«Мені здається, що мене тут немає, неначе я застряг у межах свого розуму. Я хочу знову відчувати речі, як усі інші. Я бачу життя так, ніби його показують у кінотеатрі. Але де він? Де я? Хто дивиться фільм? Що таке кіно?»3 Це думки чоловіка, що потрапив у пастку дисоціативного розладу. Він не розуміє, що з ним, але відчуває: це неправильно. Дисоціація часто виникає як реакція на травматичну подію. Це спосіб захиститися, втекти від реальності.
Але яка ціна цього захисту та як допомогти психіці пережити жахливі події? Розповідають засновник платформи 4help | Психотерапія онлайн, психіатр, КПТ-терапевт Олександр Авдєєв та нейропсихолог, президент УАНП, Владислав Князєв.
Дисоціація і травма
Олександр Авдєєв: Дисоціація – це процес, коли людина від’єднується від своїх думок, почуттів, спогадів, не розуміє власної ідентичності. Це дуже широке поняття. Воно охоплює втрату пам’яті, часу, простору.
У випадку з негативним, а часом жахливим досвідом, дисоціація – це спосіб впоратися з нестерпними обставинами, засіб «втечі», щоб забезпечити виживання. Тобто загалом це здорові механізми психіки, коли наша свідомість вважає, що не може обробити якусь інформацію, і відкладає її «на потім». Певну легку форму дисоціації ми можемо відчувати, коли перевтомлюємося, надмірно тривожимося або під час медитації: «Я спостерігач, а все навколо нереальне».
Дисоціація після травми – це як кашель, що може бути симптомом бронхіту, але не дорівнює йому.
Тобто дисоціація є універсальним механізмом виживання, що допомагає впоратися зі стресом. У короткостроковій перспективі такий процес може бути адаптивним. Наприклад, жінки, які піддалися насиллю, описують, як під час події вони більше «не були у своїх тілах».
Тимчасову дисоціацію може викликати і позитивний досвід. Він може виявитися настільки приголомшливим, що психіка відмовляється прийняти його «за справжнє», цей досвід може викликати провину чи несприйняття. Це позитивне збудження, яке неможливо в себе інтегрувати через власні уявлення чи очікування.
Мозок, захищаючись, готовий зробити що завгодно, аби не приймати реальність. Він намагається забути, спотворити, змінити світ навколо, підмінити себе. Але навіть коли тригер давно зник, механізми захисту можуть далі отруювати життя й перетворитися на розлад.
Згідно з посібником DSM-5, існує кілька розладів, пов’язаних з дисоціацією. Скажімо, можна втратити пам’ять про один або декілька травматичних епізодів. Це не як стерти фотографії з комп’ютерного диска, а скоріше як помістити їх у секретну теку й забути від неї пароль. Тобто спогади є, але десь, де ви не можете до них дістатися. Такий розлад називають дисоціативною амнезією.
Існує також розлад деперсоналізації-дереалізації – відчуття, ніби світ нереальний або ви не в своєму тілі.
Дуже рідко трапляється дисоціативний розлад ідентичності (раніше його називали множинним розладом особистості). Це про дві чи більше різних ідентичностей або станів особистості в одному тілі. Це дуже специфічний розлад, і навколо нього є багато міфів та дискусій, немалу частину у цьому відіграла його популярність у масовій культурі.
Наприклад, історія Біллі Мілліґана. Чоловік був ув’язнений за викрадення, пограбування та зґвалтування трьох жінок, але під час психіатричної експертизи в нього виявили вісім «додаткових особистостей», через що злочинця визнали невинним. Про його життя написали книгу і зняли документальний фільм. Після цього ім’я Біллі Мілліґана виринає у багатьох як асоціація з дисоціативним розладом ідентичності. Проте серед спеціалістів досі точаться дискусії щодо захворювання злочинця: чи було воно насправді, чи варто було виправдовувати чоловіка.
Окрім цього, існують дисоціативний транс (відсутність реакцій, нечутливість до навколишнього середовища), гостра дисоціативна реакція на стресові події, що може призвести до тривоги, розладів настрою, дисоціації та уникнення (це схоже на ПТСР – посттравматичний синдром, – але симптоми зазвичай проявляються відразу). Дисоціація може виникнути й внаслідок тривалого та інтенсивного переконування, якщо до людини застосовували агресивні методи нав’язування. Такий спосіб переконування часто використовують культи та специфічні релігійні групи.
Дисоціативна амнезія
«Мені було 19, коли я пішов в армію. Я хотів служити з героями, був переповнений фанатизмом та патріотизмом. Я не був готовий розлучитися з рідними, не був готовий до страшної реальності. Мене двічі госпіталізовували після скарг на нудоту, порушення рівноваги та блювоту. У мене в крові виявили токсичні сацилітати [похідні саліцилової кислоти], але я не приймав ніяких ліків. Потім знайшов порожню пляшку аспірину у себе в кімнаті. Але я не пам’ятаю, як пив його»1.
Медики, які лікували поранених на полі бою під час Першої та Другої світових воєн, помічали у травмованих солдатів дисоціативні симптоми: амнезію або дисоціативну фугу (стан, коли людина, що втратила пам’ять, продовжує блукати і не може згадати, як опинилася в певному місці). Дехто забував травматичні події на кілька днів, а хтось – і на все життя.
Владислав Князєв: Досить часто травматичний досвід призводить до певних розладів пам’яті. Амнезія може мати різну тривалість і значно впливати на ідентичність, можуть формуватися хибні спогади, що заміщають собою справжній досвід. Цей механізм дозволяє психіці підтримувати відчуття власної цілісності та безперервності.
Однак переживання травматичного досвіду призводить до того, що основні сили організму йдуть на підтримку захисних механізмів, а це може вплинути на загальну когнітивну динаміку та метапам’ять.
Під метапам’яттю розуміють знання людини про те, як функціонує її пам’ять, вміння збирати дані про її особливості, поточний стан. Цей процес тісно пов’язаний як зі свідомістю, так і з загальним когнітивним функціонуванням. Його реалізація потребує значних енергетичних витрат з боку нервової системи.
На рівні мозку дисоціативна амнезія пов’язана з ураженням гіпокампа. Гіпокамп — це частина мозку, яка залучена в процесах навчання і запам’ятовування. Дослідження в галузі нейрофізіології та нейропсихології вказують на його зв’язок з епізодичною пам’яттю (саме вона дозволяє заново переживати попередні події) та процесами переходу інформації з короткострокової у довгострокову пам’ять.
При інтенсивному або тривалому стресі може відбутися зупинка гіпокампа, опосередкована гормоном кортизолом, що, ймовірно, і призводить до втрати пам’яті.
Розлад деперсоналізації-дереалізації
Якщо людина відчуває постійну або регулярну відчуженість від свого тіла або відірваність від світу довкола, то є ймовірність, що у неї розвинувся розлад деперсоналізації-дереалізації. У ньому основну роль відіграють частини задньої сенсорної кори (скроневої, тім’яної та потиличної).
Як і у випадку з дисоціативною амнезією, стрес може порушувати роботу гіпокампа, проте водночас посилювати роботу мигдалини. Тому через якийсь час людина може зіткнутися з чимось, що нагадує їй стару травму, і мати емоційну та поведінкову реакцію, засновану на тому, що «знає» мигдалеподібне тіло, але не може згадати гіпокамп. Крім того, порушення у мигдалеподібному тілі може викликати відчуття заціпеніння.
Деперсоналізація і дереалізація схожі, але їх можна розрізнити.
Розлад деперсоналізації традиційно розглядався як природний спосіб впоратися з сильним шоком чи стресом або нестерпними умовами, як-от життя в концтаборі. У таких випадках розум «відривається» від оточення просто заради виживання. Але, як не дивно, деперсоналізація може виникнути спонтанно, без будь-яких видимих причин. Вона серйозно порушує думки або відчуття. Людина більше не відчуває, що може керувати власним тілом, вона не впевнена, що тіло взагалі їй належить.
Натомість дереалізація передбачає відчуття відстороненості не від власного тіла, думок чи почуттів, а від оточення. Світ видається неживим, приглушеним, об’єкти чи люди – «неправильними», звуки спотворені, час прискорюється, сповільнюється або зупиняється.
Епізоди можуть закінчуватися за кілька хвилин або розтягуватися на місяці. Але ви завжди розумієте, що щось не так. Це ключова відмінність від багатьох інших розладів, таких як шизофренія, шизоафективний чи маячний розлади – що заважають мислити, судити, спілкуватися та емоційно реагувати.
Дисоціативний розлад ідентичності
«Я вела кілька щоденників, і в різний час, коли мені було дуже погано, різні особистості приходили й брали верх. Коли люди чули про це, вони поводилися так, наче я збираюся вийти та убити когось. Це зовсім не так, це зовсім інша хвороба, ніж вони уявляють, ніж Голлівуд її показує»2.
Дисоціативний розлад ідентичності – це наявність двох або більше різних ідентичностей або станів особистості. Він є найбільш суперечливим діагнозом у психіатрії. Тож ми, спостерігачі, досить безпорадно повторюємо: «Чи це реально? Чи це можливо?».
Існує кілька моделей, які пояснюють розвиток дисоціативного розладу. Посттравматична модель припускає, що розлад розвивається як захисний механізм у відповідь на травматичний досвід і може мати кілька ідентичностей з різним доступом до спогадів. Соціокогнітивна модель стверджує, що розлад з’являється в результаті впливу навколишнього середовища та очікувань або вимог терапевта. Тобто ця теорія припускає, що травми, яка призвела до дисоціації, не існувало насправді. Це лише припущення терапевта, що було на’язане пацієнту.
Здебільшого у відповідь на невизначеність і суперечки про те, як розвивається розлад, легітимність його як діагнозу піддається сумніву.
Олександр Авдєєв: Всупереч відсутності консенсусу з цього питання, ми можемо чітко побачити, що загальна точка зору зміщується у бік прийняття основних уявлень про дисоціативний розлад особистості. Моя власна практика підштовхує мене до впевненості в існуванні комплексу тих клінічних проявів, які на цей час позначаються як дисоціативний розлад ідентичності.
DSM-5 виокремлює такі клінічні прояви або симптоми при дисоціативному розладі ідентичності:
1. Є дві чи більше різних ідентичностей або особистісних станів. Кожна з них має власну модель сприйняття, ставлення до оточення та себе.
2. Неможливість згадати щоденні події, важливу особисту інформацію, травматичні події.
3. Проблеми в одній чи кількох основних сферах життя через розлад.
4. Порушення не є частиною звичайної культурної чи релігійної практики.
5. Симптоми не можуть бути наслідком впливу речовин (наприклад, алкогольного сп’яніння) або загального стану здоров’я (скажімо, епілептичних нападів).
Попри усі суперечки, люди переживають симптоми дисоціативного розладу ідентичності незалежно від причини виникнення.
Це божевілля?
«Я знеособлений, відсторонений, відірваний. Це божевілля? Ні. Божевілля означає неможливість відновити нормальну рівновагу після того, як розум прогулювався серед чужорідних форм буття та слідував до невидимих світів. Божевілля означає нездатність до самосуду і самоконтролю. Мені ж здається, що усе моє існування лише філософський досвід»3.
Олександр Авдєєв: Одна з думок, яку ми озвучували з перших днів повномасштабного вторгнення: «Пам’ятайте, що це криза увійшла в життя, а не життя в кризу». Це і мається на увазі під «відділяти себе від травматичної події». Але інколи наша психіка не в змозі обробити інформацію, яка занадто лякає.
Правильної або неправильної реакції на кризові події немає. Ми справляємося у найбільш слушний для нас спосіб. Але варто пам’ятати, що:
– втрата пам’яті (амнезія) про певні періоди, події, людей та особисту інформацію,
– відчуття відірваності від себе та своїх емоцій,
– сприйняття людей і речей навколо вас як викривлених і нереальних,
– розмите почуття ідентичності, значний стрес або проблеми у стосунках, роботі чи інших важливих сферах вашого життя,
– нездатність добре справлятися з емоційним або професійним стресом,
– проблеми з психічним здоров’ям: депресія, тривога, суїцидальні думки та поведінка
– це точно причини звернутися до спеціаліста.
Що робити, якщо здається, що у вас є симптоми дисоціативних розладів?
Владислав Князєв: Насамперед я рекомендував би своєчасно розпочати терапію. Однак якщо говорити про рекомендації, які можна застосовувати самостійно, то це звернення до близьких та формування безпечного середовища. Бажано також більше дізнатися про розлад, використовуючи спеціалізовані сайти та літературу.
Опануйте стратегії та методи самостабілізації. Наприклад, заземлення для контролю негативних емоційних станів. Це може бути розтяжка або прогулянка, під час якої ви будете концентруватися на своїх кроках: ви можете їх порахувати або звернути увагу на ритм. Якщо немає можливості рухати тілом – подихайте. Відчуйте, як кожен вдих наповнює ваші легені повітрям, і запам’ятайте, як видихаєте його назад.
Найбільш ефективними ці методи будуть з підтримкою з боку близьких. Також будуть корисні регулярні заняття спортом. Тут варто зробити наголос не на інтенсивності, а на системності виконання. Добре підійдуть прості гімнастичні комплекси. Досить велика кількість досліджень показує їхній позитивний вплив на функціонування мозку – стабілізацію у функціонуванні кіркових структур (найважливіші елементи центральної нервової системи, які керують роботою організму, забезпечують взаємозв’язок з навколишнім середовищем), активацію нейротрофічного фактору мозку (білок, дефіцит якого знижує пластичність нейронів і порушує когнітивні функції).
Якщо говорити про немедикаментозні методи терапії, то це часто психодинамічний підхід. У такому разі втручання має три основні стадії: формування почуття безпеки й стабілізація динаміки основних симптомів, опрацювання травматичного досвіду, інтеграція особистості та реабілітація.
Ефективною формою втручання також може бути підхід, заснований на когнітивно-поведінковій терапії.
Олександр Авдєєв: Поради будуть ті самі, що і для людей, які не мають симптомів дисоціації. Дбайте про свій мозок, і він чудово вам віддячить, самостійно справляючись з більшістю жахливих речей. Не забувайте про здоровий сон, спілкуйтеся з іншими людьми, пам’ятайте про фізичну активність (без рухів складно інтегрувати емоційний досвід, як не дивно), медитуйте, збільшуйте кількість того, що приносить вам задоволення, дозволяйте собі розслаблятися та відпочивати.
Якщо симптоми виражені й ви відчуваєте, що не можете впоратися, зверніться по допомогу. Зараз є багато фахівців, що можуть досить ефективно допомогти з цим.
Ця публікація створена за підтримки Європейського фонду підтримки демократії (EED). Її зміст не обов’язково відображає офіційну думку EED. Відповідальність за інформацію та погляди, висловлені в цій публікації, повністю несе автор(и).
