Якщо запитати, що є причиною депресії, багато людей впевнено відповість: «Хімічний дисбаланс у головному мозку». Депресія нібито пов’язана з низьким рівнем нейромедіатора серотоніну — речовини, яка бере участь у передачі нервового імпульсу між нейронами.
Ця теорія є дуже поширеною серед широкого загалу. Наприклад, опитування 2000-х років показали, що такої думки дотримувались 88% людей в Австралії та 85% у США1. Проте причина депресії досі може залишатися невідомою, а серотонінова теорія може бути хибною.
Гіпотеза про те, що серотонін відповідає за розвиток депресивних станів, з’явилася у 1960-х роках. Але популярною вона стала наприкінці 1980-х років, коли у продаж надійшов препарат флуоксетин під комерційною назвою Прозак — перший препарат із групи селективних інгібіторів зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС). Ці ліки підвищують концентрацію серотоніну в синаптичній щілині між нейронами. Між 1988 і 1998 роками в Британії призначення антидепресантів зросло втричі, а потім знову більше ніж утричі між 1998 і 2018 роками.
Незважаючи на визнання серотонінової теорії депресії серед широкого загалу, у професійних колах вона не мала однозначної підтримки. Деякі вчені припускали, що задовільних доказів цієї теорії немає.
Чому про теорію знову заговорили
У журналі «Молекулярна психіатрія» 20 липня 2022 року вийшла стаття, яка актуалізувала дискусію щодо цієї теорії2. Вона є парасольковим оглядом, тобто оглядом раніше опублікованих метааналізів. По суті, це метааналіз метааналізів.
Міжнародна група вчених під керівництвом Джоанни Монкріфф з Університетського коледжу Лондона переглянула всі публікації щодо серотоніну і депресії від початку існування наукових баз до грудня 2020 року. За їхніми словами, вдалося знайти лише 17 досліджень достатньої наукової якості. Автори статті стверджують, що немає переконливих доказів зв’язку депресії зі зниженням концентрації серотоніну або його активності. Зокрема, вимірювання рівнів серотоніну та продуктів його розпаду в крові чи мозковій рідині не показали різниці між людьми з депресією та людьми без депресії.
Також автори вивчили роботи, присвячені спробам викликати депресію у добровольців шляхом штучного зниження концентрації серотоніну. Такі експерименти не досягли очікуваного ефекту. Зниження рівня серотоніну не призводило до депресії у здорових людей. Генетичні дослідження також не виявили різниці в частоті генів, які впливають на рівень серотоніну, між людьми з депресією та здоровими людьми.
А як же антидепресанти?
Якщо немає зв’язку між рівнем серотоніну та депресією, чому тоді людям допомагають антидепресанти? Дедалі більше досліджень показують, що ліки можуть бути не такими ефективними, як вважалося раніше. Вони мають статистично значущий вплив на депресивні симптоми, проте незначний3. Середня різниця між антидепресантами і плацебо за Шкалою Гамільтона для оцінки депресії становить 1,97 бала (шкала передбачає результат від 0 до 52 балів)4.
Такий ефект може бути зумовлений двома різними сценаріями. Він може означати, що пацієнти відчувають покращення свого стану, проте мінімальне. Або невелика група має помітний ефект від лікування, який нівелюється через те, що на переважну більшість учасників препарат не вплинув.
Група американських вчених вивчила всі результати досліджень, які були надані Управлінню з продовольства і медикаментів США у період з 1979 по 2016 рік. Виявилося, що антидепресанти приносили суттєву користь 15% пацієнтів5. Це підтверджує гіпотезу про другий сценарій розподілу ефективності препаратів.
Вчені проаналізували 232 клінічних дослідження, в яких взяли участь близько 73 тисяч дорослих та дітей з депресією. Це були дослідження різних антидепресантів, не тільки СІЗЗС. Найбільш помітний ефект спостерігався у трьох препаратів – двох трициклічних антидепресантів і одного СІЗЗС. Треба зазначити, що психіатри наразі обмежено призначають препарати з групи трициклічних антидепресантів через їхні побічні ефекти, зокрема кардіотоксичність. Більшість клінічних досліджень з огляду були присвячені саме СІЗЗС, що відображає їхню поширеність в лікарській практиці. Препарати цієї групи є безпечнішими, тому психіатри їх призначають частіше.
Як наперед визначити пацієнта, якому антидепресанти допоможуть, – поки що невідомо. Просто призначати препарати всім, хто звертається зі скаргами на депресивні симптоми – невдала ідея, адже, як і будь-які ліки, антидепресанти не є абсолютно безпечними. Вони мають побічні ефекти, які можуть негативно впливати на якість життя та стан здоров’я.
Депресія як парасольковий термін
Існують інші гіпотези, які намагаються пояснити причини депресії. Це може бути хімічний дисбаланс, проте не серотоніну або не лише його. Серед інших «кандидатів» — триптофан, глутамінова кислота, гамма-аміномасляна кислота. Також депресія може бути пов’язана зі змінами структури мозку та нейронних мереж. Можливо, тому СІЗЗС допомагають деяким пацієнтам, хоча і не через підвищення рівня серотоніну.
СІЗЗС можуть позитивно впливати на формування нових нейронів і нейронних зв’язків у головному мозку, зокрема в гіпокампі. Раніше вважалося, що нервові клітини не відновлюються. Тепер ми знаємо, що це не так. Зокрема, у гіпокампі нові нейрони замінюють старі, які відмирають. Однак стресові життєві події порушують цей тонкий баланс. У людей, які переживають важкий стрес, гіпокамп зменшується. І ця атрофія корелює з депресивними симптомами6.
Деякі вчені припускають, що за депресією можуть стояти різні стани, які проявляються схожими симптомами. Це як з онкологічними захворюваннями. Усі злоякісні новоутворення називають раком, хоча насправді вони є дуже різними і потребують різних підходів до лікування. Відповідно, кожна людина з депресією може потребувати конкретної терапії, яка підходить саме їй.
Генетичні дослідження у перспективі можуть допомогти виявляти різні типи депресії. Деякі гени можуть вказувати на потенційну ефективність СІЗЗС, деякі — на користь когнітивно-поведінкової терапії тощо. Наразі відомо близько 200 генів, які пов’язані з підвищеним ризиком депресії7. Дослідження на близнюках показують, що фактор спадковості у депресії становить 40–50%. Якщо у людини хтось із батьків або братів чи сестер хворіє на депресію, це підвищує в 2–3 рази її ризик розвитку депресії протягом життя8.
Звичайно, наявність генів депресії не означає, що їхній носій обов’язково захворіє. Ці гени мають бути активовані внутрішніми чи зовнішніми чинниками. Різні генетичні варіації можуть впливати на те, чи реагують люди з депресією на певні типи стресу, такі як недосипання, фізичне чи емоційне насильство, відсутність соціального контакту тощо.
Важливо розуміти, що серотонінова теорія депресії насправді є недоведеною. Це допоможе ухвалювати зважені рішення щодо лікування. Однак якщо ви використовуєте антидепресанти, не припиняйте прийом — завжди необхідно радитися зі своїм лікарем. Наукова дискусія триває, і, ймовірно, скоро з’являться нові роботи, присвячені цій темі. Тож поки що робити остаточні висновки зарано, і рекомендації щодо лікування депресії залишаються незмінними. А роль серотоніну в депресії потребує подальшого вивчення. У випадках легкої депресії препарати взагалі не потрібні. Таким пацієнтам лікарі рекомендують покращити сон, займатися фізичною активністю, пройти когнітивно-поведінкову терапію. Або навіть просто почекати — можливо, стан покращиться без жодних втручань9.
