Аксолотль – остання надія людства на регенерацію. Він може легко відростити ледь не кожну частину тіла. І хоча через тих самих людей аксолотлів залишилося надзвичайно мало, у нас із ним точно є щось схоже.
У багатьох культурах – всіх не перелічити – давно побутує уявлення, що у саламандр є щось надприроднє. Сама їх назва, ймовірно, походить від давньоперського слова, що означало «внутрішній вогонь», і щонайменше впродовж 2000 років вважалося, що саламандри непідвладні полум’ю чи навіть здатні його гасити при контакті. Арістотель занотував цю виняткову характеристику, як згодом і Леонардо да Вінчі. Талмуд радить змазувати шкіру кров’ю саламандри, щоб захиститися від вогню. Насправді це не працює. Але інтуїтивне уявлення, що саламандри володіють фантастичними здібностями, має під собою підґрунтя.
Як земні безсмертні, саламандри мають здатність до регенерації. Якщо саламандрі відрізати хвоста, передню чи задню лапу, чи шматок будь-якої з них, на цьому місці не сформується кукса чи шрам; натомість на місці втраченої кінцівки відросте ідеальна нова, зі всім складним переплетенням м’язів, нервів, кісток та інших тканин. Вона проб’ється, як паросток. Впродовж понад 200 років науковці калічили саламандр із однією метою – просто зрозуміти механіку цього чуда, але віднедавна додалась ще мета коли-небудь відтворити ці чудеса на нас самих. Чи можуть саламандри виявитися великою надією для регенеративної медицини?
Саламандра, на якій регенерацію вивчають найчастіше – дивний і мило непривабливий мексиканський вид під назвою аксолотль. Відомо, що на додаток до кінцівок і хвоста аксолотль може відростити також нижню щелепу, сітківку ока, яєчники, нирки, серце, рудиментарні легені, хребет і великі шматки мозку. На ньому будь-які рани загоюються, не залишаючи шрамів. Аксолотль також здатний приєднувати частини тіла інших аксолотлів так, наче вони його власні, без звиклої імунної реакції, і ця виняткова риса дала дорогу деяким найгротескнішим каліцтвам, які він пережив в ім’я науки. Після Другої світової війни східнонімецькі науковці під час експериментів пришивали малих аксолотлів впоперек до спин великих. Кровоносні системи тварин сполучалися, і дослідники вихваляли цих зрощених мутантів як тріумф колективізму. І хоча аксолотль може пережити майже будь-яке тілесне ушкодження, тиск людства, схоже, виявився для нього надто великим: ми майже знищили його природне середовище проживання, і поза лабораторними акваріумами він близький до вимирання.
У своїй найпоширенішій формі, яку науковці називають білим мутантом, аксолотль нагадує прозорий ембріон гібрида видри й австралійського вугра. Інтернет його любить за антропоморфну посмішку. У Мексиці, де ацтеки колись славили його як втілення божества, зараз образливо казати комусь, що він схожий на аксолотля. Голова аксолотля пласка із заокругленим кінцем, а за нею простягається роздуте тіло, що завершується довгим риб’ячим хвостом. Аксолотль може виростати до фута (фут=30,48 см – прим. пер.) в довжину. З його тіла звисають такі крихітні чотири лапки, наче еволюція про них згадала в останній момент. Він носить «комірець», наче з червоного пір’я, за кожною зі щік, і ці війчасті зяброві пучки коливаються, тремтять і м’яко розширюються у воді, як оперення на бурлескному віялі. Вони також відростають, якщо їх відтяти. Як саме тварині вдається цей та будь-який інший трюк з відновлення, поки що вповні не зрозуміло.
Схоже, що наші еволюційні предки, як і аксолотль, були здатні до регенерації. Людські діти справді досі можуть відростити кінчик пальця над останнім суглобом, проте це єдина складна регенерація, яка відома у людини. Ми натомість – вид, на якому залишаються шрами. Чому наша еволюційна гілка втратила здатність до регенерації, незрозуміло. Проте з огляду на наше сучасне еволюційне становище було б непогано повернути цю здатність. Люди з ампутацією могли б відростити кінцівки, паралізовані змогли б знову ходити, ушкодження будь-якого виду можна було б повернути навспак.
Минулого року (стаття опублікована 27 листопада 2019 року – прим. пер.), після тривалих зусиль міжнародного консорціуму геном аксолотля – вдесятеро більший за людський – нарешті був відсеквенований. На початку 2019 року команда науковців з Університету Кентуккі розклала його на хромосоми. (Наразі це найдовший геном, будь-коли відсеквенований, з великим відривом.) Джесіка Вайтед, очільниця лабораторії з вивчення аксолотля в Гарвардській медичній школі, каже, що для тих, хто сподівається одного дня зробити регенерацію доступною для людської медицини, аксолотль є ідеальною інструкцією. Залишилось лише розшифрувати її мову.
Проте регенерація – не єдина екстравагантна біологічна риса аксолотля чи навіть головна його таємниця. Інша загадка стосується того, що він взагалі таке. Більшість саламандр починають свій життєвий шлях як водяні личинки, як пуголовки, щоби згодом пройти через метаморфозу в наземних дорослих особин, але аксолотль, схоже, – вічний підліток, так званий «Пітер Пен серед саламандр», що залишається на стадії личинки навіть після статевого дозрівання. Це збереження дитячих рис, явище відоме як неотенія, спантеличувало таксономів, і впродовж десятиліть вони сперечалися, чи вважати його окремим видом, чи лише личинковою формою звичайної тигрової амбістоми. Ще більше спантеличує, що іноді аксолотля можна спонукати (не зовсім зрозуміло, за яких умов) до остаточної трансформації, коли він втягує свої зябра і плавці й виходить з води на сушу. В біологічному сенсі масштаб цієї зміни такий, наче коли б одного дня людина середнього віку розправила плечі, оперлася на руки і пострибала в джунглі, щоб стати горилою. Французький Grand Dictionnaire Universel du XIXe siècle (1866) (з франц./укр. «Великий універсальний словник XIX століття» – прим. пер.) називав аксолотля «найнедосконалішим, найдеградованішим з усіх земноводних»: ница істота, яка, проте, може піднятися, наче Божою ласкою, до вищої форми буття.
Людей зачаровують такі специфічні можливості. У 1920 році британський біолог виявив, що він може спричинити в аксолотля метаморфозу, згодувавши йому шматочки овечої щитовидної залози. Газета Daily Mail заявила, що Гакслі відкрив «еліксир життя». Його молодший брат Олдос, письменник, взяв аксолотля за метафору людства, з його специфічною неотенією як символом нашої недовершеності, нашого нереалізовуваного потенціалу. Низка його літературних сучасників почали вихваляти неотенію. , науковець зі схильністю до філософствувань, вважав у 1941 році, що виживання людства залежатиме від осіб, «яким удасться зберегти при повній ментальній зрілості радикальну оригінальність і свіжість сприйняття жвавої дитини»; і мали схожі погляди. Більш нещодавно мексиканський соціолог Роджер Бартра запропонував аксолотля з його постійною неотенічною невизначеністю як символ національного характеру своєї країни.
Якщо аксолотль так добре нас відображає, то цілком доречно, що ми також неотенічні. Наші пласкі обличчя, малі носи, безволосі тіла і пряма постава є ознаками дитинства у наших еволюційних кузенів і предків. Ми також проводимо у незрілому віці більшу частину життя, ніж будь-які інші примати. Наші мізки швидко ростуть впродовж довшого часу, і відповідно більші. Наше дитинство надзвичайно розтягнуте, щоб дати цим мізкам можливість довше тренуватися. Ми також все життя зберігаємо «винятково стійку дитячу рису дослідницького зацікавлення», як стверджував зоолог Конрад Лоренц. «Риси, які становлять характер людини, – писав Лоренц у 1971 році, – це неотенічні явища».
Схоже, що якась спорідненість притягувала нас до саламандр задовго до того, як ми почали навсправжки фантазувати про відрощування частин тіла, як це роблять вони. Можливо саме ця спорідненість підштовхнула античних мислителів і ацтеків вшанувати цих тварин у міфології. Та ніде це інтуїтивне відчуття спорідненості не висловлене так відкрито, як в оповіданні аргентинського сюрреаліста Хуліо Кортасара «Аксолотль» (1952). Кортасар пише про тиху одержимість цими тваринами у одного чоловіка, який щодня відвідує їх у акваріумі. «В першу ж мить я відчув, – щось мене з ними пов’язує, – говорить герой оповідання, – неймовірно далеке й забуте, але все-таки щось нас об’єднує» (тут і далі цитати за перекладом Юрія Покальчука – прим. пер.). Він спостерігає за ними через скло, поки одного дня майже невідчутно виявляє, що висить у воді посеред цих істот, перетворений на одного з них, і дивиться на своє колишнє людське тіло, яке дивиться на нього. Тепер вже колишній чоловік каже: «Одне лише дивувало мене: що мислив я так само, як і перед тим, і бачив так само».
Переклад – Марта Льода
Статтю перекладено за ліцензією Creative Commons. Оригінальна публікація з’явилася на сайті Aeon.
