року в Києві зібралася колегія6 Міністерства оборони України з питань розбудови Збройних Сил. Туди прибув командувач Чорноморського флоту, адмірал Ігор Касатонов, але до участі в колегії його не допустили.
Тоді проводили підготовку до прийняття української присяги. 3 січня Касатонов дав розпорядження готувати особовий склад Чорноморського флоту до її складання. Однак 9 січня це розпорядження було скасовано.
На мою думку, недопуск Касатонова до колегії суттєво вплинув на подальший розвиток подій. Касатонов скасував попередні розпорядження і — процитую Кравчука — «маємо те, що маємо»: була втрачена можливість перевести під свій контроль увесь Чорноморський флот.
Почався тривалий процес поділу флоту. Це зрештою призвело до збереження в Севастополі бази Чорноморського флоту Росії. А далі вже — ланцюг подій: Росія зберегла військову присутність у Криму, у 2014 році окупувала півострів і згодом оголосила про його анексію.
Як українське політичне керівництво збиралося перебрати під свій контроль радянські війська, які перебували на території України? Чи існував на момент проголошення незалежності готовий план?
Згадаймо, що Євген Марчук тоді обіймав посаду державного міністра з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій. Посада була досить специфічна. Окремого Міністерства оборони тоді ще не було. Але Марчук був відповідальним, зокрема, і за ці питання. Очевидно, якусь підготовку проводили. Розробляли різні плани створення Збройних Сил — щоправда, переважно .
Чи існувало це на республіканському рівні? Навряд. Бо дуже сумніваюся, що керівництво УРСР могло тоді будувати плани щодо розбудови власних Збройних Сил. Згадаймо хоча б березень 1991 року: на референдумі7 більшість громадян України проголосувала за . Чи могло керівництво республіки, де при владі були комуністи, розробляти плани зі створення власного війська?
Тобто довелося діяти достатньо швидко та імпровізувати. І так було реалізовано ідею формування Збройних Сил України на основі радянської армії.
Далі зіткнулися зі скороченням. Оптимальним у мирний час вважалося8 підтримувати чисельність особового складу на рівні 0,8–0,9% населення країни. Тобто для України з населенням близько 52 мільйонів це приблизно 400–420 тисяч військовослужбовців. А в нас було близько 800 тисяч, тож їх потрібно було скорочувати, намагаючись не втратити боєздатність.
Плюс до цього — економічна криза 1990-х. Армії не виділяли потрібних коштів. Валовий внутрішній продукт падав, але витрати на армію падали ще швидше. Частка військових витрат у ВВП зменшувалася.
І тут причина була, серед іншого, у суспільному запиті — нас із вами, наших батьків, усіх нас як виборців. Я не можу уявити собі політичну силу, яка в 1990-х чи навіть на початку 2000-х років ішла б на вибори з гаслами: «Збільшимо витрати на оборону, а заморозимо витрати на пенсії, бо нам потрібно оборонятися». За неї не проголосували б.
Як тоді шукали людей, які мали очолити нові українські військові інституції? Костянтин Морозов погодився очолити майбутнє Міністерство оборони ще у вересні 1991 року — коли СРСР формально продовжував існувати…
— Костянтин Морозов9 був командувачем 17-ї повітряної армії Київського військового округу. Цей округ вважався внутрішнім, тому 17-та повітряна армія на той час була переважно навчальною структурою. Вона була насичена навчальними авіаційними полками, підпорядкованими трьом авіаційним училищам: Ворошиловградському (нині Луганському), вищому військовому авіаційному училищу штурманів, Харківському та Чернігівському вищим військовим авіаційним училищам льотчиків. І він командував цією повітряною армією. Згодом став першим міністром оборони України.
Були офіцери, готові служити Україні, патріоти й ентузіасти. Згадаймо вірменина за походженням Вілена Мартиросяна10, який командував 55-м окремим полком зв’язку 13-ї армії в Рівному. Ця частина однією з перших склала присягу11 на вірність українському народові. Таких офіцерів шукали і знаходили.
Звичайно, до керівництва Збройних Сил України потрапило й чимало людей, які просто не хотіли залишати місця служби в Києві чи інших українських містах і їхати на Забайкалля, до Чити або ще кудись, якби довелося повертатися до Росії.
Як на практиці відбувалося перетворення радянських військ на українську армію? Що доводилося змінювати?
— Потрібно було провести глибокі зміни. Насамперед змінювати структуру: позбуватися десятків і навіть сотень частин, які не виконували функцій безпосередньо в інтересах оборони України, а призначалися для мобілізаційного розгортання в умовах широкомасштабної війни Радянського Союзу проти Заходу.
Потрібно було перебудовувати і систему комплектування — переходити на контрактну форму або хоча б значно розширювати контрактну службу. До цього почали системно переходити вже на початку 2000-х років. Але через хронічну нестачу коштів із переходом на контрактну армію постійно виникали проблеми.
Щодо технічного переозброєння, то в перші роки проблема полягала не в постачанні нової техніки. Потрібно було насамперед позбутися величезної маси застарілого озброєння — танків, літаків, артилерії. Після розпаду Радянського Союзу Україна Договору про звичайні збройні сили в Європі12 й мала дотримуватися встановлених ним кількісних обмежень. Тобто довелося скорочувати кількість озброєння та військової техніки.
Необхідно було перебудовувати і систему військових навчальних закладів. В Україні, наприклад, не готували багатьох фахівців тих профілів, яких потребувала українська армія. Водночас готували спеціалістів, потреба в яких за нових умов значно зменшилася.
Наприклад, я працюю в Національній академії сухопутних військ. Це колишнє Львівське вище військово-політичне училище. Воно готувало військово-політичних працівників, зокрема військових журналістів. У нових умовах стільки фахівців такого спрямування вже не потрібно було, відповідно, заклад довелося перепрофілювати. У 1993 році училище реорганізували у Відділення військової підготовки Львівської політехніки, а згодом воно стало Військовим інститутом Львівської політехніки. У 2005 році на його базі створили Львівський інститут сухопутних військ. І лише у 2009 році його реорганізували в Академію сухопутних військ.
Після кількох реорганізацій на базі авіаційних навчальних закладів сформували нову систему підготовки фахівців для Повітряних Сил. Зокрема, у 2003 році створили Харківський університет Повітряних Сил на базі Харківського військового університету та Харківського інституту Військово-Повітряних Сил. До формування Харківського інституту льотчиків були залучені, зокрема, Харківське військове авіаційне училище льотчиків, Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків і Луганське вище військове авіаційне училище штурманів.
Із підготовкою фахівців для Військово-Морських Сил ситуація була дещо простішою: у Севастополі вже існувала відповідна навчальна база. У 1992 році на основі двох військово-морських училищ створили Севастопольський військово-морський інститут, який у 2009 році реорганізували в Академію Військово-Морських Сил.
За переозброєння та оновлення військової техніки взялися у 2000-х роках. Відбувалося це за хронічної нестачі коштів і ресурсів. Скажімо, формально нове озброєння — танки Т-84 — уже були представлені на параді13 в 2001 році, але згодом кілька машин повернули на завод, бо армія не мала змоги повністю за них розрахуватися14. Тобто танки формально взяли на озброєння, але реальних закупівель у необхідних масштабах не відбувалося. Приблизно така сама ситуація була і з багатьма іншими зразками озброєння та військової техніки.
Чи можна сказати, що Україна намагалася пристосувати військо до мирного часу, а потенційна війна просто зникла з політичного горизонту?
– Таким був політичний курс. Згадайте нашу багатовекторність. Наприклад, у Воєнній доктрині України 2004 року15 прямо зазначалося, що Україна не розглядає жодну державу як свого противника. Виходили з того, що не будемо ні з ким воювати, брали участь у миротворчих операціях тощо.
Хоча я завжди наводжу приклад комплексних дослідницьких навчань «Дуель-99»16, які відбулися у 1999 році. У них брали участь Військово-Повітряні Сили, Війська протиповітряної оборони, Військово-Морські Сили та сухопутні війська. І вони відпрацьовували досить реалістичний сценарій.
Відповідно до нього, умовний противник — «блакитні» — підтримував сепаратистські сили на півдні України та розпочав повітряну наступальну операцію. «Помаранчеві» — українська сторона — мали протидіяти їм. Спочатку розвідка виявляла повітряні цілі, винищувачі перехоплювали літаки-розвідники, а підрозділи ППО відбивали масований ракетно-авіаційний удар. Під час навчань проводили реальні бойові стрільби з комплексів С-200, С-300, «Бук», «Круг» і С-125.
Далі відпрацьовували ураження наземних і морських цілей, удари авіації по позиціях умовного противника та протидію його десанту. Завершальним етапом стала протидесантна операція: «блакитні» намагалися висадити тактичний десант під прикриттям авіації, а «помаранчеві» мали його зупинити. Тобто на цих навчаннях відпрацьовували цілком реалістичні завдання, які відповідали потенційним загрозам.
Але ми не повинні забувати, що армія — це інститут держави. Вона не є відокремленою від неї. Відповідно, в демократичній системі у державі при владі перебувають ті, хто приходить до влади через вибори. Якщо ми обирали Кравчука, Кучму, доброго, але, на мою думку, надто слабовільного Ющенка, а потім обрали Януковича, за якого два останні міністри оборони — Саламатін і Лебедєв — були тісно пов’язані з Росією, то чому ми мали сподіватися, що в нас будуть боєздатні Збройні Сили?
Армія не може ухвалювати самостійні рішення, якщо це не військова диктатура. Вона діє в межах, які визначає для неї політичне керівництво. А політичне керівництво України дотримувалося багатовекторності, не ставило за мету прискорений , як це робили, наприклад, країни Балтії. Відповідно, у 2014 році ми опинилися у війні з Росією без членства в НАТО і без гарантій колективної оборони. Це, зрештою, були наслідки політичних рішень, які ухвалювали ті, кого обирали українці.
Чи було щось, що Україна втратила разом зі скороченням армії — військові компетенції, школи, інфраструктуру?
Значною мірою ліквідували саме ті структури, які були непотрібними. Можливо, надто непродумано скоротили систему протиповітряної оборони. Передусім ідеться про далекобійні комплекси С-200. Під час широкомасштабного вторгнення окремі комплекси цього типу знову використовували українські сили.
Ще одним наслідком стало надмірне скорочення чисельності Збройних Сил. На початку 2000-х вона все ще вимірювалася сотнями тисяч: закон на 2000–2004 роки передбачав скорочення17 до 285 тисяч осіб на кінець 2004 року. До рівня близько 200 тисяч, з яких 152 тисячі становили військовослужбовці, планували скоротити18 вже до 2007 року.
Щодо компетенцій, ми так і не створили повноцінної системи стратегічного неядерного стримування. Після відмови від ядерної зброї обговорювалася ідея створити власний оперативно-тактичний ракетний комплекс із дальністю до 500 кілометрів. Одним із таких проєктів був «Борисфен», який мав замінити19 застарілі радянські «Скади» та «Точки-У». Але цей проєкт так і не реалізували. Зрештою старі ракетні комплекси списали, а нового вітчизняного ОТРК Збройні Сили тоді не отримали.
Тобто ми не створили тієї системи неядерного стримування, яка могла б компенсувати відмову від ядерного потенціалу. І сьогодні, звичайно, такі ракети нам дуже знадобилися б.
Наскільки українська армія 2013 року відрізнялася від армії 1991-го? Якою вона була під час військової агресії Росії у 2014 році?
Особливо боєздатною українська армія на той момент не була. Із 20 тисяч військовослужбовців, які мали бути готовими до виконання завдань, боєздатними виявилися20 лише близько шести тисяч.
До того ж був непродуманий перехід на контрактну форму комплектування без належного матеріального забезпечення. Радянська армія була характерною тим, що призовників, як правило, відправляли служити в інший військовий округ: якщо тебе призивали у Прикарпатському військовому окрузі, то, як правило, служити в Україні ти взагалі не залишався. Або ж це був уже інший військовий округ.
Коли українська армія почала переходити на контрактну форму комплектування, виявилося, що контрактникам треба забезпечувати житло. Грошей на це не було. Тому почали набирати передусім тих, хто живе біля частини. У підсумку виявилося, що у Збройних Силах України в Криму значну частину особового складу становили люди, серед яких було чимало росіян або тих, які, на мою думку, не мали особливого відчуття української держави. При цьому вони відчували свою гіршу забезпеченість на тлі значно краще забезпечених військовослужбовців Російської Федерації.
Патріотична робота теж була значною мірою занедбана. І армія виявилася неготовою до опору та виконання складних силових завдань. Особливо це стало помітно, коли на Донбасі довелося зіткнутися з виступами частини місцевого населення. Армія передусім призначена для відбиття зовнішньої агресії, а для внутрішніх завдань існували інші силові структури. В Україні це Національна гвардія. Її створили в 1991 році, але у 2000-му розформували. І в березні 2014 року довелося терміново Національну гвардію, приводити її в боєготовність, мобілізувати Збройні Сили та намагатися блокувати виходи з Криму.
Були й інші плани. Зокрема, існував задум21 перекинути до Криму найбільш боєздатні підрозділи десантних військ, захопити аеродроми на півночі півострова, а потім наростити там угруповання. Цей план справді розробляли в Генеральному штабі. Літаки вже почали готувати до перекидання десанту, але реалізацію задуму зупинили.
Паралельно проводили навчання «», під час яких Збройні Сили готували до мобілізаційного розгортання.
Тобто мобілізовані чи найбільш боєготові частини Збройних Сил України, з одного боку, мали реагувати на ситуацію в Криму, а з другого — їх розгортали на інших загрозливих напрямках через реальну небезпеку подальшого наступу з території Росії.
Після початку російської агресії у 2014 році ставлення суспільства до армії теж почало змінюватися. Наприклад, за даними Центру Разумкова22, у 2011 році Збройним Силам довіряли 59% громадян, у 2020-му — 71%, а у 2022-му — вже 96%. Які ключові зміни українська армія пройшла від 2014 року до 2022-го? Що за ці вісім років вдалося змінити в її структурі, озброєнні та підготовці?
Це реорганізація, зміна системи управління, зокрема створення й розгортання оперативних командувань у сухопутних військах і повітряних командувань у Повітряних Силах. Це формування нових бригад, орієнтованих на східну частину України. Наприклад, 58-ма окрема мотопіхотна бригада, яка згодом дислокувалася в Конотопі, Маріупольська 56-та окрема мотопіхотна бригада.
Це також необхідність відновлення боєздатності Військово-Морських Сил, які після окупації Криму зазнали величезних втрат. Значну частину кораблів і майна було втрачено, частину вдалося вивести на материкову Україну. Ситуацію додатково ускладнила зрада командувача ВМС Дениса Березовського, який 2 березня 2014 року присягнув на вірність самопроголошеній владі Криму23.
Також постало питання повернення до призову на строкову службу. Бо досвід 2014 року показав, наскільки важливими були шість хвиль мобілізації. Вони дали змогу залучити людей, які свого часу пройшли строкову службу й уже мали базову військову підготовку. Тобто виникло питання про те, що нам потрібен масовий резерв. І це згодом вплинуло й на бойові дії 2022 року, коли в нас уже був значний резерв військовозобов’язаних із попереднім досвідом служби.
Також постало питання оновлення парку бойової техніки, зокрема тієї, якої раніше в нас не було в сучасному вигляді. Наприклад, спеціалізованих броньованих автомобілів. У нас були бронетранспортери, бойові машини піхоти, танки, але сучасних бронеавтомобілів, потрібних для завдань, які виникали під час антитерористичної операції, було недостатньо. Їх почали активно розробляти, виробляти й закуповувати.
З’явилися нові протитанкові засоби — наприклад, комплекси «Стугна-П». Меншою мірою оновлювалися Повітряні Сили — переважно за рахунок модернізації літаків, і повільнішими темпами, ніж хотілося б.
І ще треба сказати про формування Сил спеціальних операцій як окремого роду сил у складі Збройних Сил України. Ідея їх створення з’явилася ще до 2014 року, але повноцінно реалізувати її вдалося вже за нових умов — у 2016 році Сили спеціальних операцій законодавчо закріпили як окремий рід сил.
Тобто відбувалися структурні й кількісні зміни — армія стала чисельнішою. І не потрібно забувати про ідеологічні зміни, коли армія почала позбуватися радянського спадку: радянських бойових прапорів, почесних найменувань частин та установ. Наприклад, заклад, де я працюю, колись мав назву «Львівський військовий ордена Червоної Зірки інститут імені гетьмана Петра Сагайдачного». Або, приміром, 40-ва бригада тактичної авіації свого часу мала почесну назву, пов’язану з орденом Червоного Прапора.
Тобто відбувалося поступове позбавлення радянської символіки. Наприклад, відмовилися24 від назви ВДВ — абревіатури, яка використовувалася для високомобільних десантних військ і збігалася з радянсько-російською. Її замінили на ДШВ — Десантно-штурмові війська. Відмовилися від блакитних беретів і тільників та запровадили нові знаки розрізнення. Все це створювало айдентику нової української армії, що, безперечно, було дуже важливим, адже наша армія не має бути схожою на армію агресора — навіть візуально.
Якщо говорити про широкомасштабне вторгнення, то що воно змінило в українській армії порівняно з тим, якою вона була 24 лютого 2022 року? Які найважливіші зміни відбулися в озброєнні, організації та військовій культурі?
Перш за все, наша армія стала масовою. До 24 лютого 2022 року у Збройних Силах України було25 близько 250 тисяч військовослужбовців, а після початку широкомасштабної війни чисельність Сил оборони зросла в рази. Це принципово інший підхід. Масовість завжди створює певні проблеми з якістю підготовки, але принаймні у 2022 році це значною мірою компенсувалося патріотизмом, а пізніше — бойовим досвідом.
Технологічні зміни — тут багато про що можна говорити. Це нові засоби комунікації, автоматизовані системи управління, безпілотні апарати — літальні, наземні, морські. Це вже окрема велика розповідь.
Війна FPV: як запит на асиметричну відповідь створює нову модель ведення бою
Відбулося й чисельне зростання та формування нової організаційної структури. Кількість бригад значно збільшилася. Зараз українська армія — найбільша в Європі, якщо не вважати Європою Росію.
ЗСУ мають унікальний досвід дуже швидкої адаптації до змін на полі бою. Буквально кожні кілька місяців у нас відбувається якась революція у військовій справі в окремій галузі.
Проблема в тому, що військові структури зазвичай дуже інерційні, не націлені на постійні зміни. Україна ж перебуває в такій ситуації, коли ці зміни — питання нашого виживання. Тут, як в «Алісі в Країні див» Льюїса Керролла: щоб лишатися на місці, треба бігти дуже швидко, а щоб кудись добігти, треба бігти удвічі швидше. Ми мусимо бігти швидше за росіян у інноваціях, щоб досягти своєї мети.
Тобто, якщо коротко характеризувати відмінність сучасних Збройних Сил України від Збройних Сил зразка 2014 року і взагалі від армій інших країн, то це темп інновацій — створення та впровадження нових рішень.
Коли, наприклад, перші безекіпажні катери розроблялися безпосередньо в підрозділах Головного управління розвідки та Служби безпеки України, коли ця ініціатива йшла знизу, — це хороший приклад. У звичайній армії таке відбувається значно рідше, бо немає нагальної потреби. У нас така потреба була. Як казав Іван Сірко (принаймні ці слова йому приписують): «Нужда закон міняє».
