У 2013 році американський журналіст і письменник Чарльз Гребер опублікував книгу під назвою «Хороший медбрат»1. Це історія Чарльза Каллена, який вводив смертельні ін’єкції своїм пацієнтам і вбив 40 людей. Гребер детально висвітлює розслідування. Зокрема описує, як після першого вбивства Каллена розглядали як підозрюваного та запросили до відділку поліції для перевірки на поліграфі2. Він легко пройшов її, повернувся до лікарні, після чого вбив ще 39 людей. Подібних випадків у історії тестування на поліграфі безліч — небезпечні злочинці виходять на свободу з хибнонегативним тестом, невинні люди отримують вирок через хибнопозитивні результати.
У науковій спільноті переважає думка, що поліграф — ненадійний і необґрунтований метод виявлення обману. Але його й далі використовують як у поліцейських розслідуваннях, так і в найманні на роботу чи призначенні на важливі посади. То як працює поліграф, наскільки точний детектор брехні та чи існують йому альтернативи?
Чому з’явився поліграф?
Від початку своєї історії людство намагається розпізнати обман. Ще в давній Греції та інших країнах Європи, Азії й Африки виникали різні, зазвичай жорстокі, методи з’ясувати, чи говорить правду людина, підозрювана у злочині. Перші «детектори брехні» мали назву ордалії3. Це ритуальні випробування, які зазвичай виконувалися із застосуванням вогню або води. Звинуваченому могли вкласти4 в руку шматок розпеченого заліза та подивитися, як скоро загояться рани — якщо за кілька днів, то людину визнавали невинною. Так само могли зв’язати руки і ноги звинуваченого та кинути у воду. Вважалося, що вода виштовхне винну людину на берег, а якщо людина втопиться, то це підтвердить її невинуватість. У сучасному розумінні ордалії, по суті, були катуванням. Згадки про них є і в розширеній версії «Руської Правди»5, що об’єднувала закони Ярослава Мудрого та устав Володимира Мономаха. Зокрема там ідеться про те, що позивач може вимагати, щоб відповідач пройшов випробування залізом або водою.
Згодом методи виявлення обману трансформувалися та набули психофізіологічних ознак. Наприклад, у давньому Китаї6 помітили, що сильний страх часто супроводжується відчуттям сухості в роті. Тож коли когось звинувачували у злочині чи брехні, відповідачу вкладали до рота сухий рис. Якщо після допиту рис лишався сухим, відповідача визнавали винним. Наприкінці ХІХ століття, разом із розвитком технологій, почали створювати пристрої, що вимірювали артеріальний тиск, і прив’язувати ці дані до психічного стану людини. Пізніше до вимірюваних фізіологічних параметрів додалися частота дихання та електропровідність шкіри. Часто ці перші поліграфи були вкрай громіздкими, але логіка їхнього використання була схожа до сучасної. Підвищені показники пульсу чи тиску вказували на те, що людина перебуває у сильному стресі. Коли пікові значення збігалися з певним питанням, можна було зробити припущення, що людина збрехала, даючи відповідь.
У 1930-х роках американець Леонард Кілер7 розробив прообраз сучасного поліграфа — пристрій, який записував показники пульсу, тиску, дихання та опору шкіри. Згодом цей прилад вперше почали застосовувати у правоохоронних органах під час допитів підозрюваних. У 1945 році колишній агент ФБР та послідовник американської школи поліграфологів Джон Рейд8 доповнив процедуру допиту технікою контрольних запитань. Саме в такому вигляді — пристрій та ряд запитань — поліграф використовується і сьогодні під час допитів, а також при призначенні людей на посади у силових структурах чи державних органах. Наприклад, в Україні поліграф використовується9 для перевірки кандидатів на посади в САП, НАБУ, ГУР, ДБР, СБУ, а також може бути частиною рекрутингового процесу в державні компанії та неприбуткові організації.
Як працює поліграф?
В основі сучасної поліграфії лежить теорія про те, що під час обману активується вегетативна нервова система, яка відповідає за ряд фізіологічних показників, а саме:
- пульс та артеріальний тиск, які підвищуються в стані стресу;
- ритм і частота дихання;
- електродермальна активність, яка показує зміни у електричній провідності шкіри внаслідок активнішого потовиділення;
- несвідоме скорочення м’язів, або тремор, яке найчастіше вимірюється на ногах і руках.
Перед тим, як перейти до перевірки фізіологічних показників, з опитуваним проводять передтестову бесіду10. Впродовж неї поліграфолог має встановити контакт з опитуваним, пояснити суть процедури, а також спробувати заспокоїти людину та знизити рівень її тривоги.
На другому етапі до опитуваного підключають датчики та починають ставити закриті питання з можливістю відповіді «так» чи «ні». Ці питання на поліграфі можна розділити на три категорії:
1. Релевантні питання — ті, що безпосередньо стосуються розмови або допиту. Наприклад, «Чи брали ви хабаря під час перебування на попередній посаді?» або «Чи крали ви гроші з державного бюджету?» тощо.
2. Контрольні питання — ширші запитання про попередній досвід і минуле людини, які можуть викликати відповідні емоції. Наприклад, «Чи ви коли-небудь у житті брали хабарі?» або «Чи ви коли-небудь брехали близькій людині?» тощо.
3. Нейтральні питання — ті, що не стосуються дослідження і мають показати базовий рівень реакцій під час розмови або допиту. Наприклад: «Вас звати так і так?» або «Сьогодні понеділок?».
Іноді спосіб опитування може відрізнятися. Так, під час допитів підозрюваних у злочинах може використовуватися тест на приховану інформацію. Для цього поліграфолог має володіти11 певними деталями про скоєний злочин і давати обвинуваченому конкретні варіанти відповіді на вибір. Наприклад, замість питання «Ви вбили жертву?», поліграфолог може запитати: «Ви вбили жертву а) ножем, б) пістолетом, в) сокирою?». Вважається, що коли підозрюваний почує конкретні деталі свого злочину, його фізіологічна реакція буде більш показовою.
В обох випадках після допитів дані з поліграфа розшифровуються, і робляться висновки про доброчесність чи невинуватість опитуваного. Втім, правдивість такої перевірки викликає великі сумніви.
Чи можна вірити поліграфу?
Основний аргумент, який підважує валідність результатів поліграфічної перевірки, полягає у тому, що фізіологічні реакції людини під час обману не є унікальними12. Дійсно, в деяких ситуаціях, у деяких людей у момент обману може підвищуватися пульс і тиск, можуть пітніти долоні та пересихати в роті. Проте такі реакції не є універсальними для всіх людей, що говорять неправду. Крім того, вони можуть вказувати й на інші стани: тривогу, страх, злість чи збудження. Невинна людина, що сильно хвилюється під час перевірки, може отримати хибнопозитивні результати поліграфії. А досвідчений брехун, який на додачу має розлади психопатичного спектра, може легко пройти перевірку із хибнонегативним результатом, як це сталося з Чарльзом Калленом.
У 2003 році Національна академія наук США випустила великий звіт13 щодо надійності перевірки на поліграфі. Експерти дійшли висновку, що валідність і точність результатів поліграфічної перевірки вкрай низькі та не мають достатнього наукового обґрунтування. Тестування в лабораторних умовах суттєво відрізняється від тестування в реальному житті не на користь останнього. Під час перевірки на поліграфі є занадто багато факторів (психологічний стан опитуваного, досвід і кваліфікації поліграфолога, будь-які інші зовнішні обставини), які можуть вплинути на результат і не дають можливості стандартизувати процедуру. Науковці визнають13, що під час таких перевірок трапляються випадки зізнань, особливо коли опитуваний вірить у дієвість поліграфа. Але такі ситуації є епізодичними і недостатніми щоб довести користь пристрою. А у випадках, коли поліграф використовується для скринінгу перед прийняттям на роботу, цей інструмент взагалі виглядає вкрай сумнівним. Адже поліграфолог намагається передбачити майбутню поведінку людини, засновуючись на питаннях про її минулі дії — такі прогностичні моделі занадто складні для інструменту, що вимірює пульс і тиск. У 2019 році науковці переглянули та оновили своє дослідження14, втім висновки лишилися ті самі — за 15 років поліграфія не стала точнішою.
У звіті також зазначається, що поліграф можна обманути. Наприклад13, використовуючи фізичну протидію — прикусити язика чи напружити м’язи в потрібний момент, щоб змінити фізіологічні показники, які записує прилад. Також опитувані можуть застосовувати психологічну протидію — розв’язувати математичні задачки в голові чи вдаватися до технік медитації, щоб загальмувати реакцію своєї вегетативної нервової системи. Існують і більш очевидні методи притуплення реакції, як-от заспокійливі ліки або алкоголь, але досвідчені поліграфологи зазвичай здатні їх розпізнати.
На противагу критичному звіту НАН США, у 2011 році Асоціація поліграфологів Америки провела своє мета-дослідження15, результати якого суттєво відрізняються від попереднього звіту. Так, у метааналізі було розглянуто 38 досліджень ефективності поліграфа. Дані показали, що точність поліграфічної перевірки по конкретній події становила 89%, а скринінгу з декількома питаннями — 85%. Навіть якщо відкинути імовірну необ’єктивність Асоціації поліграфологів, такі числа говорять про те, що поліграф помиляється на кожній десятій людині. Крім того, Асоціація поліграфологів розглядала лише ті дослідження, в яких було дотримано визначеної процедури допиту, рекомендованої самою Асоціацією. А саме — передтестової бесіди, контрольних, нейтральних та релевантних питань тощо. Проте в практичному застосуванні поліграфа цією процедурою часто свідомо чи несвідомо нехтують.
Професор Бостонського університету і науковий журналіст Дуґлас Старр16 у своїх статтях висвітлює, як допити з застосуванням поліграфа призводять до арештів невинних людей. Зокрема він глибоко вивчає техніку допитів Рейда, започатковану тим самим Джоном Рейдом, який у 1945 стояв у початків використання поліграфів у розслідуванні злочинів. Ця техніка допиту містить чимало сумнівних елементів і психологічних трюків — допитувач може переконувати обвинуваченого, що має докази його або її вини, може ставити провокаційні питання, пропонувати обвинуваченому самому обрати собі покарання або применшувати серйозність злочину, щоб підштовхнути до зізнання. Використовуючи поліграф як елемент психологічного тиску, правоохоронні органи можуть отримувати «зізнання» від невинної людини.
В Україні застосування поліграфа здебільшого асоціюється не з кримінальними справами, а з призначенням кандидатів на важливі державні посади. Хоча ми не маємо єдиного закону, який би контролював використання поліграфа, існує низка нормативних актів17, які унормовують це у вузьких професійних сферах, наприклад, при найманні на роботу у ДБР, НАБУ, САП тощо. При цьому, результати поліграфічної перевірки не вважаються прямим доказом у суді та розглядаються лише сукупно з іншими доказами. Крім того, важливим аспектом є добровільність перевірки на поліграфі: людина має дати згоду на тестування. Але на практиці дисбаланс влади між роботодавцем і опитуваним перетворює цю перевірку на примусову. Відмова від тестування на поліграфі можуть суттєво вплинути на кар’єрні перспективи людини та зіпсувати її репутацію. Але і згода пройти перевірку може призвести до хибних результатів. Стаття18 Марка Гендлера та інших дослідників показує, що тестувальники, зокрема у правоохоронних органах, можуть вдаватися до маніпуляцій та бути упередженими, щоб отримати саме ті результати, які їм потрібні.
Мозок і поліграф
Фізіологічні показники є лише симптоматичними проявами того, що відбувається у мозку людини. Нейробіолог та засновник Beehiveor Academy Сергій Данилов розповідає, як мозок реагує під час перевірки на поліграфі.
Допит — це екстремальна ситуація, під час якої ключову роль відіграє амигдала. Ця зона головного мозку розпізнає загрозу та контролює вивільнення стресових гормонів, внаслідок чого частішає пульс, підвищується тиск і прискорюється дихання. Амигдала також «захоплює» контроль над логічними центрами мозку, що ускладнює раціональне мислення. При цьому дослідження19 показують, що високий рівень тривоги під час допиту характерний як для винних, так і для невинних людей. При детальнішому розгляді можна назвати певні відмінності у мозковій діяльності тих, хто просто тривожиться на допиті, і тих, хто приховує брехню. Проте такий простий прилад, як поліграф, не здатний їх зафіксувати.
Стрес і допит також можуть впливати на нашу пам’ять. Якщо рівень кортизолу під час перевірки на поліграфі занадто високий, це порушує роботу гіпокампа, і він гірше «записує» нові спогади і відтворює старі. Людина може погано пригадувати деталі минулих подій та плутатись у даних — не обов’язково через намір щось приховати, а через погіршення роботи гіпокампа. Крім того, спогадами можна маніпулювати. Класичні експерименти психологині Елізабет Лофтус20 демонструють феномен фальшивих спогадів — коли за певних умов можна «підсадити» в голову людини несправжній спогад.
Так, наприклад, може статися під час допиту за вже згаданою технікою Рейда: безперервні звинувачення, фальшиві докази та дискредитація слів людини можуть врешті викривити спогади про події та призвести до хибного зізнання. Ще в 1980 році науковці запропонували термін «синдром недовіри до пам’яті»21 (або memory distrust syndrome) як сукупне позначення умов, коли людина не довіряє власній пам’яті та покладається на запропоновану версію слідчих. У такому стані можна настільки повірити у власну провину, що мати щиру емоційну реакцію, яку реєструватиме поліграф.
Чи існують надійні «детектори брехні»?
На роль надійнішого «детектора брехні» претендують одразу декілька технологій, новіших за поліграф. Перша — це функціональна магнітно-резонансна томографія (фМРТ). За допомогою томографії вимірюється кровотік у мозку. Ідея полягає у тому, що під час обману — складного когнітивного завдання — активується префронтальна кора мозку, а отже кровотік у цій ділянці посилюється. Одне з досліджень22 показало, що на фМРТ на 24% частіше виявляли брехню, ніж на поліграфі, а поєднання обох технологій давало найточніші результати.
Але метод фМРТ має стільки ж контроверсійних моментів, скільки й поліграф. По-перше, не існує жодного стандарту активації префронтальної кори, який можна було б використовувати для оцінки правдивості. По-друге, активація префронтальної кори може відбуватися внаслідок якоїсь іншої когнітивної діяльності, не пов’язаної з темою допиту. По-третє, дослідження23 з використанням фМРТ не проводилися на різних групах людей: похилого віку, із залежностями від психотропних речовин, із деменцією тощо. Крім того, цей метод не дає можливості відрізнити обман від марення чи самонавіювання, а також є дорогим і складним у використанні.
Інша технологія «детекції обману» — це так звані відбитки пальців мозку (brain fingerprinting). У цьому методі використовується електроенцефалограма (ЕЕГ), яка показує специфічну мозкову хвилю Р300, що пов’язана з пам’яттю. Дослідник показує опитуваному дуже конкретне зображення, наприклад, знімок з місця злочину. Якщо в цей момент у мозку виникає хвиля Р300, це може свідчити про впізнавання. Тобто цей метод виявляє не стільки брехню, скільки знання. Дослідження24 2022 року показало, що brain fingerprinting має 87% точності у виявленні прихованої інформації. А інший експеримент25 із 200 учасниками продемонстрував 98% точності без хибнопозитивних і хибнонегативних результатів.
Утім критики цього методу підкреслюють26, що для достовірних результатів потрібно застосовувати дуже конкретний стимул — дослідники повинні мати саме те зображення, яке викличе у підозрюваного реакцію. Відповідно, такий метод навряд чи спрацює для скринінгу кандидатів на роботу — хіба що дослідник матиме конкретні докази їхніх проступків на попередніх місцях роботи. Є й інша проблема — ЕЕГ не дає відповіді на питання, чому саме підозрюваний впізнає стимул: бо сам скоїв злочин чи був його свідком.
Сергій Данилов зазначає, що одним із потенційних напрямів розвитку ЕЕГ є поєднання цієї технології із машинним навчанням. Наприклад, вчені з Індії розробили27 мультимодальні системи, в яких поєднали ЕЕГ з іншими показниками, як-от розпізнавання погляду, голосу, виразу обличчя, серцебиття, потовиділення тощо. На основі даних, зібраних під час експерименту, вчені розробили алгоритм виявлення брехні, який був на 15% точнішим у порівнянні з використанням лише однієї технології. Проте ця робота залишається на рівні лабораторного експерименту — її ефективність у реальному житті невідома.
Попри те, що науковці активно досліджують методи виявлення брехні, потрібно розуміти, що поліграф у його типовому застосуванні має мало спільного з наукою. Зазвичай він використовується або як додатковий аргумент, щоб надати рішенню ваги, або як засіб психологічного тиску. Водночас брехня — складний процес, забарвлений різними емоціями та продиктований різними мотивами, і такий простий прилад, як поліграф, не здатний його точно розпізнати. Якщо в майбутньому ми розробимо складніші нейротехнології, що дозволять нам «читати» мозок, тоді перед нами постануть інші етичні дилеми. Зокрема питання когнітивної свободи та права людини на таємницю власних думок. А поки що поліграф залишається недоказовим інструментом, що записує фізіологічні показники, але не наближає нас до правди.
