Україна опинилася в центрі ядерної історії ще до здобуття незалежності: тут працювали науковці, пов’язані з розвитком радянського ядерного проєкту, а після розпаду СРСР країна успадкувала значний ядерний арсенал. Пізніше Україна відмовилася від нього, пережила Чорнобиль і опинилася в центрі нової європейської війни.
Про ці різні етапи ядерної історії говоримо із Сергієм Плохієм — професором української історії Гарвардського університету, багаторічним директором Українського наукового інституту Гарварду.
Це скорочена версія інтерв’ю, які ми створюємо в межах проєкту «Куншткамера» для спільноти Друзів Куншт. Щоб отримати доступ до повної версії цієї та інших розмов, а також мати змогу поставити запитання світовим зіркам науки, ставайте членами спільноти Друзів.
Нещодавно ми писали про Годинник Судного дня — метафору того, наскільки людство наблизилося до ядерної катастрофи. У вашій останній книжці The Nuclear Age: An Epic Race for Arms, Power and Survival ви пишете, що нині ситуація навіть небезпечніша, ніж за часів Карибської кризи, коли світ опинився на межі ядерної війни. Чому ви так вважаєте? Що наблизило стрілки цього годинника до опівночі?
Ці стрілки рухає зовнішньополітична ситуація. По-перше, ми бачимо все більше згадок про можливе застосування ядерної зброї в медіа, які Росія активно підживлює. Свого часу це переважно робив Путін. Але потім ця функція перейшла до Мєдвєдєва. Безумовно, контекст російської агресії проти України є важливим складником цієї історії.
Як Росія шантажує світ ядерною зброєю
Інший чинник — війна на Близькому Сході, яка з американського та ізраїльського боків виправдовується ймовірністю того, що Іран матиме ядерну зброю.
Застосування «Орєшніка», інших ракет, балістичних пристроїв, які мають сенс застосовувати тільки з ядерною боєголовкою, — усе це, звичайно, додає напруги.
Але є також більш глибинний рівень, який може дозволити нам порівнювати сьогоднішню ситуацію з тим, що відбувалося під час Карибської кризи. Тоді відбувалося змагання в нарощуванні ядерного озброєння між двома супердержавами — Сполученими Штатами Америки і Радянським Союзом.
Однією з причин, через які Хрущов повіз українські ракети (всі вони були зроблені в Дніпрі, на Південмаші) на Кубу, була відповідь на розміщення американських ракет у Туреччині. Крім того, Радянський Союз відставав у гонці озброєнь: у нього не було достатньо далекобійних ракет, тому їх треба було перемістити ближче до узбережжя Сполучених Штатів Америки.
Світ майже дійшов до ядерної війни. І після такого переляку почався процес обмежень — спочатку випробувань ядерної зброї, а потім і самої ядерної зброї.
Сьогодні за ядерну першість змагаються вже більше країн. Ми маємо девʼять ядерних держав, тоді як у 1962 році їх було набагато менше. Китай активно намагається наздогнати дві ядерні супердержави — Сполучені Штати Америки і Росію — і не готовий до будь-яких обмежень на цьому етапі.
Тобто ми маємо, якщо вживати метафору, набагато більше водіїв на цій ядерній трасі й майже не маємо світлофорів, обмежень і знаків. Тож ситуація сьогодні є небезпечнішою, ніж у 1962 році, просто через те, що існує більше гравців і менше правил.
В епілозі ви пишете, що після успішного контрнаступу на Харківщині американська розвідка зафіксувала обговорення російськими військовими можливості застосування тактичної ядерної зброї. Чому зрештою її не застосували?
Є різні думки щодо того, наскільки реально планували застосування ядерної зброї. ЦРУ дійшло висновку, що шанси на її використання були 50 на 50. Я та інші дослідники трохи скептичні щодо цього. Я вважаю, що це була одна з найбільш успішних пропагандистських операцій Росії, яка вплинула на подальший рівень постачання Україні звичайного озброєння.
Важливо все-таки те, що цю зброю не застосували. Мені здається, так сталося з двох причин.
Передусім у світі й далі існує табу на застосування ядерної зброї. І в цьому зацікавлені країни, які сьогодні є надзвичайно важливими для Росії: вони постачають їй необхідні ресурси, закуповують російську нафту тощо. Це Китай та Індія.
Я вже згадував, що Китай намагається наздогнати ядерні супердержави, які збереглися з часів Холодної війни. Але він значно відстає1: якщо американці й росіяни мають від пʼяти до шести тисяч ядерних боєзарядів, то Китай наближається до шестисот — тобто це приблизно одна десята того, що мають Вашингтон чи Москва.
Тож розігрувати ядерну карту сьогодні — не в інтересах Китаю, бо це економічна супердержава, але з точки зору своїх ядерних арсеналів вона є гравцем середнього рівня. Тим більше це стосується Індії.
Ризик застосування ядерної зброї Росією повʼязаний із тим, що вона може втратити своїх єдиних союзників. Захід явно виступає проти застосування ядерної зброї, навіть попри те, що Трамп намагається сидіти на кількох стільцях одночасно.
Чому Росія погрожує ядерною зброєю? Чому в Росії можуть виникнути спокуси її застосувати? Через український спротив. Ми вже наближаємося до кінця пʼятого року великої війни. Росія виявилася не в змозі примусити Україну до капітуляції.
Росія — економічно середня держава, а від її «мʼякої сили», тобто можливості впливати на громадську думку в світі, не залишилося майже нічого. Але в неї досі є радянський військовий арсенал, частину якого ми їм також передали. І цю карту вони намагаються розігрувати.
Думаю, що вони блефують саме через Китай, Індію та непередбачувані політичні наслідки для Путіна й стійкості його режиму.
Повернімося до вашої тези про ІПСО. Німецький соціолог Ульріх Бек описував2 суспільство після Чорнобильської катастрофи як «суспільство ризику». Зокрема, йдеться про те, що раніше люди могли покладатися на органи чуття, щоб оцінити небезпеку: умовно, бачимо або відчуваємо вогонь — тікаємо. Радіацію ж неможливо побачити чи відчути. Можна встановлювати будь-які фортифікації на кордонах, але вона може пройти крізь них.
І тут існує поняття nuclear signaling — ядерного сигналізування, коли навіть без застосування ядерної зброї її використовують в інформаційно-психологічних операціях, щоб впливати на порядок денний, зокрема на рішення про постачання зброї. Таких сигналів було достатньо багато: окупація Запорізької атомної електростанції, окупація Чорнобиля, удари по конфайнменту. Чи були ці сигнали ефективними для українського суспільства та міжнародної спільноти? Чи досягає Росія своєї мети, використовуючи ядерну загрозу без безпосереднього застосування ядерної зброї?
Дійсно, після Хіросіми й Нагасакі більше не було прямого застосування ядерної зброї. Але її весь час використовують у дипломатії. Тобто ядерна зброя і загроза знищення світу, особливо водневою бомбою, спричинили те, що ми не маємо після 1945 року світової війни.
Що відбувається на ЗАЕС під російською окупацією
Це не через те, що світ став розумнішим чи агресори — менш зажерливими. Але є ця загроза, і її використовують. Тобто не застосовують зброю безпосередньо, але нагадують: «У нас шість тисяч боєзарядів», «У нас є ракети, які можуть їх доставити», «У нас є “Орєшнік”» і так далі. Тобто ця зброя застосовується непрямим способом — як погроза.
Наука в Чорнобилі: окупація, відновлення та виклики майбутнього
Проблема полягає в тому, що будь-яка загроза найбільш ефективна, коли її висловлюють вперше. Коли після погрози ви фактично нічого не зробили, градус загрози й напруги зменшується. Тобто це річ, яка має свій термін придатності. Вона не може бути нескінченно свіжою, лежачи десь на прилавку чи в холодильнику. Вона псується, і втрачається її потенціал.
Як зброя сама по собі вона зберігає ту саму руйнівну силу, але як дипломатичний інструмент втрачає гостроту і можливості. Люди поступово звикають жити в умовах потенційного ядерного військового конфлікту так само, як колись жили в умовах Холодної війни.
Що чекає на арку над четвертим енергоблоком ЧАЕС після російської атаки?
Спочатку, коли в 2022 році Путін говорив про всі ці загрози, на Заході почалася паніка. А сьогодні на це звертають дедалі менше уваги.
Тобто для того, щоб знову привернути до себе увагу, Путіну довелося б, наприклад, застосувати ядерну зброю на якомусь острові на далекій півночі — щоб знову підвищити градус і повернути до себе увагу. Але, знову-таки, навіть такі речі, я думаю, наштовхнулися б на спротив з боку союзників Росії.
Цікаво поговорити про мотивацію людей, які займалися розробкою ядерної бомби. Для українців особливо цікаві кілька постатей. Зокрема, Станіслав Улям. Він не був українцем за походженням, але він зі Львова — львівський поляк єврейського походження. Під час нацистської окупації Улям втратив унаслідок Голокосту колег, друзів і родичів. Чи вплинув цей досвід на його рішення працювати над бомбою? А якщо подивитися на інший бік ядерної гонки, тут також цікава постать українця Джорджа Кістяковського. Чи могли б ви розповісти про нього і про те, що спонукало науковців долучатися до цього проєкту?
Україна надзвичайно серйозно дотична до різних етапів того, що я у своїй книжці називаю ядерною добою. У Радянському Союзі школа ядерників виходить від Абрама Йоффе, який вчився у Рентгена. А сам Йоффе був українським євреєм, походив із Лубен.
Чим прославилася родина Кістяківських
Інший напрям повʼязаний із засновником і першим президентом Української академії наук Володимиром Вернадським, який досліджував уран і знайшов у Центральній Азії уранові поклади.
У Харківському фізико-технічному інституті вперше відбулося кілька важливих відкриттів. Перший проєкт ядерної бомби був запропонований у 1940 році в Харкові.
Чому в Харкові був фізико-технічний інститут? Через те, що існувала напівавтономна Українська Радянська Республіка, яка хотіла розвивати науку. Велику роль у цьому відіграв Микола Скрипник, тодішній нарком освіти УСРР. Він підтримував розбудову наукових установ і домагався їхнього фінансування. Це українська історія ядерних відкриттів до Другої світової війни.
А те, що ми бачимо після цього, — це біженці з Німеччини, які наприкінці 1930-х років були надзвичайно перелякані, що Гітлер створить ядерну зброю. Велика кількість із них була єврейського походження. Вони переконували американську адміністрацію, що треба будувати бомбу, бо інакше вона з’явиться у Гітлера, і треба мати щось навзаєм.
А ось коли Америка здобуває ядерну зброю, а Радянський Союз — свою, тоді до проєктів долучаються біженці вже від комуністичної влади в Європі.
І серед них Станіслав Улям. Його брат, Адам Улям, стає директором теперішнього Davis Center (тоді — російського радянського центру) у Гарварді. Він був одним із провідних антирадянських політологів. Серед американських політологів із подібними поглядами був і Збіґнєв Бжезінський. Тобто Станіслав Улям створює, як я це називаю, антикомуністичну бомбу. Він покинув Україну під час революції 1917 року.
Джордж Кістяківський вважав себе українцем. Він здобув докторат і потім зробив карʼєру як професор хімії, що займався вибуховими пристроями.
У Мангеттенському проєкті, ще до того, як він став Мангеттенським проєктом, важливу роль відігравав професор хімії та президент Гарвардського університету Джеймс Конант. Саме він запросив Кістяківського викладати в Гарварді й водночас мав сумніви, чи може бомба взагалі спрацювати.
Я описую у своїй книжці момент, коли в Гарвард-Ярді зустрілися Конант і Кістяківський. Кістяківський каже йому: «Ти знаєш, я вважаю, що вона може спрацювати». Це переконало Конанта потім долучитися до проєкту.
Кістяківський став важливою частиною Мангеттенського проєкту та розробки бомби. Його група розробляла спеціальні вибухові лінзи — пристрої, які мали спрямувати ударну хвилю та стиснути ядерне паливо.
А в 1950-х роках він став радником президента Ейзенгавера з наукових і технологічних питань, зокрема питань ядерної зброї. Тобто він робив це як науковець, але водночас і як частину свого антирадянського проєкту, що відповідав його переконанням, які він мав від самого початку.
Станіслав Улям став ключовою фігурою у створенні першої водневої бомби. Тобто вона не була створена Сахаровим — її створили, зокрема, за участю Уляма.
Частина його родини залишилася у Львові і загинула під час Голокосту.
Враховуючи, скільки талановитих науковців було на теренах України, хочеться поговорити про ширше питання, на яке дуже складно відповісти, але я все одно хочу його вам поставити: чому Україна — не ядерна держава і чи може вона повернутися до ядерного статусу?
Очевидно, що напередодні і в перші роки після відновлення незалежності на Україну чинили величезний тиск, щоб вона відмовилася від ядерного арсеналу. Чи можна його повернути? І якщо так, то якою могла б бути стратегія? Чи це неможливо або недоцільно, враховуючи міжнародний контекст, тиск партнерів і все, що ми бачимо, зокрема, у випадку з Іраном?
Питання, як Україна фактично позбулася ядерної зброї і чому вона не ядерна держава, було ключовим, коли я почав працювати над цією книжкою. Я намагався з’ясувати, наскільки відмова України від ядерної зброї була унікальним випадком. Тому розглядаю дев’ять держав, які здобули ядерну зброю: чому і як вони це робили. А також Україну та Південну Африку, які відмовилися від ядерної зброї.
Як Україна позбувалася ядерного потенціалу і чому він би нас не врятував
І пояснення, в принципі, однакове і для ядерних, і для неядерних держав. Ядерна зброя здобувається або від неї відмовляються залежно від того, як країна формує уявлення про свій національний інтерес. Національним інтересом України 1990-х років було виживання як незалежної держави, здобуття цієї незалежності.
У тому контексті вважалося, що цього можна досягнути, позбувшись ядерної зброї. Цю ідею, зокрема, пропонував Народний Рух України. Логіка була проста: якщо ми залишатимемо на своїй території радянську ядерну зброю, Росія нас не відпустить, а Америка не дозволить нам здобути незалежність.
Коли Україна здобула незалежність, вона зіткнулася з кількома викликами: молода держава, несформовані еліти, нація ще не була сформована на тому рівні, що сьогодні. Водночас були тиск і фактична ізоляція з боку двох головних гравців у цьому регіоні — Росії та США. Вони виступали одним фронтом, блокуючи міжнародну співпрацю з Україною та економічну допомогу, якої вона потребувала.
ЦРУ в цей час говорить про те, що Україна почне колотися. Тобто питання поставало в тому, чи були шанси України вижити на той момент кращими, якщо позбутися ядерної зброї й здобути Америку як союзника, чи варто було відмовитися від цього шляху.
Обставини згодом змінилися. І ми зараз у ситуації, коли для нашого виживання важливо було б повернути ядерну зброю. Наскільки це можливо в умовах війни, з нашими союзниками, з огляду на те, де ми є сьогодні? Фактично неможливо.
З іншого боку, зараз дедалі більше країн здобувають або думають про те, щоб здобути ядерну зброю, в умовах, коли НАТО тріщить по швах, а США вже не є таким самим гарантом безпеки для Тайваню чи Японії у протистоянні з Китаєм, яким були раніше.
Якщо станеться обвал, то, звичайно, всі ці правила зміняться — ми опинимося в зовсім іншій ситуації. Не думаю, що вона буде для нас кращою, але це ситуація, у якій багато речей, які сьогодні неможливі, стануть можливими.
Я хотів би сказати, що ядерна зброя — це старі технології. Це якийсь великий секрет середини ХХ століття, який уже не є секретом сьогодні. Ми живемо в добу нових технологій і приносимо їх із цією війною.
Тобто грати в ядерну гру тепер можуть не тільки ядерні держави. Дрони змінюють цю ситуацію. Україна сьогодні може створювати ядерну загрозу для Росії, не будучи ядерною державою. З розвитком ШІ та різних технологій уже дуже важко сказати, хто контролює ядерний арсенал тієї чи тієї країни.
В Ірані свого часу Ізраїль запровадив програмне забезпечення, яке на відстані зруйнувало центрифуги, що працювали над збагаченням урану. Тобто ми опинилися в ситуації, де мати ядерну зброю ще недостатньо: треба її контролювати, а контролювати її можуть різні гравці.
І ось тут немає обмежень на сьогодні, немає табу. Це, так би мовити, незвідані води. І я б вважав, що правильне рішення для України — шукати нетрадиційні ядерні відповіді.
Знову-таки, Україна грає в цю гру і може виступати сьогодні тільки через підтримку союзників. Це великий обмежувальний фактор. Але мені здається, що Україна на сьогодні має ядерний потенціал, який не є традиційним.
